| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Філософія як теоретична основа світогляду, Шпора з філософії.
| [ Скачать с сервера (352.0 Kb) ] | 19.07.2017, 18:00 |
| . Філософія як теоретична основа світогляду Запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, – це споглядальне, просвітницьке тлумачення, – а не активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів , цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність. Ще раз підкреслимо, що світогляд – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду. Світогляд – постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія. 2. Поняття, структура та історичні типи світогляду Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К. Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших – до похмуро-песимістичного, стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії – навпаки. За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд – у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань. Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це – ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність. Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них – завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею. Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття. 3. Специфіка та структура філософського знання Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії. На основі осмислення природи, світу виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія). На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу). Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія (на відміну від просто антропології – науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об’єкта), інколи – антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структурну антропологію та соціобіологію. Сфери реальності Структура філософського знання Природа, світ, космос Онтологія Натурфілософія Космологія Суспільство та суспільна теорія Соціологія Соціальна філософія Філософія історії Культурологія Етнофілософія Сама людина з її особливостями, здібностями, властивостями Філософська антропологія Антропософія Структурна антропологія Соціобіологія Сфера духовних або інтелектуальних процесів (сфера свідомості) Логіка Гносеологія Етика Естетика Філософія релігії Філософія права Історія філософії Ноологія І, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості, сюди входять логіка, гносеологія (чи епістеміологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії. Отже, філософія на сьогодні є розвиненою та розгалуженою сферою знання; щоб виконати завдання людського світоорієнтування, вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про основні, найважливіші сфери людського життя. Усі розділи філософії розробляють фундаментальний тип знання, що збагачує і розвиває філософську теорію. Є, однак, так зване прикладне філософське знання, головне завдання якого – узагальнення результатів сучасної науки, а також допомога людям у їх конкретній практичній діяльності. Уже з характеристики структури сучасного філософського знання випливає висновок, що філософія є частиною культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, аксіологічна, критична. 4. Взаємовідношення філософії, науки та релігії Відносини між філософією і наукою склад¬ні і суперечливі. Для з'ясування їх глибини і своєрідності можна користуватися виразами від і до або ще ні і вже ні. Інакше кажучи, відділити їх так складно, як визначити межі, в рамках яких філософія – уже не релі¬гія, але ще не наука. Філософія прокладає шлях від релігії до науки, несучи образ і подібність того й іншого. Філософія, як наука, щось вивчає, будучи спорідненою з релігією – вчить. Філософія має дес¬криптивний (описовий, пояснювальний) характер і нормативний (роз¬порядчий). Вислови: від і до, ще ні і вже ні мають два розуміння: логічний та історичний. Використовують їх у логічному розумінні, коли говорять, що людина вже не звір, але ще й не ангел. У просто-ровому розумінні вислови вживаються як характеристики перехід¬них станів: юнак уже не підліток, але ще й не муж (чоловік зрілого віку). Обидва розуміння застосовуються філософією. Перехід від релігії до філософії і від філософії до науки, якщо мати на увазі логічний аспект, є трансформацією основоположного початку, дже¬рела, а саме: здійснюється рух від віри до розуму (знання), від жит¬тя емоційно насиченого, до життя, що ґрунтується на розрахунку, критиці, аналізі. Філософія, залишаючись ще на ґрунті неясних спо¬дівань, інтуїтивних прозрінь і відкриттів, набуває вже логічної суво¬рості, доказовості і можливості публічного (об'єктивного) розгляду. В історичному аспекті релігія передує філософії, а філософія пе¬редує науці. Та було б спрощеним логічне та історичне слідування розглядати як заміну і витіснення. Філософія своїм виникненням не заміняє релігію, а наука не витісняє філософію. Розвиток іде через збагачення культури. І все-таки в житті європейської цивіліза¬ції легко виявляються історичні пріоритети, тобто домінування того чи іншого елементу. На це вперше звертає увагу французький філо¬соф Анрі Клод Сен-Сімон. Слідом за ним співвітчизник Огюст Конт сформулював спостереження: закон трьох стадій інтелектуальної ево¬люції людства. На першій, теологічній, стадії все пояснюється міфо¬логічними і релігійними уявленнями. На другій, метафізичній, або філософській, стадії надприродні сили заміняються природними. У поясненні формуються категорії, сут¬ність, причина та ін. Нарешті, на третій, позитивній, або науковій, стадії знову відбувається заміна засобів пояснення. Пояснення ста¬ють конкретними і ясними. Виникає і формується поняття факт і як зв'язок фактів - закон. Огюст Конт вважав, що в третю стадію євро¬пейська інтелектуальна історія вступила в XIX ст. Почався тріумфальний хід науки, що поступово витісняє релігію і філософію. У су¬часних умовах закон трьох стадій Огюста Конта є лише історичний інтерес. Цікаве спостереження покладене в основу напряму позити¬візм. З точки зору позитивістів, називати напрям філософським не-коректно, тому що суть у запереченні будь-якої пізнавальної ціннос¬ті філософії. Підстава заперечення - невизначеність філософії, до її недоліків належить відсутність чіткості і обмеженості у постановці проблем, розпливчастість аргументації, зловживання багатосмисловими і туманними виразами. Філософія проголошена зведенням ме¬тафізичних спекуляцій, логічних суперечностей і лінгвістичних конс¬трукцій, що взагалі не мають змісту. Необхідно очистити мову і мислення. Інтелектуальна санітарія зводилася до переведення дій¬сних проблем, інтуїтивно нащупаних філософією, у чіткі аргументо¬вані наукові формулювання. 5. Методологічна та аксіологічна функції філософії Основними функціями філософії вважають: світоглядну, мето¬дологічну та культурологічну функції. Методологічна функція. Методологія – це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія – це сукуп¬ність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у ви¬рішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й науко¬ве обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу філософії на інші науки і, зокрема, на військову справу? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням філософії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та зав¬дань. Дійсно, військовий теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що філософія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут філософія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем військової теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми військової теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна пози¬ція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначе¬но її ставлення до всієї світової філософії, до досягнень різних філо¬софських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, системного методів мислення. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важ¬ливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли ак¬туальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Ве¬лика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється. 6. Соціокультурні передумови зародження філософії Утвердившись в качестве системы, философия способна выполнять ряд важных социокультурных функций. Среди них следует назвать прежде всего мировоззренческую, методологическую и имагинативную. О мировоззренческой функции философии по существу все уже было сказано в связи с анализом философского мировоззрения. Здесь поэтому останавливаться на ней не будем. Методологическая (ее еще можно назвать логико-эпистемологической) функция вбирает в себя организующую и направляющую роль тех принципов, которые составляют философский метод - "как" философии. В методологической функции философии убедительно воплощается аристотелевское понимание философии как "первой и последней науки". "Первой" - потому что она, выявляя первоначала, логически предшествует всем другим наукам; "последней" - потому что приобщение к ней предполагает знание других наук, определенное обобщение их теоретических достижений. Имагинативная (англ. imagination - воображение) функция несет с собой раскрепощение и творческое расширение сознания. Дефицит воображения сегодня - один из острейших. Многих засасывает рутина, не отпускает повседневность, держит на коротком поводке инструментальная, расчетно-расчетливая рациональность. Между тем без развитого воображения и продуцируемых им альтернатив нельзя успешно отвечать на вызовы времени и, как следствие, изменять мир к лучшему. 7. Основні риси античної філософії Перші грецькі філософи - мудреці займалися осмисленням природи, Космосу, з'я¬совуючи причини й початок світу. Їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомо¬гою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті. Їх ме-тодологія має безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, а також і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя. Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як части¬ну і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлен¬ня про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцентризм. Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Сократ – перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення. У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах , другий – приписується Сократу. При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення (дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції (наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять. Афінський філософ Платон (427-347 рр. до н.е.) походив із афінського аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона – Арістокл, а Платон – прізвисько (від "платюс" – "широкий", "широкоплечий"). Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство. Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. У 367 р. до н.е. слухачем "Академії" Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384 -322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі. 8. Стиль мислення і особливості середньовічної філософії В основі філософської парадигми середньовіччя лежать два найважливіших принципи: ідея творення та ідея одкровення. Ідея творення модифікує предмет філософствування, переміщує центр уваги з природного на надприродне начало. Бог створив світ з нічого, актом своєї волі і своєю всемогутністю кожну мить зберігає, підтримує буття світу. Такий світогляд має назву креаціонізм. Таким чином є лише одне абсолютне начало - Бог, все інше — його творіння. Християнський Бог - творець, хоч сам і неприступний для пізнання, все ж відкриває себе людині - ідея одкровення. І це одкровення дається в священних текстах Біблії. І лише надприродним шляхом і з допомогою віри можна отримати знання про божественне буття. У середньовічній філософії стояло актуально питання про онтологічну природу зла. Вважалося, що Бог є найвищим буттям та найвищим благом, то все ним створене теж має бути благим і довершеним, і невідомо звідки береться зло. Також у цей час по-новому бачиться і людина. Тогочасна християнська думка проголошує неістотними тілесні характеристики людського індивіда, а істотними духовні. Антропологічні аспекти християнського світогляду свідчать про його гуманістичну спрямованість. Розвиток релігійно-християнського світогляду проходить кілька етапів. Близько середини 11 ст. н.е. починається період апологетики. Апологети - це богослови -полемісти, які захищали християнство в період боротьби з язичницьким політеїзмом. Вони розробляли та обґрунтовували засади (догмати) християнського віровчення. Християн у цей час переслідувала офіційна влада за те, що вони ставили церкву вище держави. Вони відмовлялися поклонятися як божеству і дотримуватись державної міфології, оскільки вона суперечила християнським цінностям. Негативно ставились до християнства і більшість філософів - неоплатоніки, стоїки, епікурейці та інші. Вони з презирством вбачали у християнському мучеництві непотрібну і беззмістовну впертість. Але негативне ставлення з боку античних філософів викликало відповідну реакцію апологетів християнства. Звичайно, багато апологій не збереглося, або залишились лише уривки. Першим християнським апологетом, чиї твори вижили, був Флавій Юстін (бл. 100-166). Після його творів збереглися праці Татіана (бл. 125-175), Урінея (бл. 130-202), Климента Олександрійського (бл. 150-217), Тертуліана (бл.160-220), Орігена (бл. 185-254). Така нам доступна донікейська теологія, тобто теологія християн до Нікейського собору в 325 p н.е., на якому був сформульований Нікейський символ віри. Донікейська теологія утворює першу частину патристики. Флавій Юстін або Юстін Мученик, був одним із перших захисників нового віровчення, який прийняв хрещення в 40 роки 11 ст,. вів проповідницьку діяльність у Римі, де й був страчений за відмову принести жертви язичницьким богам. Захищаючи основи християнського світогляду не тільки від кініків і від стоїків, але і від гностиків, Юстин намагається знайти подібність між християнським світоглядом і вченням античних філософів. Він говорить, що філософи говорили неточно, неясно, приблизно і суперечливо. Істинний голос - це Христос. У Юстина ще немає концепції створення світу Богом із нічого. Він стверджує, що світ був створений Богом силою його слова. Вища мета людини - спасіння його душі. Він вірив в тілесне воскресіння; за вільно вибраним добром іде нагорода, а за вільно вибраним злом - покарання. На відміну від Юстина Т-^атіан був ворогом античної культури і античної філософії. У його апологетичній "Речі проти еллінів" християнський світогляд і антична філософія непримиримі. ТУатіан відкидає медицину, протиставляє їй лікування вірою в Бога. Критикує також і античне мистецтво, особливо скульптуру, яка увіковічує в мармурі непотрібне. Він піднімається на більш високе розуміння Бога, ніж це було можливо язичницькій міфології. Для християнства Бог - це Дух. Продовжуючи вчення Юстина про створення світу Бо^^ГУатіан говорить вже не тільки про створення світу як "благоустроєного" цілого з заданої речовини, але і створення Богом самої цієї речовини. Отже, без начала тільки Бог, він начало всього. З Богом існувало, як розумна сила, і саме Слово, яке було в ньому. Воно... є начало світу. Це слово створило ангелів і людей. Один з ангелів повстав (проти закону Бога і став демоном, за ним пішла частина ангелів, ставши демонами. В результаті цього стало в світі погано жити. Свобода волі погубила нас, ми стали рабами, продали себе через гріх: ми самі створили зло). Такою є тенденція Татіана і взагалі християнства. Найбільш яскравим виразником переконання про несумісність філософії та християнського віровчення був КвінтСептимій Флоренс Тертуліан. Він -войовничий прибічник віри, він ставить віру вище розуму. Всяке міркування, філософствування є саме єрессю і джерелом релігійних єресей. Філософи і єретики розмірковують про одні і ті самі предмети, своїми суперечками заплутують себе, стомлюють сильніших і перемагають слабших. Всі їхні вчення з'явилися пізніше істини. Тому їхні погляди є тимчасовими і хибними, а істина існувала споконвічне в Святому Письмі, яке виходить від Бога. Така думка Тертуліана, виражена в його "Апології", яка написана в 217р. н.е. У трактаті "Про плоть Христову" Тертуліан приймає і розгортає тезу апостола Павла, який сказав, що "мудрість світу цього є безумство перед Богом", бо "Бог обрав немудре світу, щоб посоромите мудре". Земний розум та наш земний смисл не здатні охопити його, оскільки сам Бог вхоплює все. В Бога можна тільки вірити. Віра - це безумство в очах філософії, в очах світу, розум обурюється проти неї. Але обурення розуму, за Тертуліаном, і є найкращим доказом істинності віровчення. У своєму трактаті "Про цнотливість" Тертуліан вперше поставив тринітарну проблему, на яку дає відповідь у запропоновану ним символі віри. Представником східної (грекомовної) апологетики був Климент Олександрійський. Він прагнув якось об'єднати християнську теологію з еллінською філософією, еллінською освіченістю. З цією метою він склав щось на зразок енциклопедії християнської теології в трьох частинах. Такий твір мав переконувати освічених еллінів у необхідності прийняття християнства. Глибоко поважаючи філософію і прагнучи застосувати її для оформлення засад віровчення, Климент не цурався і гностицизму. Він називав себе істинним гностиком, за що його вважали навіть єретиком. Філософія, за Климентом, є пропедевтика до християнства, вона не дає істинного знання, яке насправді є навіть і не знання, а стан душі, вищий ступінь віри. Філософською освіченістю зумовлюється трепетне почуття, що веде до істинного богопочетання та благочестя. 9. Гуманізм та натурфілософія епохи відродження ХV-ХVІ ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті За¬хідної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Від¬родження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культур¬ного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу антич¬ності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософсь¬ких поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якіс¬но новий поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках. Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі фі¬лософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-косміч¬ному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відроджен¬ня: орієнтація на мистецтво. Якщо середньовіччя можна назвати епо¬хою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людсько¬го почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цін¬ність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва по¬зиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом люди¬ни епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип куль¬турного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на прак¬тичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культу¬ру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття само-цінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки). В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхи¬литься від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Бо¬гом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння. Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зро-бивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним ба¬жанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю". Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істо¬та, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдоско¬налення шляхом прилучення до культури. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлен¬ня до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала неса-мостійного. Але в той же час це не означає повернення до космоцен-тризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грець¬ке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, не¬начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюєть¬ся. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Парацельса (1493— 1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічни¬ми силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи, знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у ма¬гічний контакт і навчитися ним управляти. Видатними представниками філософії Відродження були: Микола Копернік, Джордано Бруно, Микола Кузанський, Бернардіно Телізіо, Франческо Патриці, Ла Боесі, Нікколо Маккіавеклі,Томас Мор, Томазо Кампанелла та інші. | |
| Просмотров: 2458 | Загрузок: 23 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |