| Главная » Файлы » Полезно знать » Полезно знать |
Виникнення поглядів на державу і право в країнах Стародавнього Сходу
| [ Скачать с сервера (65.7 Kb) ] | 08.02.2014, 01:16 |
| Незважаючи на те, що більшість народів стародавнього віту жили відособлено один від одного, всім їм був притаманний саме такий підхід до розуміння сутності держави, суспільного порядку, справед ивості. Свідченням цього є нечисленні літературні пам'ятки, які дійшли до наших днів. Проте схожість підходів різних народів у визначенні витоків земного облаштування мала місце лише у найдавніший період всесвітньої історії. Людське суспільство перебуває у постійному розвитку. Разом з ним змінювались погляди на державу, порядок, справедливість. Це відбулось на етапі з'ясування людьми питання про взаємозв'язок порядку на небесах і на землі. У Стародавньому Китаї, наприклад, вважалося, що такий зв'язок уособлює правитель держави. Від імені Бога він реалізує надані йому Всевишнім повноваження, встановлюючи порядок на землі. З огляду на це всі інші особи, підлеглі імператору, зобов'язані втілювати в життя його волю під страхом божественного покарання. У Стародавньому Єгипті побутував міф, за яким божества не тільки уособлювали найвищу владу над людьми, але й брали безпосередню участь у встановленні земного порядку і вирішенні багатьох земних проб-лем. Прикладом саме такого уявлення є стародавньоєгипетські літературні пам'ятки: "Повчання Птахотепа" (XXVII ст. до н.е.), "Книга мертвих" (XXV-XXIV ст. до н.е.). Червоною ниткою через усі ці твори проходить ідея про божественну сутність влади і законів, їх небесне походження і відповідність божим настановам. Рекомендувалось дотримуватись справедливої поведінки і виконання законів. Бог безпосередньо впливав на процеси в суспільстві, був верховним правителем, носієм законів і верховним суддею. Такий підхід до з'ясування питання про владу, порядок, справедливість домінував у народів протягом тисячоліть, він був сприйнятий багатьма релігіями народів світу. Досить багатими і різноманітними є пам'ятки політико-правових ідей Стародавньої Індії. Кочові племена аріїв, завоювавши місцеве автохтонне населення дравідів, стали авторами релігійних книг-ведів ("Священні знання"). "Рігведа" стала найстарішою священною книгою брахманізму. Крім того, аріями створені релігійно-філософські твори („Упанішади"), поетичні епопеї "Махабхарата" та "Рамаяна", а також юридичні збірники, які здебільшого являли собою не стільки письмовий виклад норм звичаєвого права, скільки релігійно-філософські, морально-етичні та політичні трактати. Серед них важливе місце посідають "Закони Ману" (III ст. до. н.е.), де був закріплений кастово-варновий поділ давньоіндійського суспільства. Водночас тут містяться ідеї щодо закону, його ролі у людському бутті: "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив", - говорять Закони Ману. Покарання повинно служити засобом боротьби за підтримання законності в суспільстві. "Покарання є правитель, - це керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править усіма істотами... Мудрі вважають покарання тотожним до закону". Брахмани - автори священних книг, - вважають за необхідне давати поради правителям стосовно організації державного апарату, суду, управління країною, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, видання законів. Цьому присвячена "Артхашастра" ("Книга про користі"), автором якої є політичний діяч Стародавньої Індії Каутілья. Древньоіндійські уявлення про державу визначають її сім елементів: територія, правитель, міністри, столиця, державна казна, військо і союзники. Утворення держави і формування її політичної організації пов'язуються із занепадом моральності в суспільстві. Вважається, що тривалий час люди і своїх діях підлягали тільки законам, і ніяка влада не могла втручатись у життєдіяльність суспільства. Але згодом стало зрозумілим, що "там, де немає влади, сильний пожирає слабшого". Влада, підкреслює "Артхашастра", є найважливішим елементом існування суспільства. Вона "оберігає сонного, панує над усіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку". Починаючи з VIII ст.до н.е., погляди на державу, суспільний порядок, закони і справедливість зазнають суттєвих змін. їх початком стало поширення у Персії, а згодом - у країнах Близького Сходу вчення Заратустри: суспільний порядок розглядався ним як боротьба двох протилежних сил: Добра (царства світлого божества) і Зла (царства темного божества); метою людського існування на Землі є Добро. Ведучи безперервну боротьбу зі Злом, Добро утверджує справедливість, порядок, добробут. Саме держава допомагає Добру у досягненні його благородної мети; подібно до своїх попередників, Заратустра зробив спробу визначити сутність і функції влади, яку він ототожнював з особою монарха. На його думку, правитель держави віддзеркалює на землі Добро - царство світлого божества. Він є його служителем. Для досягнення цієї мети, для успішної боротьби зі Злом єдиноуправитель держави захищає своїх підданих, встановлює справедливість, мир і спокій, загалом - дбає про створення відповідних умов для щасливого земного життя. Дисонансом щодо ідей божественного походження влади звучать погляди буддистів (VI-V ст.до н.е.), які заперечували божественну основу держави і всього суспільного устрою. Прихильники цієї релігійної течії вважали, що всесвіт живе за природним законом, і всі навколишні події є ні чим іншим, як природною закономірністю. Відповідно - життя людини переважним чином залежить від неї самої, від її знання природного закону. Нарешті, у VI-V ст. до н.е. уявлення про всесвітній лад, державний порядок і закон стали більш прагматичними. Показовим у цьому відношенні є стародавньокитайське вчення школи Конфуція (551-479 pp. до н.е.), яке акумулювало в собі ряд уявлень про державу і право тих часів. Політичні структури розглядались мислителем і його послідовниками в органічному взаємозв'язку з правовими, у співвідношенні між собою та іншими соціо-нормативними регуляторами (звичаями, мораллю, обрядами). Це - перше. Друге. Конфуціанці порівнювали державу з великою сім'єю, де влада правителя порівнювалась із владою глави сімейства, а відносини панування та підлеглості - як ієрархічні сімейні стосунки, де панує беззаперечне підпорядкування молодших старшим. Подібно до патріархальної сім'ї вла-да імператора в державі здійснюїться одноосібно, без будь-якого втручання ззовні. Третє. Прибічники вказаної концепції переоцінювали вплив на суспільні відносини моральних норм і принципів. Вони стверджували, що державні закони більш-менш адекватно відображають суспільні відносини, але їх роль у регулюванні різних сфер життя суспільства недостатня внаслідок того, що нерідко закони є досить жорстокими і не сприяють злагоді в суспільстві. Тому ефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система норм моралі, звичаї та інші неписані правила поведінки. В цей же час значного поширення у Стародавньому Китаї набуває концепція даосизму, основоположником якої був Лао-цзи. Вона багато в чому повторювала буддизм. Зокрема, її прихильники теж обстоювали ідею про природне походження Всесвіту, суспільства та держави. В основі їх розвитку знаходиться вічний закон "Дао", відповідно до якого існують та процвітають природа і суспільство. Такі уявлення про суспільно-політичні процеси вимальовувались у дещо спрощену схему: якщо відносини у державі будуються за приписами "Дао", то панує порядок та справедливість і, відповідно, щасливе життя і добробут; якщо ж ці приписи не виконуються, то суспільство впадає в насилля, безпорядки і хаос. В другій половині V ст. до н.е. в Китаї виникла "моїстична школа", засновником якої був Мен-цзи. В її основі знаходилась утопічна ідея взаємної любові між людьми, правителями і підлеглими. В основі походження держави, за твердженням прихильників даної школи, є суспільний договір. Всі люди є рівними від природи, верховна влада в державі належить всьому народові, а управління в суспільстві слід здійснювати за загальноприйнятими методами виховання і примусу. Мен-цзи вважав, що не держава пригноблює народ, і не правителі експлуатують своїх підлеглих, а, навпаки, держава дбає про встановлення закону, подолання бідності, звільнення людей від гніту та насильства. Помітною течією державно-правової думки Стародавнього Китаю стала "фацзя"(школа юристів). її автори відстоювали ідею поширення в державі єдиного, уніфікованого писаного права, яке покликане захищати особу, державу, власність. В той же час, відстоюючи ідею правового порядку, суспільної безпеки, вони допускали можливість превентивного покарання, запровадження принципу колективної відповідальності, а також покарання за принципом об'єктивної осудності (коли до відповідальності за злочин могли б притягуватися родичі правопорушника). Взагалі закони і покарання бачилися прихильниками цього вчення головним інструментом державного управління, засобом регулювання суспільних відносин. Державно-правові вчення античної Греції та Стародавнього Риму Загальна характеристика, періодизація Розглядаючи політико-правові погляди стародавньогрецьких мислителів, слід перш за все мати на увазі, що антична доба Стародавньої Греції - це період полісної організації суспільства. Що собою являв античний поліс? Це своєрідна форма соціально-економічної і політичної організації, яка охоплювала, власне, місто і околиці (місто-держава). Вільні громадяни міста становили економічний союз власників господарств, організований у певні форми політичного устрою, зі своїми нормами співжиття, звичаями, традиціями, релігійними віруваннями і правом. Участь у політичному житті міста-поліса була почесним обов'язком кожного громадянина. У.стародавніх греків поліс був формою втілення ідеї всеохоплюючої космічної справедливості, де критерієм такої справедливості виступало право. Саме в умовах поліса зародилися, утвердилися і поширилися великі політичні ідеї, які на тисячоліття пережили своїх творців і не втратили актуальності сьогодні. По-перше, це ідея громадянського суспільства. її суть полягає в усвідомленні кожним громадянином своїх прав і обов'язків, своєї приналежності до всього громадянського суспільства. А для цього потрібно працювати на загальне благо, в інтересах всієї спільноти і тим самим забезпечувати власне благо. По-друге, ідея демократії, яка вперше отримала своє філософське обґрунтування і реальне втілення в життя. По-третє, це ідея республіканської форми державного правління. В древньогрецьких державах вперше виникли і отримали свою апробацію такі невід'ємні складові частини політичного життя міста-поліса, як виборність, колегіальність і строковість органів влади. Розвиток державно-правової думки Стародавньої Греції був невід'ємний від розвитку філософії і певною мірою співпадав з періодами розвитку державності. Ранній період (IX-VI ст. до н.е.) - період становлення давньогрецької державності. Зароджується теорія міста-держави. Замість міфологічних уявлень про навколишній світ з'являються обґрунтовані реаліями філософські бачення проблем держави і права. Період розквіту політичної філософії (V - перша Пол. IV ст. до. н.е.). Виникає патріархальна теорія держави Арістотеля. Період пізнього еллінізму (II пол. IV ст.до н.е.-II ст.н.е ). Характеризується занепадом державності, кризою полісної організації суспільства, її руйнацією і підпорядкуванням більш могутнім державам - Македонії, а потім - Риму. Сім мудреців. Приблизно з VI ст до н.е. погляди на державу і право у Стародавній Греції почали оформлюватись в окрему систему знань. Причому, на відміну від давньосхідних країн, тут цей процес розвивався активніше. Держава і право ставали об'єктами дослідження багатьох мислителів, виникали філософські школи. Вони почали аналізувати конкретні державно-правові вчення своїх попередників, розвиваючи окремі з них далі, а інші - спростовуючи. Показовим прикладом саме таких підходів стала творчість "семи мудреців" (Фалеса, Піттака, Періандра, Біанта, Солона, Клеобула і Хілона), які підкреслювали велике значення законів для життя поліса, закликали до підпорядкування їм, намагалися законодавчо врегулювати відносини між суспільними верствами і вдосконалити державний устрій. Мудреці жили і творили в кінці VII - на початку VI ст. до н.е., дехто з них були активними учасниками політичних подій, правителями і законодавцями ( як, наприк-лад, реформатор Солон). Піфагор. Політичним ідеалом Піфагора ( кінець VI ст. до.н.е.) та його послідовників було правління освіченої аристократії, яке базувалося на справедливих законах: Піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, вкрай негативно ставилися до демократії, критикували цю політичну форму за надмірність свободи, яка не завжди йде на користь суспільству. Другою стороною світогляду піфагорійців було їхнє вчення про числа, в яких вони вбачали початок і сутність світу. З позицій цифрових характеристик вони прагнули виявити моральні і політико-правові явища. Право вони розглядали як рівну міру нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів у суспільстві. Піфагор відстоював ідею підпорядкування законам і рідним батькам не удавано, зовнішньо, а за переконаннями. Самі ж закони, вважав він, є велика цінність, яка не дозволяє суспільству впасти в анархію (безвладдя). "Правителі, - підкреслював Піфагор, - повинні бути людьми не тільки знаючими, а й гуманними". Піфагорійці почали розробку концепції ідеальної держави. Всі громадяни мали брати участь в управлінні державними справами, формуванні представницьких органів влади, прийнятті законів. Геракліт. Прихильником ідеї правління освіченої аристократії був і Геракліт (VI-V ст. до.н.е.). Будучи противником демократичного порядку прийняття законів, він визнавав виняткове право на існування нового писаного закону для поліса, першоджерелом якого повинен стати божественний закон - Логос. На його думку, існування держави без законів неможливе, оскільки саме вони впорядковують суспільне життя. Геракліт поділяв людей за своєю природою на тих, хто може пізнати все-охоплюючий логос (їх небагато), і тих, хто повинен лише підкорятися законам, не будучи спроможними пізнати об'єктивно існуючі закони космосу. Демокріт. З цілком протилежними думками щодо божественного першоджерела законів виступав один із творців атомістичної концепції Демокріт (V-IV ст. до н.е.). На його думку, закони мають природний, причинно обумовлений характер, хоча пишуться і приймаються людьми. Оскільки закони, встановлені людьми, на відміну від законів природи мають штучний характер, вони можуть бути змінені, доповнені чи переглянуті. Для більшості фомадян поліса підпорядкування законам повинно мати обов'язковий характер, оскільки це - запорука добробуту держави. І лише для мудрих людей (філософів), які здатні осягнути закони природи і вищу справедливість, підпорядкування штучним полісним законам не є обов'язковим. Філософи не потребують ні опіки держави, ні самої держави. Саме цим Демокріт намагався розв'язати проблему співвідношення загальноприйнятого закону та індивідуальної людської свободи. Софісти. Серед грецьких міст-полісів провідні позиції займали Афіни - демократична республіка, культурний осередок еллінського світу, центр розвитку античної філософії. Участь всіх громадян в політичному житті держави вимагала їх освіченості. Обов'язок нести в народ просвітницькі ідеї взяли на себе софісти (мудрі). Заслугою їх було те, що вони розглядали не окремих, а всіх людей потенційно вільними і розмірковували щодо такого суспільного і правового порядку, який би міг забезпечити людську свободу. Саме одному з представників софістів - Протагору - належить крилатий вислів "Людина є мірою всіх речей". На його думку, закони - це не божественна установа, а мудрий винахід людини. А відтак потребою і благом для людей є необхідність дбати про порядок в державі і жити в злагоді із законом. Таку ж думку проводив інший відомий софіст Георгій, підкреслюючи, що одним з найбільших досягнень людської культури є писані закони, які є охоронцями справедливості. А Гіппій пішов ще далі, першим серед античних філософів оприлюднив думку про природну рівність людей. Природне право (закони природи), за його твердженням, є справедливість, тоді як позитивний закон, штучно створений людиною, суперечить справедливості. Головним аргументом Гіппія в обстоюванні цієї думки було те, що писані закони - умовні, мінливі, мають тимчасовий характер і залежать від думки законодавця, тоді як неписані закони природи "однаково виконуються в кожній країні". Софіст Лікофрон був прихильником договірної теорії походження держави, характеризував державне спілкування як результат договору людей між собою про взаємний союз. Гарантом природного права є угода між людьми про створення держави. Закон теж є лише простим договором, гарантом індивідуальних прав громадян. Таким чином, софісти першими в історії визнали природно-правову рівність людей, що стало на той час досить радикальною ідеєю. Подорожуючи по різних країнах, вони спостерігали за перевагами та недоліками різних форм правління, що призвело до сформулювання ними єдиної думки про те, що не існує загальноприйнятих норм людської поведінки. Вони вважали,що за природою всі люди рівні, а нерівність випливає не з природи, а з людських законів. Сократ. Погляди софістів розвинув і збагатив Сократ (V ст.до н.е.). Він вперше сформулював концепцію договірних відносин між державою і громадянином, заклавши тим самим основи практичної політики і права. Сократ був прихильником такого устрою держави-поліса, де панують справедливі за природою закони. Виходячи з принципу законності, він намагався охарактеризувати різні форми державного устрою і правління. Філософ різко засуджував тиранію як режим беззаконня, сваволі та насильства, але й гостро критикував демократію, вбачаючи її головний недолік у некомпетентності посадових осіб, обраних на свої посади випадково. Платон. Платон (V-IV ст. до н.е.) вперше серед античних філософів дав своє розуміння держави, започаткувавши філософсько-політичну теорію міста-держави. Основні положення цієї теорії Платон розвинув у двох найбільших своїх працях - "Держава" і "Закони". Основні ідеї діалогу "Держава" зводяться до наступного: Платон допускає можливість побудови (правда, не на тривалий час) ідеальної держави. Поліс є найбільш підходящий варіант такої держави, він є гармонійним союзом людей, які взаємно задовольняють потреби одне одного. Запорукою єдності та гармонії поліса є справедливість, яка полягає у рівності всіх громадян перед державою і чесним виконанням кожним своїх обов'язків; ідеологічною платформою ідеальної держави став міф про походження людей і розподіл їхніх статусів: одні з них покликані виконувати функції управління державою, другі - її охороняти, треті - бути годувальниками; ідеальна держава не потребує законів, бо верховним законом тут є розум. Правити такою державою повинні філософи-царі, оскільки тільки їм відкривається істина, що таке є добро і справедливість; у запропонованому Платоном проекті ідеальної держави не допускалися злидні та надмірне багатство, виключалася приватна власність. Жінки рівні у політичних правах з чоловіками, діти виховуються в державних установах; ідеальна держава перебуває у постійному розвитку. Спочатку вона трансформується в тимократію (правління військових), а та в свою чергу -в олігархію (правління багатих). Наступною за олігархією є демократія -яка утверджуючи свободу, готує тим самим свою загибель через вседозволеність і надмірність свободи; аналізуючи позитивні та негативні аспекти різних форм держави, Платон надає перевагу владі царів та аристократії; з'ясовуючи зв'язок між особою і державою, Платон на перше місце ставив державу. Особа поглинається державою, підкоряється їй. Кожен громадянин повинен виконувати свої соціальні функції, від-мовляючись від особистих потреб та задоволення власних інтересів. В діалозі "Закони" Платон знову повертається до власного проекту ідеальної держави. Всесвітом і людьми керують боги, які мають свою мету, не відому людям. Людина орієнтується у своїх вчинках лише на власні бажання і вподобання, любить лише себе і нерідко несвідомо коїть зло, сама ж потерпаючи від нього. Тому в "ідеальній" державі пропонувалося жорстко регламентувати всі аспекти життя і діяльності людини. Іншими словами, Платон відстоював модель тоталітарної держави. Платон обґрунтовує доцільність тиранії при умові, коли закони буде писати мудрий законодавець. Такі "мудрі закони" повинні обмежувати владу правителя і жорстко регламентувати приватне життя людей. На сторожі законів повинно стояти правосуддя. Платон не відокремлює судову владу від політичної, вручаючи її правителю, правда, за умови обов'язкового залучення громадян до здійснення правосудця. Громадянство такої держави строго лімітоване і обмежене класом привілейованих осіб, які перекладають важку фізичну працю на плечі рабів та негромадян. Єдина державна ідеологія повинна формувати однодумство громадян. Арістотель. Відомий філософ античності Арістотель (IV ст. до н.е.) відійшов від схеми ідеальної держави Платона і поставив за мету створити ідеал держави. Свої думки з цього приводу він виклав у "Політиці", "Етиці" та "Афін-ській політії". На відміну від своїх попередників, мислитель вважав, що держава є продуктом природного розвитку. За своєю формою це є організація певної сукупності людей, а громадянин - первинний елемент держави. Держава виникає шляхом еволюції природних форм людського буття. Першою такою формою є сім'я. Із об'єднань кількох сімей формується община (поселення). Об'єднання кількох поселень завершується формуванням поліса (міста-держави), який є вищою формою суспільного буття. Саме тут створюються всі необхідні умови для цивілізованого життя. Таким чином, розглядаючи внутрішні причини виникнення держави, Арістотель робить висновок, що держава виникає із елементарних потреб життя і має на меті його удосконалення. 3. Держава (місто-поліс) є самодостатньою формою буття, а тому в ній повинна бути і відповідна форма правління. В її основі ідея конституцій ного правління. Арістотель сформулював три основні ознаки його: а) конституційне правління несумісне з правлінням окремих політичних угрупувань, а узгоджується з інтересами всіх громадян; б) це - законне правління, яке спирається на норми, однаково обов'язкові як для урядовців, так і для всіх громадян; в) воно існує з добровільної згоди громадян, і це докорінно відрізняє конституційне правління від деспотизму, який утримується виключно силою. Конституційне правління діє на благо всіх, а деспотичне - лише на благо правлячих верств. Арістотель називає справедливими конституційними державами монархію, аристократію і помірну демократію (політію). Деспотичними державами є олігархія і крайня демократія (охлократія). 4. Головною ознакою самодостатньої держави є верховенство закону, вважав Арістотель. Він (закон) є запорукою і умовою громадянської злагоди. Навіть наймудріший правитель, подібний до платонівського царя-філософа, не може обійтись без закону, якому повинні підкорятися всі: і правителі, і демос. Закон, по суті, є регулятором суспільних відносин, критерієм справедливості у суспільстві, бо саме він втілює розум громадян держави, які прагнуть до кращого життя. Форму держави Арістотель розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою. Виходячи з цього, форма держави може визначатися з кількості правлячих у ній: одного (монархія), небагатьох (аристократія), більшості (поліція - найкраща форма держави). Найкращою самодостатньою державою є держава зі змішаною формою правління, яка розумно поєднує елементи демократії і олігархії. Правом філософ називав сукупність норм, які регулюють політичне спілкування. Тобто право уособлює політичну справедливість і служить нормою регулювання політичних відносин ( У Арістотеля право як політичне явище називалось "політичним правом"). Право повинно знаходити своє втілення і реалізацію в законі, відповідати тій формі державного устрою, в рамках якої воно повинно діяти. "Зрозуміло, - писав Аристотель, - що для суспільного виховання необхідні закони". Тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності певного державного ладу. Політичне правління - це правління законів, а не людей. Поєднання в законі авторитету і державної сили робить його незамінним засобом регулятивного та виховного впливу на суспільство. 7.Подібно до Платона, Арістотель вважав, що людині надається вибір щодо прихильності до добра чи до зла, оскільки в неї є душа, тобто розум і воля. Вона може спонукати людину до вчинення як добра, так і зла. Однак, та людина, яка наділена розумною душею, завжди вибере правильний шлях, не скоїть зла, оскільки вона розуміє, що підпорядкування закону є для неї благом. У своїх міркуваннях про право і його роль у суспільстві Арістотель доходив висновку, що воно поширюється тільки на вільних людей. Рабів він називав знаряддями, призначеними задовольняти інтереси свого господаря. Епікур. В першій половині IV ст. до н.е. грецькі поліси втрачають незалежність, підпадаючи під владу Олександра Македонського. Відбувається руйнування їх політико-правових інститутів, порушується гармонія між суспільством, державою та особою. Діючі норми права вже не могли обслуговувати нові суспільні відносини. Під виливом цих подій змінюються уявлення про державний порядок, устрій, соціальні норми. Державно-правові погляди почали пропагувати аполітичність, безтурботність, індивідуальну свободу людини. Одним з прихильників таких поглядів був Епікур - засновник філософської школи в Афінах. Згідно з його вченням, розвинутим в праці "Про природу", природа розвивається за своїми законами, а природа людини користолюбна. У суспільному житті ніколи не було суспільної справедливості, а головну роль відігравали угоди між людьми щодо заборони чи обмеження вчинків, які зава жають іншим людям. Наслідком таких міжлюдських угод стало виникнення держави і права, які покликані регулювати стосунки між людьми. Право, на думку філософа, - це утвердження справедливості. Але справедливість часто змінюється, співвідносячись із часом і місцем. З урахуванням цього діяльність владних структур держави, вчинки людей, прийняті закони повинні відповідати природним законам, характерним для певного часу і місця. Закони - гарантія свободи і незалежності не всіх громадян, а лише морально досконалих. Саме ця частина суспільства мусить охоронятися силою закону від "натовпу". Загальна характеристика становлення Римської держави Загальна характеристика. Послідовниками політико-правових вчень давньогрецьких філософів стали мислителі Стародавнього Риму. Деякі з них були вихідцями з Греції або запозичали державні і правові ідеї Платона, Сократа, Арістотеля, Епікура та інших учених, розвивали і збагачували їх. Теоретичним державно-правовим концепціям римських авторів були притаманні характерні риси і особливості, які відображали нові політичні реалії і соціально-економічні умови: ідея давньогрецьких філософів про взаємозв'язок політики і права знайшли свій подальший розвиток, новаторське втілення в трактуванні Ціцероном держави як публічно-правової інституції; логічним продовженням поглядів грецьких стоїків щодо вільного індивіда стало створення римськими юристами нової концепції – поняття юридичної особи; значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки - юриспруденції. Римськими юристами детально розроблений значний комплекс політико-правових питань у галузі теорії права та галузевих наук; у своїх концепціях автори теоретично відобразили ту нову історичну і політико-правову реальність, ч умовах якої вони творили. Йдеться, в першу чергу, про кризу полісної форми держави і полісних ідеалів мислителів Стародавньої Греції, розвиток ідеї республіки та монархії, які помітно вплинули на формування політичних і правових вчень середньовіччя та пізніших епох. Кар. Послідовником вчення Епікура був римський філософ і поет Тіт Лук-рецій Кар. У своїй поемі "Про природу речей" він пов'язує всі форми суспільного життя винятково з розумом людини. Кар заперечував втручання в життя людини якихось надприродних сил чи божественного розуму. Необхідність пристосування людини до умов природи сприяло появі різних видів життєдіяльності, виникненню держави і законів. А відтак, закони і держава - результат природної творчості людей. Сенека. Традиційну для античного світу віру в державу як засіб реалізації найвищої моральної досконалості порушив Сенека. Він пропагував ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від їхнього громадянського стану. Негативно ставлячись до ідеї рівності громадян, Сенека висунув ідею загальної рівності всіх людей і всіх станів як божих творінь. Всі люди, незалежно від їхнього походження чи майнового стану, повинні бути суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості. Сенека обстоював думку про те, що всесвіт - це природна держава зі своїм природним правом. Громадянами такої держави є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що стосується окремих державних утворень, то вони - плід творіння окремих груп людей, а тому є випадковими і тимчасовими. Ідея природного права від Цицерона, Сенеки, інших мислителів античності перейшла до римських юристів, а згодом - до родоначальників католицизму. Зусиллями римських юристів було створено нову науку - юриспруденцію, їхні праці були скомпоновані в Дигестах імператора Юстиніана і за його наказом видані у 533 р. В полі зору юристів знаходилось широке коло проблем загальноюридичного і галузевого характеру, серед яких центральне місце займав захист приватної власності. Ними була розроблена юридична основа права особи на власність. Римські юристи. Поняття "право" трактувалось римськими юристами узагальнено, яке включало в себе дві складові: а)право природне; б)право позитивне. Юристи Стародавнього Риму розрізняли три основні види права: цивільне право, тобто позитивне місцеве право, яке включало в себе звичаєве, преторське право та рішення народних зборів; "право народів" (перегринське право); природне право (право божественне). Природне право визнавалося юристами Риму як реальність, як невід'ємна складова частина діючого права. Воно застосовувалось виключно як теоретико-правова конструкція для обгрунтування в діючому праві обов'язковості дотримання таких моральних принципів, як: а) рівність усіх перед законом; б) дотримання слова; в) чемна поведінка у спілкуванні; г) заступництво за підданих; д) захист рабів від жорстокої поведінки з ними їхніх господарів. Вимоги і властивості природного права рівною мірою відносились як до права позитивного, так і до "права народів". В римському праворозу-мінні природне право перш за все розумілось як право справедливості. Його приписи забороняли зазіхання на приватну власність, попереджували невідворотність розплати за вчинене правопорушення. Вчення і теоретичні розробки римських юристів знайшли відображення та інтерпретацію в творчості визначних представників правової думки Європи. | |
| Просмотров: 1819 | Загрузок: 98 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |