| Главная » Файлы » Полезно знать » Полезно знать |
Епоха відродження
| [ Скачать с сервера (75.0 Kb) ] | 19.01.2013, 01:38 |
| Відродження Термін «Відродження», введений десь у середині XVI ст., спершу означав факт воскресіння, відновлення в духовній культурі тих видатних досягнень античної цивілізації, що були втрачені в епоху середньовіччя. Зараз цей термін, не втративши свого первісного сенсу, трактується ширше. У наш час він уживається для цілісної характеристики комплексу суттєвих історичних перемін, таких як сутність капіталістичних виробничих відносин, поступове піднесення буржуазії в боротьбі з феодальною реакцією, різке загострення соціальних суперечностей, формування національної державності та абсолютних монархій. Коли говорять про Відродження, мають також на увазі кризу римо-католицької церкви і релігії, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичної культури, мистецтва і світогляду. Передумовою та основою Відродження був гуманізм - прагнення вчених, філософів, політиків замінити традиційне для середньовічної схоластики дослідження текстів Біблії й творів отців церкви вивченням людини, її психології та моралі. Представники гуманізму протиставляли церковно-схоластичній вченості світські науки і освіту, які вивчали людину, її відносини з іншими людьми, спираючись при цьому на досвід, раціоналістичні оцінки й висновки. Гуманісти стверджували, що місце людини в суспільстві має визначатися заслугами індивіда, набутими лише власною діяльністю, і не повинно залежати від будь-яких інших факторів, безпосередньо не пов´язаних з цією діяльністю (походження, станової належності, майнових благ і т. ін.). Гуманізм природно обумовив різке підвищення інтересу до античної спадщини. Подібне звернення знало й західноєвропейське середньовіччя. Але ідеологи Відродження не просто черпали потрібні їм уявлення про державу і право, політику й закон із скарбниць духовної культури античної цивілізації. Звернення до епохи античності було у них передусім виразом неприйняття, заперечення панівних і санкціонованих католицизмом політико-правових порядків і доктрин феодального суспільства. Найбільший інтерес викликали вчення Арістотеля, Платона, Цицерона, римських юристів. У вивченні їхньої наукової спадщини центр тяжіння було перенесено на розкриття тих аспектів політико-етичних вчень, концепцій держави і права, висвітлення й розроблення яких максимальною мірою відповідало практико-політичним та ідейним запитам Відродження. Зокрема, набула актуальності теза про те, що однією з головних складових гідності індивіда є громадянськість, безкорисне та ініціативне служіння загальному благу. А під поняття загального блага почали підводити уявлення про державу з республіканським устроєм, спертим на принципи рівності й справедливості. Тоді ж було підновлено стародавню концепцію суспільного договору, за допомоги якої пояснювались як причини виникнення держави, так і легітимність державної влади. Великий внесок зробило Відродження у формування світського раціоналістичного світогляду, вироблення справді наукової методології вивчення природи і суспільства, зокрема й методології аналізу держави, політики, права. Предметом дослідження став об´єктивний світ, закономірності його руху, а описання й пояснення цих закономірностей вимагає застосування надійних знарядь дослідження, таких як відчуття й розум. За їхньої допомоги вчені Відродження розраховували досягти істини. Значення західноєвропейського Відродження ХІУ-ХУІ ст. для прогресу політичної думки важко перебільшити. Саме йому належить розроблення основ світського раціоналістичного світогляду нового часу і перетворення проблеми людини в центральну проблему науки про державу і право. Проблеми теорії політики в епоху Відродження У соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з ХІV ст. в Італії, а з ХУ ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини та її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але уже Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж у Стародавньому світі та в середні віки. У соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. I не випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет у боротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями. Своєрідність політичної думки епохи Відродження Синтезом спадщини двох джерел - античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-політична думка епохи Відродження (Ренессанса). У культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї та концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, політичні та естетичні погляди з метою впровадження в практику для задоволення політичних та ідейних запитів Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь. Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм - підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми. Палія - перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого, принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення, прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи переваги визнанню зверхності розуму над вірою. Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум та волю і таємно впливає на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Усі люди народжуються однаковими і потребують рівності та справедливості у реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила грунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство. Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні та політичні ідеї. Гв знань стародавніх греків і римлян, вавілонян і китайців, індусів і арабів передові мислите-лі-гуманісти брали міркування про державу як загальну, спільну справу народів, продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винятково її активністю, благородством, добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння спільній справі, громадянський обов' язок - ось що головне, зокрема у поведінці людини в суспільстві. Відновлювалась стародавня концепція суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави, законність державної влади. Величезні соціально-економічні зміни, що відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення у багатьох соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від релігійної санкції та церковного авторитету, відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження з' являються й утопічні вчення, в яких на основі "священного Письма" висувалась вимога усуспільнення власності, робились перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду. Політичні вчення в XVI-XVII ст.Вчення Нікколо Макіавеллі. Макіавеллізм В епоху Відродження і Реформації та пізніше, в Європі водночас з поширенням гуманізму і появою різних демократичних рухів, народжуються нові політичні вчення. Х^І ст. характеризується глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження. Мрії гуманістів про швидке пришестя "золотого віку" зімкнулись з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземних нашесть. Процес розпаду феодалізму не припинився. Тоді одним з видатних представників політичної думки виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469-1527рр.).Народився Нікколо Макіавеллі в бідній аристократичній сім' ї у Флоренції. Постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, за твердженнями сучасників, став блискуче освіченою людиною. Макіавеллі прекрасно знав праці Платона та Арістотеля, Фукідіда і Полібія, Ціцерона і Плінія, Плутарха. Оволодів основами юридичних і комерційних наук, навиками ведення юридичних справ. Основні праці Макіавеллі "Цар" ("Князь"), "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" та ін. | |
| Просмотров: 970 | Загрузок: 98 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |