Відродження
Термін «Відродження», введений десь у середині XVI ст., спершу означав факт воскресіння, відновлення в духовній культурі тих видатних досягнень античної цивілізації, що були втрачені в епоху середньовіччя. Зараз цей термін, не втративши свого первісного сенсу, трактується ширше. У наш час він уживається для цілісної характеристики комплексу суттєвих історичних перемін, таких як сутність капіталістичних виробничих відносин, поступове піднесення буржуазії в боротьбі з феодальною реакцією, різке загострення соціальних суперечностей, формування національної державності та абсолютних монархій.
Коли говорять про Відродження, мають також на увазі кризу римо-католицької церкви і релігії, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичної культури, мистецтва і світогляду.
Передумовою та основою Відродження був гуманізм - прагнення вчених, філософів, політиків замінити традиційне для середньовічної схоластики дослідження текстів Біблії й творів отців церкви вивченням людини, її психології та моралі. Представники гуманізму протиставляли церковно-схоластичній вченості світські науки і освіту, які вивчали людину, її відносини з іншими людьми, спираючись при цьому на досвід, раціоналістичні оцінки й висновки. Гуманісти стверджували, що місце людини в суспільстві має визначатися заслугами індивіда, набутими лише власною діяльністю, і не повинно залежати від будь-яких інших факторів, безпосередньо не пов´язаних з цією діяльністю (походження, станової належності, майнових благ і т. ін.).
Гуманізм природно обумовив різке підвищення інтересу до античної спадщини. Подібне звернення знало й західноєвропейське середньовіччя. Але ідеологи Відродження не просто черпали потрібні їм уявлення про державу і право, політику й закон із скарбниць духовної культури античної цивілізації. Звернення до епохи античності було у них передусім виразом неприйняття, заперечення панівних і санкціонованих католицизмом політико-правових порядків і доктрин феодального суспільства.
Найбільший інтерес викликали вчення Арістотеля, Платона, Цицерона, римських юристів. У вивченні їхньої наукової спадщини центр тяжіння було перенесено на розкриття тих аспектів політико-етичних вчень, концепцій держави і права, висвітлення й розроблення яких максимальною мірою відповідало практико-політичним та ідейним запитам Відродження. Зокрема, набула актуальності теза про те, що однією з головних складових гідності індивіда є громадянськість, безкорисне та ініціативне служіння загальному благу. А під поняття загального блага почали підводити уявлення про державу з республіканським устроєм, спертим на принципи рівності й справедливості. Тоді ж було підновлено стародавню концепцію суспільного договору, за допомоги якої пояснювались як причини виникнення держави, так і легітимність державної влади.
Великий внесок зробило Відродження у формування світського раціоналістичного світогляду, вироблення справді наукової методології вивчення природи і суспільства, зокрема й методології аналізу держави, політики, права. Предметом дослідження став об´єктивний світ, закономірності його руху, а описання й пояснення цих закономірностей вимагає застосування надійних знарядь дослідження, таких як відчуття й розум. За їхньої допомоги вчені Відродження розраховували досягти істини.
Значення західноєвропейського Відродження ХІУ-ХУІ ст. для прогресу політичної думки важко перебільшити. Саме йому належить розроблення основ світського раціоналістичного світогляду нового часу і перетворення проблеми людини в центральну проблему науки про державу і право.
Проблеми теорії політики в епоху Відродження
У соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з ХІV ст. в Італії, а з ХУ ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини та її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але уже Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж у Стародавньому світі та в середні віки. У соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. I не випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет у боротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.
Своєрідність політичної думки епохи Відродження
Синтезом спадщини двох джерел - античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-політична думка епохи Відродження (Ренессанса). У культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї та концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, політичні та естетичні погляди з метою впровадження в практику для задоволення політичних та ідейних запитів Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.
Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм - підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми. Палія - перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого, принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення, прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи переваги визнанню зверхності розуму над вірою. Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум та волю і таємно впливає на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Усі люди народжуються однаковими і потребують рівності та справедливості у реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила грунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство.
Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні та політичні ідеї. Гв знань стародавніх греків і римлян, вавілонян і китайців, індусів і арабів передові мислите-лі-гуманісти брали міркування про державу як загальну, спільну справу народів, продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винятково її активністю, благородством, добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння спільній справі, громадянський обов' язок - ось що головне, зокрема у поведінці людини в суспільстві. Відновлювалась стародавня концепція суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави, законність державної влади. Величезні соціально-економічні зміни, що відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення у багатьох соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від релігійної санкції та церковного авторитету, відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження з' являються й утопічні вчення, в яких на основі "священного Письма" висувалась вимога усуспільнення власності, робились перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду.
Політичні вчення в XVI-XVII ст.Вчення Нікколо Макіавеллі. Макіавеллізм
В епоху Відродження і Реформації та пізніше, в Європі водночас з поширенням гуманізму і появою різних демократичних рухів, народжуються нові політичні вчення. Х^І ст. характеризується глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження. Мрії гуманістів про швидке пришестя "золотого віку" зімкнулись з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземних нашесть. Процес розпаду феодалізму не припинився. Тоді одним з видатних представників політичної думки виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469-1527рр.).Народився Нікколо Макіавеллі в бідній аристократичній сім' ї у Флоренції. Постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, за твердженнями сучасників, став блискуче освіченою людиною. Макіавеллі прекрасно знав праці Платона та Арістотеля, Фукідіда і Полібія, Ціцерона і Плінія, Плутарха. Оволодів основами юридичних і комерційних наук, навиками ведення юридичних справ. Основні праці Макіавеллі "Цар" ("Князь"), "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" та ін.
Важливим вкладом Нікколо Макіавеллі в історію політичної думки стало те, що теологічній теорії держави протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією. Політика є лише автономний бік людської діяльності, є втіленням вільної людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, природні закони життя і людська психологія. Нікколо Макіавеллі приходить до розуміння того, що врешті-решт в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. Головним у політичних поглядах Нікколо Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, реальності, підкорення політичних дій практичним інтересам і байдуже ставлення до того, що має бути відповідно апріорним схемам або передбаченням релігійної моралі. Одним з перших Нікколо Макіавеллі став розглядати і політику як автономну сферу людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила, що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачати заздалегідь хід подій і вживати необхідні заходи. Раціонально-практичні настанови у сфері політики, політичних відносин рішуче розривали з теологічним моралізаторством Середньовіччя. Нік-коло Макіавеллі твердить, що суспільство розвивається не за волею Бога, а в силу природних причин, підкреслює необхідність вільної, могутньої держави для роздрібненої на князівства Iталії, об' єднання з тим, щоб покласти край міжусобним війнам і чварам.
В основі розвитку історії лежить "матеріальний інтерес і сила". Головний стимул поведінки людини - інтерес, що проявляється в різноманітності, пов' язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення до збільшення, прирощення власності. Нікколо Макіавеллі писав, що люди швидше простять смерть батька, аніж втрату майна. Власницький інтерес передує людській турботі про честь, велич і гідність. Невикорінений егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави - вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливають передумови диктатури суспільного договору. Звідси і відносність оцінки державних організмів і відносність оцінки діяльності влади. Нема ідеального ладу поза часом і простором, є тільки такий лад, що відповідає ситуації. Нема незмінних рис людського характеру, постійні лише елементи, що складають характер людини і проявляються по-різному в різних суспільствах. I нема незмінно добрих і незмінно поганих методів управління людьми, а є лише методи, що відповідають чи не відповідають ситуації. Протилежність інтересів народу і правлячих верств суспільства приводить до загострення ситуації в державі. Тим-то важливо створення сильної національної держави, вільної від феодальних міжусобиць, здатної підняти народ на її захист та ін.
У політичному змаганні Нікколо Макіавеллі вважав допустимим в ім'я великої мети та ідеї зневажати закони моралі і використовувати будь-які засоби заради їх досягнення, виправдовував навіть жорстокість і віроломство правителів у їх суперництві за владу. Звідси і макіавеллізм - спосіб політичної діяльності, що не зневажає будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети.Історична заслуга Нікколо Макіавеллі - погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни. Закони ж породжені Розумом і досвідом історії, а не йдуть від самого Бога.
Політичні ідеї епохи Відродження
Звільнення політичної думки з рамок філософії і теології починається в епоху відродження(Ренесансу) – період в культурномуі ідейному розвитку країн Західної і ЦентральноїЄвропи, що охоплює в Італії XIV - XVI ст., а в інших країнах - кінець XV - XVI ст. Основний вміст цієї епохи - розкладання феодалізму і формування нових буржуазних стосунків, що супроводиться звільненням від релігійних вистав і формуванням світського світогляду. Основа ідеології Відродження - гуманізм, антропоцентризм: человек - центр Всесвіту, богорівний по своїх творчих здібностях. Це увага до людини, його долі, до його земного життя, до його потреб і устремлінь визначили шукання у всіх сферах, у тому числі і в політичній, де відправною крапкою стає індивід-громадянин, що наводить до витіснення теологічної концепції - цивільною. Звернення до розуму як інструменту пізнання реального політичного досвіду плідно позначилося на розвитку теоретичних основ політології.
Перші кроки по шляху перетворення політичних знань на наукових зробив Никколо Макиавеллі (1469-1527 г.г.) - великий італійський гуманіст, видатний діяч епохи Відродження, що виклав свої політичні погляди в роботах "Держава", "Історія флоренції" і ін.
Саме Макіавеллі першим спробував визначити предмет політичної науки, її метод і у визначеній міри-закони. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і право. "Государ" - це дослідження про владу: її завоюванні, утриманні, розширенні і втраті. Італійський гуманіст вперше ввів в політичну думку термін "stato" (держава) не в сенсі древнього полісу, країни, суспільства, а в сенсі специфічно політичної організації. Рішуче звільнившись від теології і відкинувши середньовічне вчення про державу і право, він приходить до висновку, що стержнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода, інтерес, сила. "Доля, - писав Макіавеллі, - завжди на тій стороні, де краща армія".
Середньовічну концепцію божественної всемогутності Макіавеллі замінив ідеєю об'єктивної історичної необхідності, що він назвав долею. У історичному процесі велике місце він відводить вільній волі особи і націлює людей на активну творчу участь в політиці. Так, на його думку, історія залежить від двох чинників. Перший він назвав "fortune (доля), маючи на увазі під цим не сліпу силу долі, а природний хід подій, їх причинний зв'язок, необхідну послідовність і тому подібне Другий він назвав "virtu" (воля, талант, енергія). Таким чином Макіавеллі поставив питання про закономірності історичного і політичного процесу і про необхідність враховувати в політиці як об'єктивні умови, так і роль людського чинника, учасників політичної діяльності.
У розробці теорії політики Н. Макиавеллі стояв на прагматичних позиціях, чітко обмежуючи політику і мораль, ратував за з'єднання в політиці рис "лева і лисиці": "необхідно бути лисицею, аби розгледіти пастку, і левом, аби скрушити вовків". Ці і інші аналогічні вислови в дусі "мета виправдовує засоби" однобічно тлумачили як нібито прояву аморалізму, віроломства і навіть злочинності політики у зв'язку з чим з'явився термін "макіавеллізм" - політика, заснована на куксі грубої сили, зневазі нормами моралі. Але тлумачення цього терміну лише в негативному, антигуманістичному сенсі спотворює дійсну позицію Макіавеллі, який хоча і був прибічником рішучого і сміливого досягнення поставлених політичних цілей, але не стояв на позиції беззастережного визнання, що будь-яка мета завжди і скрізь виправдовує будь-які засоби її досягнення. У своїй головній праці "Государ" Макіавеллі, дійсно, допускає можливість порушення релігійних і етичних норм, але не в принципі і не в будь-якій ситуації, а єдино ради створення і збереження держави. (Зокрема, ради об'єднання його роздробленою тоді Батьківщина - Италии, яку він гаряче любив). На жаль, цим положенням, але вже з іншими цілями керувалися діячі Французької революції 1789 р., гітлерівці, більшовики.
Використання методу, заснованого на реалістичному, прагматичному підході до політики, постановка ряду теоретичних проблем (про державу, про взаємодію суб'єктивного і об'єктивного в політиці і ін.) дозволяє рахувати П. Макіавеллі, услід за Арістотелем, засновником політичної науки на новому етапі її розвитку.
Майже одночасно з Н. Макіавеллі, що заклав один з перших "каменів" в теоретичний фундамент нових буржуазних буд, жили і творили люди, що відкинули цих буд і запропонували йому альтернативу. Це учення утопічного соціалізму, представлене великими гуманістами Т. Мором і Т. Кампанеллой, що виразило і захищало інтереси пригноблюваних і знедолених в період переходу до нового суспільства. В умовах, коли приватна власність, придушення і пригноблення мас, нерівність і безправ'я розглядалися як непорушна основа будь-якого суспільного пристрою, ранні соціалісти-утопісти змалювали, в абстрактній формі, таких суспільно-політичних буд, в яких панують суспільна власність, принципи гуманізму, демократії, свободи, рівності, соціальної справедливості.
Томас Мор (1478-1535 г.г.) в своїй "Утопії" (у перекладі - місце, якого немає) критикує той, що існує в сучасній йому Англії суспільний і політичний устрій, заснований на приватній власності, викриває паразитизм і користь аристократії і духівництва, їх байдужість до положення знедолених. Джерелом всіх бід і зла в державі він рахує приватну власність і в другій частині книги малює якісно нове суспільство - ідеал, де немає приватної власності і грошей, встановлена загальна майнова рівність, держава організовує виробництво і розподіл, бореться із злочинністю.
Подібні погляди через століття виразив в Італії Томмазо Кампанелла (1568-1639). У своїй книзі "Місто сонця" він змальовує ідеальна держава, в якій ліквідована приватна власність, немає багатих і бідних, введена загальна праця, завдяки чому різко скорочений робочий день і є можливість для різностороннього розвитку особи. Ідеальне держава-місто походить не від Бога, а є прямим результатом діяльності розуму. У державі Сонця існує розподіл праці. Головний його компонент - отделение розумової праці від фізичного. Як і Мор, Кампанелла виступає проти Макіавеллі зіставлення політики і моралі, що допускався.
Політичні ідеї раннього утопічного соціалізму отримали подальший розвиток в ученні соціалістів-утопістів XVIII ст (Же. Мілье, Мореллі, Бабеф) і особливо у класиків утопічного соціалізму першої половини XIX ст (Сіна-Симона, Оуена, Фур'є).
Проблеми теорії політики в епоху відродження
Відродження розвинулося в Італії. Підставою для цього були економічні, політичні та ідеологічні фактори. Італійське Відродження найбільш яскраве. Воно радикально вплинуло на суспільні процеси в інших країнах Європи, в тому числі Східної.
Для італійського Відродження характерними були гу¬манізм, визнання унікальності індивіда, заклик до повно¬кровного буття людини на Землі. Епоха Відродження створювала грунт для виховання освічених, висококультур¬них індивідів, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх у нове, гуманне і розумне суспільство, в якому б державні важелі управління людьми були відчужені.
Переборювання середньовічної схоластики супроводжува¬лося виявом величезної інтелектуальної енергії мислителів Відродження. Вони з пафосом повставали проти заборони вільного та самостійного пошуку істини. Типового у цей час була велика кількість різноманітних учень, теорій, гіпотез, вірувань. Вважалося, що мають право на існування різні думки і що безпідставними є претензії на панування якоїсь однієї теорії, гіпотези, концепції. Такий стиль мислення мав певні недоліки, однак позитивний ефект від розвитку теоретичної думки все ж був значиміший.
Діяльність інтелігенції як генератора ідей Відродження забезпечила виконання замовлення на нові соціальні та політичні ідеї. Вони черпалися передусім із знань древніх греків та римлян, зокрема з їхніх міркувань про державу як загальну “справу народів”, і знаходили реалізацію в поглядах визначних мислителів ще навіть до епохи Відро¬дження. Наприклад, у XIX книзі опусу Августина “Про місто боже” простежується запозичення із праці Ціцерона “Про республіку”, в трактаті Йоганна Солсберійського “Полікратікус” помітний вплив праці Плутарха “Про республіку”. “Третій твір” Роджера Бекона в частині, присвяченій духовній еліті та організації ідеальної держави, збігається із міркуваннями про ідеальну державу Платона, які він висловив у “Державі”. Міркування Фоми Аквінського про доцільність змішаної форми управління державою, викладені в книзі “Про правління царів”, висловлені під впливом IV книги Арістотеля “Політика”.
Ідеологи Відродження не тільки продовжили, а й розвинули цю традицію. Їх демонстративне звернення до античних джерел було реакцією на санкціоновані католицизмом політико-правові порядки, соціально-політичні док¬трини феодального суспільства. Саме така позиція слугувала за головну у визначенні напряму зацікавлення античністю, її соціально-політичними та державно-правовими ідеями. Ці останні ставали інструментом розв’язання політичних завдань епохи Відродження. Замість консервативної охоронної ідеї, яка захищала правлячу феодальну еліту, станову нерівність, домінуючу роль католицької церкви, виникає комплекс нових ідей про ствердження самооцінки особистості, визнання її автономії, надання можливості кожній людині досягти власними силами щастя.
У цей період видаються забуті античні політичні та юридичні трактати, стають доступними твори Платона, перипатетиків, стоїків, скептиків, епікурійців.
Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, кон¬фесійним статусом, а виключно її активністю, благородством, доблестю. Головними чеснотами особи в суспільстві стають безкорисливе служіння загальній справі, громадянський обов’язок. У той же час як загальне благо трактувалася держава-республіка, в якій панує принцип рівності, спра¬ведливості, обмежені чи ліквідовані привілеї, гарантовані рівність та справедливість. Запорука свободи особистості вбачалася у виданні та дотриманні законів, зміст яких відповідає природному єству людини — суспільної істоти, якості якої мають соціальне позитивний, а не гріховний від природи характер.
Оновлювалася давня концепція суспільного договору, за допомогою якої пояснювалися причини виникнення держа¬ви, законність державної влади. Актуальності набуло тлу¬мачення вияву свободи волі всіма людьми, організованими в державу.
В епоху Відродження соціально-суспільне життя нероз¬ривно пов’язувалося з побутовим індивідуалізмом — сти¬хійним, нестримним і нічим не обмеженим. Він виявлявся в підступності, віроломстві, мстивості, жорстокості й аван¬тюризмі. Ці риси соціальної психології були зворотним боком подвижництва і титанізму епохи Відродження.
Індивідуалізм у побуті йшов в ногу з індивідуалізмом у політичній сфері. Для ренесансного періоду характерні політичні чвари, жорстока боротьба різних партій, груп.
Гуманізм Відродження, який виник і розвивався в гущі суспільного життя італійського міста, тісно пов’язаний з інтересами нових суспільних прошарків. Так, Колюччо Салютаті відстоював інтереси середніх торгово-промислових кіл і як канцлер Флорентійської республіки в офіційних документах, теоретичних працях, посланнях прославляв цехи та флорентійську торгівлю, купецтво та міську свободу. Однак в оцінці повстання найманих робітників — чомпі він став на бік флорентійської торгово-промислової вер¬хівки.
Інший визначний гуманіст епохи Відродження Леонардо Бруні в “Похвалі Флоренції” також прославляв “право” і “свободу” своєї батьківщини, протистояв тиранії та свавіллю правителів. Проте і він не забував прославляти багатство, красу купецьких палаців, мудрість “гвельфських вождів” і навіть оголосив Флоренцію ідеальною батьківщиною для всіх італійців. Леонардо Бруні стверджував, що в усій Італії не знайдеться людини, яка б не вважала, що в неї є подвійне громадянство: одне — власне у кожного, друге — спільне у місті Флоренція.
Хоч мислителі Відродження дзеркально відбивали праг¬нення купців та промисловців, все ж вони сприймали політичну психологію мас, реагували на неї. Інтелігенція Відродження зуміла відповісти на широкі соціальні запити, перерости і очолити їх.
Гуманісти як вихідці з різних верств народу поділяли політичні настрої середовища, з якого походили. Тому і погляди гуманістів дуже різноманітні — одні тягнулися до пополанської (від лат. рорulus — народ) комуни, успадко¬ваної від XIII — XIV ст., інші були цезаристами. Погляди останніх дуже відрізнялися від настроїв плебейських низів. Проте незалежно від політичної прихильності погляди гуманістів на “натовп”, “чернь”, “плебс”, як правило, збігалися по суті. Дуже різні люди цього періоду — П. Мірандола, Верджеріо чи Маньявалі висловлювалися, на подив, стереотипно: “Що таке плебс? — Це якийсь поліп, тобто змінна і безголова тварина”, “Дурість натовпу і його суспільні безчинства дуже важкі”, “Серед лінивого плебсу дуже і дуже тяжко зберегти розмірений порядок, прикра¬шений спокій і солодкий відпочинок”, “Для народу і натовпу властиво завжди помилятися і нічого не знати”.
“Натовп” завжди нікчемний, для нього характерні злоба, непостійність, лінивство, схильність до низьких інстинктів. Виходячи з формули “людина — це вчена тварина“, гуманісти вважали, що людьми можуть називатися лише вчені.
Поняття “натовп” і “плебс” у конкретних контекстах могли мати і політичну адресу, позначати і міські низи, і всіх тих, для кого чужими були філософія, словесність, політика, і тих, хто зневажливо ставився до вчених людей. Тому в політичній свідомості гуманістів чітко протистояли “множинність” і “вибрані”, примітивність та вченість, сліпота та зрячість, буденність та “велич” душі, суєтність та урочиста значимість поведінки й мови, непостійність та цілеспрямованість, розпуста та чесноти мудреців, які проводять час серед книг чи в дружніх бесідах.
Філософсько-правова думка епохи Відродження
Пожвавлення філософської та наукової думки котрий прибувало з початком епохи Відродження, позначилося і на правознавстві. Визнання людини як індивідуальності зумовило нові пошуки обгрунтувань сутності суспільства і держави. У цю епоху виникає так зване гуманістичний напрямок у юриспруденції, представники якого зосереджують увагу на вивченні джерел діючого (особливо римського) права підсилився процес рецепції якого вимагав узгодження його положень з новими умовами суспільно-політичного життя і з нормами місцевого національного права. Починають розвиватися зачатки розуміння і тлумачення історичного права.
Для мислителів гуманістичного право напряму - це, насамперед, законодавство. Звучать ідеї, спрямовані проти феодальної роздробленості, на підтримку централізації державної влади, єдиного законодавства, рівності усіх перед законом.
Разом з тим зосередження уваги гуманістів розглянутої історичної епохи на позитивний праві не супроводжувалося повним запереченням природно-правових ідей і уявлень, оскільки в чинне позитивне право входило і римське право, що включає в себе дані ідеї і уявлення. Популярність римського права залишається досить високою, його продовжують сприймати як «кращу об'єктивну норму природної справедливості», а також і як особливий фактор суспільного життя. Але гуманізм здійснив розмежування теорії і догми тільки у прийомах вивчення, то є предметом вивчення як юриста-догматика, так і юриста-гуманіста залишалося римське і тільки римське право. Подальша діяльність філософів розширила предмет вивчення права.
Одним з перших видатних гуманістів доби Відродження, які зробили істотний внесок у теорію права, Лоренцо можна вважати Валла (1405 або +1407 - 1457), який, спираючись на всебічний аналіз античного римського права, створив підгрунтя для подальших наукових розробок у галузі юриспруденції.
Поклавши в основу правової етики особистісне інтерес і зробивши його моральним критерієм, Валла закликає керуватися в оцінках людських вчинків не абстрактними моральними або правовими принципами, а конкретними життєвими умовами, що визначають вибір між добрим і поганим, між корисним і шкідливим. Такий моральний індивідуалізм справив істотний вплив на подальший розвиток європейського правознавства, підвів нову ідеологічну грунт під морально-правові цінності майбутнього буржуа Нового часу.
Сучасна наука про державу і право починається з прославленого флорентійця Пікколо Макіавеллі (1469 - 1527), що ставило собі за мету створити стабільну державу в умовах нестабільної суспільно-політичну ситуацію того часу в Європі.
Макіавеллі визначає три форми державного правління - монархію, аристократію і демократію. На його думку, всі вони нестійкі і змішана тільки форма правління дає державі найбільшу стійкість. Прикладом для нього служить Рим епохи республіки, де консули були елементом монархічним, сенату - аристократичним, а народні трибуни - демократичним. У своїх працях «Государ» і «Судження про першу декаду Тита Лівія» Макіавеллі розглядає причини успіхів і поразок у політиці, потрактований їм як спосіб утримання влади. У творі «Государ» він виступає захисником абсолютної монархії, а у «Міркування про першу декаду Тита Лівія» - республіканської форми державного правління. Однак ці твори виражають одну й ту саму реально-політичну точку зору на форми державного правління: важливі тільки політичні результати. Мета - прихід до влади, а потім її утримання. Все інше є лише способом, включаючи релігію і мораль.
Макіавеллі виходить з передумови про егоїстичності людини. Відповідно до неї, не існує меж для людського прагнення до матеріальних благ і владі. Але в силу обмеженості ресурсів виникають конфлікти. Держава ж базується на потребах індивіда в захисті від агресивності зі сторони інших. При відсутності сили, яка стоїть за законом, виникає анархія, тому необхідний сильний правитель для забезпечення безпеки людей. Не вдаючись у філософський аналіз сутності людини, Макіавеллі розглядає ці положення як очевидні.
Грунтуючись на тому, що, хоча люди завжди егоїстичні, є різні ступеня їх зіпсованості, у своїй аргументації Макіавеллі використовує поняття доброго і поганого держави, а також хороших і поганих громадян. Він цікавиться якраз умовами, що зробили б можливими добра держава і хороших громадян. Держава, за Макіавеллі, буде хорошим, якщо воно підтримує баланс між різними егоїстичними інтересами і, таким чином, є стабільним. У поганому державі відкрито конфліктують різноманітні егоїстичні інтереси, а хороший громадянин є патріотичним і войовничим суб'єктом. Іншими словами, гарне держава стабільно. Метою політики є не хороше життя, це як вважалося в античній Греції та в епоху Середньовіччя, а просто зміст влади (і, таким чином, підтримання стабільності).
Макіавеллі розуміє значення сильної державної влади, але перш за все його цікавить чиста політична гра. Він проявляє щодо слабке розуміння економічних умов реалізації владі.
В цілому внесок Макіавеллі в розвиток філософсько-правовій теорії полягає в тому, що він:
-Відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом; ~ - заклав основи філософсько-правової науки;
-Продемонстрував зв'язок політики і форм держави з соціальною боротьбою, ввів поняття «держава» і «республіка» в сучасному значенні;
- Створив передумови для моделі побудови держави, заснованої на матеріальний інтерес людини.
Оцінюючи вчення Нікколо Макіавеллі, не можна не погодитися з теми дослідниками, які вважають, що його політичні погляди не сформувалися в цілісну і закінчену теорію і навіть у самій її основі помітно деякий неузгодженість. Але головне полягає в тому, що, починаючи з Макіавеллі, в якості правової основи владних структур і осіб все частіше вважається політична сила, а не моральні установки, і політика трактується як самостійне, відокремлене від поняття моралі.
Крім Нікколо Макіавеллі в епоху Відродження істотний внесок у розвиток філософсько-правової думки внесли Марсіліо Фічино(1433 - 1499), Роттердамський Дезидерій Еразм (ок.1469-1536), Томас Mop (1478-1535).
Загальна характеристика правової та політичної думки у середні віки. Особливості політичних та правових вчень епохи Відродження.
В цілому, правова свідомість середньовіччя, як і тодішня політична ідеологія, головним джерелом таких ключових понять, як справедливість, право, законодавство, мали Біблію, хоча це джерело не перекрило впливу на середньовічну правову думку етико-юридичних поглядів давньої Греції та Риму. Разом з тим, вона мала ряд своїх, тільки їй притаманних рис. Наприклад, середньовічна правова думка заперечувала, що і на суспільстві лежить вина за вчинення злочину окремою особою, не визнавала обмеженої осудності людини, відкидала можливість допущення помилок суддями тощо. Вона вважала, що справедливість зобов'язує застосовувати до винних тільки два крайніх заходи: або жорстоке покарання у повному обсязі, або помилування. У правосвідомості тогочасного суспільства присутня повага до закону, переконаність в його безперечності, віра в його фундаментальне значення для нормального людського співжиття.
В цілому ж, слід зазначити, що найвищі результати Відродження і Реформації стали органічними і неперехідними компонентами всього наступного розвитку людської цивілізації, серед них є й певна сукупність політико-юридичних ідей і цінностей. Головна увага приділялася таким ідеям, як свобода індивіда, його самоцінність. Саме під цим оглядом актуалізувалась антична спадщина. Під поняття загального блага почали підводити уявлення про державу з республіканським устроєм, оперту на принципи рівності і справедливості. Гарантія рівності і справедливості — запорука свободи особи — вбачалася у виданні і дотриманні законів, зміст яких узгоджується з сутністю людини. У період Відродження оновлюється давня концепція суспільного договору, яким пояснювалась як причина виникнення держави, так і легітимність державної влади; акцент робився на значенні вільного виявлення своєї волі всіма організованими в державу людьми, звичайно добрими від природи. В цілому, в епоху Відродження і Реформації закладаються основи раціонально-логічного, вільного від схоластики і догматизму підходу до розуміння державно-правових явищ та їхньої суті.
3. Ніколло Мак'явеллі.
Ніколло Мак'явеллі (Machiavelli), 1469–1527, — видатний політичний мислитель Відродження, основоположник нової світської політичної науки. Політичні погляди Мак'явеллі викладені ним у працях "Державець", "Роздуми про першу декаду Тита Лівія", "Історія Флоренції". У своїй творчості Мак'явеллі відходить від релігійного світогляду і рішуче виступає проти теологічних уявлень про політику, право, державу. На зміну середньовічній концепції божественної визначеності, він висуває ідею історичної необхідності і закономірності, яку він називає fortuna (доля). При цьому, значне місце відводиться вільній волі індивіда. Він підкреслює: "Доля визначає половину наших дій, а другу половину або біля того вона надає можливість вирішувати нам". Людина зв'язана певними умовами, обставинами життя, з якими вона узгоджує свої вчинки, проте Мак'явеллі, на відміну від середньовічної християнської концепції, відстоює образ людини-борця, творчої особистості, яка йде навіть проти долі. "Фортуна, подібно до річки під час повені, руйнує те, що не має сили. Правитель, який надіється тільки на фортуну, гине, як тільки вона йому зрадить". Вона любить показувати свою владу тоді, коли в людях немає мужності. Тому, поряд з долею, другою рушійною силою політики і всієї історії Мак'явеллі вважає virtu — свого роду особисту енергію, яка проявляється, як сила, доблесть, винахідливість індивіда.
Цікавими є погляди Мак'явеллі на релігію, яку він розглядає суто прагматично: з точки зору служіння державним інтересам, консолідації народу і виховання активних учасників політичного життя. Він відкидає питання про істинність релігійних догм і розглядає їх тільки з позиції користі для суспільства. Релігію і бога, заявляє він, винайшли мудрі люди, для того щоб переконати простий народ у корисності встановленого ладу. Тому для нього важлива не суть віровчення, а те, як люди розуміють його
і використовують у політиці: для виховання рабської покори чи для формування високих якостей громадянина.
Аналізуючи політичне життя суспільства, Мак'явеллі приходить до висновку, що в основі політичної поведінки лежить не християнська мораль, а користь і сила. "Доля завжди на тій стороні, де краща армія", — підкреслював мислитель. Аналізуючи реальне політичне життя, він виводить дієві політичні принципи з реальних якостей людини, людської природи, розкладу та руху сил, які борються у суспільстві, та інтересів.
Мак'явеллі вперше сформував завдання і суть політичної науки. Її завдання полягає у поясненні реального стану справ, основаному на аналізі фактичного матеріалу та історичного досвіду. На його думку, не дійсність потрібно підганяти під канонізовані схеми, а, навпаки, на основі пізнання реальної дійсності виводити дієві політичні принципи і відповідно до них творити історію. По суті, Мак'явеллі став тією ланкою, яка поєднала античну і сучасну політичну науку.
Важливе місце у поглядах Мак'явеллі відводиться державі, яку він розуміє, як політичний стан суспільства, тобто відношення влади і підпорядкування, їхні взаємовідносини, наявність відповідним чином організованої політичної влади, юстиції, права та законів. Трактування держави, як політичного стану суспільства, підтверджується також поглядами мислителя на походження держави. Держава виникає наступним чином: спочатку людей було мало і вони жили, як і тварини, самостійно. Потім, зі збільшенням їхньої кількості, вони об'єдналися і для захисту вибрали найхоробрішого, зробили його своїм керівником і почали йому підпорядковуватися. З такого спілкування з'являється усвідомлення доброго і поганого, вчинків чесних і добрих та злих і шкідливих. І для того, щоб не було взаємних образ, люди встановили закони і покарання для їхніх порушників. Звідси виникає усвідомлення потреби правосуддя. Тому, при виборі правителя люди стали надавати перевагу вже не сильному, а мудрому і справедливому. Важливим компонентом держави у концепції Мак'явеллі є політична влада, як повноваження, могутність, сила, яка проявляється у здатності правлячих осіб примушувати підданих до послуху. Завдання науки, згідно з Мак'явеллі, полягає, перш за все, у тому, щоб виявити закономірності руху різних політичних форм, фактори їхньої стабільності, їхній зв'язок з певним станом політичних сил, нормальні і патологічні процеси у формах держави, причини революцій тощо.
При аналізі політичних форм Мак'явеллі звертається до найрізноманітніших факторів, що впливають на їхнє виникнення, розвиток і зміну: економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні. Особливу увагу він приділяє психологічним аспектам політики. Мак'явеллі був чи не перший, хто вловив взаємозв'язок морального і психологічного стану суспільства з політичними формами. Він також виводить самостійні правила політики, вільні від моральних критеріїв, або, точніше, він формулює правила політичного мистецтва відповідно до конкретних політичних умов та політичних цілей. Але для нього аморальні засоби є не самоціллю і, тим більше, не абсолютною цінністю. Вони виправдані тільки з метою об'єднання та зміцнення держави в боротьбі з реакціонерами, які не бажають розмовляти на жодній іншій мові, крім мови отрути і кинджалу. Вказані засоби є неминучим злом, спрямованим проти ще більшого зла. Жорстокість, підкреслював Мак'явеллі, можна виправдати тільки тоді, коли вона застосовується один раз і для користі підлеглих; якщо ж вона систематично використовується на пригноблення підвладних, їй не має виправдання. Наскільки одноособова диктатура, згідно з Мак'явеллі, необхідна при надзвичайних обставинах, настільки вона шкідлива при звичайному розвиткові справ. Абсолютна влада дуже швидко псує як правителів, так і підданих. Мак'явеллі підкреслює, що найоптимальнішою формою правління є республіка. "Маси розумніші і постійніщі, ніж державець", — підкреслював він. При республіканській формі правління держава стає стабільнішою і міцнішою. Республіка забезпечує свободу і рівність громадян, а отже і велич держави. Мак'явеллі тісно пов'язує воєдино республіку, свободу, рівність і процвітання держави. Тільки вільна держава може досягти величі і могутності, бо вона базується на загальному благові, а не на виключній вигоді правителя і привілейованого стану.
Політична концепція Мак'явеллі складна і багатогранна, що обумовлює різні підходи до його наукової спадщини. Його проголошували "аморальним радником тиранів", його праці були заборонені у середньовічній Європі, а їхнє читання ще в XVIII столітті в Росії вважалося важким політичним злочином. У той же час, прогресивні мислителі високо цінували його творчість, правильно підкреслюючи важливість його досліджень тогочасної політичної ситуації і його правильний аналіз реально існуючих політичних методів боротьби. Спіноза називав Мак'явеллі "мудрим благородним мужем", який відстоював свободу і дав неоціненні поради для її зміцнення. Визначні вчені новітнього часу, такі як Г.Моска, творець доктрини "правлячого класу", та В.Парето, автор концепції циркуляції еліт, прямо зараховували себе до послідовників методологічних та теоретичних ідей Мак'явеллі. На ідеї Мак'явеллі опирається і такий напрямок політичної соціології США, як "політичний реалізм", представники якого виступають за деідеологізацію політичної науки та необхідність об'єктивного політичного аналізу.
4. Франческо Гвіччардіні.
Франческо Гвіччардіні, 1483–1540, — один з найбільших політичних мислителів пізнього Відродження. Продовжуючи традиції гуманістів, він вірив у здатність людини належним чином, тобто відповідно до розуму і природи, влаштовувати своє політичне буття. "Три речі хотів би я бачити перед смертю, — писав він, — це добре влаштовану республіку (йдеться про Флорентійську республіку) в нашому місті, Італію, визволену від усіх варварів, і світ, позбавлений тиранії попів". Його політичні та правові погляди викладені у таких працях, як "Історія Флоренції", "Діалоги про управління Флоренцією" та інших. Гвіччардіні належить конституційний проект для Флоренції, який, продовжуючи характерні і для епохи Відродження, і для античності традиції, базується на змішаній формі правління. "Безсумнівно, що правління, змішане з трьох форм — монархії, аристократії і демократії, — краще і більш стійке, ніж правління однієї з цих трьох форм, особливо, коли при змішанні з кожної форми взяте добре і відкинуте погане", — підкреслював мислитель.
Важливе місце у політико-правовому світогляді Гвіччардіні займає проблема свободи і справедливості. Він зазначав, що "фундаментом свободи повинно бути народне правління". Розробляючи раціоналістичні ідеї про свободу, справедливість, рівність, закони, він підкреслював, що влада повинна дотримуватися у всьому справедливості і рівності, бо тільки так у суспільстві можуть бути створені відчуття безпеки, загального добробуту і закладені основи для збереження народного правління". До певної міри, можна стверджувати, що для мислителя більш важливим є забезпечення прав та інтересів конкретної особи, ніж забезпечення загального народоправства. Він зазначає: "Плоди свободи і ціль її не у тому, щоб кожен правив державою, бо правителем може бути тільки той, хто здатний і заслуговує цього, а у тому, щоб дотримуватися добрих законів і постанов
". Для мислителя свобода тісно взаємопов`язана зі справедливістю: "Свобода в республіці — це слуга справедливості, — писав Гвіччардіні, — бо вона встановлена не для іншої цілі, як тільки для захисту однієї людини від посягань іншої. Саме тому античні народи вважали вільне правління не вищим і не кращим за інших і надавали перевагу правлінню, при якому краще забезпечуються охорона законів і справедливості". Тобто, головним є не форма правління, як така, а вміння організувати управління державою на основі законів і справедливості.
Значну увагу у своїх працях мислитель приділяє також самій дії добре продуманих законів та системи ефективних покарань за їхнє порушення. Якщо те чи інше явище не врегульоване законом, вважав мислитель, оскільки "неможливо охопити загальним правилом всі окремі випадки", воно повинно передаватися на розгляд судді, який, розібравши всі обставини справи, виносить рішення, керуючись "голосом своєї совісті". Проте і в таких випадках суддя не повинен порушувати принципів закону. Важливим елементом законності є система ефективних покарань. При цьому, він підкреслює, що справа не стільки в жорстокості покарань, як в однаковому підході до однакових правопорушень та у тому, щоб жодне правопорушення не залишалося безкарним.
У порівнянні з Мак'явеллі, вплив Гвіччардіні на подальший розвиток європейської правової та політичної думки значно менший. Це пояснюється рядом факторів. По-перше, жодна з праць мислителя не була опублікована за його життя. По-друге, виступаючи за конфедеративний устрій Італії, він не знайшов прихильників, більше того, був рішуче критикований діячами національно-визвольної боротьби італійського народу вже у пізніші періоди. Проте слід зазначити, що, тим не менше, у творах мислителя піднято і розроблено ряд проблем, які тільки значно пізніше знайшли належну увагу в європейській правовій та політичній думці, що, власне, і виводить Гвіччардіні в ряд найбільших представників політико-правової думки середньовічної Європи.
5. Жан Боден.
Значний внесок у розвиток нової світської політико-правової теорії зробив Жан Боден (Bodin), 1530–1596 — основоположник ідеї суверенітету. Головна політико-правова праця мислителя має назву "Шість книг про державу (республіку)" (слід мати на увазі, що республікою Боден називає будь-яку державу, незалежно від її форми державного правління), яка побачила світ в 1576 році. Спираючись на античну традицію, Боден розглядав політику, право, державу на основі узагальнених фактів дійсності, а не на основі догматичних схем.
|