В юридичній літературі є різні визначення правового статусу особи. Так, М. І. Матузов вважає, що правовий статус особи — це юридично закріплене становище особи в суспільстві. Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина[26, с.19]. М. В. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов'язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища. Він включає до структури правового статусу правосуб'єктність, як елемент його необхідної передумови. Хоч у літературі є інші погляди щодо цього елемента в структурі правового статусу, на нашу думку, правосуб'єктність є його підставою, бо вона передбачає здатність суб'єкта бути учасником правовідносин. Враховуючи можливість вияву цієї категорії опосередковано, через правоздатність, дієздатність і деліктоздатність, стає зрозумілим неможливість існування правового статусу особи без цього елемента.
Те саме можна сказати і про включення до елементів правового статусу юридичної відповідальності, що пов'язана як з деліктоздатністю, так і з обов'язками, коли настає при їх невиконанні.
Слід враховувати необхідність включення до структури правового статусу юридичних гарантій, як чинника, що забезпечує його реальність і викликає зацікавленість кожної особи в реалізації прав і законних інтересів, виконанні юридичних обов'язків, їх захисту. Отже, можна сказати, що поняття правового статусу особи складається з сукупності прав, законних інтересів та обов'язків особи, гарантій їх здійснення і захисту, а також місця особи в соціальній системі суспільства.
Таким чином, правовий статус особи — це юридичне закріплення правового положення людини і громадянина у сучасному суспільстві. Щодо загального правового статусу в різних авторів немає єдиного розуміння його структури. Найбільш повною вважають структуру правового статусу, що складається з таких елементів: статусні правові норми і правові відносини; суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки; громадянство; правові принципи і юридичні гарантії; законні інтереси; правосуб'єктність; юридична відповідальність.
В юридичній літературі пропонується відмежовувати поняття «правовий статус» та «правове положення». Під правовим статусом при цьому розуміють сукупність нормативно закріплених прав та обов'язків абстрактного суб'єкта, а під правовим положенням — потенційні та реальні права та обов'язки конкретного суб'єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку авторів цієї точки зору, постійно змінюється, тоді як статус суб'єкта права незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми. Права людини можна розглядати як ядро конституціоналізму, оскільки головний сенс створення конституцій полягав саме у забезпеченні свободи людини перш за все від свавілля державної влади. Жодна держава, яка претендує на визнання її демократичною, не може відмовитися від включення певного переліку прав людини до своєї конституції [14, с.75].
Враховуючи вищевказане автор дослідження пропонує схему співвідношення конституційно-правового статусу людини і громадянина та правового положення особи, яка міститься у додатку А, та відображає погляди автора на сутність цієї правової категорії.
1.2. Громадянство України як елемент правового статусу
Громадянство — це постійний конституційно-правовий зв'язок особи з державою, що виявляється у здійсненні взаємних прав, свобод, законних інтересів і обов'язків людини як на території країни, так і за її межами. Його слід розглядати в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Об'єктивне розуміння конституційного права на громадянство — це система конституційно-правових норм, що складають головний інститут конституційного права та є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і людини. У суб'єктивному розумінні — це можливості людини мати постійний, необмежений у просторі, конституційно-правовий зв'язок її з конкретною державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі та межах, передбачених Конституцією і законами держави.
Згідно з Конституцією (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство, що є однією з основних засад розбудови суверенної та незалежної демократичної держави. Людина є біосоціальною істотою (індивідом). її становище у суспільстві характеризується поняттям «особа». Якщо поняття «людина» здебільшого має біологічний зміст і стосується кожного індивіда людського роду від самого народження, то поняття «особа» переважно пов'язане з загальнолюдськими соціальними цінностями. Особа у суспільстві та державі може виступати як громадянин цієї держави, особа без громадянства, іноземець.
Отже, поняття «громадянин» — конституційно-правове і пов'язується з існуванням держави і права. Україна сприйняла поширену в цивілізованому світі позицію щодо громадянства. Відповідно до українського законодавства громадянство регулюється не просто як правовий взаємозв'язок людини і держави, а є невід'ємним правом людини, що його держава зобов'язана визнавати, поважати і забезпечувати.
Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член політичного, тобто державно організованого суспільства, вона рівноправна лише з тими, хто належить до даної держави, тобто є її громадянином. Отже, права і свободи людини належать кожному індивіду, а права і свободи громадянина — тільки тим особам, які перебувають у громадянстві даної держави. Права і свободи громадянина не слід плутати з громадянськими правами і свободами, котрі, як правило, належать кожній людині[29, с.33].
У багатьох конституціях розмежування прав людини і прав громадянина закріплено у формулюваннях відповідних статей. Так, для позначення суб'єкта прав людини зазвичай використовують формули: «кожний», «всі», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособистісні формулювання на зразок «визнається право», «гарантується свобода» тощо. Щодо прав громадян, то в статтях конституції прямо вказується «громадяни мають право, громадянин може» тощо.
Історично громадянство є породженням Французької революції. На противагу концепції підданства як особистої залежності від монарха були висунуті концепції громадянина як особи, здатного брати активну участь у політичному житті країни, і народу як спільності рівноправних громадян. На зміну традиційним формам визначення групової приналежності (родина, корпорація, регіон) прийшла держава як основне джерело ідентифікації будь-якої особи. Слідом за Францією і інші європейські країни стали використовувати у своєму законодавстві поняття "громадянство" замість "підданства".
Термін «громадянство» притаманний для держав із республіканською формою правління. У монархічних державах вживається термін «підданство», який сьогодні рівнозначний поняттю громадянства. Більше того, такі держави з монархічною формою правління, як Іспанія, Бельгія, Нідерланди замінили термін «підданство» у поточному законодавстві на «громадянство».
Основні принципи громадянства, як правило, встановлюються в конституціях, а більш детальне їх регулювання здійснюється звичайними, органічними (Румунія, Іспанія) законами або законами, що вимагають для їх прийняття кваліфікованої більшості голосів (Угорщина — 2/3 від присутніх депутатів). Хоча є конституції, які взагалі не містять норми про громадянство (наприклад, Конституції Італії та Республіки Куба). У деяких країнах (Бельгія, Франція, Алжир) діють Кодекси громадянства[12, с.76].
Відповідно до ст. 4 Конституції України підстави для набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Таким законом є Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р., зі змінами і доповненнями. До 2001 р. в Україні діяв Закон України «Про громадянство України» в редакції 1991 р., а потім — у редакції 1997 р.
В Україні чинні такі основні міжнародно-правові акти з питань громадянства: Загальна декларація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.; Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р.; Конвенція про статус апатридів 1954 р.; Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.; Гаазька конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законодавства про громадянство 1930 р.; Конвенція про скорочення випадків множинності громадянства 1963 р.; Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р.; Віденська конвенція про консульські відносини 1963 р.; Декларація про права людини по відношенню до осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р.; Європейська конвенція про громадянство 1997 р. [5, с.23]
2 КОНТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ ІНСТИТУТУ ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНІ
2.1. Поняття громадянства та належність до громадянства України
Обсяг прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також ті обов'язки, які може покладати конкретна держава на людину, залежать від наявності в останньої громадянства даної держави.
У сучасній науці конституційного права розрізняють три значення терміну «громадянство»:
1) як одне з суверенних прав держави, що передбачає її можливість в односторонньому порядку регулювати відносини громадянства. Однак при реалізації даного права держава обмежена нормами міжнародного права та правами людини, перш за все правом людини на громадянство;
2) як конституційно-правовий інститут, тобто сукупність конституційно-правових норм, що регулюють відносини між державою, з одного боку, і громадянами, іноземцями, особами без громадянства — з іншого;
3) як публічно-правовий стан індивіда, що являє собою стійкий (постійний) правовий зв'язок людини з конкретною державою, що обумовлює взаємні права та обов'язки громадян та держави у випадках, зазначених у законі. Громадянство у даному розумінні виникло у Франції після Великої Французької революції[4, с.98].
У 1948 р. право на громадянство було визнано Загальною декларацією прав людини як одне з основних прав людини.
Громадянин перебуває під суверенітетом держави. У свою чергу держава може вимагати від громадянина виконання обов'язків, навіть якщо громадянин знаходиться за кордоном держави. Держава має захищати громадян як на своїй території, так і тоді, коли вони перебувають поза її межами.
При визначенні поняття «громадянство» як публічно-правового стану індивіда слід наголошувати на тому, що це саме правовий, а не політико-правовий зв'язок людини з державою (як цей термін тлумачили в радянську добу), оскільки за радянських часів практика позбавлення громадянства і висилки «дисидентів» з країни часто обґрунтовувалася саме не підтриманням цими громадянами СРСР політики держави, що, виходячи з політичного характеру громадянства, вважалося підставою для застосування зазначених заходів.
Заслуговує на увагу також така ознака громадянства, як його постійність (хоча ця ознака громадянства не міститься у визначенні, наведеному в Законі України «Про громадянство України»), оскільки не кожен правовий зв'язок особи з державою буде розглядатися як громадянство. Наприклад, характер відносин між іноземцем, який постійно проживає в Україні, та Українською державою буде також визначатися як правовий зв'язок, але цей правовий зв'язок є тимчасовим. Він припиняється після виїзду іноземця за межі держави, тоді як зв'язок між громадянином України та Українською державою має стійкий характер, виникає з моменту набуття особою українського громадянства і припиняється у зв'язку зі смертю особи або припиненням українського громадянства. Стійкість громадянства виявляється ще й у тому, що воно не припиняється і не змінюється у зв'язку з виїздом громадянина України за межі держави (така риса громадянства називається екстериторіальністю громадянства).
Стаття 3 Закону України «Про громадянство України» окреслює коло осіб, які належать до громадянства України. При цьому держава проводить своєрідну «інвентаризацію» свого населення, визначаючи, яка його частина є її громадянами. Хоча говорячи про коло тих осіб, які є громадянами України, некоректно вживати термін «належність», оскільки при його використанні проглядається пріоритет держави над особою, що суперечить сучасному розумінню характеру відносин між людиною і державою та безпосередньо ст. З Конституції України.
Отже, до громадянства України належать:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно про живали на території України. Застосування цього так званого «нульового варіанту» дозволило, на думку дослідників, уникнути загострення суспільно-політичної ситуації, як це мало місце в деяких інших нових незалежних державах, де в законах про громадянство застосовувалися інші підходи (особливо в прибалтійських державах);
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання
після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Особи, зазначені у п. 1, є громадянами України з 24 серпня 1991 р., зазначені у п. 2, — з 13 листопада 1991 р., а у п. 3, — з моменту внесення відмітки про громадянство України[7, с.79].
Документами, що підтверджують громадянство України, відповідно до ст. 5 Закону України «Про громадянство України», є: паспорт громадянина України; свідоцтво про належність до громадянства України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.
2.2. Принципи громадянства України
Принципи громадянства України — це вихідні засади, керівні ідеї, що знайшли своє закріплення в законодавстві та у відносинах між державою та особою.
Ці принципи втілені в Конституції України, у Декларації про державний суверенітет України, у Декларації прав національностей, в Законі України «Про національні меншини», в Законі України «Про громадянство України».
Розрізняють загальні та спеціальні принципи громадянства. Так, загальними є ті принципи, які властиві не тільки інституту громадянства, а й іншим правовим, політичним, соціальним інститутам. До них належать принципи: демократизму, інтернаціоналізму, втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави, поєднання інтересів суспільства, держави, особи, поваги до норм міжнародного права тощо[14, с.49].
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про громадянство України» законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах (це спеціальні принципи).
1) Принцип єдиного громадянства — громадянства держави Україна, який закріплений також у ст. 4 Конституції України та передбачає заборону існування подвійного громадянства (біпатризму) та невизнання правових наслідків біпатризму в Україні.
2) Принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства. Даний принцип спрямований на те, щоб особа, яка подала заяву про набуття українського громадянства або про вихід з нього, не втратила громадянства взагалі, тобто не стала апатридом — особою, права якої не захищає жодна держава. Так, наприклад, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про
громадянство України» однією з умов прийняття до громадянства України іноземців є взяття ними зобов'язання припинити іноземне громадянство.
3) Принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України закріплений також у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Наявність цього принципу відповідає світовим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав людини.
4) Позбавлення громадянства розглядається як небажане явище. Так, ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини, Європейська конвенція про громадянство 1997 р. містять заборону на позбавлення громадянства, виходячи з того, що громадянство є двостороннім, постійним зв'язком держави і особи, який не може бути довільно розірваний державою. Відповідно до норм міжнародного права є неприпустимим позбавлення громадянства цілих груп осіб, позбавлення громадянства за етнічними або расовими ознаками[10, с.11].
5) Принцип визнання права громадянина України на зміну громадянства. Цей принцип також закріплений у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Це один з основоположних конституційних принципів, що характеризує не лише інститут громадянства, а в цілому правовий статус громадянина.
6) Принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства
України другим із подружжя.
7) Принцип рівності перед законом громадян України не
залежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України. Ця норма випливає також із змісту ч. 1 ст. 24 Конституції України.
8) Принцип збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України (принцип екстериторіальності громадянства). Даний принцип громадянства випливає із передбачених у ст. 33 Конституції України свободи пересування, вільного вибору місця проживання, права вільно залишати територію України.
Цей принцип уперше закріплений у Законі України «Про громадянство України» в редакції від 2001 р., оскільки за Законом у редакції від 1997 р. громадянство України втрачалося у випадку, якщо особа, перебуваючи за межами України, без поважних причин протягом 7 років не стала на консульський облік.
9) Принцип гарантування Україною піклування та захисту своїм громадянам, які перебувають за її межами (даний принцип не зафіксований у Законі України «Про громадянство України», однак передбачений ч. 3 ст. 25 Конституції України). Цей принцип зобов'язує дипломатичні представництва та консульські установи України, їх посадових осіб вживати заходів щодо забезпечення громадянам України можливостей у повному обсязі користуватися правами, що надаються їм законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна та держава перебування[8, с.96].
9) Принцип неможливості вигнання або видачі громадянина України іншій державі (даний принцип також не зафіксований у Законі України «Про громадянство України», однак передбачений ч. 2 ст. 25 Конституції України).
Під видачею (екстрадицією) розуміють передачу злочинця державою, на території якої він знаходиться, іншій державі з метою притягнення його там до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання винесеного там вироку. Питання про видачу громадянина виникає у випадку, коли такий громадянин, учинивши злочин за кордоном, повертається у свою країну. Основна проблема стосовно видачі полягає у розбіжностях принципу території підсудності та принципу громадянства. Як засвідчує практика укладення міждержавних договорів про видачу, переважним є принцип громадянства.
Поняття та структура правового статусу. Права людини і права громадянина
Стосунки людей між собою у процесі життєдіяльності, а також взаємозв'язок між державою та індивідом знаходять своє закріплення у формі прав, свобод та обов'язків, що в своїй сукупності утворюють правовий статус особи.
Правовий статус людини і громадянина може бути охарактеризований як система прав та обов'язків, що закріплені державою у встановленому порядку в Конституції та інших нормативно-правових актах.
У правах та обов'язках зафіксовані певні стандарти поведінки, що визнаються державою як корисні та обов'язкові для всіх, а також розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи.
Права та обов'язки у правовій державі фіксують складну систему взаємозв'язків держави і особи, що будується на демократичних принципах.
Правовий статус особи був і залишається в центрі уваги вчених-правознавців. У науці сформувалися кілька підходів до визначення правового статусу. До структури правового статусу включається різний набір елементів.
Так, А.М. Колодій та А.Ю. Олійник визначають такі елементи правового статусу:
- статусні правові норми і правові відносини;
- суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки;
- громадянство;
- правові принципи і юридичні гарантії;
- законні інтереси;
- правосуб'єктність;
- юридична відповідальність.
М.І. Хавронюк до структури правового статусу включає лише правосуб'єктність людини; принципи конституційно-правового статусу людини; права і свободи людини і гарантії їх реалізації; обов'язки людини та гарантії їх виконання.
На нашу думку, слушною виглядає точка зору О.А. Лукашевої, за якою слід обмежити поняття правового статусу категоріями прав та обов'язків, що дозволяє чітко визначити його структуру. Всі інші елементи є або передумовами, або другорядними по відношенню до основних. Розглянемо зміст елементів, що складають безпосередньо правовий статус - юридичних прав, свобод та обов'язків.
Права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.
Отже, це, по-перше, - певні можливості людини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. До того ж, якщо йдеться про основні права, то це саме такі можливості, без яких людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це питання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.
По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини - явище передусім соціальне, що породжується самим суспільством.
По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правові (етимологічне - від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).
Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.
У різних організаціях (зокрема, міжнародно-правових) і в національному законодавстві, у науковій та публіцистичній літературі часто вживається вираз «права і свободи людини».
Свобода людини - явище визначальне для розуміння правового статусу особи. З одного боку - свобода людини - це характеристика стану людини, її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися своїми правами. З іншого - свободи людини характеризують таку групу можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному самовизначенні особи: свобода віросповідання, свобода вибору. Характеризуючи правовий статус особи, дослідники зазначають можливість використання термінів «права» і «свободи» як синонімів.
Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і не може не мати обов'язків і по відношенню до суспільства, і по відношенню до співгромадян. Тому обов'язки такий же важливий і необхідний елемент правового статусу, як і права.
Якщо права - це мірило можливої поведінки, то обов'язки - мірило необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов'язки нерозривно пов'язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію людей. Розглядаючи проблему обов'язків, І. Кант зазначав: «Вищим серед обов'язків є глибока повага до права інших людей. Наш обов'язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і свято цінувати його. В усьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто зазіхає на право інших людей. Право людини повинно забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за зброю і надійніше за будь-які мури.
У сучасних умовах, коли людина отримала певну автономію в економічній сфері, коли відбувається стрімка поляризація суспільства за економічною ознакою, порушується принцип природної рівності, свобода людини повинна бути не свободою від обов'язків перед суспільством, а свободою жити і діяти в сучасному суспільстві, відчуваючи відповідальність один перед одним, виховуючи почуття солідарності та взаємоповаги. Відвертий індивідуалізм шкідливий, він орієнтує на анархічне та егоїстичне свавільне і зменшує таку соціальну потребу, як обов'язок та відповідальність особи перед суспільством. У ст. 1. Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти по відношенню один до одного в дусі братерства».
Отже, правовий статус особи, що включає права, свободи та обов'язки, цілеспрямовано впливає на створення збалансованих способів взаємодії людей між собою і формування нормальних взаємовідносин індивіда, суспільства і держави.
Права людини і права громадянина
Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від того, виступає особа як людина чи як громадянин.
Права людини і права громадянина тісно пов'язані, однак не є тотожними поняттями. Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід'ємні) права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті природного права - свободи окремої, автономної особистості. Після утвердження у світовій суспільній думці невід'ємних прав людини як прав особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення до щастя - розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих країн. Природні (невід'ємні) права стали символом та адекватним юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід'ємних прав людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування та приборкання політичної державної влади.
Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.
Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію. Громадянин-особа, яка за законом визнається юридично належною до певної держави. Права людини закріпленні в міжнародно-правових актах, а права громадянина - у конституції певної держави.
У статті розділу II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» послідовно розрізняють права і свободи за зазначеним принципом. Особливо це знаходить вияв у формулюваннях статей. Там, де мова іде про права людини, Конституція застосовує формулювання: «кожен має право», «кожен може», «кожному гарантується». Таке текстове закріплення підкреслює можливість реалізації відповідних положень будь-якою особою на території України. Поряд з цим сформульовано і права, що належать лише громадянам України: свобода об'єднань (ст. 36), участь в управлінні державними справами (ст. 38), мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39) тощо. Це переважно політичні права. Таке законодавче закріплення прав людини і прав громадянина відповідає міжнародним документам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські та політичні права.
Існують і інші розбіжності між правами людини і правами громадянина. Так, О. Ф. Скакун визначає:
Розвиваючись в суспільстві, людина повинна підкорятися певним правилам для того, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим, не зробити неможливим нормальне співіснування. Тому держава, беручи на себе зобов'язання по дотриманню та забезпеченню прав людини, має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних нормах. Такі вимоги сформульовані в системі обов'язків. І якщо обов'язки дотримуватися Конституції України та законів України (ст. 67), не завдавати шкоди природі, культурній спадщині (ст. 66) поширюються на всіх, хто перебуває на території України, то обов'язки захисту Вітчизни, шанування її державних символів (ст. 65) є обов'язком лише громадян України.
§ б. Правосуб'єктність фізичних осіб
Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.
У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.
В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздат-ності) фізичної особи лежать два критерії:
- вікова характеристика (певний вік);
- зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад правосуб'єктності фізичної особи:
• правоздатність;
• дієздатність;
• деліктоздатність.
Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.
Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.
Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.
Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність.
Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.
Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття, і
Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.
У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.
Повна дієздатність настає з 18 років.
Неповна (відносна) дієздатність: 14 — 18 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), 15—18 (за чинним законодавством).
Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.
Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством).
Обмежена дієздатність виражається в такому:
• обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;
• обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.
Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.
Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб — батьків, опікунів або піклувальників. Отже, правосуб'єктність -- категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але недієздатної особи може виступати її законний представник.
Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.,
|