| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
Посвідчення шлюбного договору: проблеми нотаріальної практики.
| [ Скачать с сервера (537.5 Kb) ] | 30.03.2017, 19:53 |
| Актуальність теми. Українське право, як і будь-яка сучасна правова система, не може формуватися ізольовано від світового досвіду та міжнародної уніфікації права. Результатом цього стало запровадження цілого ряду новел, відомих міжнародній практиці, і до українського зако-нодавства, зокрема, інституту договірного регулювання сімейних відносин. У зв’язку з цим поширеності набувають науково-теоретичні дослідження стану та перспектив розвитку цього правового інституту. Актуальність дослідження обумовлена наявністю ряду недоліків і прогалин у позитивному врегулюванні майнових та осо¬бистих немайнових сімейних відносин, в тому числі ускладненого іноземним елементом, низкою проблем на норма¬тивному та доктринальному рівнях, а отже, необхідністю теоретичного осмислення сучасного стану їх правового регулювання. Регулювання сімейних відносин в останні десятиліття здійснювалося на підставі прямих приписів законодавства, тобто правові норми імперативно визначали обсяг і зміст особистих немайнових та майнових прав і обов'язків подружжя. Самі сторони не мали права за своїм бажанням змінювати законодавчі приписи. У науці широкого поширення набула думка про те, що договірні відносини подружжя не є типовими, а якщо вони й існують, то в основному мають безвідплатний характер. З урахуванням цього в сімейно-правовій науці проблемам договірного регулювання, яке було б альтернативним законному регулюванню відносин подружжя, увага практично не приділялася. Демократизація суспільства, яка, останнім часом, відбувається не лише в Україні, а й в усьому світі, та зміна економічних орієнтирів поставили питання щодо перегляду основних концепцій правового регулювання сімейних відносин. Поява диспозитивних засад регулювання відносин в сім’ї стало підставою зростання ролі договору в сімейному праві, створило умови для виникнення поряд із законним регулюванням системи договірного регулювання сімейних відносин. Аналізуючи положення Сімейного кодексу України, можна зробити висновок про появу цілого комплексу нових різновидів договорів подружжя. Поступово формується нотаріальна та судова практика укладення подружніх договорів. Однак, незважаючи на велику кількість наукових праць, присвячених проблемам правового регулювання майнових відносин у сім’ї, теорія договору в сімейному праві своєї розробленості не набула, а комплексного наукового дослідження договірного регулювання відносин подружжя не проведено. Це вимагає теоретичного аналізу загальних засад договірного регулювання відносин подружжя, визначення місця договору в механізмі правового регулювання сімейних відносин, надання науково обґрунтованих рекомендацій щодо застосування норм як нового сімейного, так і цивільного законодавства, а також визначення особливості його нотаріального посвідчення. Останнім часом у нашій державі характерним є підвищення ролі договору в приватному праві. Особливою ознакою процесу нормотворення останніх років є розширення диспозитивних засад регулювання відносин у сім’ї, зокрема, майнових відносин подружжя. Сімейне законодавство передбачає можливість врегулювання їх договором – гнучкою правовою формою, здатною опосередковувати різні за суттю й характером суспільні відносини. Значення шлюбного договору зросло із прийняттям Верховною Радою України 10 січня 2002 р. Сімейного кодексу України. Інститут шлюбного договору зазнав суттєвих змін, поповнився багатьма законодавчими новелами, розширив межі договірної ініціативи подружжя. В умовах сьогодення інститут шлюбного договору зазнав суттєвих змін, поповнився багатьма законодавчими новелами, розширив межі договірної ініціативи подружжя. 22.02.2012 р. Наказом Мінюсту України № 296/5 був прийнятий новий Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, в якому особливостям посвідчення шлюбного договору присвячений п. 2 гл. 5 даного Порядку (далі – Порядок). Проблеми регулювання сімейних відносин з допомогою шлюбного договору розглядалися багатьма вітчизняними науковцями, серед яких необхідно відмітити роботи таких вчених, як Афанасьєва Л.В., Бориславська М. В., Борисова В. І., Галюк В. В, Жилінкова І. В., Лепех С., Мазур О. С., Нєкрасова О.В., Ромовська З.В., Фурса С. Я., Фурса Є. І., Шимон С. І. та інші. Однак необхідними є подальші наукові дослідження у цій сфері з метою вдосконалення функціонування цього правового механізму, запозичення позитивного зарубіжного досвіду, активізації практики його впровадження. Метою магістерської роботи є правова характеристика шлюбного договору, визначення особливостей його нотаріального посвідчення, а також формулювання висновків і пропозицій, які були б спрямовані на вдосконалення законодавства та сприяли захисту прав учасників даних відносин, а також аналіз наукової думки з приводу зазначених питань. Для досягнення мети дипломна робота виставить і виконує наступні завдання: розглянути сутність та значення договірного регулювання сімейних відносин; дослідити поняття та види сімейно-правових договорів; розглянути особливості шлюбного договору за сімейним законодавством України; провести характеристику сімейно-правових договорів, а саме: договір про визначення порядку користування майном, договір подружжя про поділ нерухомого майна, договори подружжя про надання та припинення права на утримання, договори між батьками про сплату утримання на дитину; визначити проблеми та перспективи реалізації прав на укладення та розірвання шлюбного договору; аналізувати етапи здійснення нотаріального посвідчення шлюбного договору. Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що виникають між подружжям при укладенні ними договорів стосовно належного їм спільного або роздільного майна та надання утримання. Предмет дослідження – засади правового регулювання відносин подружжя; сутність і значення договору як індивідуального акта регулювання сімейних відносин; місце подружніх договорів у загальній системі договорів; поняття, зміст, істотні умови, порядок укладення та виконання, наслідки порушення договорів подружжя щодо належного їм майна і надання (припинення) утримання; особливості нотаріального посвідчення шлюбного договору, тощо. Методологічну основу магістерської роботи складають наукові методи дослідження сутності регулювання сімейних відносин (історичний, логічний, соціологічний, порівняльний, системний, формально-аналітичний і метод інтеграції). Інформаційною базою дослідження склали нормативно-правові акти з питань реалізації права на укладення та розірвання шлюбного договору та етапів здійснення його нотаріального посвідчення. Окрім того в роботі були використані ряд монографічних, періодичних та допоміжних джерел. Структура дослідження. Магістерська робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ 1.1. Сутність та значення договірного регулювання сімейних відносин До набрання чинності Сімейним кодексом України (далі СКУ) врегулювання сімейних правовідносин здійснювалося майже виключно у нормативно-правовому (імперативному) порядку. Один з нечисленних випадків, коли подібні відносини, а саме відносини між подружжям, могли врегульовуватись на підставі договору, - це є укладення шлюбного контракту. Інститут шлюбного контракту введено до Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШСУ) 23 червня 1992 року (Закон України № 2488-12), йому була присвячена єдина стаття – 27 [46]. Пізніше на виконання даної норми закону прийнято Постанову Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 року "Про порядок укладення шлюбного контракту", яка передбачала у вигляді додатка зразок шлюбного контракту. І хоча законодавство дозволяло укладення й інших правочинів між подружжям, ст. 27 КпШСУ зазначала, що "угоди між ними, спрямовані на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, не дійсні і не обов'язкові ні для подружжя, ні для третіх осіб", а під формулювання "обмеження майнових прав" можна було підвести будь-який правочин, який встановлював правила, відмінні від нормативно-правових. Так, КпШСУ 1969 року не передбачав можливість договірного регулювання відносин по утриманню одного з подружжя. Якщо такий договір і укладався, не було засобів його примусового виконання. Розмір аліментів, визначений у договорі, часто не брався судом до уваги при вирішенні спору [46, с. 18]. Отже, можливість укладення різноманітних правочинів у сімейно-правовій сфері до набрання чинності СКУ від 10 січня 2002 року була досить примарною. Взагалі питання врегулювання майнових відносин у сім'ї були предметом вивчення багатьох радянських дослідників, зокрема В. Маслова, К. Граве, М. Єршової. Зрозуміло, що досліджували вони виключно імперативне регулювання даних відносин, оскільки договірне регулювання сімейних правовідносин було прямо заперечене законом: "правове регулювання шлюбних і сімейних відносин в Україні здійснюється тільки державою" (ч. 1 ст.6 КпШС УРСР) [45]. На сьогодні нормативні акти приватного права, а щодо досліджуваної теми, в першу чергу - ЦКУ та СКУ, є набагато ліберальнішими порівняно з попереднім законодавством і дозволяють на диспозитивних засадах врегулювання навіть тих відносини, де раніше подібне було просто неприпустимим [2, 3]. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (ч.2. ст. 7 СКУ). Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім' ї та родичі, відносини між якими регулює СКУ, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (ч.1 ст. 9 СКУ). Одночасно передбачаються загальні засади (принципи) регулювання сімейних відносин [2]: - врахування права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання у сімейне життя; - рівність учасників сімейних відносин незалежно від раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками; - рівність прав жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї; - максимальне врахування інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї; - добросовісність, справедливість, розумність, дотримання моральних засад суспільства; - гарантування кожному учаснику сімейних відносин права на судовий захист (ст. 7 СКУ). Саме ці принципи дозволяють встановити відповідність певної конкретної домовленості (договору) учасників сімейних правовідносин меті та завданням сімейного законодавства. Окрім того, не можна недооцінювати їх значення при здійсненні правотворчої діяльності компетентних державних органів. А при договірному регулюванні загальні засади сімейного законодавства використовуються також і тоді, коли неможливим є застосування аналогії закону, тобто при аналогії права (ч. 2 ст. 10 СКУ). Легалізація договірного регулювання сімейних правовідносин є відповіддю на реалії сьогодення. Це зумовлене й тим, що сімейне право, безперечно, є складовою частиною приватного права нашої держави. Недарма існують достатньо вагомі та аргументовані позиції провідних науковців України щодо невиправданості та нелогічності врегулювання однакових за своє суттю відносин - цивільних та сімейних - окремими кодексами (Цивільним та Сімейним). І. Жилінкова зазначає, що "протягом десятиліть ми мали окреме цивільне та сімейне законодавство. Воно віддзеркалювало реалії радянських часів, коли сім'я визнавалася сферою безпосереднього втручання держави. Сімейні відносини саме тому і розглядалися окремо, щоб на них навіть тіні не впало від цивільних - "торгово-мінових відносин". Сім'я, сімейне виховання, відносини подружжя - все складало інтерес для радянської держави. Тому навіть думки не можна було допускати про можливість застосування цивільно-правових норм до регулювання відносин у сім'ї" [32, с. 7]. На сьогодні ніхто не заперечує субсидіарність положень цивільного законодавства при врегулюванні сімейних відносин. Принципово важливим у цьому сенсі є доповнення Законом від 22.12.2006 ст. 8 СКУ, яка визначає порядок застосування норм ЦКУ до регулювання сімейних відносин. Якщо раніше було закріплено, що норми ЦКУ застосовуються лише до майнових відносин членів сім'ї, які не врегульовані СКУ, то в новій редакції міститься інше правило: якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані СКУ, вони регулюються відповідними нормами ЦКУ, якщо це не суперечить суті сімейних відносин [32, с. 7]. Відповідно, і один з провідних принципів цивільного права - принцип свободи договору має бути дотриманий при договірному регулюванні сімейних правовідносин. Свобода договору полягає у визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватися від укладення договорів) та визначати їх зміст на власний розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості [25, с. 19]. Особливістю застосування цього принципу у сімейному праві є також обмеження у багатьох випадках права вибору контрагента чітко визначеними суб'єктами сімейних відносин. Отже, укладення договору учасниками сімейних відносин - їх особиста справа, і лише у певних випадках, враховуючи насамперед інтереси неповнолітніх дітей, закон визнає це їх обов'язком (наприклад, ст. 109 СКУ). Безперечно, такі договори мають свою специфіку. Зокрема, зазначається, що багато сімейно-правових договорів не протилежні за спрямованістю у погодженні волевиявлення громадян, як це є в більшості цивільно-правових договорів, а спрямовані на досягнення однієї мети домовленості учасників сімейних відносин (вибір подружжям місця проживання, погодження імені дитини, здійснення більшості батьківських прав тощо) [26, с. 291-292]. Як вже було зазначено, суб'єктний склад сімейних договорів може бути досить різноманітним. Відповідно до ч.1 ст. 9 СКУ дані правочини можуть укладатись між [2]: - дружиною та чоловіком; - матір'ю та батьком; - батьками та дитиною (або між одним з батьків і дитиною, якщо інший помер, визнаний за рішенням суду у передбаченому законом порядку недієздатним або безвісно відсутнім, позбавлений батьківських прав тощо); - іншими родичами та членами сім'ї, відносини між якими врегульовує Сімейний кодекс (наприклад, між матір'ю дитини та бабусею, між рідними братом та сестрою; між батьком та мачухою дитини, між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу) [44, с. 31-32]. Необхідно враховувати також те, що шлюбний договір може бути укладений не тільки дружиною та чоловіком (тобто подружжям), але й особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, – нареченими. Це право надається їм ч. 1 ст. 92 СКУ, але про них не йдеться у ст. 9 СКУ. І хоча шлюбний договір між такими особами набуде чинності лише у день реєстрації шлюбу (ч. 1 ст. 95 СКУ), на день укладення шлюбу вони ще не є подружжям. Навряд чи це твердження буде кимось заперечуватись, а отже, потребується внесення відповідних доповнень до ст. 9 СКУ [2]. Згідно з ч. 2 ст. 9 СКУ договори можуть укладатись і між тими особами та родичами, відносини яких не врегульовуються СКУ. Обов'язковою умовою чинності даного договору є надання йому письмової форми. Прикладом подібного правочину може бути договір між тіткою та племінником, за яким тітка бере на себе витрати, пов'язані з весіллям племінника, а він після досягнення тіткою пенсійного віку або раніше у випадку настання непрацездатності зобов'язаний надавати тітці щомісячну матеріальну допомогу у визначеному розмірі. Для вирішення питання про те, чи може певна особа бути стороною договору у сфері сімейного права, важливим є з'ясування наявності у неї необхідної право-і дієздатності та права на вчинення певної дії (правочину). У випадку, якщо правочин підлягає нотаріальному посвідченню, встановлення особи, обсягу її право- і дієздатності, особи представника та його повноважень покладаються на нотаріуса (гл. 4 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України) [7]. Важливим для нього є з'ясування всіх обставин. Такими можуть бути: набуття або надання повної цивільної дієздатності фізичною особою до настання повноліття; відкладення вчинення певної нотаріальної дії, якщо є підозри, що особа може бути недієздатною, обмежено дієздатною або перебуває в такому стані, що не може розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. У разі перевірки цивільної дієздатності фізичної особи, яка не досягла 18 років, але може бути визнана такою, що має повну цивільну дієздатність, нотаріус витребовує рішення суду, або свідоцтво про одруження щодо факту реєстрації шлюбу особи, яка не досягла повноліття, або свідоцтво про народження дитини, у якому неповнолітня особа записана матір’ю або батьком дитини, або свідоцтво про реєстрацію підприємницької діяльності чи виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Перевірка повноважень представників осіб за довіреністю або за законом здійснюється за довіреністю або документом, що підтверджує повноваження законного представника (п. 4-5 гл. 4 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України) [7]. При укладенні договору між батьком та матір'ю дитини підтвердженням їх прав щодо неї є відповідний запис у Свідоцтві про народження. Дитина має право на укладення певних правочинів з моменту настання визначеного законодавством віку. Зокрема, цивільне законодавство дозволяє малолітній (ст. 31 ЦКУ) та неповнолітній особі (ст. 32 ЦКУ) самостійно вчиняти юридично значимі дії, що відповідають обсягу її дієздатності [3]. Контрагентами за договорами, вчиненими з дотриманням цих правил, звісно, можуть бути і батьки. Ч. 2 ст. 160 СКУ зазначає, що місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Можуть укладатись й інші договори між батьками та дітьми, що не суперечать загальним засадам сімейного законодавства [2]. При укладенні домовленостей, що породжують сімейно-правові відносини, між іншими особами необхідно доводити, окрім віку, дієздатність, юридичні факти (наприклад, факт спільного проживання, наявність родинних зв'язків). Не всі договори (домовленості) у сфері сімейно-правових відносин потребують нотаріального посвідчення. Надання подібної форми може здійснюватись за вимогою законодавства або за ініціативою сторони (сторін). Не варто забувати й про те, що ЦКУ дозволяє суду "реанімувати" правочини, щодо яких недотримана обов'язкова нотаріальна форма, при умові, що сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (ст. 220 ЦКУ). Не виключається можливість укладення договорів у простій письмовій та усній формі. Недарма СКУ використовує термін "домов¬леність (договір) сторін": найчастіше при вирішенні численних повсякденних питань життя сім'ї жодного юридичного оформлення результат таких компромісів не набуває - це є саме домовленість. Отже, договори можуть бути різноманітними, але найуніверсальнішим з них є саме шлюбний договір, тому що, по-перше, він може врегульовувати обидві групи майнових правовідносин між подружжям - і щодо майна, і аліментні; по-друге, він може передбачати встановлення прав і обов'язків як між самим подружжям, так і ті, що можуть виникнути між колишніми дружиною та чоловіком, так і їх правовідносини як батьків щодо своїх дітей; по-третє, він може містити у собі положення деяких інших сімейних договорів (зокрема, передбачені ст.ст. 66, 68, 78, 89 СКУ тощо). Таким чином, детальний аналіз шлюбного договору у всіх його варіантах може бути одночасно й дослідженням інших договорів між подружжям. Не заглиблюючись у специфіку шлюбного договору (це виходить за межі даного дослідження), необхідно наголосити на тому, що його зміст обмежується лише врегулюванням майнових правовідносин подружжя, і їх прав та обов'язків як батьків, не допускається передбачення у ньому особистих (немайнових) правовідносин (ч. 1-3 ст. 93 СКУ). 1.2. Правова природа шлюбного договору Тенденція до підвищення ролі договору характерна для сучасного приватного права і почала яскравіше виявлятися останнім часом у нашій державі. Визначальною ознакою процесу нормотворення останніх років є розширення диспозитивних засад регулювання відносин у сім'ї, зокрема, майнових відносин подружжя. Сімейне законодавство передбачає можливість врегулювання їх договором - гнучкою правовою формою, здатною опосередковувати різні за суттю й характером суспільні відносини. Значення шлюбного договору зросло із прийняттям Верховною Радою України 10 січня 2002 р. СКУ. Інститут шлюбного договору зазнав суттєвих змін, поповнився багатьма законодавчими новелами, розширив межі договірної ініціативи подружжя. Однак необхідними є подальші наукові дослідження у цій сфері з метою вдосконалення функціонування цього правового механізму, запозичення позитивного зарубіжного досвіду, активізації практики його впровадження. Українське сімейне законодавство не містить дефініції шлюбного договору. Якщо КпШС України 1969 р. містив опосередковане, дещо загальне визначення поняття „шлюбного контракту", в якому через категорію угоди його загально-правова характеристика не розкривала повною мірою його сутності, то СКУ його не містить взагалі. Специфіка шлюбного договору полягає, зокрема, у тому, що за своїм суб'єктним складом він сімейно-правовий, оскільки його сторонами є лише подружжя. Набранню чинності шлюбним договором передує укладення шлюбу, тому проявляється особливість відносин, що регулюються сімейним правом: регулювання майнових сімейних відносин є похідним від регулювання особистих немайнових відносин. Набрання ж чинності цивільно-правовим договором не залежить від правового регулювання особистих відносин між його учасниками. Відповідно до ст. 92 СКУ право на укладення шлюбного договору мають наречені (особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу) або подружжя. Для реалізації такого права неповнолітнім нареченим потрібна письмова згода їхніх батьків або піклувальників, засвідчена нотаріусом. Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєст¬рацію шлюбу, а також подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, за¬свідчена нотаріусом. В СКУ не надається визначення шлюбного договору. Виходячи з ана¬лізу норм СКУ та його загальної характеристики, можна дійти висновку, що шлюбний договір - це домовленість наречених або подружжя щодо встанов¬лення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням. За останні роки правова природа шлюбного договору була досить детально досліджена в юридичній літературі пострадянських держав. Більшість вчених сходяться на тій думці, що шлюбний договір, хоча й має низку специфічних особливостей, належить до числа цивільно-правових правочинів і на нього по¬ширюються загальні правила щодо правочинів. Форма цього договору, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення та примусо¬вого виконання, багато інших моментів наочно показують, що в цьому випадку використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права. З урахуванням того, що сімейне право є підгалуззю цивільного права, можна вва¬жати, що шлюбний договір входить до системи сімейно-правових договорів, які у свою чергу складають окрему групу в загальній системі договорів цивільно-правових [57]. У сучасній літературі висловлювалася й інша точка зору щодо природи шлюб¬ного договору. Так, Ю.С. Червоний вважає, що шлюбний договір є різновидом сімейно-правових договорів [57, с. 48]. Така позиція є послідовною для вчених, які розгля¬дають сімейне право як самостійну галузь права. Проте така позиція, особливо у сучасних умовах, не викликає підтримки. Предмет та метод сімейного права не мають того ступеня своєрідності, який необхідний для визнання певної сукуп¬ності правових норм в якості самостійної галузі права. Не викликає сумніву той факт, що сімейно-правові норми регулюють своєрідний вид суспільних відносин - сімейні відносини, і це накладає певний відбиток на процес такого регулювання. Однак така своєрідність норм є достатньою лише для того, щоб визнати сімейне право як підгалузь цивільного права і не більше того. Для вчених, які розгляда¬ють сімейне право з таких позицій, немає нічого дивного у визнанні шлюбного договору як різновиду цивільно-правових договорів. Ніяких суперечностей в їх міркуваннях з цього приводу немає. Розпочата у свій час спроба включення норм, що регулюють сімей¬ні відносини, до ЦКУ так і залишилася нереалізованою. Система сімейно-правових договорів у цьому випадку одержала б своє логічне закріплення в загальній системі цивільно-правових правочинів. При цьому не потрібно було б пояснювати, чому до сімейно-правових договорів та, зокрема до шлюбного договору, так природно застосовуються загальні норми договірного права, а тим більше говорити про субсидіарне застосування норм цивільного законодавства. Донедавна коло сімейних і, в першу чергу, подружніх договорів було не¬достатньо широким. Натомість новий СКУ закріплює цілу низку таких договорів (поіменовані договори). Крім того, закон надає можливості подружжю укладати договори, які безпосередньо законодавством не передбачені (непоіменовані договори). Такий підхід представляється абсолютно правильним і таким, що сприятиме розвитку безконфліктного, договірного регулювання подружніх відносин. На відміну від інших договорів подружжя, шлюбний договір має суттєві особ¬ливості. З одного боку він, без сумніву, входить до системи майнових договорів подружжя, з іншого - займає в цій системі особливе місце і не може бути відне¬сений до однієї з названих груп договорів подружжя. Це пояснюється наступними моментами. По-перше, шлюбний договір має комплексний характер і може одночасно включати умови, які складають зміст окремих видів договорів. Так, сторони можуть включити в шлюбний договір умо¬ви щодо правового режиму їхнього майна, умови про надання взаємного утри¬мання та умови, що стосуються утримання дитини. По-друге, шлюбний договір - це єдиний вид договорів, предметом якого може бути не наявне, а так зване май¬бутнє майно, тобто майно, що буде придбане сторонами в майбутньому, коли ймовірність його придбання не є абсолютною. По-третє, шлюбний договір має особливий суб'єктний склад. Його учасниками можуть бути не лише дружина та чоловік, а й особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (наречені). Усі інші договори, що згадувалися, можуть укладатися лише подружжям. Розглянемо суб'єктний склад шлюбного договору. Так, його сторонами можуть бути [45, с. 214]: а) особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (наречені); б) подружжя (дружина та чоловік). В цьому питанні в СКУ 2002 р. закріплено новий підхід. Згідно із ст. 27-1 КпШС України 1969 р. шлюбний контракт могли укласти лише особи, які бажали зареєструвати шлюб. Тому шлюбний договір мав по суті виключно характер договору дошлюбного. Надання права укласти шлюбний договір осо¬бам, які вже перебувають у шлюбі (подружжю), стало необхідним кроком. Більш чітко новий СКУ визначає і категорію осіб, які вирішили зареєструвати шлюб. Якщо раніше КпШС України містив формулу - «особи, які вступають у шлюб» (ч. 1 ст. 27-1), то в СКУ сказано більш конкретно - «особи, які по¬дали заяву про реєстрацію шлюбу» (ч. 1 ст. 92 СКУ) [2]. За законодавством при укладенні шлюбного договору нареченими не-обхідно надати нотаріусу доказ того, що особи подали заяву про реєстрацію шлю¬бу до органу РАЦС (ст. 28 СКУ). Якщо сторонами шлюбного договору є особи, які перебувають у шлюбі (подружжя), то вони повинні надати нотаріусові свідоцтво про реєстрацію шлюбу. Сторонами шлюбного договору можуть бути не лише повнолітні, а й непов¬нолітні особи (віком від 14 до 18 років). Порядок укладення шлюбного договору такими особами залежить від обсягу їхньої дієздатності. У передбачених зако¬ном випадках особа, навіть будучи неповнолітньою, може набути повний обсяг дієздатності. Виходячи з норм чинного законодавства, крім повнолітніх осіб повну дієздат¬ність мають [36, с. 211]: а) особи, що зареєстрували до повноліття шлюб (ч. 2 ст. 34 ЦКУ); б) емансиповані особи, тобто особи, які набули дієздатності у повному обсязі до досягнення повноліття в спеціальному порядку, передбаченому законом (ст. 35 ЦКУ). Шлюбний договір, як і всі інші правочини, повністю дієздатні неповнолітні особи укладають самостійно (ч. 2 ст. 203 ЦКУ). Передбачається, що такі особи здатні самостійно визначити свої майнові інтереси та зважити усі «за» та «проти» укладення шлюбного договору. Якщо особа взяла шлюб до досягнення повноліт¬тя, вона після реєстрації шлюбу вправі укласти шлюбний договір самостійно, тому що реєстрація шлюбу є підставою для набуття особою повної дієздат¬ності. Укладення шлюбного договору неповнолітніми особами, які не мають пов¬ний обсяг дієздатності, здійснюється в іншому порядку. Відповідно до ч. 2 ст. 92 СКУ такі особи укладають шлюбний договір лише з письмової зго¬ди їхніх батьків (піклувальника) [2]. Справжність підпису батьків (піклувальника) на заяві про їхню згоду на здійснення правочину від імені неповнолітніх у віці від 14 до 18 років повинна бути засвідчена нотаріально [12; п. 40]. Шлюбний договір, на відміну від більшості інших правочинів майнового характеру, нерозривно пов'язаний з особою його учасника. Як наслідок, він не мо¬же бути укладений за участю законного представника або за дорученням. З цих міркувань відносно шлюбного договору не допускається також заміна сторони в договорі (уступлення вимоги або переведення боргу). Дружина або чоловік не можуть передати свої права й обов'язки за договором третім особам. Чинне законодавство України не називає суб'єктами шлюбного договору осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах {жінку та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Такий підхід є послідовним, тому що шлюбний договір нерозривно пов'язаний з реєстрацією шлюбу. Відсутність шлюбу або на¬міру сторін на його укладення виключає можливість укладення ними шлюбного договору. Проте це не є перешкодою для укладення такими особами інших видів майнових договорів. До поіменованих договорів осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, належать [2]: - договір про визначення правового режиму майна (ст. 74 СКУ); - договір про припинення права на утримання (ст. 89, ч. 3 ст. 91 СКУ). Отже, специфіка шлюбного договору полягає, зокрема, у тому, що за своїм суб'єктним складом він сімейно-правовий, оскільки його сторонами є лише подружжя. Набранню чинності шлюбним договором передує укладення шлюбу, тому проявляється особливість відносин, що регулюються сімейним правом: регулювання майнових сімейних відносин є похідним від регулювання особистих немайнових відносин. | |
| Просмотров: 470 | Загрузок: 22 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |