| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
ВИКОНАННЯ ІНОЗЕМНИХ АРБІТРАЖНИХ РІШЕНЬ В УКРАЇНІ
| [ Скачать с сервера (233.2 Kb) ] | 10.06.2017, 22:07 |
| ЗМІСТ ВСТУП 4 РОЗДІЛ 1. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ ІНОЗЕМНИЙ АРБІТРАЖНИХ РІШЕНЬ В УКРАЇНІ 8 РОЗДІЛ 2. ПРОДЕЦУРНІ ПИТАННЯ ПРИВЕДЕННЯ ДО ВИКОНАННЯ ІНОЗЕМНИХ АРБІТРАЖНИХ РІШЕНЬ 16 РОЗДІЛ 3. ПІДСТАВИ ВІДМОВИ У ВИЗНАННІ ТА ВИКОНАННІ ІНОЗЕМНИХ АРБІТРАЖНИХ РІШЕНЬ 35 3.1. Підстави відмови у визнанні та приведенні у виконання рішення міжнародного арбітражу, пов’язані з оскаржуванням його юрисдикції 35 3.1.1. Сторони або сторона арбітражної угоди, яка відповідає критеріям, наведеним у ч. 2 ст. II, були за застосовуваним до ним законом в будь-якій мірі недієздатні 36 3.1.2. Арбітражна угода угода є недійсною за законом, якому сторони таку угоду підпорядкували, а при відсутності такої вказівки, за законом країни, де рішення було винесено 41 3.1.3. Арбітражне рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою або такого, що не підпадає під умови арбітражного застереження у договорі, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження у договорі, разом з тим, якщо постанови з питань, охоплених такою угодою, можуть бути виокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою або арбітражним застереженням у договорі, може бути визнана і приведена у виконання 46 3.2. Підстави відмови у визнанні та приведенні до виконання рішення міжнародного арбітражу, пов’язазні з процесуальними недоліками підчас проведення арбітражного розгляду 54 3.2.1. Сторона, проти якої винесено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд 55 3.2.2. Сторона, проти якої винесено рішення, з інших причин не могла подати свої пояснення 64 3.2.3. Cклад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж 69 3.3. Підстави для відмови у визнанні та приведенні до виконання арбітражного рішення з причин, пов’язаних з оспорюванням арбітражного рішення за місцем винесення 75 3.3.1. Рішення ще не стало остаточним для сторін 75 3.3.2. Рішення було відмінено компетентною владою країни, де воно було винесено, або закон котрої застосовується 84 3.3.3. Рішення було призупинено виконанням компетентною владою країни, де воно було винесено, або країни, закон котрої застосовується 89 3.4. Підстави відмови у визнанні та виконанні рішення міжнародного арбітражу, пов’язані з проблемами арбітрабельності 91 3.5. Підстави відмови у визнанні та виконанні рішення міжнародного арбітражу, пов’язані з проблемами публічного порядку 107 ВИСНОВКИ 115 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 120 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Докорінні зміни, що сталися на рубежі 80–90-х років XX століття у політичному й економічному житті України, призвели до формування принципово нової, порівняно з радянським періодом, системи зовнішньоекономічних зв’язків. Внаслідок скасування державної мономополії на торгівлю, усі суб’єкти підприємницької діяльності отримали можливість самостійної участі в міжнародних торговельних відносинах. Відповідним чином, зросла кількість спорів, що виникають із зовнішньоекономічних контрактів. Основним способом вирішення зовнішньоекономічних спорів як в Україні, так і в усьому світі є міжнародний комерційний арбітраж. Незважаючи на конфіденційний характер арбітражу та на той факт, що більшість арбітражних рішень виконуються добровільно, вивчення судової практики у справах про виконання рішень іноземних судів в Україні, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень України, вказує на постійний зріст кількості звернення суб’єктів підприємницької діяльності до українських судів з клопотаннями про виконання рішень іноземних арбітражів в Україні. Дослідження правового регулювання визнання і виконання арбітражних рішень в Україні тією чи іншою мірою досліджувалось у працях вітчизняних і зарубіжних вчених, зокрема: Д. Ашера, Г. Борна, Ван ден Берга, Г. Вел’ямінова, Д. Вернера, А. Гармози, Е. Гайлларда, К. Дугана, Т. Захарченко, Б. Карабельнікова, А. Костіна, В. Креіга, С. Курочкіна, Н. Маришевої, Р. Меркіна, М. Михайлова, М. Петрова, К. Пількова, Я. Полсона, А. Редферна, Д. Саважа, П. Сандерса, М. Сорнораджаха, М. Теплюка, М. Хантера, Т. Фортуни, К. Шреєра, тощо. Зовсім не применшуючи значення наукових досліджень названих вчених, важливо відзначити, що на сьогоднішній день велика кількість питань пов’язаних з визнанням та виконанням арбітражних рішень в Україні залишаються дослідженими не в повній мірі. Більшість вчених зупиняються на дослідженні нормативно-правових актів та теоретичних проблем в результаті чого аналізу практики державних судів підчас зверенння до примусового виконання рішень іноземних арбітражів та її порівнянні з іноземною судовою практикою у аналогічних ситуаціях не приділяється значної уваги. Натомість, з метою зміни іміджу України, як країни ворожої до арбітражу необхідно приділяти значну увагу аналізу судової практики щодо визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень. Вищевказаним і зумовлюється актуальність обраної теми дослідження. Метою магістерської роботи є комплексне дослідження проблем, які виникають в процесі визнання та виконання іноземних арбітражних рішень в Україні та розроблення рекомендацій щодо поліпшення нормативно-правового регулювання. На основі аналізу відповідних наукових досліджень, міжнародно-правових актів, нормативно-правових актів України та судової практики державних судів ставиться за мету визначити недоліки правового регулювання процедури та запропонувати теоретичні та практичні рекомендації щодо зменшення кількості безпідставних відмов у визнанні та наданні дозволу на примусове виконання іноземних арбіражних рішень. Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі основні завдання: 1) з’ясування проблемних моментів, що виникають в процесі приведення до виконання іноземних арбітражних рішень в Україні; 2) визначення компетентних судових органів, до юрисдикції яких належить питання надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародних арбітражних судів; 3) визначення змісту та форми клопотання про визнання та виконання рішення міжнародного арбітражного суду; 4) визначення основних проблем при поданні відповідного клопотання до національних судових органів, зокрема при підписанні в Україні документу, написаного іноземною мовою чи арбітражної угоди, викладеної не у вигляді єдиного документу, та шляхи їх подолання; 5) визначення підстав відмови у визнанні та виконанні рішення міжнародного арбітражного суду, з’ясування шляхів зменшення можливих відмов. Об’єктом дослідження магістерської роботи є суспільні відносини, що складаються в процесі визнання та приведення до виконання рішень іноземних арбітражних рішень на території України. Предметом дослідження магістерської роботи є нормативно-правове регулювання визнання та надання дозволу на виконання рішень іноземних арбітражів в Україні та в інших країнах, судова практика національних та іноземних державних судів, словники, дисертації, автореферати дисертацій, навчальні посібники, підручники, посібники та наукові статті присвячені окремим питанням звернення до виконання іноземних арбітражних рішень. Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають філософські, загальнонаукові і спеціально-юридичні методи. Діалектичний метод пізнання використовувався протягом усього процесу дослідження і дозволив проаналізувати основні тенденції розвитку інституту визнання та виконання іноземних арбітражних рішень в Україні. Методи аналізу і синтезу використовувались у зв’язку із формулюванням понятійного апарату. Системно-структурний метод дозволив виявити компетентні національні органи. У роботі використовувались, зокрема, й такі методи, як історико-правовий, формально-юридичний та метод тлумачення права (при аналізі змісту актів національного та міжнародного законодавства щодо підстав відмови у визнанні і виконанні рішень міжнародних арбітражних судів в Україні), порівняльно-правовий тощо. Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна роботи полягає у всебічному дослідженні судової практики українських судів, аналізі випадків безпідставних відмов у приведенні до виконання іноземних арбітражних рішень з посиланням нормативно-правові акти та доктрину, та розробці пропозицій до чинного законодавства спрямованих на зменшення кількості таких випадків. Структура й обсяг магістерської роботи. Магістерська робота складається з титульної сторінки, змісту, вступу, основної частини поділеної на три розділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг магістерської роботи становить 144 сторінки, список використаних джерел містить 174 найменувань. РОЗДІЛ 1. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ ІНОЗЕМНИЙ АРБІТРАЖНИХ РІШЕНЬ В УКРАЇНІ Згідно, ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України “Про міжнародні договори України” , встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України й у випадку, якщо міжнародним договором за участю України передбачені інші правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору. До міжнародних договорів, які були ратифіковані Верховною Радою України та містять норми щодо виконання арбітражних рішень, відносяться перш за все Конвенція про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (далі – “Нью-Йоркська конвенція”). Іншими важливими міжнародними нормативними актами є Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж (далі – “Європейська конвенція”), Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності . Також, Україна є учасником Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (далі – “Вашингтонська конвенція”) та 71 двосторонніх угод про захист іноземних інвестицій . Більшість двосторонніх інвестиційних угод сформульовані таким чином, що вони надають інвестору право передати спір на розгляд міжнародного арбітражу. Зазвичай інвестор може обрати один із запропонованих в угоді варіантів, наприклад, передати спір до Міжнародного центру по врегулюванню інвестиційних спорів (далі – “МЦВІС”), іншої постійно діючої арбітражної установи, наприклад, арбітражного інституту Торгової палати Стокгольма або арбітражу ad hoc. У останніх двох випадках, для отримання дозволу на примусове визнання арбітражного рішення винесеного арбітражем за результатами розгляду справи необхідно буде проходити отримання екзекватури у загальному порядку. Навідміну від більшості двосторонніх інвестиційних угод, Вашингтонська конвенція регулює процедуру визнання та приведення до виконання арбітражних рішень. Оскільки рішення МЦВІС виносяться відповідно до ч. 1 ст. 54 Вашингтонської конвенції, договірні держави визнають рішення арбітражу винесені у відповідності до конвенції як зобов’язуючі та якби це було остаточне рішення судового органу цієї держави. Т. Захарченко та М. Теплюк зазначають, що окрім зазначених вище міжнародно-правових актів, підчас виконанні арбітражних рішень в Україні використовуються двосторонні договори за участю України, зокрема, договори про правову допомогу в цивільних справах, в яких передбачений порядок виконання арбітражних рішень. Незважаючи на значну кількість таких договорів, лише деякі з них безпосередньо містять положення, що стосуються виконання арбітражних рішень. На думку авторів до таких договорів відносяться Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справа (далі – “Договір з Китаєм”), Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В’єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах (далі – “Договір з В’єтнамом”), Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах (далі – “Договір з Чехією”), Угода між Україною та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних справах . На думку авторів, особливістю вищезазначених договорів є те, що клопотання про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення може бути подано заявником як безпосередньо до компетентного суду держави, що виконує арбітражне рішення, так і через центральні органи юстиції (наприклад, Міністерство юстиції) за місцезнаходженням заявника. У всьому іншому зазначені двосторонні договори відсилають до Нью-Йоркської конвенції . Загалом, варто погодитись з такою позицією, оскільки ст. 22 Договору з КНР, ст. 46 Договору з В’єтнамом та ст. 20(2) Угоди з Грецією прямо передбачають, що кожна з Договірних Сторін буде визнавати і виконувати арбітражне рішення, винесене на території другої Договірної сторони, відповідно до Нью-Йоркської конвенції. Однак, при цьому необхідно зауважити, що Договір з Чехією не містить в собі посилання на Нью-Йоркську конвенцію. Навпаки, Договором закріплюється дещо відмінні вимоги до клопотання про дозвіл виконання рішення та інші підстави для відмови у визнанні та виконанні рішення. Так, відповідно до ст. 53(2) Договору до клопотання про визнання та виконання рішення, до яких відносяться і “рішення арбітраних (третейських) судів України, рішення арбітражних судів Чеської Республіки”, додається: “a) завірена належним чином копія рішення з підтвердженням суду про те, що воно набуло чинності та його можна виконувати; b) підтвердження про те, що відповідач, котрий не брав участі у процесі, був належним чином і вчасно повідомлений про розгляд справи відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої постановлено рішення […]; с) підтвердження про те, що учасникові, проти якого було постановлено рішення, копія зазначеного рішення була вручена відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої воно було постановлено, разом із повідомленням про оскарження рішення; d) засвідчений переклад клопотання про визнання і дозвіл виконання рішення рішення та документів, зазначених у підпунктах a), b) c) цього пункту, мовою Договіної сторони, на території якої рішення потрібно визнати чи виконати”. Більше того, договір містить в собі значно звужені підстави у відмови у визнанні та виконанні у порівнянні з Нью-Йоркською конвенцією. Так, відповідно до ст. 54 Договору, у визнанні та виконанні рішення може бути відмовлено, якщо: “a) відповідно до законодавства Договірної сторони, на території якої рішення було постановлене, воно не набуло чинності; b) орган юстиції Договірної Сторони, на території якої було постановлено рішення, не був компетентним постановити рішення у даній справі відповідно до цього Договору, а у випадках, не передбаченим цим Договором, відповідно до законодавства запитуваної Договірної Сторони; c) відповідач по справі був позбавлений можливості захисту своїх прав, а у випадку недієздатності або обмеженої дієздатності – належного представництва; d) у тій же справі між тими ж сторонами існує чинне рішення суду тієї Договірної Сторони, на території якої це рішення має бути визнане і виконане, або між тими ж сторонами з тих же підстав раніше була порушена справа в органах юстиції тієї Договірної Сторони, на території якої це рішення має бути визнане і виконане; e) рішення органу юстиції третьої держави між тими ж самими сторонами й в тій же справі вже було визнане або виконане на території тієї Договірної сторони, де рішення має буті визнане або виконане.” Додатково необхідно звернути увагу, що відповідно до зазначених Договорів з Китаєм, В’єтнамом та Угоди з Грецією заявник не наділений правом подавати клопотання про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень через центральні органи, оскільки зазначені угоди регулють процедуру подачі клопотання про визнання і виконання судового рішення, тоді як процедура визнання і виконання залишається неврегульованою. Наприклад, відповідно до ст. 42(1) Угоди з В’єтнамом, “судові рішення у цівільних справах клопотання про визнання і виконання подається до суду, що виніс рішення в справі в першій інстанції, який перепроваджує його суду, компетентному винести рішення за клопотанням”, в той час як ст. 46 тієї й ж Угоди зазначає, що визнання та виконання арбітражних рішень відбувається відповідно до Нью-Йоркської конвенції, яка, в свою чергу, не закріплює органу компетентного розглядати клоптання. Приведення до виконання іноземних арбітражних рішень регулюється значною кількістю нормативно-правових актів, як міжнародно-правового характеру, так і національним законодавством. Як правило, в національному законодавстві закріплено процедурні механізми, згідно яких арбітражне рішення допускається до виконання, тоді як згідно міжнародні акти, інші двосторонні та багатосторонні договори являються основою для виконання арбітражного рішення. Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс України (далі – “ЦПК України”), закони України “Про міжнародний комерційний арбітраж” , “Про міжнародне приватне право” та “Про виконавче провадження” містять норми, що регулюють визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень України. При цьому, необхідно зазначити що Закон України “Про третейські суди” не є джерелом правового регулювання міжнародних арбітражних рішень, оскільки згідно зі ст.ст 1, 6 цього закону, він не застосовується до міжнародного комерційного арбітражу . Україна, так само як і ще 65 країн, розробила своє національне арбітражне законодавство на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний торгівельний арбітраж країнах . Різниця між типовим законом та Законом України “Про міжнародний комерційний арбітраж” полягає у тому, що у 2006 році до закону ЮНСІТРАЛ були внесені зміни, тоді як національний закон залишився незмінним. Такі зміни були спрямовані на встановлення новітніх підходи до окремих питань арбітражу, однак порядок визнання та виконання іноземних арбітражних рішень залишився незмінним. Ще одним нормативно-правовим актом, який встановлює порядок приведення до виконання іноземних арбітражних рішень, є ЦПК України. Так, однією з проблем, що може постати в процесі виконання арбітражного рішення є те, що, незважаючи на визначений Нью-Йоркською конвенцією вичерпний перелік документів, необхідних для подання відповідного клопотання, суди часто вимагають додаткові документи, що передбачені ЦПК України. Згідно ч. 2 ст. 394 ЦПК до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ . Ч. 3 ст. 394 ЦПК встановлено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, якщо міжнародними договорами не визначено перелік таких документів або якщо немає такого договору. Однак, незважаючи на помилкову позицію судів, якщо сторона намагається виконати рішення міжнародного комерційного арбітражу, вона не повинна виконувати вимоги ч. 3 ст. 394 ЦПК України, оскільки на ці правовідносини буде розповсюджуватись ст. 4 Нью-Йоркської конвенції. Необхідно погодитись з думкою Т. Фортуни та М. Михайлива у тому, що акти вищих судових органів, зокрема, Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених в порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України” від 24.12.1989 № 12, має розглядатися як джерело визнання та виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, яке носить рекомендаційний характер. Необхідно також погодитись з думкою двох вищезазначених авторів про те, що не зважаючи на рекомендаційний статус, постанова значно впливає на правильне сприйняття положень законодавства та спрямовує суддів діяти в одному напрямку, оскільки хоча вони і не зв’язані її положеннями, однак, дуже часто посилаються на неї та використовують її в якості правозастосовчого орієнтиру. Таким чином, національне законодавство про міжнародний комерційний арбітраж вцілому розроблено з урахуванням світової практики та відповідає високим стандартам. Україна є учасником більшості найважливіших багатосторонніх договорів, що регулюють питання приведення до виконання іноземних арбітражних рішень. Отже, на нашу думку проблеми у визнання та приведенні до виконання іноземних арбітражних рішень в Україні лежать не в площині нормативної бази, а виникають на стадії застосування вищезазначених норм судами. Більше того, Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених в порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України”, яка є роз’яснювальним документом для судів, винесена більш ніж 13 років назад і станом на сьогодні не відображає останніх світових тенденцій міжнародного комерційного арбітражу. У зв’язку з цим доцільно рекомендувати Вищому спеціалізованому суду України видати нову постанову в якій розкрити найбільш проблемні моменти визнання арбтіржних рішень в Україні про які буде йти мова далі. РОЗДІЛ 2. ПРОДЕЦУРНІ ПИТАННЯ ПРИВЕДЕННЯ ДО ВИКОНАННЯ ІНОЗЕМНИХ АРБІТРАЖНИХ РІШЕНЬ Відповідно до положень глави VII ЦПК України, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземних судів, до яких у розумінні ч. 1 ст. 390 ЦПК України відносяться серед іншого й рішення іноземних чи міжнародних арбітражів, розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Як вбачається з ст. 392 ЦПК України, якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника. Нещодавно опублікована Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ “Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ” від 11.03.2013 р. № 3 у п. 11 також закріплює, що “належним чином оформлене клопотання про визнання та виконання [іноземного] арбітражного рішення розглядається відповідно до правил розділу VIII ЦПК компетентним судом у порядку цивільного судочинства […] за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника”. Незважаючи на це, сторони іноді звертаються з клопотанням про визнання та приведення до виконання іноземного арбітражного рішення до господарських судів. Такі випадки траплялись як у 2011 році, так і в 2012 році. Підставою для таких помилкових звернень є положення п. 5 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК “України”) щодо розгляду господарськими судами справ про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України “Про третейські суди”. Оскільки міжнародний комерційний арбітражний суд за своєю природою є третейским судом, трапляється очевидна помилка, адже у ч. 4 ст. 1 Закону України “Про третейські суди” передбачено, що його дія не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж . За даними статистичного звіту “Україна. Дружня арбітражу юридикція: статистичний звіт, 2011-2012”, проведеного юридичною компанією Cai & Lenard, питома вага помилкових звернень до господарських судів для примусового виконання міжнародних арбітражних рішень є досить значною. У 2011 році майже 10% звернень було направлено на розгляд господарських судів, тоді як у 2012 році це відношення зросло до 22,86% від загальної кількості звернень . Господарські суди, як правило, дотримуються правильної позиції, що компетентним судом, до юрисдикції якого належать питання надання дозволу на примусове виконання міжнародного арбітражного суду, є суд загальної юрисдикції: районний, районний у місті, міський або міськрайонний суд за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника, оскільки це випливає зі змісту ч. 5 ст. 389-1, ч. 4, ст. 389-7, глави 1 “Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню” розділу VIII “Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні” ЦПК України. При цьому, існують поодинокі випадки, коли господарськи суди припускаються помилки та видають наказ на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу. Так, 25.05.2011 р. Господарський суд Полтавської області видав наказ на примусове виконання рішення Міжнародного комерційного суду при Торгово-промисловій палаті (далі – “МКАС при ТПП”) України . Необхідно зазначити, що у випадку надходження до господарського суду заяви (клопотання) про видачу наказу про примусове виконання арбітражного рішення Господарський суд Полтавської області мав би відмовити у прийнятті такої заяви відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України та повернути заявникові з Державного бюджету України судовий збір згідно п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України “Про судовий збір” . Якщо ж заяву було помилково прийнято до розгляду, господарський суд має припинити провадження у справі відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України. Згідно ч. 1 ст. 394 ЦПК України клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається в письмовій формі і повинно містити: 1) ім’я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження; 2) ім’я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні; 3) мотиви подання клопотання. На перший погляд може здатись, що п. 3 ч. 1 ст. 394 ЦПК України містить вимоги, що виходять за межі ст. IV Нью-Йоркської конвенції та ч. 2 ст. 35 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” встановлюючи необхідність зазначення мотивів клопотання, однак, це не так. Виключний перелік документів, передбачений ст. IV Нью-Йоркської конвенції повторюється у п.п. 1, 2, 6 ч. 3 ст. 394 ЦПК України, а вимоги до оформлення заяви, у ч. 1 ст. 394, містять виключно процесуальний характер, що допускається ст. III конвенції. Оскільки відповідно до ст. III Нью-Йоркської конвенції країнам, які беруть у ній участь, дозволяється встановлювати процесуальні правила визнання та приведення до виконання іноземних арбітражів, ми вважаємо, що колізії між нормами ч. 1 ст. 394 ЦПК України, Законом України “Про міжнародний комерційний арбітраж” та Нью-Йоркською конвенцією відсутні. Ч. 2 ст. 394 ЦПК України зазначає що до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного арбітражу додаються докумени, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до ст. IV Нью-Йоркської конвенції для отримання визнання та приведення до виконання іноземного арбітражного рішення, сторона, яка запитує визнання та приведення до виконання, при подачі клопотання повинна надати: 1) оригінал або належним чином завірену копію арбітражного рішення; 2) оригінал арбітражної угоди (застереження) або належним чином засвідчену копію такої. У разі якщо арбітражне рішення або арбітражне застереження викладено мовою відмінною від української, то сторона, яка запитує визнання та приведення до виконання такого рішення, повинна додати до клопотання ще й офіційний переклад зазначених документів на українську мову, яка відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України “Про засади державної мовної політики” є державною мовою України . Необхідно зауважити, що при визначенні того, в який спосіб мають бути засвідчені іноземні арбітражні рішення, необхідно враховувати, що офіційні іноземні документи мають бути легалізованими або апостильованими відповідно до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації офіційних іноземних документів (далі – “Гаазька конвенція”), або відповідати умовам двосторонніх договорів про правову допомогу. Беручи до уваги значну поширеність Гаазької конвенції учасниками якої є близько 80 держав, постає питання: чи повинно іноземне арбітражне рішення завірятися проставленням апостилю, або необхідно проходити більш складну процедуру консульської легалізації. У зв’язку з цим, необхідно звернути увагу на те що відповідно п. “a” ч. 2 ст. 1 Гаазької конвенції для її цілей офіційними вважаються “документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави”. Оскільки рішення міжнародного комерційного арбітражу не виходить від органу судової юрисдикції держави, яким, як правило, є державний суд, а є результатом приватно-правої угоди сторін, відповідно, на нього не поширюється вимога щодо скасування легалізації офіційних документів. Таким чином, у разі подання оригіналу арбітражного рішення, на нашу думку, такий документ має пройти процедуру повної консульської легалізації. Однак, враховуючи те, що відповідно до п. “с” ч. 2 ст. 1 конвенції до переліку офіційних документів відносяться нотаріальні акти та те що копії документів, які містять арбітражну угоду та арбітражне рішення, завіряються нотаріально, нотаріальний акт, який засвідчує вірність копій оригіналу, має бути підтверджений відповідно до норм Гаазької конвенції. Особливі складнощі виникають у зв’язку з наданням оригіналу або завіреної копії арбітражної угоди. Якщо оригінал документу, який містить арбітражну угоду, складений іноземною мовою та підписаний за межами України, то, як вже зазначалось вище, відповідно до Гаазької конвенції нотаріальний акт, який засвідчує відповідність копії оригіналу, має бути апостильований. Якщо ж країна, де нотаріальне засвідчення було здійснено, не є учасником Гаазької конвенції, то такий документ має пройти процедуру повної консульської легалізації. В Україні питання консульської легалізації регулюється Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном . Ще більші труднощі виникають у зв’язку з документами, які укладені іноземною мовою, але підписані в Україні. У такому випадку український нотаріус скоріше за все погодиться перекласти лише переклад у відповідності до глави 8 “Засвідчення вірності перекладу” Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (чого буде недостатньо для виконання вимог ст. IV Нью-Йоркської конвенції), а не вірність копії (фотокопії) арбітражної угоди . Це обумовлено тим, що відповіднодо п. 3.1. глави 7 “Засвідчення вірності копій документів і витягів з них, засвідчення справжності підписів на документах” порядку “Нотаріуси засвідчують вірність копій (фотокопій) документів, виданих юридичними особами за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій (фотокопій) не заборонено законом. […] Вірність копії (фотокопії) документа, виданого фізичною особою, засвідчується у тих випадках, коли справжність підпису фізичної особи на оригіналі цього документа засвідчена нотаріусом або посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування або за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування фізичної особи”. Ще складнішою буде ситуація, якщо арбітражна угода зафіксована не в єдиному документі, а в кореспонденції чи в обміні позовною заявою та відзивом на позов. У такому випадку слід вирішувати питання про завірення копії та перекладу кожного окремого докумена в залежності від його форми, мови та місця укладення. При цьому, враховуючи положення ст. 7 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”, угода вважається укладеною в письмовій формі якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв’язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує про наявність угоди, а інша проти цього не заперечує . Якщо дійсність документів, які представяють собою позовну заяву та відзив на неї, не ставиться під сумнів, та перший з зазначених документів стверджує, що між сторонами є арбітражна угода, а інший не оспорює її дефектність, українські суди, як правило, не зазнають складнощів з визнанням такої кореспонденції в якості належної форми фіксації арбітражної угоди. В якості приклада, який підтверджує правильність зазначеної позиції, можна звернутись до ухвали Апеляційного суду Київської області від 15.08.2008 р.: “З матеріалів справи, зокрема, Протоколу Арбітражного суду Торгової палати м. Гамбурга від 20.10.2005 р. видно, що сторони (Стягувач (позивач) - Боржник (відповідач) обговорили перелік необхідних документів для арбітражного процесу, визнали свою участь в угоді щодо того, що спори, які, неможливо вирішити, повинні вирішуватися арбітражним судом, Позивач звернувся до Арбітражного суду Торгової палати Гамбург і Відповідач погодився на слухання справи” . Таким чином, відповідач в рамках процедури арбітражного розгляду повинен своєчасно, а точніше, без невиправданих зволікань заявити про свою незгоду з компетенцією міжнародного арбітражу. Якщо він цього не зробить, то сам факт відсутності з його сторони юрисдикційних застережень в сукупності з позовною заявою становить арбітражну угоду, яка може бути належною підставою для визнання та приведення до виконання арбітражного рішення. Київська угода передбачає дещо інший перелік документів, який має подати сторона, що клопочеться про виконанння рішення, ніж той, що встановлений у Нью-Йоркській конвенції. Зокрема, відповідно до ст. 8 угоди до клопотання додається: 1) належним чином завірена копія рішення, про примусове виконання якого порушене клопотання; 2) офіційний документ про те, що рішення набуло чинності, якщо це не випливає з тексту самого рішення; | |
| Просмотров: 687 | Загрузок: 36 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |