| Главная » Файлы » Расчетная работа » Расчетная работа |
Мусульманське право і розуміння правового статусу особи за ним
| [ Скачать с сервера (28.6 Kb) ] | 19.01.2013, 02:04 |
| Особлива увага в шаріаті приділялася "праву особистого статусу особи". По мусульманському праву юридичне становище особи визначалося її віросповіданням. Повноправний особистий статус за Шаріатом мали тільки мусульмани. Особи, що сповідали християнство чи іудаїзм, знаходилися у нижчому положенні і були зобов'язані сплачувати важкий державний податок. Норми шаріату застосовувалися до них лише в тих випадках, коли вони укладали угоди з мусульманами або робили злочини. Розвиток соціальних відносин вплинуло на положення рабів, вони не визнавалися суб'єктами права, але могли за згодою своїх хазяїв вести торгові операції і здобувати майно. Відпустка рабів-мусульман на волю розглядалась, як богоугодна справа. Характерною рисою правового статусу особистості за Шаріатом було також нерівність чоловіка та жінки. Оскільки згідно шаріату суб'єктом права був лише Аллах, то мусульманин розглядався як носій встановлених богом обов'язків. Лише в тій мірі, в якій він виконував свій релігійний борг, за велінням ісламу, він одержував право на передбачені Шаріатом домагання і на інші юридичні можливості. Тому мусульманські правознавці розробляли не стільки питання про правоздатності, скільки про дієздатность особи, тобто про її можливості брати участь в операціях та в інших правових угодах. В повному обсязі дієздатність надавалася особам, які досягли повноліття і знаходився в здоровим глуздом. Право встановлювати факт досягнення повноліття в кожному окремому випадку здійснювалося суддею, який вирішував це питання на свій розсуд. Важливе місце в мусульманській правовій доктрині займали норми, що регламентували майнові відносини. Перш за все у правовій доктрині було закріплене уявлення про майно як об'єкт речових прав. Особливу категорію складали речі, які не могли або не повинні були знаходитися у власності мусульманина, такі як: повітря, море, пустеля, мечеті, водні шляхи і т.п. Не визнавалися "нечисті речі" - вино, свинину, книги, що суперечать положенням ісламу, і т.д. Права приватної власності приписувалися божественне походження, воно розглядалося як постійне і необмежене, а власник мав абсолютну свободу розпорядження своїм майном. Непорушність приватної власності виводилося безпосередньо з Корану, де говорилося: "І не простягай своїх очей на те, чим ми наділили деякі пари". Особливий правовий режим мали землі, що складали первісну територію мусульманської громади (Мекка з прилеглої території), які називалися хіджаз. На цих землях могли селитися тільки мусульмани, тут не можна було рубати дерева, полювати і т.п. Населення підкорених земель, як правило, втрачало свої собственніческіе права, які переходили державі. Землевласники ж розглядалися тепер як орендарі і зобов'язані були платити важкий податок (харадж). Приватна феодальна власність в Арабського Халіфату (мул'к) мала підлегле значення в порівнянні з державною власністю та громад землекористування і не отримала широкого розповсюдження. На відміну від феодальної власності в країнах Європи вона не мала ієрархічної структури, не зв'язуватися умовами служби. Зі зростанням державного земельного фонду і розвитком феодальних відносин одержали поширення й умовні форми земельних володінь. Частина захоплених земель стала надаватися окремим представникам феодальної верхівки за військову або державну службу (ікта). Власник такої землі (іктадар) отримував право збирати в свою користь подати з підвладне населення. Оскільки ікта згодом стала передаватися в спадщину, за своїм фактичному положенню вона наближалася до земель, закріпленим по праву власності. Своєрідним інститутом шаріату, пов'язаним з речових прав, був вакуф, що представляв собою майно (зазвичай нерухоме), передане власником на будь-які релігійні або благодійні цілі (мечетях, медресе і т.д.). Особа, які встановили вакуф, втрачало право власності на дане майно, але зберігало за собою право виступати в якості керуючого вакуфом і резервувати певний дохід з вакуфа для себе і своїх нащадків. Майна, що становлять вакуф, не могли бути предметом купівлі-продажу, застави і т.д. Вакуфние землі, однак, могли здаватися в оренду або обмінюватися на рівноцінне земельне майно. Даний інститут широко використовувався багатою верхівкою з метою ухилення від сплати високих податків, оскільки майно, яке складає вакуф, вивільнялося від державного оподаткування [3; с. 478]. Характерним для мусульманського суспільства було поширення односторонніх специфічних зобов'язань - обітниць. Договір по Шаріатом розглядався як зв'язок, що виникає з взаємної угоди сторін, яке, однак, в умовах майнової нерівності мав чисто формальний характер. Умови договору могли бути виражені в будь-якому вигляді: у документі, в неофіційному листі, усно. Укладені договори розглядалися як непорушні. Мусульманські правознавці не ставили жорстких умов, що стосуються форми вираження волі сторін у договорі. Згоду сторін на вступ у договір, умови договору могли бути виражені в документі, усно і у вигляді неофіційного листа. У шаріаті докладно регламентувалося різні види договорів: купівля-продаж, позика, дарування, найм, позика, зберігання, товариство, союз і т.д. У зв'язку з широким розвитком торгівлі одним з найбільш розроблених договорів була купівля-продаж. Про правомірність торгівлі "за взаємною згодою" говорилося ще в Корані. Договір купівлі-продажу допускався лише у відношенні реально існуючих речей, і тільки в ханіфітском мазхабе признавалась продаж речей, які повинні бути зроблені в майбутньому. У разі виявлення прихованих недоліків у куплених речах (хвороба у раба, тварини тощо) покупець міг розірвати договір [2; c. 628]. У шаріаті містилися положення, що формально засуджували лихварство. Ще в Корані говорилося, що "Аллах дозволив торгівлю і заборонив ріст". Але на практиці ця заборона часто порушувався. Заборонялося звертати боржника у рабство за несплату боргів, але його можна було змусити відпрацювати свій борг кредитору. Така форма розрахунку з кредитором відповідала розвитку феодальних форм експлуатації. Велика увага в мусульманському праві приділялася відносинам майнового найму, насамперед оренді землі. Було відомо кілька видів найму, причому першочергове увага приділялася питанням розміру та порядку справляння орендної плати на користь власника. Широке поширення в арабському суспільстві одержали договори союзу і товариства. Ця правова форма використовувалася для спільного зрошення землі, спорядження торгових караванів і т.д. | |
| Просмотров: 2063 | Загрузок: 143 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |