| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
Захист цивільних прав як цивільно-правова категорія
| [ Скачать с сервера (155.7 Kb) ] | 23.07.2017, 12:05 |
| ВСТУП Актуальність теми. В умовах розбудови правової держави, основним принципом якої є верховенство права, діяльність її інституцій має бути спрямована на реалізацію та захист прав людини. З розвитком громадянського суспільства держава не в змозі у повному обсязі регламентувати та гарантувати реалізацію прав та інтересів усіх суб’єктів, що призводить до передачі певних її функцій діючим на засадах професійного самоврядування недержавним інституціям, до яких належить і нотаріат. Нотаріат як інституція, результатом діяльності якої є підтвердження достовірності безспірних прав та фактів, що мають юридичне значення, через вчинення нотаріальної дії, посідає належне місце в механізмі правового регулювання цивільних відносин. Не належачи до жодної з гілок влади, виконуючи делеговані державою функції публічно-правового характеру, нотаріат став тією інституцією, яка забезпечує як «укріплення (зміцнення)» цивільних прав через підтвердження їх правомірності та достовірності, так і їх охорону та захист. Протягом усього посткодифікаційного періоду цивільного права України інститут нотаріату перебуває в стадії постійного реформування, свідченням чому є динамічний процес законодавчих пропозицій та законодавчих змін у даній сфері правового регулювання. Це вимагає наукового супроводу нотаріальної діяльності, пошуку тих першопричин, що зумовлюють відповідні зміни в законодавстві. Їх витоки – у природі нотаріату, тому нерозривному зв’язку, який із самого початку його існування пов’язує цю інституцію з цивільним правом . При відсутності розвиненого громадянського суспільства, особливу роль у захисті прав відіграють інститути, створені державою з метою захисту прав і законних інтересів учасників цивільного обороту. Підвищена роль подібних інститутів саме в сфері цивільного права пояснюється основними цілями і завданнями цієї галузі права, до яких відносяться забезпечення недоторканності власності, неприпустимість довільного втручання кого-небудь у приватні справи, необхідності безперешкодного здійснення цивільних прав, забезпечення відновлення порушених прав. Одним з таких інститутів є нотаріат, який в даний час вирішує завдання щодо вдосконалення організаційно-правових та концептуальних основ нотаріальної діяльності, а також нотаріальних засобів і способів захисту суб’єктивних цивільних прав . У рамках нотаріальної форми уповноваженими особами - нотаріусами здійснюється від імені держави особливий вид правозастосовчої діяльності, спрямованої на охорону і захист прав та законних інтересів. У Радянському Союзі значення органів нотаріату було невелике. Зокрема, це було пов’язано з системою планової економіки, мінімальною участю громадян у господарському обороті, відсутністю підприємницької діяльності. Роль нотаріату була фактично зведена до посвідчення копій та ведення спадкових справ . Протягом тривалого часу в науці і на практиці йде дискусія про правову природу нотаріату та його роль у захисті та зміцненні цивільних прав. Деякими вченими обгрунтовується позиція про те, що оскільки нотаріальні дії в ряді випадків дублюють роботу осіб, які надають юридичні послуги, а також державних реєстраторів, не варто розглядати нотаріат як особливий правовий інститут для цілей захисту та визнання цивільних прав . Держава завжди відносила нотаріат до сфери захисту майнових прав фізичних і юридичних осіб. Нотаріальні акти, що засвідчують майнові права, завжди були засобом захисту речових та зобов’язальних прав. Тим часом, однією з основних визнаних цілей цивільного права є захист суб’єктивних прав громадян та організацій . Згідно ст. 3 Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави . На виконання зазначеного обов’язку держава створює різні правові механізми, за допомогою яких забезпечується безперешкодна реалізація цих прав і свобод. Внесок у розробку теорії нотаріальної захисту цивільних прав внесли такі вчені, як Т.Є. Альошина, І.А. Алфьоров, В.В. Баранкова, Г.І. Вергасова, І.Я. Горбункова, Е.Б. Тарбагаєва, Б.М. Гонгало, В.М. Жуйков, Т.І. Зайцева, І.В. Москаленко, Н.В. Остапюк, Л.В. Усович, Е.Б. Ейдінова, В.В. Ярков та інші представники юридичної науки. Проблеми загально правового захисту цивільних прав отримали відображення в роботах Е.Е. Богданової, Є.В. Вавіліна, В.П. Грибанова, Б.Д. Завидова, В.М. Жуйкова, М.А. Рожкової, Г.А. Свердлик та інших цивілістів. Окремі питання нотаріальної діяльності також досліджувалися такими вченими як А.М. Андріяхіна, А.А. Андронатій, С.П. Гришаєв, Л.Ю. Грудцина, Т.І. Зайцева, Т.Г. Калиниченко, І.В.Москаленко, Е.М. Мурадьян, В.В. Ралько, О.М. Сичов, Ж.В. Патращук, І.Г. Черемних, Г.Г. Черемних, Л.В. Щенникова та іншими. Останнім часом при розгляді нотаріального захисту цивільних прав велика увага приділяється удосконаленню інституту нотаріату та теоретичному обгрунтуванню моделі «активного нотаріату», що наділяється додатковими повноваженнями і функціями. Водночас, за рамками наукових досліджень залишаються не менше актуальні питання щодо удосконалення вже існуючих нотаріальних дій і процедур. Після відходу адміністративно-командної системи управління економікою роль та значення цивільного права постійно зростає. Суттєві, а іноді й революційні, за своїм значенням зміни у цивільному праві не могли не позначитися на нотаріаті й не вплинути на нього остаточно. Під їх тиском він змушений трансформуватися, шукати своє справжнє місце відповідно до запитів сучасного життя . В Україні на сьогодні майже відсутні комплексні монографічні дослідження із загальнотеоретичних та практичних проблем нотаріату в системі регулювання цивільних відносин. Переважна більшість наукових праць, про що свідчать дисертаційні роботи, зокрема, Н.В. Василини «Правова охорона та захист права власності нотаріусом» та Ю.В. Желіховської «Охорона цивільних прав та інтересів нотаріусом» тощо, торкається лише окремих аспектів цивілістичного напрямку діяльності нотаріуса . Об’єктом дослідження даної магістерської роботи є система суспільних відносин щодо захисту і забезпечення реалізації цивільних прав нотаріусом. Предметом дослідження є матеріально-правовий зміст нотаріального захисту суб’єктивних цивільних прав (форми, способи, засоби) в теоретико-прикладному аспекті, а саме теоретичні поняття, правові терміни і конструкції, наукові концепції, нормативно-правові акти, правозастосовча практика, що відображають поняття і характер захисту цивільних прав, а також її забезпечення в нотаріальному виробництві. Мета магістерської роботи полягає у розкритті правової природи та системної організації захисту цивільних прав нотаріусом, а також у виробленні пропозицій, спрямованих на вдосконалення теорії цивільного права, цивільного законодавства, законодавства про нотаріат і правозастосовної практики. Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань: дати загальнотеоретичну характеристику захисту цивільних нотаріусом; дослідити історію становлення моделей організації нотаріату як інституту захисту цивільних прав; визначити способи захисту цивільних прав нотаріусом; визначити мету правозахисної діяльності нотаріусів; дати характеристику найважливішим засобам захисту цивільних прав нотаріусом; обґрунтувати висновки та пропозиції щодо вдосконалення законодавства про нотаріат, охорону та захист цивільних прав нотаріусом. Методологічні основи дослідження. В основу дослідження лягли положення цивільного права, конституційного права, загальної теорії права. У даній роботі використані основні загальнонаукові та приватнонаукові методи дослідження: історичний (генетичний) метод – при дослідженні становлення нотаріальної форми захисту цивільних прав; формально-логічний метод – при з’ясуванні юридичної природи правового статусу нотаріуса в системі правоохоронних та правозахисних органів публічної влади, за допомогою якого здійснювалися оброблення та аналіз емпіричного матеріалу, котрий також обумовив послідовність висловлених суджень, понять та умовиводів; метод класифікації дозволив розподілити різні поняття залежно від низки критеріїв та запропонувати їх системні різновиди, зокрема класифікувати способи захисту цивільних прав нотаріусом; догматичний метод застосовано при проведенні аналізу норм чинного законодавства, що сприяв виявленню прогалин та дозволив сформулювати пропозиції щодо вдосконалення законодавства. Цьому сприяв і метод прогнозування. У даній роботі використані також інші загальнонаукові та приватнонаукові методи дослідження. Теоретичну основу дипломної роботи склали роботи і вчені праці українських та російських вчених-цивілістів та інших правознавців: А.І. Алфьорова, С.С. Алєксєєва, А.І. Базилевича, Н.В. Безсмертної, М.В. Бондарєвої, М. І. Брагінського, Є.В. Вавіліна, Н.В. Василини, С.В. Васильєва, В.П. Грибанова, Н.М. Денисяка, Л.В. Єфіменка, Ю.В. Желіховської, І. В. Жилінкової, О.А. Красавчикова, В.В. Комарова, Н. С. Кузнецової, Ю. Д. Притики, І. В. Спасібо-Фатєєвої, Н.В. Троцюка, Є.І. Фурси, С.Я. Фурси, Є.О. Харитонова, І.Г. Черемних, А.А. Шахбазяна, Я.М. Шевченка, Т.М. Шубіної, В.Л Яроцького та інших. Нормативну базу дослідження склали чинні внутрішньодержавні закони та підзаконні акти. Емпіричну базу дослідження становлять: постанови Пленуму Верховного Суду України, практика розгляду справ місцевих судів м. Києва, узагальнення нотаріальної практики. РОЗДІЛ 1. Захист цивільних прав як цивільно-правова категорія 1.1. Феномен захисту у праві Основною метою захисту права повинно бути недопущення його порушення, оспорювання і реалізації будь-якого негативного сценарію у випадку ризику. Шахбазян А.А. розглядає захист права як систему організаційних, нормативно-правових, інституційних засобів, спрямованих на усунення наявних перешкод у реалізації права чи ризику їх появи, а також відновлення (визнання) порушеного або оскарженого суб’єктивного права. У системному утворенні «захист права» вчена виділяє такі рівні: аксіологічний рівень (висловлює призначення та роль інституту захисту в праві як необхідної умови реалізації суб’єктивного права); нормативно-правовий рівень (система нормативно-правових приписів з питань усунення порушення або загрози порушення прав, свобод і законних інтересів правових суб’єктів); інституційний рівень (система інститутів публічної влади, громадянського суспільства та інших органів і організацій, що забезпечують можливість безперешкодної реалізації прав громадян і організацій); організаційний рівень (механізм відновлення порушених прав та усунення перешкод (ризиків) у процесі їх реалізації, заходи економічного, соціального, політичного характеру, а також локально-нормативне регулювання) . У загальному вигляді право на захист визначається як надана уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення порушеного права. Поняття захисту цивільного права тісним чином пов’язане з категорією «правовий захист». У науковій літературі існують різні підходи до розуміння змісту і сутності категорії «правовий захист» . Так, академік С.С. Алексєєв вважає, що правовий захист – це державно-примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку. На думку професора М.С. Малеїна, правовий захист – це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенням та ліквідацію їх наслідків . При дослідженні категорії «об’єкт (предмет) правового захисту» можна дійти висновку про те, що єдиним предметом правового захисту є суб’єктивне право, а такі поняття як «захист громадянина», «захист людини», «захист власності» носять умовний характер і висловлюють ніщо інше як захист суб’єктивного права, яке має конкретних суб’єктів і об’єктів права. Захист права є багатогранним правовим явищем, комплексною системою заходів нормативно-правового, організаційного та інституційного рівня, реалізованих різними правовими суб’єктами і спрямованих на усунення і попередження певних перешкод, що виникають у процесі реалізації та здійснення суб’єктивних прав . Так, щодо визначення правової природи захисту прав висловлювалось доволі багато різних позицій, проте, найбільш коректно розглядати його як окрему правомочність, що входить до обсягу прав, які отримує особа за зобов’язанням автоматично, без окремого нагадування про те у договорі. Таке право випливає вже з того, що особа вступила у зобов’язання, набула певних прав за ним, а отже – може їх захищати. Така позиція ґрунтується, в першу чергу, на положеннях ст. 55 Конституції України, що гарантує кожному право на захист як національними судовими та адміністративними органами, міжнародними судами та організаціями, так і на самозахист таких прав у межах, передбачених законодавством . Ці ж положення продубльовано ст. 15 Цивільного Кодексу України . Тобто, право захищати свої права є невід’ємним від самих прав (наприклад, класична тріада правомочностей особи у зобов’язанні – право на власні дії, право на чужі дії, право на вимогу) . В даному контексті варто також звернути увагу на засоби / способи захисту прав. В законодавстві України спостерігається певна термінологічна різниця – так, Конституція оперує поняттям «засоби», а ЦК України – «способи». Аналізуючи загальнолексичне значення цих термінів, науковці доходять висновку, що під поняттям спосіб варто розуміти сукупність дій, за допомогою яких досягається результат, а під поняттям засіб – те, чим послуговуються для досягнення результату. Тобто, спосіб – це технологія, а засіб – інструментарій. Поняття «спосіб» вбачається ширшим за обсягом, адже визначення технології включає до себе і необхідний інструментарій, тому надалі вважаємо за доцільне послуговуватись саме ним. Спосіб захисту права передбачає сукупність дій, які має здійснити особа щодо захисту свого права . Широке поширення у законотворчості вказаний термін отримав в пострадянський період і сьогодні міститься в багатьох законах. При цьому норма - дефініція даного поняття відсутня. Це пояснюється відносною новизною феномена правового захисту людини і, отже, вимагає більш глибокого наукового осмислення на загальнотеоретичному рівні. На думку З.В. Ромовської правовий захист завжди складений акт, головне в правовому захисті складає те, що вона є реалізацією обраної правозастосовчим органом заходів державного примусу. Правовий захист неможливий без діяльності спеціальних державних або громадських органів . Л.Н. Завадська вважає правовий захист діяльністю певних органів, прямовану на відновлення порушених або оспорюваних суб’єктивних прав, охоронюваних законом інтересів. О.В. Іванов, Б.Ю. Тихонова під правовим захистом розуміють застосування юрисдикційним органом спеціальних заходів, спрямованих на забезпечення уповноваженої особи реальної можливості здійснення його права . Виходячи зі сказаного, можна зробити висновок, що правовий захист розуміється авторами як діяльність органів, спрямована на відновлення порушених прав і законних інтересів. Трохи інакше підходять до цього питання Н.В. Вітрук . Вчений розглядає правовий захист не тільки як діяльність компетентних органів, спрямовану на усунення перешкод у реалізації правового статусу особи, відновлення процесів порушених прав і обов'язків та покарання винних за правопорушення, а й діяльність самої особи, тобто самозахист прав. У широкому сенсі правовий захист - це система взаємопов’язаних правових форм діяльності органів держави і громадських об’єднань. У вузькому сенсі – це система взаємопов’язаних, спеціально упорядкованих, наступних один за одним операцій, підпорядкованих загальній меті і призводять за допомогою відповідних прийомів і засобів до результату. Аналіз викладених точок зору показав, що однією з найважливіших форм існування правового захисту є юридична діяльність, яка включає правотворчу та правозастосовчу діяльність. Такий підхід досить поширений в юридичній науці. Правотворча діяльність в рамках правового захисту являє собою розробку, видання, скасування і вдосконалення уповноваженими на те органами нормативно-правових актів, в яких закріплюються гарантії охорони і захисту прав людини, установлюються повноваження суб’єктів правозахисних відносин, процесуальний порядок реалізації права на захист і відповідальність суб’єктів за порушення прав. Правозастосовна діяльність - є організаційне вираження застосування норм права повноважними органами і посадовими особами, що представляють собою систему правозастосовних дій, здійснюваних з метою охорони і захисту правового статусу особистості. Правозастосування завершується прийняттям індивідуально - владного, юридично значущого рішення, в якому дається не тільки юридична оцінка певної ситуації, а й визначається поведінку її учасників. Тим самим правотворча діяльність носить нормативний характер, а правозастосовна - підзаконний і індивідуалізований. У процесі правозахисної діяльності недостатньо тільки захистити або відновити права людини, необхідно дослідити ситуацію, щоб визначити істинні причини порушення цих прав і знайти найбільш ефективні способи їх захисту, при яких можливе відстояти права і запобігти новим порушенням. Проявляли інтерес до дослідження проблем правового захисту фахівці в галузі галузевих юридичних наук, особливо конституційного, цивільного і кримінального права. В останні роки намітилася тенденція до більш пильній увазі з боку представників науки конституційного права до проблеми правового захисту людини, в тому числі дитини. А.А. Макушин в системі російського права конституційний захист прав і свобод людини і громадянина виділяє як основного інституту . Отже, правовий захист може здійснюватися в самих різних формах - юридичної діяльності, правовідносинах, правовій поведінці, юридичному процесі та інших. Однією з основних форм існування правового захисту є юридична діяльність, яка включає не тільки правотворчу та правозастосовну діяльність, а й правовий моніторинг як специфічний вид державної діяльності. Правовий захист як міжгалузевий інститут є сукупність норм і інститутів, приналежних різних галузей права, але мають однакову правозахисну спрямованість. При цьому основою міжгалузевого інституту правового захисту людини є правозахисний інститут конституційного права. Таким чином, на основі проведеного аналізу можна дати таке визначення: правовий захист людини - це заснована на системі нормативних правових актів діяльність суб’єктів права, здійснювана в різних формах, за допомогою різноманітних засобів, спрямована на усунення перешкод в реалізації правового сстатусу людини з метою досягнення стану його повної правової захищеності . 1.2. Суб’єктивне цивільне право як об’єкт захисту У юридичній доктрині панує погляд, у відповідності з яким суб’єктивне цивільне право визначається як тріада правомочностей: a) право на позитивні дії (правомочність на власну поведінку); б) право вимоги (правомочність на чужу поведінку); в) правомочність на захист (вимогу) як можливість вдатися до сили державного примусу . Конструкція суб’єктивного цивільного права, одним з обов’язкових елементів якого є правомочність на захист, служить ідейною основою позиції М.А. Гурвіча, що розглядав право на позов у матеріальному сенсі як особливий момент у розвитку суб’єктивного матеріального права, як саме суб’єктивне цивільне право в стані, здатному до примусового здійснення . Однак у науці існує також інший підхід до співвідношенню суб’єктивного цивільного права і права на його захист. Відповідно до нього правомочність на захист визначається як особлива, відмінна від суб’єктивного цивільного права правомочність на його примусове здійснення. Навряд чи хто засумнівається в тому, що тільки право (мається на увазі суб’єктивне), забезпечене примусовою силою, здатне виконати ті завдання, які на нього поклав законодавець. Однак це не означаючає, що можливість вдатися до сили державного примусу (тобто правомочність на захист) неодмінно повинна розглядатися як елемент або складова частини суб’єктивного цивільного права. Право на захист не може виділятися як окрема правомочність, оскільки можливість захисту права є властивістю суб’єктивного цивільного права, а не його елементом. Суб’єктивне цивільне право і правомочність на його захист мають різний зміст. За своїм змістом суб’єктивне цивільне право передставляє собою діяльність (поведінку) уповноваженого суб’єкта, яка спрямована на задоволення його майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових потреб. Правомочність на судовий захист (право на позов) за змістом передставляє собою діяльність (поведінку) уповноваженого суб’єкта (носія суб’єктивного права на позов), спрямовану на усунення перешкод, а також інших перешкод в реалізації (здійсненні) суб’єктивного цивільного права. З цього випливає, що правомочність на судовий захист суб’єктивного цивільного права, на відміну від останнього, пов’язано з об’єктом спору, тобто речами, послугами, а також іншими благами матеріального і нематеріального характеру не прямо, а опосередковано через способи захисту. Саме цим пояснюється та обставина, що у разі зникнення об’єкта спору, тобто об’єкта суб’єктивного цивільного права (наприклад, індивідуально визначена річ знищена), суб’єктивне цивільне право припиняє свое існування, однак право на його захист залишається, тому що існують інші, не пов’язані з його відновленням способи судового захисту. Різниця у змісті суб’єктивного цивільного права і права на його захист обумовлена їх різницею по суб’єктам - носіям відповідних юридичних можливостей. Якої б міри «напруженості» не досягло суб’єктивне цивільне право в результаті його порушення або оспорювання, воно не в змозі вивести його власника і зобов’язану особу на якісно інший рівень взаємин зазначених осіб та держави в особі юрисдикційного органу, тобто суду. Носієм суб’єктивного цивільного права може бути лише передбачений суб’єкт спірних цивільних правовідносини, тоді як суб’єктами права на позов (права на судовий захист) можуть бути не тільки передбачені власники спірного цивільного права, а й інші особи, уповноважені законом на захист чужих суб’єктивних цивільних прав (прокурор, державні органи, органи місцевого самоврядування, організації, окремі громадяни) . Право на захист, на відміну від права на власні дії та права вимоги, не може бути елементом суб’єктивного цивільного права, оскільки, будучи конституційним за своєю природою правом, розвивається і забезпечується в галузевому законодавстві за допомогою встановлення так званих прав вимоги та прав на вчинення самостійних дій фактичного і юридичного порядку (при самозахисті). Наділення осіб подібними правами є одним із заходів захисту цивільних прав. У зв’язку з цим, такий елемент права як право вимоги є вторинним і похідним по відношенню до права на власні дії і спрямований на захист останнього. Таким чином, у вузькому сенсі право на захист у цивільному праві виражено через сукупність права вимоги, а також права на вчинення власних дій фактичного і юридичного порядку без пред’явлення відповідних вимог третім особам. У широкому сенсі під правом на захист розуміється самостійне конституційне право, яким наділяються всі суб’єкти права в якості гарантії забезпечення їх суб’єктивних прав . 1.3. Форми захисту цивільних прав На сучасному етапі розвитку суспільства виявляється неухильна тенденція зростання ролі захисту суб’єктивних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів у забезпеченні життєдіяльності та функціонування фізичних і юридичних осіб. В останні час вивчення захисту суб’єктивних цивільних прав як правового явища і в науці, і в юридичній літературі дещо активізувалося. Проте опубліковані до теперішнього часу наукові роботи не розкривають повною мірою цю категорію (у тому числі і форми захисту суб’єктивних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів як його найважливішу складову частину) як самостійне правове явище, а також як явище правової дійсності в науці цивільного права. Право на захист, будучи суб’єктивним цивільним правом, існує об’єктивно, тобто незалежно від того, має потребу в ньому носій цього права в даний конкретний момент чи ні. Під формою захисту суб’єктивних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів розуміється комплекс внутрішніх узгоджених організаційних заходів щодо захисту суб'єктивних прав, що протікають в рамках єдиного правового режиму і здійснюваних уповноваженими органами, а також самою уповноваженою особою (носієм права). Приймаючи до уваги класифікації форм захисту цивільних прав і законних інтересів, запропоновані цивилистами, і з урахуванням усіх точок зору, проблему форм захисту цих прав можна звести до двох форм. Захист суб’єктивних прав здійснюється в юрисдикційній і неюрисдикційній формах. Основна відмінність між ними полягає в тому, що захист прав та інтересів у юрисдикційної формі здійснюється різними спеціально уповноваженими на даний вид діяльності державою компетентними органами, з властивим кожному з них певним процесуальним порядком діяльності, в той час як захист прав та інтересів у неюрисдикційній формі протікає в рамках матеріального правовідношення і здійснюється самими учасниками правовідносин. У рамках юрисдикційної форми виділяється: 1) загальний (судовий) порядок захисту, тобто в судах загальної юрисдикції, господарських і третейських судах, засобом захисту в яких служить позов (по справах, що виникають з адміністративно правих відносин, - скарга; по справах окремого провадження - заява), 2) спеціальний (адміністративний) порядок захисту і альтернативний порядок захисту, що застосовуються в прямо зазначених у законі випадках. Засобом захисту цивільних прав, здійснюваної в адміністративному порядку, є скарга, що подається особою, чиє право порушене, у вищестоящий державної орган . Право особи на судовий захист передбачає, що кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України . Неюрисдикційна форма захисту являє собою сукупність дій (заходів) уповноваженої особи з відновлення (підтвердження) порушеного (оспорюваного) права без звернення за захистом цього права до компетентних державних і судових органів та організацій. Захист права в неюрисдикційній формі, включаючи відновлення порушеного (або оскарженого) суб’єктивного права, здійснюється самостійними діями осіб. Основний різновидом неюрисдикційної форми захисту є самозахист суб’єктивних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, під якою розуміються передбачені законом односторонні дії юридичної або юридико-фактичного характеру, застосовувані уповноваженим на їх реалізацію суб’єктом і спрямовані на припинення дій третіх осіб, що порушують його майнові чи немайнові права. Очевидна підміна двох близьких, але не тотожних понять "способу захисту" та " форми захисту". Самозахист цивільних прав - це форма їх захисту, що допускається тоді, коли особа, чиє право порушене, розпоряджається можливістю правомірного впливу на порушника права без звернення до уповноваженого державного чи судового органу. Причому вказані дії потерпілий має право вжити незалежно від того, чи мав він можливість звернення до компетентних органів за захистом свого права або віддав перевагу здійснити своє право на самозахист. Важливість цього інституту закріплюється також міжнародними документами. У рамках зазначеної форми можуть застосовуватися різні цивільно-правові способи захисту при наявності певних умов. По-перше, особа, яка самостійно захищає своє право, є безперечним його володарем. По-друге, обраний спосіб захисту повинен бути сумірний порушенню. По-третє, спосіб самозахисту не може виходити за межі дій, необхідних для його застосування. До числа таких дій відносяться: заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності з обов’язком відшкодувати шкоду особою, яка заподіяла його, або за певних обставин третьою особою; заподіяння шкоди без його відшкодування особою, що знаходиться в стані необхідної оборони, і деякі інші. Це найдавніша форма правового захисту. Вона найбільш проста, але результативна. Разом з тим, при самозахисті велика небезпека неправомірних дій, прояви незаконність з боку суб’єкта, який захищається . Для подальшого вдосконалення категорії захисту суб’єктивних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів представляється можливим сформулювати наступні рекомендації. У рамках елементів захисту необхідно активно вивчати такі питання як: а) форми, способи і засоби захисту права; б) цілі, особливості, види і зміст даних форм і засобів; в) правовий статус, види і компетенція органів, що здійснюють захист права . Проблема форм цивільного захисту тісним чином пов’язана з проблемою співвідношення цивільного процесуального права з матеріальним цивільним правом, адже законодавець при виборі тих чи інших форм захисту прав має одночасно тримати їх в полі зору. Класифікацію форм захисту цивільних прав автори здійснюють за різними критеріями. Так, за радянської доби С.В. Курилев форми захисту цивільних прав і законних інтересів пропонував класифікувати за характером зв’язку юрисдикційного органу зі сторона спору, виділяючи при цьому: 1) вирішення справи за допомогою юрисдикційного акту однієї зі сторін спірних правовідносин; 2) вирішення справи за допомогою акту органу, що не є учасником спірних правовідносин, але пов’язаного з одним або обома учасниками спірного правовідношення певними правовими або організаційними зв’язками; 3) вирішення справи органом, що не є учасником спірних правовідносин і не пов'язаний з ними правовими або організаційними відносинами, крім процесуальних . У новітню добу Є.О. Харитонов форми захисту цивільних прав класифікує залежно від природи юрисдикційного органу. Що здійснює захист, виділяючи при цьому судову, адміністративну, нотаріальну, самозахисну і громадську: 1) судовий захист (ст. 55 Конституції, ст. 16 ЦК України); 2) адміністративний захист (ст. 17 ЦК України); 3) захист нотаріусом (ст. 18 ЦК України); 4) самозахист (ст. 55 Конституції України, ст. 19 ЦК України); 5) захист за допомогою інших громадських, державних та міжнародних інституцій та їх органів . 1.4. Поняття та критерії розмежування способів захисту цивільних прав Спосіб захисту можна визначити як закріплені законом або договором допустимі дії або бездіяльність (або їх сукупність), спрямовані на попередження, припинення порушення права, а також на його відновлення . З точки зору матеріально-правового змісту право на захист складає три групи можливостей: 1) застосування самозахисту; 2) застосування заходів оперативного впливу; 3) звернення до компетентних органів за захистом свого права . У ст. 16 ЦК України перераховані спо¬соби захисту цивільних прав і охоронюва¬них законом інтересів. Відповідно до зазна¬ченої статті способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право; від¬новлення становища, яке існувало до по¬рушення; примусове виконання обов’язку в натурі, зміна правовідношення, припи¬нення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незакон¬ними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого са¬моврядування, їхніх посадових і службо¬вих осіб. Крім цього, захист цивільних прав і інтересів, може здійснюватися й іншими способами, передбаченими договором або законом . Всіх їх можна застосувати для захисту майнових прав, коли ж йдеться про порушення особистих прав, то завдана при цьому шкода не завжди піддається повному відшкодуванню, що робить неможливим застосування всіх без виключення способів захисту, передбачених в ЦК. Так, примусове виконання обов’язку в натурі неможливо використати для захисту особистих прав, оскільки можливість використання цього способу обмежується лише випадками порушення права внаслідок невиконання уречевленого цивільно-правового зобов’язання. Припинення або зміна правовідношення як спосіб захисту використовується лише у випадках укладення угод з приводу особистих благ. Він характеризується тим, що порушення особистих прав має своїм наслідком припинення або зміну інших прав та обов’язків. Крім того, невиконання відповідною особою своїх обов’язків може бути підставою для припинення або зміни правовідносини в цілому, елементом якого виступає даний обов’язок. Визнання права є способом, за допомогою якого за суб’єктом визнається наявність певного особистого немайнового права, яке було раніше порушено або існування якого заперечувалося іншими особами. Деякі вчені вважають, що розуміння даного способу тільки як визнання права є обмеженим. Таким чином, пропонується розширити даний спосіб шляхом включення до нього можливості вчинення й інших дій, зокрема: визнання обов’язків іншої сторони, визнання відповідача таким, що втратив своє право, визнання відсутності права, визнання припинення обов’язків, визнання існування правовідносин, визнання відсутності правовідносин і т.п . З цією позицією можна погодитися, якщо розглядати даний спосіб як родове поняття, в межах якого можуть існувати інші варіанти можливої поведінки. Обмежену сферу застосування має спосіб визнання правочину недійсним, оскільки він використовується в тих випадках, коли порушення або погроза порушення особистого права виникли з правочину, а таких прав лише незначна кількість. Однак, виходячи з того, що правочини можуть розглядатися як підстави виникнення особистих прав, законодавець встановив правило: правочини, що обмежують можливість особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки (в тому числі й немайнові), є нікчемними. Відновлення становища, яке існувало до порушення права і припинення дій, що порушують право, є основними й найбільш ефективними способами захисту особистих прав, оскільки завдяки їм ліквідуються негативні наслідки правопорушення і в певних випадках може бути відновлено становище, яке існувало до порушення права. Зазначені способи використовуються, коли внаслідок правопорушення було порушено особисте право, при цьому воно не припинилося і можливо його відновлення шляхом усунення негативних наслідків. Доцільно вказані способи розглядати та застосовувати разом, оскільки припинення протиправних дій ще не в змозі повністю відновити порушене право, оскільки ще існують негативні наслідки цих дій. З іншого боку, відновити існуюче раніше положення без припинення протиправних дій практично неможливо. Ці способи захисту використовується при посяганнях на такі особисті права, як честь, гідність. Таким чином, враховуючи специфіку особистих прав, можна стверджувати, що не завжди порушене особисте право піддається повному відновленню (наприклад, право на життя, на охорону здоров’я тощо). Припинення дій, що порушують особисте право, застосовується як при триваючих правопорушеннях, так і для припинення дій, які тільки ще створюють загрозу порушення права в майбутньому. Цей спосіб застосовується незалежно від наявності вини порушника особистих прав. Застосування його дає можливість перешкодити настанню негативних наслідків або зменшити їх. Ось чому сфера застосування даного способу є досить широкою. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є найбільш суворим способом, пов’язаним із застосуванням до правопорушника заходів цивільно-правової відповідальності. Даний спосіб використовується для захисту майнових прав, оскільки більшість зобов’язань майнового характеру забезпечуються неустойкою, а також виникненням збитків у результаті невиконання обов’язків, передбачених зобов’язанням. Якщо особа понесла збитки внаслідок порушення немайнових прав, вони повинні бути відшкодовані, тобто відшкодування збитків може застосовуватися в тих випадках, коли порушення особистого права спричинило виникнення майнової шкоди. Збитки можуть проявлятися у вигляді понесених реальних витрат та упущеної вигоди. Так, при розголошенні банківської таємниці контрагенти можуть розірвати укладені договори з особою, чия таємниця розголошена. При цьому особі завдається реальна шкода . На правопорушника особистих прав може покладатися додатковий обов’язок відшкодувати моральну (немайнову) шкоду потерпілій особі, тобто компенсувати втрати немайнового характеру, що виникли внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ. У кожному конкретному випадку негативні емоції, які переживає потерпіла особа, різні за силою, глибиною, тривалістю, зовнішніми проявами та наслідками. Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб є способом захисту особистих прав і виявляється в можливості звернення до суду з вимогою про визнання незаконним рішення, дії осіб публічного права чи публічно-правових утворень. Поведінка цих осіб може бути як у вигляді незаконних активних дій, так і бездіяльності. Даний спосіб спрямований на припинення дій, які порушують особисті права людини, з боку цілком визначеного спеціального суб’єкта: органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування. Закріплюючи в законі даний спосіб як спосіб захисту особистих прав, держава робить особливий акцент на його суб’єктному складі, підкреслюючи, що вся діяльність зазначених органів, посадових і службових осіб повинна бути спрямована на захист прав та інтересів людини. Це є одним із основних обов’язків даних суб’єктів. Тому порушення прав та інтересів людини повинно розцінюватися як невиконання, порушення даного обов’язку . ЦК не обмежує можливість застосування тільки розглянутих способів та не всі із зазначених цивільно-правових способів захисту в повному обсязі можна застосувати при захисті особистих немайнових прав. Це пояснюється тим, що особисті права мають низку особливостей, які, перш за все, містяться в самому об’єкті й повинні враховуватися при виборі відповідного способу. | |
| Просмотров: 847 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |