Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS
Пятница, 29.03.2024


Главная » Файлы » Полезно знать » Полезно знать

Поняття, предмет та завдання судової психіатрії
[ Скачать с сервера (89.4 Kb) ] 24.03.2015, 23:14

Оцінюючи психічний стан обвинувачених, потерпілих і свідків у кримінальному процесі чи позивачів і відповідачів у цивільному процесі судові психіатри-експсрти повинні не тільки установити наявність чи відсутність психічних роз¬ладів, але й правильно діагностувати захворювання, а також вирішити питання про засоби лікування. Вирішуючи питан¬ня про осудність, експерт повинен визначити можливість обвинуваченого усвідомлювати свої дії (бездіяльність) чи керувати ними в момент вчинення правопорушення. При психіатричній експертизі свідків і потерпілих оцінюється їх здатність правильно сприймати події і давати щодо них по¬казання. В цивільному процесі для установлення дієздат¬ності психіатр повинен з’ясувати, чи може підекспертний розуміти значення своїх дій чи керувати ними. При обсте¬женні засуджених установлюється їх можливість відбувати покарання. Різнобічність, складність і відповідальність зав-дань, які стоять перед судовими психіатрами, вимагають від них особливої чіткості методологічних підходів.
Судова психіатрія - це наука, яка найтіснішим чином пов'язана з психологією, філософією, правовими і медич¬ними науками. Вона невіддільна від загальної психіатрії, але мас свої особливі завдання.
Будучи наукою медичною і залишаючись у системі охо¬рони здоров’я, судова психіатрія вивчає психічні розлади з метою сприяння правосуддю і зміцненню законності. Вона має справу з тими розладами психічної діяльності, встанов¬лення яких у кримінальному чи цивільному судочинстві
спричиняє настання специфічних правових наслідків - звіль¬нення від кримінальної відповідальності, застосування примусових заходів медичного характеру, визнання дого¬вору недійсним тощо.
Судова психіатрія покликана, з одного боку, допомагати слідству і суду дотримувати гуманного принципу закону - не вважати суспільно небезпечні діяння психічно хворих злочинами, а психічно хворих, які скоїли суспільно небез¬печні діяння,- злочинцями; з іншого боку - не допускати випадків, коли психічно здорова особа, що вчинила злочин, могла б ухилитися від заслуженого покарання, симулюючи психічне захворювання.

У загальному розумінні, предмет судової психіатрії становлять психічні розлади, що мають правове значення у кримінальному та цивільному судочинстві.
Коло питань, які досліджуються судовою психіатрією, визначається переважно тими практичними завданнями, що ставляться перед нею. До них належать:
1)    експертні обстеження і надання висновків про осуд¬ність чи неосудність осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності і породжують сумнів у їхньому психіч¬ному здоров’ї в слідчих органів і суду, а також про психіч¬ний стан цих осіб у період проходження експертизи;
2)    визначення психічного стану засуджених, що виявля¬ють ознаки психічного розладу під час відбування пока¬рання, і надання висновку про застосування до них необ¬хідних медичних заходів;
3)    визначення психічного стану свідків і потерпілих, якщо виникають сумніви щодо правильного сприйняття ними, фіксації, утримання та відтворення обставин, очевид¬цями яких вони були;
4)    обстеження і надання експертних висновків з питань дієздатності осіб, щодо психічного здоров’я яких у суду в цивільному процесі виникають сумніви;
5)    попередження суспільно небезпечних дій психічно хворими, у тому числі шляхом застосування примусових заходів медичного характеру відносно неосудних, і осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення зло¬чину.
Для вирішення завдань, що стоять перед судовою психі¬атрією, необхідні визначені методологічні позиції, оскільки в цій діяльності перетинаються інтереси особи і суспільст¬ва, які не завжди збігаються. З одного боку, це захист прав людини, а з іншого - захист суспільства і кожної в ньому людини від небезпечних дій психічно хворих і аномальних осіб.
Відповідно до завдань судово-психіатричної експертизи судова психіатрія розробляє принципи судово-психіатрич- ної оцінки окремих психічних захворювань - психіатричні критерії, на підставі яких робляться висновки про неосуд¬ність, недієздатність, вибір тих чи інших примусових захо¬дів медичного характеру відносно психічно хворих, що вчинили суспільно небезпечні дії.
Таким чином, судова психіатрія займає особливе місце в межах загальної психіатрії і є самостійним розділом науки і практики, який вбирає в себе різноманітний комплекс да¬них про патологію психічної діяльності людини.


Судова психіатрія є частиною загальної медичної науки психіатрії, однак вона має самостійні завдання. У клініці психіатра цікавлять питання визначення причин і характеру захворювань з метою їх попередження та лікування. Для судової психіатрії ці завдання дещо зберігають своє значення, із загальної психіатрії запозичуються методи дослідження та класифікація психічних хвороб, але своєю
основною метою ці споріднені науки відрізняються. Головна мета судової психіатрії полягає у вивченні психічних розладів у їх специфічному відношенні до певних питань кримінального та цивільного права і процесу. Специфіка судової психіатрії зумовлена тим, що в своїй практичній,
прикладній площині вона поєднана з юриспруденцією. Саме в процесі юридичної практики нерідко виникають питання, які викликають необхідність проведення дослідження психічного стану і здоров'я окремих підозрюваних, обвинувачених, засуджених, свідків, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів. Один із засновників психіатрії С. С. Корсаков, підкреслюючи значення судово- психіатричної експертизи для юриспруденції, зауважував: "Застосування законів, що
визначають обмеження громадянської правоздатності душевнохворих і  обумовлюють їх невідповідальність, викликає потребу в обстеженні стану розумових здібностей за допомогою лікаря для судових потреб ". Знання в галузі судової психіатрії потрібні юристам будь-якої спеціалізації та
обов'язково здобуваються в усіх вищих навчальних закладах юридичного профілю. Слідчим, працівникам прокуратури, суддям та адвокатам, окрім професійного володіння необхідними правовими знаннями стане у пригоді вміння грамотно застосовувати знання і допомогу спеціалістів різних галузей, у т. ч. Судових психіатрів-експертів. Кримінальні злочини, що вчиняються, а також цивільно- правові відносини і конфлікти, як правило, стосуються різних сторін і сфер життя. Знання психології поведінки і психічних особливостей окремих осіб допомагають у виявленні, розкритті і профілактиці злочинів. Завдяки таким знанням стає можливим встановлення формування злочинного умислу, мотивації, вибору способу і засобів вчинення злочину. Судовий психіатр не тільки встановлює діагноз психічної хвороби, якщо вона дійсно має місце, а й визначає ступінь ураження психічної сфери конкретної людини певними розладами, що особливо є важливим при визначенні
осудності-неосудності, дієздатності-недієздатності. Таким чином, предметом судової психіатрії є психічні розлади, які мають правове значення у кримінальному та цивільному судочинстві. Коло питань судової психіатрії визначається її основними завданнями:

1) експертне обстеження (обсеження) і надання висновків (заключень) проосудність чи неосудність осіб, притягнених до кримінальної відповідальності і яківикликають сумніви в їх психічному здоров'ї у слідства та суду, а також щодопсихічного стану цих осіб під час проведення експертизи;
2) попередження суспільно небезпечних дій психічно хворих, у т. ч. Шляхом застосування заходів медичного впливу стосовно неосудних, обмежено осудних та осіб, які захворіли після вчинення злочину;
3) обстеження (обсеження) і надання експертних висновків (заключень) з питання про дієздатність осіб, які викликають сумніви в їх психічному здоров'ї у суду в цивільному процесі;
4) визначення психічного стану свідків і потерпілих при необхідності;
5) визначення психічного здоров'я осіб, у яких з'явились ознаки психічних розладів під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, та подання висновків про заходи медичного характеру стосовно таких осіб;
6) в окремих випадках, при потребі, - надавати допомогу у визначенні слідчих
дій, методики розслідування.

Отже, судова психіатрія як самостійна наука вивчає психічні розлади, чим сприяє правосуддю. При вирішенні певних клінічних психіатричних питань щодо застосування правових норм у коло її вивчення потрапляють ті розлади психічної діяльності, встановлення яких у кримінальному чи цивільному судочинстві тягне за собою визначені діючим законодавством правові наслідки: звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових і непримусових заходів
медичного характеру (в разі підтвердження наявності психічних розладів тої чи іншої глибини) - в кримінальному процесі; визнання угоди недійсною – при аналогічних судово-психіатричних висновках у цивільному процесі. Оцінюючи психічний стан особи під час скоєння нею суспільно небезпечної дії чи стан позивача і відповідача в цивільному процесі, судово-психіатричні експерти на вимогу слідчих органів і суду надають висновки клінічного психіатричного дослідження не тільки щодо характеру захворювання, тобто не тільки встановлюютьдіагноз, а й - і це найголовніше - визначають глибину і ступінь хворобливих психічних порушень, як впливало те чи інше психічне захворювання на здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними, на можливість розсудливо і свідомо вести власні справи. Саме такі експертні висновки дозволяють органам слідства і суду
вирішувати кожну конкретну справу, захищати від небезпечних дій психічно аномальних осіб, з одного боку, права людини, а з іншого - інтереси суспільства. Ще з ХІХ ст. у судовій психіатрії відоме поняття "презумпція психічного здоров'я ", згідно з яким здоров'я розглядалось як правило, а психічна хвороба – як виняток, котрий необхідно визначити. Це поняття споріднене з юридичним -
презумпцію невинності, що базується на первинній цінності людської особи, факт провини якої треба довести. Подальша розробка такого підходу до вирішення важливих експертних питань має на меті створити перешкоди для зловживань у цій галузі. Відповідно до своїх завдань психіатрія розробляє необхідні для практики принципи оцінки окремих психічних захворювань, психіатричні критерії, на основі яких даються висновки про неосудність або недієздатність, вибір тих чи інших
заходів медичного характеру стосовно психічно хворих, що скоїли суспільно небезпечні дії. У безпосередньому зв'язку з цим вивчаються форми психічних розладів, особливості їх перебігу, які трапляються здебільшого у судово- психіатричній практиці і майже не спостерігаються у звичайній психіатричній клініці. Передусім це стосується т. зв. виняткових або виключних станів: патологічного сп'яніння, патологічних просонкових станів, патологічного афекту,
реакції короткого замикання, які треба продіагностувати або відкинути, ретроспективно вирішити експертне питання про можливість перебування досліджуваної особи в одному з цих станів у момент скоєння суспільно небезпечної дії. Сюди ж відносяться і численні в судово-психіатричній практиці випадки симуляції, агравації, реактивних станів. Вимагають подальшої теоретичної та практичної розробки питання судово-психіатричної і правової оцінки випадків, коли фіксуються невиразність клінічної симптоматики або її видозміни (патоморфоз), особливо під впливом психогенно-ситуаційних факторів (обставини слідства, загроза суду, несприятливі соціальні фактори тощо), при полегшеному перебігу шизофренії, в стані ремісії, при органічних ураженнях головного мозку, недоумстві, психопатіях.
Нині зростає значення судово-психіатричної експертизи і в цивільному процесі, коли вирішуються питання дієздатності-недієздатності, а також при розгляді пов'язаних з цими поняттями соціальних проблем у галузі трудового та сімейного права. Збільшення кількості осіб із невиразними клінічними формами психопатології спричиняє сьогодні обговорення в законодавчих органах багатьох країн питання про введення поняття "обмеженої осудності", необхідність розробки відповідних
клініко-експертних оціночних критеріїв такої осудності. В Україні обмежена осудність законодавчо визначена ст. 20 Кримінального кодексу України (ККУ), який набув чинності 5 квітня 2001 р.
Питання профілактики суспільно небезпечних дій психічно хворих є надзвичайно важливими в практиці психіатрії та захисту права. Опинившись після проходження примусового лікування без належної уваги, такі хворі можуть становити соціальну небезпеку. Проблема повторних суспільно небезпечних дій психічно хворих тісно пов'язана з розробкою й уточненням критеріїв для відміни
примусового лікування, виписки хворих, що знаходилися в психіатричних лікарнях на загальних підставах, з організацією ретельного нагляду за виписаними хворими з боку психіатричних диспансерів та інших медичних установ і органів правопорядку за місцем проживання цих осіб. Розробка питань профілактики суспільно небезпечних дій психічно хворих потребує вивчення "механізмів", зумовлених хворобливими розладами психіки і соціально-побутовими факторами, які сприяють правопорушенням. Ці питання зближують судову психіатрію з теорією і практикою позалікарняної допомоги та соціальної реабілітації психічно хворих.  На основі судово-психіатричної експертизи і роботи з профілактики суспільно небезпечних дій психічно хворих розробляються законодавчі та інструктивно- методичні матеріали з питань організації і проведення експертизи,  примусовоголікування та інших заходів медичного характеру.  Впроваджуються нові види
експертного обстеження, такі як комплексна психолого-психіатрична експертиза, що визначає здатність особи до волевиявлення й адекватного психічного відображення,  та комплексна судова сексологічно-психіатрична експертиза,  яка допомагає вирішувати проблеми щодо осудності-неосудності в специфічних випадках сексуальних правопорушень. Практикою і потребами захисту прав особи,  в т.  ч.  стосовно засуджених,  що відбувають покарання, від судової психіатрії було відокремлено спеціальний розділ –  пенітенціарну психіатрію, яка входить до складу загальної медичної служби пенітенціарної системи країни.  Її метою є надання психіатричної допомоги
засудженим у місцях позбавлення волі. До завдань пенітенціарної психіатрії входить виявлення з числа засуджених осіб із психічними розладами,  що не виключають осудність і можливість подальшого відбування покарання,  своєчасне надання їм психіатричної та наркологічної допомоги,  здійснення відповідних реабілітаційних програм,  виконання примусового лікування від алкогольної чи наркотичної залежності, яке було призначене судом.

Історія розвитку
Із того, як ставиться суспільство до психічно хворих, можна зробити висновки про рівень його розвитку, загальну і правову культуру. З появою держави і права характер оцінки та способи впливу на психічно хворих починають втілюватися в певні теорії і державно-правові акти, що, зрештою, визначається рівнем розвитку суспільних відносин, а також відповідних наук. З глибини віків до нас дійшли уявлення про психічні хвороби, що вважалися як наслідок втілення в людину демонів, злих духів тощо. Від давніх часів походження психічних розладів також пояснювали різними травмами, розлиттям жовчі і надлишковим вживанням вина, рідини, життєвими негараздами і т. д. Широко відомі з історії Середньовіччя "полювання на відьом", організовані інквізицією, коли під тортурами і на вогнищах було знищено багато душевнохворих людей. У Стародавньому Єгипті скасовувалася угода про купівлю раба, якщо в нього невдовзі виявлялися епілептичні судоми. За законами царя Соломона (VІ ст. До н. Е). не визнавалися дійсними акти на спадщину, які були складені божевільними. Згідно з нормами римського права відповідальність за божевільних несли їх опікуни й
особи, що здійснюють нагляд. Про виключення "біснуватих" зі свідків йдеться у вітчизняних законодавчих пам'ятках - "Статуті" і "Повчанні" Володимира Мономаха (XII ст.). Заборонялося карати недоумкуватих і божевільних у "Саксонському зеркалі" (ХІІІ ст.). Вказівки на невідповідальність психічно хворих за вбивство і на неможливість їх виступати свідками у судових справах є в московських "Новоуказных статьях о разбойных и убийственных делах" (ХVII ст.). Указомпрактикою російського царя Петра I "О свидетельствовании дураков в Сенате" (1722 р.) встановлювалося визначення недієздатності дітей дворян, які намагались ухилитися від державної служби під виглядом вдаваного психічного захворювання. Хворим особам також заборонялось одружуватися чи виходити заміж, а їхнє майно переходило під нагляд. Із ХVIII ст. відомі окремі випадки звільнення від кримінальної відповідальності психічно хворих злочинців у Західній Європі,
зокрема, у Франції. У розвитку судової психіатрії видатна роль належить передовим психіатрам XIX ст., Які намагалися розглядати психічні хвороби з матеріалістичних і гуманістичних позицій, піклувалися про охорону прав і людської гідності психічно хворих, виступали за недопустимість засудження тих, хто потребує лікування. Представниками передової психіатрії в Росії були професор Московського університету С. С. Корсаков (1854-1900), професор Казанського університету А. У. Фрезе (1826-1884), видатний психоневролог В. М. Бехтєрєв (1857-1927), засновник судової психіатрії В. П. Сербський (1858-1917). В Україні працювали професор, один із засновників Психоневрологічного інституту В. М. Геккебуш (1881-1931), академік О. І. Ющенко (1869-1936). На Заході таку ж роль відіграли відомі психіатри В. Грізінґер (Німеччина), Крафт-Ебінг (Австрія), Ф. Пінель і Ж. Ескіроль (Франція), Моудслі (Англія), Peй (США) й багато інших. Великий внесок у науково-практичну розробку судової психіатрії зробили співробітники Всесоюзного науково-дослідного інституту загальної та судової психіатрії ім. В. П. Сербського в Москві академік Г. В. Морозов, професори А. К. Качаєв, В. П. Бєлов, Ф. В. Кондратьєв, І. М. Боброва, Т. П. Печернікова.
Для розуміння понять провини, осудності, мотивів поведінки людини, обґрунтування її особистої відповідальності в правовому контексті мають особливе значення методологічні і теоретичні основи, на яких базується психіатрична наука, що дає теоретичні підходи для практичного вирішення цих питань в юриспруденції. Так, надмірне намагання деяких правників детермінувати, сверджувати про
визначеність людських вчинків і поведінкових реакцій лише біологічними факторами не дозволяє вирішувати питання про осудність-неосудність. Психіатрія, що ідеалізує домінування "темних", "несвідомих", інстинктивних потягів у поведінці людини, принижує роль волі та свідомості, не дозволяє науково вирішити проблему, яка є наріжною в судовій психіатрії, а саме осудності. Західна класична школа кримінального права в питаннях індивідуальної відповідальності, осудності розглядає "волю" як особливу духовну категорію, що не підпорядковується законам причинності, але визначає всю свідому поведінку, вчинки та дії людини (на цьому базується німецьке кримінальне право і судова психіатрія). Тут простежується зв'язок із філософією Е. Канта і Г.-Ф. Гегеля, чим підмінюються поняття провини й осудності на т. зв. "Доцільність" ізоляції та заходів покарання. Представники цієї школи відстоюють ідею "абсолютної волі" і говорять про наявність "вітального" (життєвого, "творчого") осередку, що дозволяє, на їх погляд, говорити про повну причинну обумовленість людської поведінки. Проти ідеї "вищої волі" активно виступав російський фізіолог І. П. Павлов (1849-1936), який пояснював поведінкові реакції людини з позицій створеної ним теорії умовних і безумовних рефлексів. Представники школи антропологічного детермінізму, що виникла на тлі бурхливих соціальних потрясінь XIX ст., італійський психіатр Ч. Ломброзо (1835 - 1909) та його послідовники, пояснюючи злочин біологічними причинами, котрі розглядались як наслідки виразних анатомічно-спадкових патологічних рис особистості, вважали криміногенну поведінку окремих осіб із певними антропологічними особливостями фатально зумовленою (детермінованою), а поняття осудності - непотрібним. Після Другої світової війни неоломброзіанці стверджували, що психічні особливості виключно спадково обумовлені, визначають поведінку людини і характер суспільних взаємовідносин. Відповідно до цього вони заявляли, що егоїзм, улесливість, жадібність, схильність до шахрайства є спадковими ознаками і властиві тільки певним формам психопатій. Останні розглядались як антисоціальні стани, і це дозволяло державному каральному апарату при необхідності обґрунтовувати репресії. Цьому ж прислуговувались і такі "винаходи" неоломброзіанців, як т. зв. "Кримінально-дегенеративна конституція" - особливий спадково-обумовлений типособи, що характеризується раннім початком кримінальної діяльності.Заслуговують на увагу вчення австрійського психіатра-психотерапевта,засновника школи психічного аналізу З. Фрейда (1856-1939) та погляди йогопослідовників - неофрейдистів. Поведінка людей пояснювалася підсвідомими потягами до статевого задоволення і смерті. Відомий фрейдівський "Едіпа комплекс "розглядався як підсвідоме бажання вбивці звільнити себе, реакція на сліпі ревнощі сина до батька як статевого суперника у ставленні до матері. Шахрайство, на погляд неофрейдистів, спричинене інфантильною сексуальністю. Підсвідоме замасковано т. зв. "Культуральними факторами", впливом комплексів раннього дитинства на подальшу соціальну деградацію і дезадаптацію індивіда. Схильність до злочину розглядалася через невротичну поведінку. Прихильники соціологічного напрямку пояснюють причини злочинної поведінки біологічними та соціальними факторами (безробіття, алкоголізм, наркоманія, проституція), соціальною деградацією. Соціологічна школа, виокремлюючи особливий тип соціально небезпечних людей, відкидає принцип осудності, замінюючи його поняттями про доцільність репресивних заходів або медичної ізоляції. Від початку XX ст. розвинувся в психіатричній школі клінічний напрямок, який базувався на описовій феноменології К. Ясперса (1883-1969). Детальний опис симптомів хвороби, доповнений даними лабораторних досліджень, безумовно, покращили аналіз і систематику психічних хвороб, але багато в чому підмінювалися формалізованим підходом до проблем живої людини, без врахування її психології, особистого ставлення до навколишнього, ситуації, хвороби. У 60-і роки ХХ ст. на основі тези про те, що психіатрію не можна віднести до медичної дисципліни, через брак в її арсеналі звичних для всієї медицини об'єктивних методів діагностики виник рух антипсихіатрії. Її прихильники огульно звинувачували психіатрів у реакційності, стверджували, що ці є одним із знарядь соціального контролю, політичного примусу та переслідування інакодумців, фізичного насильства й утиску людей, чия поведінка не відповідає нормам, які звичні для сучасної суспільно-політичної формації. Антипсихіатри пропагували відмову від загально прийнятного розуміння поняття "психічно хворий", ліквідацію психіатричних закладів і пропонували натомість створити терапевтичні співтовариства, де "особи з життєвими проблемами" утримувалися би на добровільних засадах, ліквідувати поділ на хворих, лікарів і медперсонал, заборонити медикаментозне лікування. Наприкінці 70-х - на початку 80-х роківантипсихіатрія повністю виявила свою життєву неспроможність.


Історія психіатрії налічує багато століть. Психічні хво¬роби, як і хвороби взагалі, існують стільки, скільки існує людство.
Серед праць лікарів стародавності про душевні хвороби найбільш значимі належать Гіппократу - основоположнику наукової медицини. В його працях немає систематизовано¬го вчення про душевні хвороби, але часто йдеться про ме¬ланхолію і манію. Гіппократ перший визнав, що у душевно¬хворих страждає мозок і що вони є хворими, які підлягають нагляду і піклуванню лікарів.
Гіппократ вважав, що в основі виникнення душевних хвороб лежить фізична причина. Як лікувальні заходи він рекомендував спокій тіла і духу, дієту, ванни, холодні об¬ливання, легку гімнастику.
Слід сказати, що утвердження погляду на сутність пси¬хічних розладів проходило в постійній боротьбі матеріаліс¬тичних та ідеалістичних світоглядів. Панування останніх в різні періоди історії нерідко трагічно відбивались на долі хворих. Найбільш похмурим у цьому відношенні було се-редньовіччя, коли утвердився погляд на психічно хворих як на осіб, одержимих нечистою силою, які уклали з нею зговір на зло людям. В епоху середньовіччя на вогнищах інквізиції тільки в Європі загинули десятки тисяч психічно хворих. їх поведінку розцінювали як чаклунство, зносини з чортом і т. ін.
Відомий церковний діяч М. Лютер в 1530 році писав: «На мою думку, всі божевільні уражені в здоровому глузді чортом. Якщо ж лікарі приписують такого роду хвороби причинам природним, то відбувається цс тому, що вони не розуміють, до якої міри могутній і сильний чорт».
Дещо іншою була точка зору у духовенства Росії. На психічно хворих вони дивились як на «одержимих чор¬том» всупереч їх волі. Кращим місцем їх перебування вважались монастирі, де монахи мали м’яко поводитись із хворими.
З розвитком у феодальному суспільстві капіталістичної мануфактури виникла нагальна необхідність і потреба ізо¬ляції психічно хворих від населення міст.
У ХУІ-ХУІІ століттях в містах Європи для них органі¬зуються так звані сховища. В будинках тюрем та інших приміщеннях, що були вже непридатні для проживання, розміщали сотні і тисячі психічно хворих під нагляд від¬ставних солдат. Роками і десятиліттями знаходились вони в темних і сирих казематах, прикуті ланцюгами, голодні, не¬щадно биті.
Пам’ятним у розвитку психіатрії був 1792 р., коли лікар Філіп Пінсль, під наглядом якого перебували паризькі схо¬вища, вперше скасував тюремний режим і зняв з хворих ланцюги. Сховища були перетворені на заклади лікарняно¬го типу, з хворими почали поводитись гуманно, створюва¬ли для них людські умови існування.
Але ще тривалий час навіть у Франції в багатьох притул¬ках умови існування хворих були невтішні. Про цс свід¬чить, зокрема, доповідь уряду Ескіроля, учня і послідовни¬ка Ф. Пінсля, в якій він зазначив: «Я відвідав ці притулки злощастя. Нещасні, в інтересах яких я піднімаю свій голос, підлягають поводженню гіршому, ніж злочинці, і живуть в обстановці, яка достойна звірів. Я бачив їх, вкритих лахміт- тями, на соломі, яка служить для них єдиним захистом від сирості кам’яної підлоги. Я бачив їх, відданих напризволя¬ще до справжніх тюремників, у вузьких келіях, у смороді, прикутих до стін погребів, де посоромились би тримати тих хижих тварин, на утримання яких у столиці держава не жалкує затрат. Ось що я бачив у Франції і ось так утриму¬ються душевнохворі майже усюди в Європі».
Єскіролю належить один з перших посібників у психіа¬трії, в якому він спробував дати класифікацію психозів. За його ініціативою організуються перші колонії для душев¬нохворих, де застосовується трудотерапія. Для спасіння хворих, які відмовлялись від їжі, він запропонував годува¬ти їх через зонд. Він вперше звернув увагу на хворобу, яка потім отримала назву прогресивний параліч.
Як реформатор, поширювач передових ідей увійшов в історію психіатрії англієць Джон Коноллі. Творчо розроб¬лена ним система «нестиснення», відмова від застосування гамівних сорочок, масок, зв’язування та інших форм «стис¬нення» хворих, поклали початок організованому лікуванню психічно хворих.
Як лікувальні заходи використовувались різні механічні пристрої, які обмежували рухи хворого: гамівна сорочка чи камзол, гамівний стілець, гамівне ліжко, примусове стояння на ногах у позі, яка нагадувала розп’яття. Втома і сонли¬вість, які швидко наставали, робили хворих покірними і безпечними. Широко застосувались для лікування хворих різні машини, які крутилися: обертальна порожниста ма¬шина, обертальне ліжко тощо, які заподіювали фізичні страждання хворим.
Не останнє місце в терапевтичних заходах займали за¬соби, які спричиняли біль: втирання мазей, які виклика¬ли печіння, застосування наривних пластирів, припікання розпеченим залізом, а також терапія блювотними засоба¬ми. Використовувались також такі методи, як занурення в холодну воду чи обливання голови, потилиці, спини хворого.
Ось витяг із одного посібника: «Хворого садовлять на гамівний стілець, прив’язують, роблять кровопускання, ставлять 10-12 п’явок на голову, обкладають тіло льодяни¬ми рушниками, виливають на голову 50 відер холодної во¬ди, дають великий прийом послаблюючої солі».
Одним із основоположників наукової психіатрії є Віль- гельм Гризінгер. Він вважав, що психічне життя людини, як і тварин, тісно пов’язане з почуттєвим сприйняттям і зна¬ходить свій кінцевий прояв у рухах. Перехід чуттєвого збудження в руховий акт здійснюється шляхом рефлексу. Пізніше ці ідеї були розроблені 1. М. Сєченовим, а також
1.    П. Павловим, який розробив вчення про вищу нервову діяльність людини, та його школою (П. К. Анохін, Н. А. Бер- штейн, І. О. Бериташвілі та ін.).
Великий вплив на розвиток психіатрії і на матеріалістич¬не розуміння суті психозів мали дослідження Мейнерта і Вернікс.
Австрієць Мейнерт стверджував, що всі психічні функ¬ції локалізуються виключно в корі головного мозку, а під¬кірковим центрам належить роль первинної обробки ін¬формації, яка сприймається органами чуттів.
Німець Карл Верніке ввів ряд клінічних понять: «над- цінні ідеї», «гіпермстаморфоз», описав клініку і патомор- фологію енцефалопатії.
Розвиток психіатричної допомоги в Росії відрізнявся від її розвитку в Західній Європі. В кінці XVIII ст. в губернсь¬ких містах почали створювати при загальних лікарнях особ¬ливі будинки чи відділення для божевільних. Завідували ними з самого початку лікарі. Перший такий будинок був побудований у Петербурзі 1782 р.
У Росії основні принципи системи «нсстиснення» швид¬ко знайшли широке визнання. В 1839 р. один із основопо¬ложників Петербурзької школи психіатрів І. Ф. Роль зазна¬чав: «Ніхто не мас права не тільки піддавати хворих тілес¬ному чи будь-якому іншому покаранню, але і не повинен навіть ні лаяти, ні докоряти їм, не потрібно також ні під¬тверджувати, ні відкидати фальшиві їх думки..., а якщо вони задають безглузді питання, то краще за все вибачи¬тись незнанням...».
Особливо великі міни в справі організації психіатричної допомоги настали в так званий земський період російської медицини, який почався з часів організації земств, тобто з 1864 р.
У 1867 р. розпочав читання університетського курсу психіатрії при Петербурзькій військово-медичній акаде¬мії професор І. М. Балінський. Його послідовник І. П. Мер- жеєвський - представник клініко-морфологічного напряму в психіатрії - підготував 50 психіатрів (11 з яких - викла¬дачі і професори).
У Москві читання курсу психіатрії розпочате у 1838 р. Є. Є. Корсаковим. Він зробив спробу обґрунтувати нозоло¬гічний напрям у психіатрії. Описав поліневротичний алко¬гольний психоз (названий його прізвищем). Єтворив школу психіатрів.
У розробці нозологічного напряму велике значення ма¬ла діяльність Е. Крепеліна. В 1898 р. він об’єднав катато¬нію, гебефренію, ряд маячних форм і гостре божевілля - в раннє слабоумство. В 1899 р. він об’єднав в одне захво¬рювання маніакально-депресивний психоз. Зробив внесок
у вивчення епілепсії і неврозів. «Епоха» Е. Крепеліна озна¬менувалась також значними успіхами в справі догляду за психічно хворими - переведення їх на ліжкове утримання.
Швейцарець Е. Блейлер в 1911 р. назвав раннє недоум¬ство шизофренією.
Перші десятиліття XX століття були ознаменовані вели¬кими досягненнями у галузі вивчення межової психіатрії неврозів, реактивних станів і психопатій. Великий внесок у вчення про психопатії зробили Е. Крепелін і ГІ. Б. Ган- нушкін.
На розвиток матеріалістичного погляду на сутність фі¬зіологічних механізмів вищої нервової діяльності, і разом І тим на розвиток психіатрії, чималий вплив мали роботи
І.    М. Сєченова, 1. П. Павлова, В. М. Бехтерєва, В. П. Сербсь¬кого та інших вчених.
1919 р. у Москві були закладені основи принципово но¬вому розділу психіатричної допомоги - позалікарняній, у вигляді ПНД (нічний санаторій, денний стаціонар, ліку¬вально-трудові майстерні). Були створені мережі диспан¬серних і стаціонарних закладів для психічно хворих дітей і дітей-невротиків. Створюються науково-дослідні центри.
Сучасні дослідження в галузі судової психіатрії, які здійснюються з наукових позицій, дозволяють по-новому висвітлити цілий ряд питань клінічної і соціальної психіат¬рії, сприяють розумінню характеру хворобливих розладів, їх судово-психіатричної оцінки, а також поліпшенню пси-хіатричної допомоги і попередженню суспільно небезпеч¬них діянь з боку психічно хворих.
Правова, процесуальна та орг..
Судово-психіатрична експертиза призначається органа¬ми дізнання, слідства, суду та прокуратури і проводиться за їх відповідною постановою або ухвалою з метою отримати відповіді на питання, що виникають під час провадження в адміністративних, кримінальних та цивільних справах з приводу психічного стану особи.Предметом експертизи є визначення психічного стану осіб, яким її призначено, у конкретні проміжки часу і від¬носно певних обставин, що мають юридичне значення і ці¬кавлять слідство та суд.
Організація і проведення судово-психіатричної експер¬тизи грунтуються на відповідних статтях Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного, Цивільно-проце¬суального кодексів України, законів України «Про судову експертизу» та «Про психіатричну допомогу» і детально регламентовані Інструкцією про проведення судово-психі- атричної експертизи в Україні, затвердженою наказом МОЗ України від 8 жовтня 2001 року, № 397.
Об'єктами судово-психіатричиої експертизи є:
-    підозрювані, відносно яких в органів дізнання та слід¬ства виникли сумніви щодо їх психічної повноцінності;
-    обвинувачені та підсудні, відносно яких в органів слідства та суду виникли сумніви щодо їх осудності та про¬цесуальної дієздатності;
-    свідки і потерпілі, відносно яких в органів слідства та суду виникли сумніви щодо їх психічної повноцінності;
-    потерпілі, відносно яких вирішується питання про вза¬ємозв’язок змін у їх психічному стані із скоєними щодо них протиправними діями (безпорадний стан та заподіяння шкоди здоров’ю);
-    позивачі, відповідачі та інші особи, відносно яких ви¬рішується питання про їх дієздатність;
-    позивачі, відносно яких вирішується питання про їх психічний стан у певні проміжки часу, про обгрунтованість встановленого раніше психіатричного діагнозу та вжиття відносно них медичних заходів;
-    матеріали кримінальної або цивільної справи, медич¬на документація, аудіовізуальні матеріали та інші про¬цесуальні джерела інформації про психічний стан підекс- пертного.
Метою судово-психіатричного дослідження с визна¬чити:
-    психічний стан підозрюваних осіб для вирішення пи¬тання про можливість проведення з ними слідчих дій;
-    наявність психічних розладів у підозрюваних та обви¬нувачених осіб, що заважає їм самостійно здійснювати свій захист;
-    психічний стан обвинувачених, підсудних осіб та їх здатність усвідомлювати свої дії і керувати ними у період часу, до якого відносяться інкриміновані їм діяння, та в ін¬ші проміжки часу, які цікавлять слідство і суд;
-    наявність і ступінь суспільної небезпечності осіб на підставі їх психічного стану та можливість застосування до них примусових заходів медичного характеру, передбаче¬них чинним законодавством;
-    психічний стан осіб, що мають бути визнані осудними, але захворіли на психічний розлад після вчинення злочину і не можуть брати участі у слідчих діях чи судовому процесі, та медичні підстави для застосування до них примусових заходів медичного характеру, передбачених чинним зако-нодавством;
-    психічний стан свідків і потерпілих та їх здатність пра¬вильно сприймати, запам’ятовувати, відтворювати обста¬вини, що мають значення у справі;
-    психічний стан потерпілих та їх здатність правильно сприймати, запам’ятовувати, відтворювати обставини скоє¬них проти них протиправних дій та чинити опір, коли слід¬ство і суд цікавить наявність у них безпорадного стану;
-    ступінь важкості психічних розладів у потерпілих та їх причинний зв’язок з певними обставинами кримінального характеру, коли слідство і суд мають визначити заподіяну ним шкоду здоров’ю;
-    психічний стан позивачів, відповідачів, інших осіб у цивільному процесі та їх здатність розуміти значення своїх дій і керувати ними у проміжок часу, що цікавить суд;
-    психічний стан осіб, відносно яких вирішується пи¬тання про осудність або дієздатність;
-    відповідність експертного висновку даним, які містять¬ся у кримінальній, цивільній справах, медичній документа¬ції, аудіовізуальних матеріалах та інших процесуальних джерелах інформації;
-    відповідність даних про психічний стан особи, які міс¬тяться в представлених матеріалах, даним, отриманим при її безпосередньому обстеженні експертом, у тому числі да¬ним науки.
Правовою основою діяльності експертів-психіатрів є відповідні статті Кримінального, Кримінально-процесуаль¬ного, Цивільного, Цивільно-процесуального кодексів Ук¬раїни, Основ законодавства України про охорону здоров’я, законів України «Про судову експертизу» та «Про психіат¬ричну допомогу» (22.02.2000 р.), (який визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи із пріоритету прав і свобод людини і громадянина, встановлює обов’язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, регла¬ментує права та обов’язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги), а також наказ МОЗ України від 08.10.2001 р., № 397 «Про затвер¬дження положень та інструкцій щодо застосування приму¬сових заходів медичного характеру до осіб, які страждають на психічні розлади».
Судово-психіатрична експертиза перебуває у підпоряд¬куванні органів охорони здоров’я. Її проведення покладене на психоневрологічні установи - психіатричні лікарні, пси¬хоневрологічні інститути і диспансери, де створюються спеціальні судово-психіатричні комісії або відділення су-дово-психіатричної експертизи. Судово-психіатрична екс¬пертиза, як правило, проводиться комісією в складі трьох лікарів-психіатрів (голова і два члени, один з яких є допо¬відачем). У виняткових випадках допускається проведення експертизи одним або двома психіатрами при об’єктивній неможливості забезпечити повний склад комісії.
Методичне і наукове керівництво судово-психіатрич¬ною експертизою здійснюється Міністерством охорони здоров’я України через Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ, якому надається право контролю за якістю проведення експертиз.
Судово-психіатричним експертом може бути тільки лікар- психіатр, який має відповідну підготовку в галузі судової психіатрії, атестований зі спеціальності «судово-психіат¬рична експертиза». Перевага надається фахівцям, які вне¬сені до Реєстру судових експертів державних і недержав¬них структур.
В якості судово-психіатричних експертів залучаються лікарі, які мають клінічний психіатричний досвід і працю¬ють у лікувальних психоневрологічних закладах (психіат¬ричних лікарнях і клініках, психоневрологічних диспансе¬рах, спеціальних психоневрологічних інститутах).
Ступінь кваліфікації експерта-психіатра визначається його науковими знаннями, стажем роботи в лікувальному психіатричному закладі і наявністю практичного експерт¬ного досвіду. Він повинен також знати основи криміналь¬ного, кримінально-процесуального, цивільного та цивільно- процесуального права.
Експертами не можуть бути особи, визнані у встановле¬ному законом порядку недієздатними, а також ті, які мають судимість.
Права, обов’язки і відповідальність судово-психіатрич- них експертів, як і всіх інших експертів, регламентовані ст. 77 КПК, статтями 384, 385 і 387 КК України.
Експерт, на якого покладено виконання експертизи, зобов’язаний:
-    з’явитися за викликом органу, який призначає експер¬тизу;
-    особисто досліджувати надані йому об’єкти і давати об’єктивний висновок на поставлені перед ним запитання;
-    заявити самовідвід за наявності підстав, передба¬чених законодавством, які виключають його участь у справі;
-    повідомити в письмовому вигляді про неможливість дати висновок, якщо йому не надані об’єкти експертизи; представлені матеріали недостатні для об’єктивного ви¬сновку; питання, поставлені перед ним, виходять за межі його компетенції.
Експерт при виконанні експертизи мас право:
-    досліджувати всі матеріали справи, медичну докумен¬тацію, які містять інформацію, необхідну для проведення експертизи;
-    клопотати перед органом, який призначив експертизу, про надання додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку;
-    бути присутнім з дозволу слідчого, прокурора, суду при провадженні слідчих (судових) дій і ставити допитува¬ним питання, які стосуються предмета експертизи;
-    визначити форму проведення експертизи за даною справою (амбулаторна чи стаціонарна);
-    заперечувати проти присутності осіб, які не передба¬чені чинним законодавством, при проведенні експертизи;
-    радитися при комісійній експертизі з членами комісії, в разі незгоди з ними - скласти окремий висновок;
-    викласти у висновку експертизи обставини, які мають значення у справі і з’ясування яких входить до компетенції експерта, у випадку, коли із зазначених обставин орган, який призначив експертизу, не поставив питання;
-    оскаржити дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права експерта;
-    отримати відшкодування витрат за відрядження у зв’язку з проведенням експертизи та оплату за її виконання згідно з затвердженою постановою Кабінету Міністрів Ук¬раїни від І липня 1996 року № 710 «Інструкцією про поря¬док і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попередньо¬го слідства, прокуратури, суду або до органів, у прова¬дженні яких перебувають справи про адміністративні пра¬вопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівника¬ми функцій експертів і спеціалістів»; у випадку угоди між установою, яка проводить експертизу, і органом, який її призначив, згідно з угодою.

 

Категория: Полезно знать | Добавил: everyone | Теги: диплом, распечатать, предмет та завдання судової психіат, скачать реферат Поняття, поняття, курсовую работу
Просмотров: 1552 | Загрузок: 43 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Украина онлайн

Рейтинг@Mail.ru

подать объявление бесплатно