| Главная » Файлы » Рефераты » Рефераты |
Правові норми перебування осіб
| [ Скачать с сервера (42.0 Kb) ] | 17.08.2017, 22:09 |
| План 1. Вступ 2. Основна частина: А) прийняття до січі Б) права перебування осіб у Запорізькій Січі 3. Висновок Вступ Запорізькі козаки, живучи в Січі без жінок і без нащадків і водночас щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного, хто приходив до них і брав на себе певні зобов'язання, необхідні для вступу в Січ. Люди, близькі до запорізьких козаків, у своїх спогадах одностайно свідчать, що в Січі можна було зустріти всілякі народності, вихідців чи не з цілого світу — українців, поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногорців, турків, татар, євреїв, калмиків, німців, французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно, Україна. «Усі вони, — розповідає очевидець XVII ст. Яків Собеський, — походять з Росії, хоча серед них є чимало знеславлених шляхтичів із Малої й Великої Польщі, також певна кількість німців, французів, італійців, іспанців, вигнаних за провини». «Запорізькі козаки, — зауважує академік XVIII ст. Йоганн Георгі, — були бездітними нащадками черкаських козаків, що оселилися на Дніпрі». Це підтверджує 1736 року й англієць Клавдіус Рондо. «В Запорогах живут их же братья козаки, переходя из городов для промыслов, а иные, которой пропьетца или проиграетца». Мотиви, що змушували багатьох шукати собі притулку в дикому Запоріжжі, були різними: в Січ ішли люди «і з доброї волі і з неволі». Тут були ті, хто втікав від жінок, покидав батька й матір, «з-під пана втікали»; були тут і тяжко ображені, ті, хто не знайшов на батьківщині ніякої сатисфакції, хто не мав шматка насущного для прожиття; тут були всі, хто натерпівся від тяглових повинностей, усі ображені й принижені за свою віру й народність, усі, хто зазнав варварських катувань, жорстоких знущань за людські права, за своє існування; тут були й ті, хто чув у собі «волю вогненну, силу богатирську», хто носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю»; були тут і «самосбройцы польскіе», і «ускоки задунайські», й «западные люди, чуждые русским, маловедомые». Всі вони знаходили гостинну зустріч на Запоріжжі, вільний притулок знаходили тут і ті, кого приваблювала воля, здобич, молодецтво, слава. «Волю иміем за дражайшую вещь, потому что видим, рыбам, птицам, также и звірем, и всякому созданию есть оная мила». «Січ — мати, а Великий Луг батько, оттам треба й проживати, там же треба і вмирати». Окрім того приходили, звичайно, на Січ і різні злочинці, засуджені на страту, дезертири, всілякі пройдисвіти, але вони загалом не надавали поганого забарвлення запорізькому товариству й, за справедливим зауваженням В. П. Коховського, не могли негативно впливати на козаків внаслідок суворості запорізьких законів, котрі смертельно карали злочинців за провини в Січі. Основна частина Прийняття до січі Взагалі до Запорозької Січі потрапляли не тільки дорослі, які безперервно приходили в Січ, туди потрапляло немало й дітей чоловічої статі: одних приводили в Січ самі батьки, щоб навчити їх там військового мистецтва; інших козаки захоплювали на війні й потім всиновлювали на Січі; третіх, особливо круглих сиріт, вони брали замість дітей; четвертих, найчастіше небожів або племінників, випрошували у батьків; п'ятих просто заманювали до себе гостинцями й ласкою, а потім таємно завозили в Січ. Та кожному, ким би він не був, звідки й коли б не прийшов на Запоріжжя, доступ у Січ був вільним за таких п'яти умов: бути вільною й нежонатою людиною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві, сповідати православну віру й пройти певне навчання. Перша умова передбачала, щоб пришелець у Січ був дворянином, поповичем, козаком, татарином, турком, узагалі ким завгодно, лише не селянином, а крім того нежонатою людиною; зрештою, цю умову частенько оминали, оскільки кожен міг назватись і вільним, і нежонатим; але прийнятий у Січ козак повинен був жити винятково доброчесно і його карали смертною карою, якщо приводив у Січ жінку, навіть матір чи сестру. Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською; цю вимогу ніколи й ніхто не порушував. За третьою умовою прийнятий у Січ повинен був присягнути вірно, незрадливо й до кінця свого життя служити російському цареві, поклявшись у цьому в церкві перед престолом божим. За четвертою умовою він мусив неодмінно сповідати православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати символ віри й молитви; якщо він був католиком чи лютеранином, повинен був прийняти православ'я, якщо ж був іудеєм чи магометанином, повинен був урочисто охреститися у «греко-руську» віру. За п'ятою умовою той, хто вступав до Січі, повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми січового лицарства, а вже потім записуватися у число випробуваних товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років. Той, хто приймав усі п'ять умов, був вільним від будь-яких інших вимог: у нього не питали ні посвідки, ні квитка, ні поруки: «того ні батьки, ні вітці не знали, та й прадіди не чували». Зрештою, перекази й деякі історичні свідчення стверджують, що прийнятих буцімто піддавали якомусь особливому випробуванню, а саме випробовували міру їх спритності й сміливості. «Як зваблять, бувало,запорожці до себе в Січ якогось хлопця з Гетьманщини, то спершу випробовують, чи годиться він у запорожці. Накажуть йому, наприклад, варити кашу: «Дивись же, вари так, щоб не сира була й не перекипіла. А ми підемо косити. Коли зготуєш, то виходь на таку-то могилу та клич нас; ми почуємо та й прийдемо». Візьмуть коси та й підуть буцімто косити. А кий чорт хочеться їм косити! Залізуть в очерет і лежать. Ото хлопець зварить кашу, виходить на могилу і починає кликати. Вони чують, та не відгукуються. Кличе він їх, кличе, а тоді в сльози: «От занесла мене нечиста сила до цих запорожців! Лучче було б сидіти вдома при батькові, при матері! Ох, бідна моя голівонько! Кий біс заніс мене до цих запорожців!» А вони лежать у траві, вислухають усе це й кажуть: «Ні, це не наш!» Тоді повернуться в курінь, дадуть тому хлопцеві коня і грошей на дорогу й скажуть: «Іди собі до нечистого! Нам таких не треба!» А котрий хлопець вдасться спритний та кмітливий, той, вийшовши на могилу, крикне зо два рази: «Гей, панове молодці, ходіть кашу їсти!». А як не відгукнуться, то він: «Ну, то дідько з вами, як мовчите! Я й сам можу кашу їсти!» Та ще вдарить гопака на могилі: «Ой тут мені погуляти на роздоллі!» Й затягнувши на весь степ козацької пісні, йде до куреня та й ну молотити кашу. Тоді запорожці, лежачи в траві, кажуть: «Це наш!» І, прихопивши коси, йдуть собі до куреня. А він: «Де вас чорти носили, панове? Кликав я вас, кликав та й захрип, а тоді, щоб не вистигла каша, почав сам їсти». Перезирнуться між собою запорожці й скажуть йому: «Ну, чура, вставай! Годі тобі бути хлопцем: тепер ти рівний нам козак». І приймають його в товариство». З історичних свідків Боплан і Шевальє стверджують, нібито у козаків існував звичай приймати у своє коло лише того, хто пропливе всі пороги проти течії Дніпра. Але це свідчення здається малоймовірним з одного боку тому, що навряд чи запорожці, які завжди потребували нових людей для збільшення своїх сил, могли висувати їм подібні вимоги; з другого боку тому, що проплисти навіть на човні проти течії річки 65 верстов, у велику весняну воду, неможливо ні тепер, ні тим паче тоді; плисти ж порогами проти течії у малу воду, лавіруючи біля самих берегів, не треба особливого геройства, а лише кілька тижнів часу. Права перебування осіб у Запорізькій Січі Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, змінював своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорізький Кіш відповідав, що таких осіб у Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські власті. Змінивши ім'я і приписавшися до куреня, новачок приходив курінь, і курінний отаман у присутності козаків відводив йому місце завдовжки три аршини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще коротшу». Вступивши в Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й усьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу в Січ: хто вступив раніше, мав перевагу перед тим, хто вступив пізніше, тому останній називав першого «батьком», а перший останнього «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а «синові» 40 років. Так складалося військо запорізьких низових козаків. Узяте в цілому, воно ділилося на січових та зимівних козаків; перші, власне, й становили справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті або ті, у крайньому разі, хто порвав свої шлюбні пута; з них ті, хто відзначився на війні чи довго служив у війську, дуже сильні й добре збудовані люди, до того ж переважно вроджені українці, звалися лицарством чи товариством. Лише товариство мало право обирати з-посеред себе старшину, отримувати грошову й хлібну платню, брати участь у поділі здобичі, вершити всі справи війська; воно жило в Січі по куренях, поділялося на «старше й менше» товариство й складало військо чи лицарство у властивому розумінні. Від цього лицарства чи товариства різко відрізнялися сімейні козаки, їх також допускали на Запоріжжя, але вони не сміли жити в Січі, а лише на відстані від неї, у запорізьких степах по слободах, зимівниках і бурдюгах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами; звалися вони не лицарями й товаришами, а підданими чи посполитими січових козаків, «зимівчаками», «сиднями» «гніздюками». Але взяті всі разом, січовики й зимівчаки становили одне військо, офіційно зване «славним низовим Запорізьким Військом і товариством» або ширше «Військо дніпрове, кошове, верхове, низове і все будуче на полях, на луках, на галявинках і на всіх урочищах морських, дніпрових і польових». Склавшись у ціле військо «самі по собі», запорізькі козаки так само «за своїми міркуваннями й завели в себе власні порядки». «Вони вважають, що ніякі державні установи їм не потрібні, а виконують щось лише тоді, коли їх заохочують до того ласкою, хоча б і високі чини», зрештою слід сказати, що вони ніколи «не забувають зважати й на обставини політичні й за ними себе вимірювати, коли їм сміливіше говорити про своє товариство й відстоювати його перед самодержавною владою і знають, коли їм щось розпочинати»; взагалі «рід їхній, зокрема керівники цієї секти, вельми хитрий, проникливий і обережний щодо своїх інтересів, пов'язаних з тією свободою, яка дозволяє їм не звітуватися ні перед ким; вони всіляко дбають, аби вона не підпала під закони їхньої вітчизни і не зашкодила їхній необмеженій владі». В основі запорізького світогляду лежала громада, мир, товариство. Це товариство було таким самим «народоправ'ям» на півдні Росії, але на вищому ступені розвитку, яким було «народоправство» у Пскові й Новгороді, на півночі Русі; що робив вічовий дзвін на півночі, те робили литаври на півдні: своїми звуками вони скликали люд, без різниці у званні й стані, на площу для вирішення найважливіших питань країни, схоже на те, як вирішують у наш час свої справи вільні громадяни швейцарських кантонів чи американських штатів. Зовнішнім виявом цієї громади була рада, військова рада, народне віче. На цій раді могли бути присутніми всі без винятку січові козаки, починаючи від січової старшини й кінчаючи простою «сіромою», або простолюдом, черню. Тут панувала цілковита рівність усіх членів громади: кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг заперечити пропозицію іншого, висунувши натомість свої плани й міркування, але що вже було ухвалене радою, було необхідним і обов'язковим для всіх. Запорізька громада доходила до повного ідеалу, невідомого ні в давні, ні в середні, ні в нові віки; принцип рівності панував тут у всьому: під час загальних зборів, при виборах військової старшини, січовому й паланковому управлінні, у всіх запорізьких школах, у спільній трапезі, при поділі майна й у приватному житті в куренях. Ні знатність роду, ні станове походження, ні перевага віку не мали в Січі жодного значення: лише особисті якості, тобто відвага, досвід, розум, кмітливість, бралися до уваги. Таким чином, у запорізькій громаді губилася будь-яка поодинока особистість, якою б талановитою й показною вона не була. Тут усі справи вирішували спільно: «У нас не едного пана кошового порада до листов бывает, леч всего Войска Запорожскаго единогласная: що кгды скажем в листу доложити, того а не пан кошовій, а не писарь без езволенія нашего переставити сами собой неповинни». Громадою, товариством вирішували питання миру й розмиру; товариство ділило за лясами усі землі, ліси, угіддя, усі рибні лови, всі соляні місця; товариство обирало й скидало всіх посадових осіб у Сі | |
| Просмотров: 472 | Загрузок: 11 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |