| Главная » Файлы » Полезно знать » Полезно знать |
СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ, ТЕРИТОРІАЛЬНІСТЬ ТА ІНСТАНЦІЙНІСТЬ В ОРГАНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ СУДІВ УКРАЇНИ
| [ Скачать с сервера (90.5 Kb) ] | 23.01.2014, 21:18 |
| Правильно організована система судів є однією з гарантій справедливого й ефективного правосуддя. Система судів в Україні, успадкувавши більшість рис радянської судової системи, після перших кроків реформування процесуального законодавства під час "малої судової реформи” перестала у повній мірі задовольняти потреби судочинства. Прийняття нового Закону "Про судоустрій України” не тільки не вирішило цієї проблеми, але й загострило її. Адже підготовка цього Закону була відірвана від розробки проектів нових процесуальних кодексів. Сьогодні система судів потребує подальшого вдосконалення у напрямку реалізації вимог Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основних свобод щодо забезпечення права на справедливий судовий розгляд, а також сучасної доктрини судового процесу. Сучасні проблеми реалізації конституційних засад в організації системи піднімаються протягом останніх п‘яти років у статтях, публічних виступах, інтерв‘ю В.Онопенка, В.Маляренка, В.Шишкіна, І.Коліушка, Д.Притики, В.Сіренка, Ю.Кармазіна, В.Бойка, О.Задорожнього, О.Ющика, В.Сердюка та інших. При цьому спостерігаються значні розбіжності у розумінні змісту цих засад. Теоретична невизначеність не сприяє виваженості і послідовності заходів у галузі судової реформи в Україні. Завданням цієї статті є узагальнити інтерпретації основних засад (принципів) організації системи судів і дати їм оцінку з огляду на необхідність найкращого забезпечення права на судовий захист і досягнення цілей судочинства. Велика увага буде зосереджена на практичних аспектах втілення цих засад у судоустрої України. Організація системи судів в Україні характеризується розподілом юрисдикції. Під юрисдикцією в контексті судової влади розуміється компетенція, якою наділені тільки суди, щодо розгляду справ і прийняття у них обов‘язкових рішень, які є кінцевими в рамках національної правової системи і не можуть бути переглянуті у позасудовому порядку. Це поняття певною мірою тотожне поняттю "підвідомчість”, яке традиційно вживалося, коли йшлося про розмежування повноважень між судами та іншими державними органами, або між загальними і арбітражними (господарськими) судами. Однак використання останнього стосовно судів видається неправильним, оскільки етимологічно "підвідомчість” походить від слів "відання”, "відомство”, які найчастіше вживаються щодо органів виконавчої влади. Термін "юрисдикція” точніше характеризує природу судової діяльності і починає знаходити закріплення у нових процесуальних кодексах (див., наприклад, главу 2 "Цивільна юрисдикція” розділу І ЦПК України від 18 березня 2004 року). Для позначення розподілу справ між судами в межах одного виду юрисдикції вживається термін "підсудність”. Відповідно до статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Отже, юрисдикція судів, згідно з Основним Законом, поділяється на конституційну і загальну. Загальна юрисдикція, у свою чергу, складається з окремих спеціалізованих юрисдикцій, виділених за предметом правовідносин і галуззю права, яка їх регулює. Таким чином, вся система судів в Україні є спеціалізованою. Необхідність здійснення спеціалізації судів з поступовим її поглибленням була визнана ще у Концепції судово-правової реформи в Україні 1992 року. За Законом "Про судоустрій України” судами загальної юрисдикції є загальні, адміністративні та господарські суди. Можуть бути утворені також інші спеціалізовані суди. Загальні суди реалізують цивільну і кримінальну юрисдикції, а також юрисдикцію у справах про адміністративні правопорушення. До створення адміністративних судів вони здійснюють також адміністративну юрисдикцію. Господарські суди є судами так званої "господарської” юрисдикції, яка по суті поєднує елементи цивільної та адміністративної юрисдикцій. Визначаючи співвідношення між конституційною і загальною юрисдикціями, необхідно звернути увагу на підпорядкованість загальної юрисдикції конституційній. Ця підпорядкованість обумовлена не тільки верховенством конституційного права над іншими галузями права, а й різною роллю Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції. Специфіка юрисдикції Конституційного Суду у тому, що предметом його розгляду є правові акти у відірваності від реальної життєвої ситуації. А предметом розгляду судів загальної юрисдикції завжди є конкретні правовідносини між конкретними особами. Рішення Конституційного Суду щодо конституційності правових актів чи тлумачення Конституції та законів України є обов‘язковими для правозастосовчої практики судів загальної юрисдикції. Конституційний Суд у своїй діяльності не зв‘язаний судовою практикою судів загальної юрисдикції. Проте це не означає, що Конституційний Суд є вищою інстанцією щодо рішень судів загальної юрисдикції. Судові рішення судів загальної юрисдикції не можуть бути оскаржені до Конституційного Суду і переглянуті ним. Спеціалізація властива також системі судів загальної юрисдикції. Більше того, Конституцією України спеціалізація визнана принципом для побудови системи судів загальної юрисдикції. Необхідність спеціалізації викликана ускладненням та урізноманітненням суспільних відносин, а отже, і їхнього правового регулювання. Не тільки судді, а й інші правники не можуть бути компетентними в усіх сферах правовідносин, вони неспроможні охопити весь нормативний масив, який застосовується в Україні. Поділ загальної юрисдикції на окремі види спеціалізованих юрисдикцій, виходячи з особливостей предмету судових спорів та обумовленого цими особливостями виду судочинства, має на меті покращити якість і оперативність вирішення судових справ. Досвід цивілізованих країн показує, що спеціалізація може відбуватися за галуззю права чи інститутом, що регулює ті чи інші суспільні відносини (галузева спеціалізація), або за суб‘єктами цих відносин (суб‘єктна спеціалізація). Галузева спеціалізація найчастіше реалізується через утворення окремих, а інколи й ієрархічно вибудуваних, судових установ (Німеччина, Франція, Австрія, Іспанія), а суб‘єктна – через організацію всередині судових органів певних підрозділів (колегій, палат, відділень), в яких розглядаються справи, де виокремлено правовідносини з участю спеціального суб‘єкта – неповнолітніх, військовослужбовців, водокористувачів, орендарів, подружжя та інших (Франція, Німеччина, Італія, Канада, Англія) [1]. Принцип спеціалізації в Україні трактується по-різному. Однак усі погляди можна звести до двох основних підходів. Згідно з одним - у системі судів загальної юрисдикції поряд із загальними судами утворюються і діють спеціалізовані суди (наприклад, адміністративні, господарські суди, суди у справах неповнолітніх тощо). Вершину спеціалізованих судів увінчують вищі спеціалізовані суди, останньою інстанцією відносно яких є Верховний Суд України. Такий підхід реалізований у чинному Законі "Про судоустрій України” (стаття 19). Поділ судів на загальні і спеціалізовані, з точки зору логіки, мав би означати, що вони повинні співвідноситися як "загальне” і "спеціальне”. Однак чи можна казати, що, наприклад, адміністративна юрисдикція адміністративних судів є спеціальною стосовно цивільної чи кримінальної юрисдикції загальних судів? Звісно, що ні. І предмет юрисдикції, і правила судочинства у загальних судах не можна назвати загальними, а в адміністративних – спеціальними. Адже ці три види юрисдикції, так само як і відповідні галузі права, є рівнозначними і самостійними. Співвідношення спеціального і загального можна відстежити хіба що тоді, коли спеціалізовані суди виділяються за суб‘єктною ознакою. Наприклад, військові суди та інші загальні суди: військові суди мають такий самий предмет юрисдикції і діють за тими самими правилами судочинства, що й інші загальні суди, але мають спеціального суб‘єкта – військовослужбовця. Таке саме співвідношення може бути і між загальними судами та судами у справах неповнолітніх (спеціальний суб‘єкт – неповнолітній). Коли ж ідеться про поділ юрисдикції судів за галузевою ознакою (за галузями матеріального і процесуального права), то цей підхід не спрацьовує, оскільки види юрисдикції судів загальної юрисдикції є рівнозначними, однопорядковими і співвідносяться як елементи єдиного цілого (загальної юрисдикції), а не як загальне і спеціальне. Згідно з другим підходом, система судів загальної юрисдикції повинна складатися з чітких спеціалізованих вертикалей, – наприклад, з судів кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикцій. На вершині кожної вертикалі – відповідний вищий спеціалізований суд. Завершує структуру спеціалізованих судів Верховний Суд України. Ідея розгалуження системи судів загальної юрисдикції на спеціалізовані гілки є більш привабливою як з огляду на дотримання Конституції України, так і з точки зору логіки та зрозумілості судової системи. Стаття 121 Конституції України передбачає спеціалізацію як принцип побудови усієї системи судів загальної юрисдикції, а не лише її частини, тому поділ судів загальної юрисдикції на загальні та спеціалізовані навряд чи може вважатися таким, що відповідає Конституції. Крім того, співзвучність термінів "суди загальної юрисдикції” і "загальні суди” нерідко дає підстави для їх змішування та сприйняття як тотожні, адже різницю між поняттями, які позначаються цими термінами, за самими термінами вловити важко. Крім того, система судів загальної юрисдикції була б більш зрозумілою і процесуально збалансованою, якщо усі її вертикалі матимуть аналогічну структуру: місцеві суди, апеляційні суди, вищі суди та Верховний Суд на вершині усіх вертикалей. Спеціалізація також розуміється у вужчому значенні. Йдеться про внутрішню спеціалізацію у судах – спеціалізацію суддів з розгляду окремих категорій справ (див., наприклад, частину третю статті 19 Закону "Про судоустрій України”). Це особливо актуально у місцевих судах з великою кількістю суддів і великим напливом справ, а також в усіх судах вищого рівня. Існування розподілу справ за критерієм спеціалізації суддів прискорюватиме судовий розгляд, підвищить якість вирішення справ, а також забезпечуватиме однакове застосування закону в межах одного суду. Спеціалізація у такому розумінні (як спеціалізація суддів, а не судів) не охоплюється поняттям спеціалізації у значенні конституційного принципу побудови системи судів загальної юрисдикції, але й не заперечується ним. Адже при спеціалізації суддів йдеться про питання організації роботи окремого суду, а не цілої системи судів. Разом зі спеціалізацією принципом побудови системи судів загальної юрисдикції Конституцією України визнано територіальність. Територіальність означає децентралізацію нижчих ланок системи судів загальної юрисдикції (місцевої та апеляційної). Тому кожен місцевий та апеляційний суди мають свою територіальну юрисдикцію (підсудність) – тобто поширення компетенції суду на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Організація судів за принципом територіальності спрямована на забезпечення наближеності місцевих та апеляційних судів до людей. Це є важливою гарантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин та збільшення кількості правових конфліктів. Якби вся судова система була централізована і зосереджувалася лише в одному місці, то для такої великої держави як Україна правосуддя стало б об‘єктивно недоступним для більшості населення. Таке розуміння принципу територіальності не є дискусійним і не викликає суперечок. Проблемним сьогодні є питання про те, за яким критерієм визначати територіальну юрисдикцію судів при їх утворенні. Закон "Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року закріпив технічно найпростіше вирішення цього питання: згідно з частиною другою статті 20 місце знаходження і статус суду визначаються з урахуванням принципу територіальності - адміністративно-територіального устрою. Прив‘язка юрисдикції судів до адміністративно-територіальних одиниць була властива і радянському судоустрою. Такий підхід до вирішення проблеми територіальності наполегливо заперечував у своїх виступах у парламенті, наукових роботах та публікаціях Віктор Шишкін. Посилаючись на позитивний досвід розвинутих країн (США, Німеччина, Франція тощо), він доводить, що принцип територіальності необхідно трактувати не за адміністративною ознакою, а за географічною. Відокремленість територіальної юрисдикції судів від адміністративно-територіального поділу має зменшити можливості впливу адміністрації (виконавчої влади, місцевого самоврядування) на суди і стати однією з умов незалежності суддів від місцевої влади [2]. У законопроектах В.Шишкіна щодо судоустрою [3] пропонувалося, щоб територіальна юрисдикція при утворенні місцевих та апеляційних судів визначалася Президентом України з урахуванням кількості населення та зручності транспортних зв‘язків, а не адміністративно-територіального поділу. У назвах місцевих та апеляційних судів мала б використовуватися назва населеного пункту за місцем їхнього знаходження. Ця ідея знайшла часткове втілення під час "малої судової реформи”, коли оновлений Закон "Про судоустрій України” 1981 року перестав використовувати у назвах судів прив‘язку до адміністративно-територіальних одиниць, а закріпив формулу щодо назв судів, запропоновану В. Шишкіним. Закон "Про судоустрій України” допускав також утворення судів без урахування адміністративно-територіального устрою у випадках, передбачених іншими законами (на той час таким законом був Закон "Про господарські суди”, згідно з яким апеляційні господарські суди утворювалися в округах, визначених Президентом України). Недоліком видається те, що назви місцевих та апеляційних судів за такого підходу стали б менш інформативними, оскільки чітко не вказували б на їхню територіальну юрисдикцію. Однак цей недолік не можна вважати настільки суттєвим, щоб відмовлятися від цієї ідеї. Адже його не важко усунути шляхом вжиття організаційних заходів для доведення інформації про територіальну юрисдикцію судів до відома населення. При підготовці нового закону про судоустрій пропозиції В. Шишкіна були відкинуті, виходячи з того, що багатьом народним депутатам, представникам Верховного Суду і практикам вони видавалися "руйнівними”, тобто такими що несуть небезпеку для існуючої системи судів загальної юрисдикції [4]. Можливість утворення судових округів поза межами адміністративно-територіальних одиниць збережена лише щодо місцевих адміністративних судів, а також апеляційних адміністративних та апеляційних господарських судів. Це пояснюється не стільки схваленням ідеї про те, що відірваність судів від адміністративно-територіального поділу зміцнює незалежність суддів, скільки невизначеністю у питанні, на якому рівні мали б утворюватися адміністративні суди: місцеві – на рівні району (міста) чи, наприклад, області, а апеляційні – на рівні області чи вище. Ще одна проблема прив’язки юрисдикції судів до адміністративно-територіального поділу – цього разу на рівні міста з районним поділом. Наприклад, у разі змін районного поділу у місті, які відбуваються за рішенням органу місцевого самоврядування, необхідно буде змінювати й кількість районних у місті судів, хоча об’єктивної потреби у цьому може й не бути. Крім того, якось дивно виглядає, коли рішення місцевої ради змушує Президента України видавати указ про реорганізацію судів у місті внаслідок зміни кількості районів. Яскравим прикладом цьому – зменшення кількості районів у Києві у 2001 році і в Одесі у 2003 році за рішенням відповідних міських рад. Воно потягло за собою видання Президентом України указів про внесення змін до мережі та кількісного складу суддів місцевих судів від 18 жовтня 2001 року і від 25 січня 2003 року [5]. Організація судів не повинна залежати від місцевого самоврядування. Тому доцільно було б повернутися до варіанту вирішення цієї проблеми, запропонованого свого часу В. Шишкіним. Суть цього варіанту у тому, що у місті з районним поділом могли б створюватися дільничні суди з визначенням території (дільниць), на яку поширюється їхня юрисдикція. Водночас відмова від жорсткої прив’язки територіальної юрисдикції судів до адміністративно-територіального поділу вимагає пошуку об’єктивних критеріїв для визначення територіальної юрисдикції. Таким критерієм може стати кількість населення, що проживає на тій чи іншій території. Так, юрисдикцію кожного суду одного рівня доцільно було б поширити на територію одного чи більше населених пунктів з приблизно однаковою кількістю населення. За місце знаходження суду можна було б обрати населений пункт, до якого найближче і найкраще добиратися з інших місць, які охоплюються територіальною юрисдикцією суду. У найменуванні місцевих та апеляційних судів доцільно використовувати назву населеного пункту за місцем знаходження суду. Кількість посад суддів у місцевих та апеляційних судах доцільно визначити на основі розрахунку середньої кількості судових справ, яка припадає на відповідну територію, поділеної на норматив навантаження на одного суддю. Норматив навантаження має бути розрахований, виходячи з середньої кількості судових справ, для правильного вирішення яких звичайний суддя може приділити достатню увагу протягом робочого часу. Ще однією засадою побудови системи судів загальної юрисдикції, поряд з принципами спеціалізації і територіальності, можна назвати інстанційність. Ця засада, на відміну від інших двох принципів, прямо не згадується ні в Конституції України, ні в жодному іншому акті законодавства. Однак вона безпосередньо обумовлена необхідністю забезпечити конституційне право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень. Під інстанційністю розуміється організація судів, виходячи з необхідності забезпечити право на перегляд судового рішення судом вищого рівня. Судовий порядок розв‘язання спорів є найбільш складним і тривалим. Формалізованість судового процесу є виправданою настільки, наскільки це потрібно для створення гарантій ухвалення правосудного судового рішення. В умовах ускладнення суспільних відносин, а отже, їхнього правового регулювання, навіть при досягненні реальної незалежності суду не можна говорити про непогрішність судових рішень. Інстанційна побудова судової системи дає можливість невдоволеній судовим рішенням стороні звернутися до вищої судової інстанції з вимогою про його перегляд. Інстанційна система має особливе значення, оскільки вона є гарантією високої якості правосуддя, дозволяючи суддям вищої інстанції з більшим досвідом, авторитетом і компетентністю виправляти можливі помилки суддів нижчої інстанції [6]. Водночас можна зустріти думку, що авторитетність судової системи обернено пропорційно залежить від кількості судових інстанцій. Інакше кажучи, проходження справи через усі судові інстанції асоціюється з судовою тяганиною. До того ж, ухвалення різними інстанціями протилежних рішень в одній і тій самій справі викликає недовіру у людей до судової влади, оскільки нерідко такий різнобій пояснюється суддівським свавіллям. З точки зору психології людини, така думка може виглядати виправданою. Однак інстанційна побудова судової системи вигадана аж ніяк не для приниження авторитету судових органів та ускладнення процедури вирішення правових спорів. ф | |
| Просмотров: 1253 | Загрузок: 63 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |