| Главная » Файлы » Рефераты » Рефераты |
Етапи розвитку українського літературознавства
| [ Скачать с сервера (65.6 Kb) ] | 19.01.2013, 01:50 |
| Світ, що існує в нас самих і нас оточує, являє собою об’єктивну реальність і від волі людини та людства не залежить; його можна спостерігати, аналізувати, навіть коригувати, але природне обличчя його від цього загалом не змінюється. Однак він буде мертвим капіталом, якщо ми до нього не наближатимемось, не пізнаватимемо його і не формуватимемо про нього наукового уявлення. Художня творчість, коріння й потреба якої закладені в нас самих, не буде життєвою без послідовної наукової уваги до неї. Література як вид художньої творчості — не виняток. Існуючи тривалий час у вигляді усної (фольклорної) традиції, вона водночас породжувала і судження про себе, які стали фундаментом науки, названої літературознавством. Як наслідок, літературна творчість, крім природного стану, набувала статусу осмисленого явища і ставала органічною частиною літературно-наукової системи, в якій обидві складові мають сенс лише остільки, оскільки взаємопов’язані між собою. Інакше кажучи, на художньому рівні літератури завжди позначається рівень наукової думки про неї, а глибина літературної критики завжди свідчить про інтелектуальну озброєність самої літератури. Будь-яке порушення зв’язків у цій системі породжує неминучі напруги й конфлікти, суть яких проглядається, скажімо, в таких «скаргах» М. Коцюбинського: «Важко працювати без критики, не бадьорить, не підтримує та тиша, що навкруги, трудно йти у темряві, напомацки, не відаючи, що даєш: зерно чи полову»1. Йдеться лише про одну зі складових літературознавства — критику, але в широкому розумінні так можна говорити і про інші складові — історію та теорію літератури. Про те, що система зв’язків між літературною творчістю та її осмисленням почала складатися ще на фольклорному етапі художнього процесу, свідчить наявність численних варіантів одного й того ж фольклорного твору, різноманітних легенд і переказів про магічну силу слова, обрядових купальських, дружинних чи весільних пісень, у яких особливого значення надано саме вербальному змісту їх.- М. Грушевський, наприклад, у своїй «Історії української літератури» аналізує чотири варіанти дружинної пісні «Ой рано-рано кури запіли…»: чернігівський, київський, волинський і галицький. (До речі, чернігівський варіант цієї пісні художньо використав О. Довженко в «Зачарованій Десні».) З цього аналізу добре видно суто художню здатність людини до виражального варіювання станів своєї духовності, але стоїть за цим і схильність до наукової організації тексту, тобто до виявлення своїх дослідницьких потенцій, які визначають смисл фіксованих у слові подій, почуттів, переживань. В одному з новозавітних євангелій стверджується, що «споконвіку було слово… Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього». Таке обожнення слова, високе утвердження його змістової сили теж вказувало на аналітичну (а не лише поетичну) спроможність його, і такого типу свідчення збереглися у багатьох фольклорних творах, присвячених саме глибинним, часом незбагненним властивостям слів як таких. Достатньо згадати «пісні про пісні», замовляння, легенди про чаклунів (чорнокнижників), які «знають» цілющі слова, думи про кобзарів-бандуристів, які могли своїм словом звеселити душу, навіяти печаль чи надихнути на героїчний вчинок. «Заспіває, засміється, а на журбу зверне», — писав про одного бандуриста Т. Шевченко. Подібні речі мали, звинчайны речі мали, суто художній зміст або існували у фольклорному творі як метафора, але висхідною основою в них була дивовижна й таємнича властивість слова та аналітичне міркування про нього. Це засвідчувало постійну присутність у народній свідомості критичного, літературознавчого начала, яке формувало естетичні основи людського буття і виявляло прагнення повноти й інтелектуальної зумовленості художнього процесу. Художня форма фольклорного літературознавства безслідно не зникла ні з появою професійної літератури, ні з виникненням науки про літературу в її академічному розумінні. Ще в античну епоху міркування про літературну творчість стали з’являтися і в суто поетичних творах тогочасних авторів, і особливо в творах драматичних. Серед них класичної слави набули драми Арістофана «Жаби» й «Ахарняни». Створені в сатиричному ключі, вони містили чітко здекларовану систему літературних поглядів і самого автора, і численних його сучасників. Найбільшою цінністю в літературі Арістофан вважав утверджувану духовну високість і моральну чистоту. Водночас він заперечував апологію ницості й натуралізму, протестував проти грубощів і лестощів, проти показного комізму в літературі та намагань письменників привернути увагу до себе всілякими вульгаризмами і непристойностями. Це було естетичним кредо драматурга, яке ґрунтувалося на протиставленні творчих методів Есхіла й Евріпіда, і водночас це був один із видів художнього уявлення про принципові питання сучасного для автора наукового літературознавства: з одного боку — про відтворення ідей життя, а з іншого — самого життя. Основні положення цієї проблеми невдовзі будуть викладені в діалогах молодшого сучасника Арістофана — Платона та в «Поетиці» Арістотеля, який народився через рік після смерті Арістофана. В Україну деякі відомості про античне розуміння і тлумачення літератури потраплять більш як через чисячу літ. Але відлуння їх дійшли до нас переважно у вигляді саме художнього літературознавства часів Київської Русі. У «Слові про Ігорів похід» невідомий автор міркує про два типи літературної творчості в такий спосіб: «по билицях часу нашого» і «за вимислом Бояна». Розвиваючи свою думку, автор показує, що «вимисел Бояна» («соловія години давньої») полягав у надмірній метафоризації оповіді, в надто велемовному оспівуванні подій і героїв, які віддалено стосувалися предмета сучасного художнього осмислення, а тим часом можна ж не «розтікатися мислію по древу», «не літати умом під хмарами», а повести оповідь просто, як у житті бувало, коли князь Ігор зважився «навести свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руськую». Отже, маємо справу з тими ж уявленнями про два способи художнього мислення, які існували ще в античності і базувались або на формах самого життя, або на символах (ідеях) його. Є підстави твердити, що в часи народження «Слова» (чи одразу після цього) могла б утвердитися в Русі-Укра- їні і суто наукова концепція цієї проблеми, але на перешкоді постали, з одного боку, догмати християнської ідеології, яка заперечувала саму ідею світської художньої творчості, а з іншого — татаро-монгольська навала, яка спричинила тривале вигасання в русичів-українців і художньої, і науково-аналітичної енергії. Пізніше звільнення від татаро-монголів (майже через 200 років) утверджувало в українській духовності традиційний уже християнський догмат, який дуже повільно й обережно призвичаювався до світських уявлень про творчість і наукового осмислення її, через що вони продовжували виявляти себе, як і раніше, у фольклорній та суто художній формах. Відтак елементи літературознавства бачимо в напутніх передмовах до «посланій» та «обличеній» І. Вишенсько го (рубіж XVI—XVII ст.), у філософських (антисхоласти- чних) трактатах Г. Сковороди (друга половина XVIII ст.), в «Енеїді» та драмі «Наталка Полтавка» І. Котляревського (рубіж XVIII—XIX ст.), численних поезіях Т. Шевченка та ін. Для цих авторів ніби не існували науково-професійні настанови щодо літературної творчості, викладені вже того часу в спеціальних працях, зокрема в «Поетиках» раннього і пізнього Ренесансу (про них йтиметься далі). Вони висловлювали принагідні думки щодо певних літературних явищ, виражаючи не лише суто своє, а й узагальнене уявлення про них. Форма при цьому була, звичайно, емоційно-естетичною, але міркуваль не (раціональне) начало в ній усе ж проступало відчутно. Несучи в собі заряд узагальнення, воно спрямовувало думку читача-реципієнта до розуміння істинності літературного твору, позиції автора в ньому, яка в концепції художнього пізнання світу відіграє вагому роль. Особливо настійно в таких узагальненнях письменники вимагали від літературної творчості «пафосу правди» й осуду лжі та лицемірства. Найбільшою вадою книги П. Скарги «Про єдність церкви божої» І. Вишенський вважав те, що в ній слово «на лжи основано», що за «медовньїми словами» її живе трутизна, якою можна хіба що «слабоумньїх й ненаказанньїх прельщати». Тим часом, підсумовує І. Вишенський, всяка лжа та лицемірне фарисейство не властиві слов’янській мові загалом, вона заснована на істинній (божій) правді, і тому кожен, хто її плекає, може сподіватися на порятунок і захист божий. Все інше — тільки від поганства, в якому І. Вишенський підозрює і П. Скаргу. Це, звичайно, своєрідний полемічний спосіб захисту православної церкви від ідеолога унії П. Скарги. Однак тут відлунювало і традиційне для українських письменників побожне ставлення до своєї мови, до своєї думи та пісні. Через три століття після І. Вишенського Т. Шевченко поставить слово, думу й пісню українську в один ряд із ратними подвигами захисників вітчизни і назве їх такою правдивою славою нашою, «як господа слово». | |
| Просмотров: 1765 | Загрузок: 139 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |