| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Конституційне право 2
| [ Скачать с сервера (457.2 Kb) ] | 26.01.2018, 21:06 |
| 1 Основні повноваження парламентів в зарубіжних країнах. Компетенція зарубіжних парламентів, конституційна регламентація повноважень парламентів в зарубіжних країнах На правове становище парламентів у системі вищих органів влади сучасних держав впливає не тільки їхня структура та організаційна побудова, а й установлена у законодавстві компетенція вищих представницьких установ. Саме компетенція парламентських установ дозволяє визначити роль і соціальне призначення парламентської установи у житті суспільства. Компетенція парламентів – це їх здатність здійснювати конкретні повноваження стосовно предметів відання, визначених у конституціях та інших актах, і яка знаходить своє втілення в їхніх функціях. З точки зору юридичної техніки, компетенція парламентів визначається або шляхом перерахування їхніх функцій, або повноважень, які згідно з конституціями віднесені до їх відання. Звернемо увагу на те, що в конституційних актах не завжди чітко розмежовані функції та повноваження парламенту, а часом їх перелічують уперемішку. Тому доцільно виходити з того, що повноваження визначають можливі і незалежні дії парламенту відносно конкретного об’єкта, тоді як функції вказують напрям, сфери діяльності органу народного представництва . Однак, оскільки функції управління не є юридичними явищами, остільки компетенція парламенту означає його право і обов’язок здійснювати конкретні управлінські функції у певній сфері. Функції та повноваження парламентів залежать у першу чергу від форми правління, форми державного устрою, історичних умов, ступеня демократичності країни, співвідношення в ній політичних сил і низки інших факторів. У президентських республіках, наприклад, парламенти не беруть участь у формуванні уряду, обмеженим є його контроль за діяльністю виконавчої влади. У федеративних державах компетенція парламентів поділена між федерацією та її суб’єктами. У державах із тоталітарним режимом конституції закріплюють за парламентом значні права, але на практиці більшість його повноважень виявляються фіктивними. Використовуються чотири типові форми встановлення повноважень: конституційна, законодавча, договірна, делегування повноважень одного органу іншому. В цьому зв’язку можна говорити про наявність також різних регуляторів, а саме: конституційних, законодавчих, договірних. Використання гнучкого договірного способу , побудованого на дорученні та вказівках, нібито підживлюють тканину державного управління. У світовій практиці цей спосіб найбільш широке розповсюдження отримав у Польщі, де прийняття ―малих конституцій‖, тимчасових конституційних актів, які визначають систему і компетенцію органів державної влади, традиційні. Так, прийняттю Конституції 1921 р. передувало прийняття ―малої конституції‖ 1919 р.; Конституції 1952 р. – Конституційного договору про організацію та коло діяльності верховних органів Польщі; нарешті, Конституції 1997 р. – Конституційного закону від 17 жовтня 1992 р. ―Про взаємовідносини між законодавчою і виконавчою владами, а також територіальним самоврядуванням‖. Зміни в обсязі та характері повноважень органів представницької (законодавчої) і виконавчої влади можливі і при застосуванні процедури делегування повноважень від парламенту до глави держави або уряду. Так, ст. 38 Конституції Франції і ст. 80 Основного закону ФРН точно визначають, що і як може робити уряд і якою є подальша доля довірених йому актів. Ст. 81 Конституції Латвії також передбачає, що у періоди між сесіями сейму, Кабінет Міністрів має право, якщо в тому є нагальна потреба, прийняти постанови, що мають силу закону. Мова далі піде про конституційні та законодавчі способи закріплення повноважень парламентів. Відповідний аналіз зарубіжного законодавства свідчить про те, що в конституціях більшості держав світу за парламентами та їх палатами закріплюються такі основні прерогативи: представницькі, прийняття законів (законодавчі), фінансові, установчі, парламентського контролю, зовнішньополітичні та деякі інші. Представницькі повноваження парламентів є не тільки пріоритетними, а в деякій мірі навіть визначальними. Парламент як єдиний загальнонаціональний виборний орган виявляє свою визначальну властивість – представництво. Для нього це і спосіб формування, і спосіб діяльності, й імператив функціонування. Як було показано вище, парламент розглядається як виразник інтересів і волі нації (народу). Його часто визначають як орган національного або народного представництва (Конституція Португалії у ст. 150 містить такий припис: ―Асамблея Республіки є зборами, які представляють усіх португальських громадян‖. Ст. 50 Конституції Нідерландів гласить: ―Генеральні штати представляють увесь народ Нідерландів‖). Як з точки зору важливості, так і об’ємності головними є повноваження відносно прийняття законів . Наголос на законодавчій функції парламенту характерний для конституцій, що закріплюють принцип жорсткого поділу влади (Бразилія, Мексика, США та ін.). Щодо конституцій парламентарних держав, то в них парламенти визначаються як єдині органи законодавчої влади (Індія, ФРН, Греція, Японія та ін.). Це означає, що законодавчу владу в цих країнах здійснює лише один орган-парламент, тобто тут він є верховним, універсальним органом законодавчої влади. У ст. 75 Конституції України сказано, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. За характером закріпленої в конституціях законодавчої компетенції парламенти прийнято ділити на три групи. До першої групи відносяться парламенти з абсолютно необмеженою сферою законодавчих повноважень(парламенти Великобританії, Італії, Ірландії, Греції, Японії, Швеції юридично володіють правом прийняття законів з будь-яких питань). Другу групу складають парламенти переважно федеративних держав, чиї конституції чітко розмежовують права федерації та її суб’єктів . Наприклад, при визначенні компетенції Конгресу США Конституція закріпила за ним не законодавчу владу взагалі, а тільки надану нею. А в розд. 9 ст. І визначено те коло питань, з яких Конгрес не може приймати закони. До числа цих парламентів відноситься і парламент Франції. Третя група об’єднує парламенти, межі обмеженої законодавчої компетенції яких досить рухомі (Данія, Індія, Іспанія, Малайзія, Фінляндія, ФРН та ін.). Генеральні кортеси Іспанії, зокрема, володіють можливістю передавання деяких своїх законодавчих прав регіональним автономним об’єднанням. Доцільно звернути увагу ще на такі моменти. По-перше, обмеження законодавчих прав парламентів відбувається і в зв’язку зі вступом багатьох країн до різного роду конфедеративних форм об’єднань (наприклад, Європейський Союз). Подруге, у ряді країн із парламентарною та напівпрезидентською формами правління існує т. зв. делеговане законодавство, коли глави держав і уряди за уповноваженням парламенту можуть приймати акти, які мають силу закону. Контрольні повноваження традиційно вважаються прерогативою парламентів. Теоретично вона випливає з самої природи представницького правління, яке, за словами Дж. Ст. Мілля, ―означає, що весь народ або значна його частина користується через періодично обраних ними депутатів вищою контролюючою владою – курсив наш – А.Г.). І далі, продовжуючи свою думку, Дж. Ст. Мілль вказує, що представницькі зібрання повинні забезпечувати за собою верховний контроль над усіма справами, у будь-якому випадку над усіма діями урядової влади[212] . Конституційна практика сприйняла цю доктринерську тезу, тому контрольні повноваження входять до компетенції практично всіх зарубіжних парламентів. Найбільш докладно ці повноваження регламентуються у конституціях Швейцарії 1874 р. (ст.85), Португалії (ст. 165), Болгарії (ст.62), Македонії (ст.68). А форма правління Швеції 1974 р. навіть має окремий розділ – ―Контрольна влада‖. Парламенти, як правило, здійснюють контроль за діяльністю урядів, інших органів виконавчої влади, за виконанням законів тощо. Форми контрольної діяльності парламентів досить багатоманітні – запити до урядів, дебати з питань загальної політики уряду, інтерпеляції, слухання, розслідування, виявлення довіри та ін. Повноваження парламентів надавати згоду на встановлення податків та інших джерел державних доходів і визначати асигнування на державні потреби є найдавнішою їхньою прерогативою: в Англії, наприклад, парламент набув право встановлювати податки у ХІІІ ст. Фінансові повноваження, на думку автора, є винятковою прерогативою парламенту, адже жоден інший державний орган не може привласнити собі цю функцію. Наведемо декілька прикладів конституційної регламентації цих повноважень. Конституція США, наприклад, містить припис про ―владу гаманця‖, яка належить Конгресові: він має право ―запроваджувати й стягувати податки, мита, данини й акцизні збори для того, щоб сплачувати борги й забезпечувати спільну оборону та загальний добробут Сполучених Штатів…‖ (Розд. 8, ст. 1). У Конституції Японії (ст.ст. 83, 84, 85) зафіксовані положення, згідно з яким уряд розпоряджається державними фінансами на підставі ухвал парламенту і що запровадження або зміна існуючих податків можливі тільки на підставі закону, прийнятого парламентом. За загальним правилом, у конституціях більшості країн містяться норми, які передбачають посилення парламентського контролю за урядовою діяльністю у сфері фінансів. Останнім часом у конституційному праві зарубіжних країн все частіше виділяють установчі повноваження парламентів , тобто участь парламентів у формуванні інших державних інститутів. Ступінь конституційної регламентації цих повноважень у різних країнах різний і визначається, як і в інших випадках, устроєм державної влади та обсягом загальної компетенції парламентів. Так, у ФРН Бундестаг бере найактивнішу участь у формуванні вищих органів федерації. Згідно з нормами Основного закону, Бундестаг обирає федерального канцлера (ст. 67). Депутати нижньої палати складають половину членів Федеральних зборів, які обирають Федерального президента (ст. 54). Бундестаг обирає також половину членів Федерального конституційного суду (ст.94) і таку ж кількість членів Комітету по виборах федеральних суддів (ст.95). Відповідно до ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради належать: призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем'єр-Міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених посіб з посад, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України; призначення на посаду та звільнення з осади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України; призначення на посаду та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати; призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України; призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України; призначення на посаду та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України, призначення на посади третини складу Конституційного Суду України Повноваження парламентів у галузі оборони і зовнішньої політики обмежені найбільше, хоча і не в усіх країнах. Сенат США, наприклад, здійснює значний вплив на зовнішньополітичну діяльність Президента. До числа тих країн, де існують дійові форми впливу на зовнішню політику, відносяться Скандинавські країни. Конституціями ж інших країн передбачено право парламентів схвалювати укладені міжнародні договори й угоди, а також право на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів і участь у цьому процесі. Важливим повноваженням парламентів є їх право оголошувати війну та укладати мирні угоди. До повноважень Верховної Ради України відносяться: оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших віськових формувань у разі збройної агресії проти України; надання законом згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої державни чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України (ст. 85 КУ) Судові (квазісудові) повноваження парламентів стосуються переважно відповідальності вищих посадових осіб у порядку імпічменту, а також відповідальності парламентаріїв і непарламентаріїв, які вчинили злочин проти парламенту та парламентських імунітетів (Великобританія). До судових повноважень парламенту може бути віднесено належне йому право вирішувати спори щодо правомірності депутатського мандата і законності виборів. Відповідно до ст. 85 КУ, до повноважень Верховної Ради України належить усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту). 2 Конституційний статус монарха. (приклад будь-якої ознаки – конст. Норвегії та Йорданії) Перша і найважливіша ознака, що характеризує конят. Статус монарха – спадковість (повторити спадкові системи, інше питання. ). В деяких країнах (ОАЕ, Малайзія) монарх обирається зібранням інших монархів на певний строк (принцип ротації) Монарх має право на носіння особливого титулу (король, цар, імператор, султан, шах, шахиншах, герцог, великий герцог і т. д.) і використання особливих регалій верховної влади (корона, трон, мантія, держава, скіпетр). Дружина і діти монарха також володіють спеціальними титулами і регаліями. Обов'язковими вимогами до монарха є сто позапартійність, оскільки він виступає як арбітр товариства, а також його приналежність до певної релігії (у Великобританії - до англіканської церкви; у Швеції - до євангельської; в мусульманських країнах - до ісламу; в Таїланді - до буддизму). В ряді афро-азіатських країн монарх володіє певними повноваженнями і в релігійній сфері. Реальний обсяг його повноважень залежить від різновиди монархічної форми правління. Всією повнотою влади він має при абсолютній монархії, наближається до нього за статусом монарх при дуалістичної монархії. Найменші повноваження є у глави держави в умовах парламентської конституційної монархії. У недавньому минулому монарху належало виключне право абсолютного вето, яке парламент не міг подолати. Конституційним звичаєм Великобританії стало незастосування права вето королем, який вже три століття його не використовує. У повоєнних конституціях Японії та Іспанії таке право не передбачається взагалі. Королівської прерогативою є використання так званих "сплячих повноважень" - розпуск парламенту, відставка прем'єр-міністра, введення військового стану. На діяльність і фактичний статус монарха як глави держави справляють істотний вплив утвердилися політичні, правові та релігійні звичаї і традиції. Незважаючи на те, що в національних конституціях закріплюються різноманітні повноваження монарха, вони, як правило, носять декоративний характер. Монарх - абсолютно недоторкана персона: його не можна притягти до відповідальності. За дії монарха з управління державними справами політичну і юридичну відповідальність несуть уряд і міністри. Нація вважає себе зобов'язаною містити монарха і його двір, в цих цілях парламентом щорічно виділяються певні грошові кошти (цивільний лист). ІСПАНІЯ як приклад парламентарної монархії: Повноваження Короля як глави держави закріплені в статті 62 Конституції Іспанії. Король має наступні повноваження: а) підписує і оприлюднює закони, б) скликає і розпускає Генеральні кортеси і призначає вибори в порядку, передбаченому Конституцією, в) призначає референдум у випадках, передбачених Конституцією, г) пропонує кандидата в голови Уряду і, при необхідності, призначає або звільняє його з посади відповідно до умов, передбаченими в Конституції, д) за поданням голови Уряду призначає на посаду членів Уряду та звільняє їх з посади, е) видає погоджені в Раді Міністрів декрети, жалує цивільні і військові посади, нагороджує орденами і присвоює почесні звання відповідно до законів, ж) обізнаний про державні справи і головує в силу цього на засіданнях Ради міністрів, коли вважатиме це за необхідне, по прохання голови Уряду, з) є Верховним Головнокомандувачем Збройними Силами, і) здійснює право помилування відповідно до закону, який не передбачає загальних амністій, к) надає вищу заступництво королівської академії. У сфері міжнародних відносин Король призначає послів і інших дипломатичних представників, приймає вірчі і відкличні грамоти послів іноземних держав, підписує міжнародні договори від імені держави, а також з попередньої згоди Генеральних кортесів оголошує війну та укладає мир. Реальними привілеями Короля Іспанії є його недоторканність, безвідповідальність і право на особливий зміст. Йорданія як приклад дуалістичної. За такої системи правління законодавча влада належить парламенту, який обирається підданими або частиною їх, якщо виборче право є цензовим. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати ії безпосередньо або через призначений ним уряд. Судова влада належить монархові, проте може бути і більш чи менш незалежною89. В монархіях подібної системи правління також є конституція (часто вона теж дарується народові монархом), парламент, без участі котрого закони не можуть прийматися. Дуалізм, таким чином, полягає в тому, що існують одночасно два політичні заклади – монархія і парламент, які і поділяють між собою державну владу. Подвійність виявляється ще й у тому, що монарх юридично і фактично незалежний від парламенту в сфері виконавчої влади90. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і є відповідальним перед ним і аж ніяк не перед парламентом (окрім Йорданії). Парламент може впливати на уряд, тільки використовуючи своє право встановлення бюджету держави. Важіль цей хоча і достатньо могутній, проте може бути застосований один раз на рік, а, крім того, депутати, вступаючи в конфлікт з урядом і через уряд – з монархом, не можуть не відчувати постійної загрози розпуску парламенту. Хоча закони й приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його затвердження закон в силу не вступить. Окрім того, монарх має право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть більш високу, а, головне, про що вже йшлося, може розпускати парламент, підміняючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Так сталося на Бахрейні в 1975 р., в Кувейті в 1976р., в Йорданії в 1974 р. Таким чином, фактично в дулістичних монархіях в результаті впливу традицій, ролі особи монарха, а також інших, у тому числі релігійних, факторів влада монарха навіть більша за встановлену конституцією. Слід відзначити, що деякі дуалістичні монархії більше наближені до абсолютних (Марокко), а деякі – до парламентарних (Йорданія). Та це і не дивно, бо, з одного боку, для монархії дуалістичної, як і для абсолютної, типовим є авторитарний політичний режим, а з іншого боку, наявність виборного органу зближує дуалістичну монархію з парламентарною. (Йорданія – має необмежені повноваження практично; Нац збори мають право лише видавати закони, але вын їх ветує, оприлюднює і вопше має право розпустити палату депутатів). 3 Конституційні моделі місцевого управління та самоврядування в зарубіжних країнах. У державно-правовій практиці розрізняють різні типи (моделі) або системи місцевого управління, що зумовлює особливості правового регулювання цього інституту в різних країнах світу. На батьківщині класичних муніципальних форм – у Великобританії – склалася система, що отримала назву англійської. Подібна система місцевого управління діє в Австралії, Канаді, Новій Зеландії, США та інших країнах. Характерною рисою цієї системи є відсутність на місцях повноважних представників уряду, які опікують місцеві виборні органи. Звичайно, це не означає, що уряд не здійснює ніякого впливу на діяльність органів місцевого самоврядування. У Великобританії, наприклад, міністерство у справах навколишнього середовища здійснює контроль із загальних питань, які знаходяться у віданні місцевих громад. Інші міністерства здійснюють контроль у інших сферах – у галузі освіти (міністерства освіти), у галузі соціальних послуг (міністерства самоврядування діють у межах своїх повноважень, то контроль уряду обмежується узгодженням питань із відповідними міністерствами. Уряд здійснює вплив на здійснення програм місцевих громад, використовуючи фінансові важелі: субвенції, дотації. Іншою характерною рисою системи є принцип, який утвердився у Великобританії у ХІХ ст., згідно за яким муніципальні органи роблять лише те, що їм прямо дозволив закон. Муніципалітети розглядаються як автономні утворення, що здійснюють владу, покладену на них парламентом. Це і зумовило ту обставину, що саме парламент, створюючи приватні та місцеві статути, в яких визначав повноваження муніципальних органів та їх взаємовідносини з центральними органами, і створив правову базу муніципального управління. Певною специфікою відрізняється правове регулювання місцевого управління в ряді держав, які сприйняли цю систему. У США, наприклад, найважливішим правовим актом, який визначає правовий статус місцевих органів, є муніципальні хартії; вони існують у 39 штатах. Хартії місцевого самоврядування дають можливість муніципалітетам самим обирати структуру свого управління, забезпечуючи цим плюралізм форм місцевої демократії. У ряді зарубіжних держав Європи, Африки, Латинської Америки та Близького Сходу діє система місцевого управління та самоврядування, яка у своїй основі має французьку модель місцевого управління. Для цієї моделі характерна наявність на місцевому рівні спеціального уповноваженого уряду, який здійснює контроль за органами місцевого самовряднування. Крім того, підкреслимо, що в основі правового реглювання компетенції органів місцевого управління покладено принцип: цим органом дозволені усі дії, що прямо не заборонені законом і не відносяться до компетенції інших органів . У рамках цієї моделі і в деяких галузях може зберігатися певна ієрархічна підпорядкованість різних рівнів управління. В Італії, наприклад,ст. 130 Конституції надає право областям здійснювати контроль за законністю актів провінцій, комун та інших місцевих утворень. У Франціїжоден територіальний колектив не може здійснювати опіку над іншим, крім 3-х окремо визначених питань: регіон – над департаментом і комуною з питань освіти і культури; департамент – над комуною із соціальних питань, охорони здоров'я, шкільного транспорту тощо. В якості самостійної муніципальної системи в науковій літературі виділяють місцеве (комунальне) управління Німеччини. Правові засади цієї системи закладені ще у прусському Статуті міст, запровадженому фон Штейном у 1808 р. Він передбачав розвиток системи общинного самоврядування: нарівні з представницьким міським органом утворювався колегіальний виконавчий орган – магістрат. Його очолював бургомістр, який був одночасно і головою представницького органу влади. Згідно зі Статутом, органи місцевого самоврядування зобов’язані були розв’язувати місцеві справи не тільки від свого імені, але й за дорученням держави. На сучасному етапі місцеві органи влади у ФРН утворюються в районах, містах у ранзі районів і громадах. Згідно з німецькою правовою доктриною, самоврядування означає, що державні завдання вирішуються юридичними особами публічного права. Інакше кажучи, держава делегує частину своїх функцій органам самоврядування. Отже, федерація і землі, є не єдиними суб’єктами державного управління: громади й райони виконують покладені на них функції або як інститути самоврядування, або від імені держави за вказівкою державного органу у межах делегованих ним функцій. Як бачимо, місцеве управління у ФРН, а також в Австрії та Японії, має схожість як з англосаксонською, так і з французькою системами, володіючи, однак, при цьому і деякими специфічними рисами, що дозволяє деяким дослідникам говорити про своєрідні "змішані", "гібридні"форми управління на місцях. Близькою до цієї "гібридної"системи є т.зв. "радянська"модель (система Рад) місцевого управління, що зберігається в тій чи іншій формі у В'єтнамі, КНР, КНДР, на Кубі. Окремі риси продовжують прослідковуватися і в деяких країнах, утворених на теренах колишнього СРСР. В основі побудови цієї моделі покладено принцип повновладдя представницьких органів (Рад) на відповідній території (насправді вони діють за вказівкою місцевих органів правлячої (комуністичної партії). Наприклад, Конституція Куби 1976 р. характеризує місцеві асамблеї як вищі органи державної влади на місцях, які здійснюють у межах свого кола відання державні функції у відповідних територіальних одиницях. Система Рад характеризується ієрархічною підпорядкованістю ланок, які входять до неї. Вони обирають свої колегіальні виконавчі органи (виконкоми, місцеві уряди). Важливою особливістю організації та діяльності Рад було і залишається партійне керівництво ними, основними напрямками якого є: а) вироблення політичної лінії та вказівок з основних питань, пов’язаних із реалізацією Радами політики партії; б) керівництво формуванням представницьких органів, підбір, розстановка, навчання і виховання кадрів, працюючих у радах; в) контроль за діяльністю радянських органів щодо реалізації партійних директив. Характеризуючи організацію місцевого управління у зарубіжних країнах, небхідно враховувати, що специфіка муніципальних організаційних форм, поєднання і взаємодія місцевого самоврядування і державного управління визначаються історичними, географічними, демографічними особливостями тієї чи іншої країни, політичним режимом, а також правовою системою. Підводячи підсумок, досліджуючи обрану Україною конституційну модель місцевого самоврядування, ми знаходимо в ній елементи всіх вищезазначених концепцій. Відповідно до норм Конституції України, первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада, як елемент громадівської теорії. Державницькі засади виявляються у наданих Законом органам місцевого самоврядування державних повноваженнях органів виконавчої влади –цим держава зміцнює своє представництво на місцевому рівні. Муніципальний дуалізм знаходить свій вияв у визнанні державою, з одного боку, місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади, а з іншого боку, як підпорядкованої державним органам структури в аспекті підконтрольності щодо реалізації делегованих повноважень і неможливості у самостійному здійсненні виконавчих функцій і повноважень на районному і обласному рівнях. 4 Основні моделі уряду в зарубіжних країнах. Під видами урядів розуміють найчастіше відмінності за їх партійним складом. У зарубіжних країнах є партійні й безпартійні уряди. Партійні уряди є однопартійними й багатопартійними (коаліційні). Однопартійні уряди, як правило, бувають або в країнах з парламентарними формами правління, де яка-небудь із партій має домінуючу більшість у парламенті (наприклад, Великобританія або Австралія), або у президентських республіках, де міністрами, членами кабінету стають особи, які призначаються главою держави з членів своєї партії ( США) Багатопартійні (коаліційні) уряди створюються в країнах, де жодна з політичних партій не має значної переваги в парламенті, не має абсолютної більшості. Коаліційні уряди найчастіше зустрічаються в Західній Європі – ФРН, Італії, Нідерландах, Бельгії, Нідерландах тощо. Коаліційний уряд створюється на основі договору партійних фракцій за таким принципом: парламентська партійна фракція, що має найбільше число в парламенті, призначає свого представника на пост прем'єр-міністра й ще на кілька ключових посад. Фракція, що має менше місць, зазвичай обіймає менш значні пости: міністрів фінансів, народної освіти і т. ін. Найменші фракції переважно займають другорядні міністерські посади. Хоча це не догма, і трапляється, Що маленька партія домагається великої посади, оскільки без підтримки цієї партії коаліція не складається. Так звані безпартійні уряди є трьох видів. Перший вид – це безпартійні уряди, характерні для країн з абсолютною монархією (Близький Схід), де взагалі немає політичних партій. Це природна безпартійність як держави, так і уряду. Такі безпартійні уряди діють у Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах, Омані, Катарі і т. ін. Другий вид безпартійного уряду – це уряд, що створюється під час кризової ситуації. їх ще називають перехідними урядами, "діловими", "службовими", "урядами чиновників", іноді – "робочими урядами"(Технократичний уряд, як каже Москалюк – Україна теж). Найчастіше говорять про уряд чиновників. Безпартійний уряд створюється тоді, коли партійні фракції не можуть домовитися й коаліція ніяк не складається. Тоді функції міністрів виконують постійні заступники міністрів (у ряді країн є така посада). Особи, що обіймають її, не змінюються залежно від того, чи приходять нові міністри або йдуть. Постійні заступники міністрів зобов'язані бути безпартійними й реалізувати наступність і традицію влади. Саме ці постійні чиновники й утворюють безпартійні уряди. Правда, слід зазначити, що такі уряди не приймають значних і важливих рішень, а займаються лише поточним управлінням країною. Такі ситуації були в Скандинавських країнах (Фінляндії, Норвегії), а в Нідерландах у 1977 р. майже півроку працював такий службовий кабінет, оскільки голландці дуже довго не могли утворити урядову коаліцію. Уряди чиновників, або службові уряди, крім названих країн, в останні роки працювали також у Португалії, Італії, Марокко. Можливість утворення такого типу уряду передбачена навіть у деяких конституціях. Наприклад, Конституція Болгарії 1991 р. передбачає можливість створення такого уряду, якщо парламентські фракції не можуть досягти згоди й утворити коаліційний уряд (п. б ст. 99). Третій вид безпартійного уряду, на відміну від перших двох, ненормальний варіант, оскільки безпартійні уряди можуть утворюватися за диктаторських режимів, коли всі політичні партії заборонені, а уряд формують військові. До речі, можна додати, що за диктаторських режимів не може бути й однопартійного уряду, скажімо, британського зразка, оскільки єдина партія за диктатури є просто групою прихильників диктатора. Це зовсім не партія, вона лише має назву партії й може вважатися партією тільки в уявленні прибічників режиму, а уряд, сформований із членів цієї псевдопартії, буде насправді військовою хунтою. Залежно від підтримки уряду парламентом виокремлюють ще два типи уряду: уряд більшості й уряд меншості. Найпоширенішим варіантом є уряд більшості, тобто такий, що спирається на підтримку партійних фракцій, які утворюють коаліцію. Уряд меншості може формуватися або фракцією, або коаліцією, яка не спирається на більшість. Існування урядів меншості можна пояснити різними причинами. Найчастіше це результат якихось політичних сутичок, конфліктів. Партії, які б могли утворити більшість, не можуть домовитися й не хочуть одна з одною об'єднуватися. Але оскільки повинна бути якась урядова влада, вони поступаються лідерством своїм політичним суперникам і обіцяють їм певний час не втручатися в їхню діяльність і не голосувати проти. Уряд меншості існує зазвичай нетривалий час, поки не виникне новий конфлікт і, як правило, така ситуація закінчується розпуском парламенту й призначенням нових виборів. Уряд меншості – дуже нестійкий, і утворюється він у кризовій ситуації. Такі уряди також можуть називатися службовими, тимчасовими, перехідними, у різних країнах по-різному. Найчастіше вони йме-нуються службовими або тимчасовими урядами. Це не те саме, що уряд чиновників, тому що уряд чиновників – це абсолютно нейтральні люди, які очолюють міністерства та відомства, а в уряді меншості міністрами є партійні діячі, які не мають абсолютної підтримки парламенту. Уряди меншості утворювалися в Скандинавських країнах (Данії, Швеції), були такі випадки в Індії та інших країнах. Є ще поняття "уряд національної єдності". Під такою назвою виступає уряд, утворений у кризовій ситуації, у післявоєнний або післяреволюційний період, щоб об'єднати всі провідні політичні партії й політичні сили. Є істотна відмінність між коаліційним урядом і урядом національної єдності, оскільки до уряду національної єдності можуть входити партії, що є політичними супротивниками. Вони об'єднуються на певний період заради блага країни. Скажімо, у Великобританії кілька разів створювалися такі уряди, сформовані політичними супротивниками в особі консерваторів, лейбористів і лібералів. Такі уряди іноді утворювалися і в інших країнах: Бельгії, Греції, Лівані. Мета таких урядів – подолання важкого становища в економіці або об'єднання всіх сил для відсічі зовнішньому ворогу тощо. Громадяни мають бачити, що всі сили об'єднані для подолання якоїсь загальної для всієї країни небезпеки. уряди, сформовані політичними супротивниками в особі консерваторів, лейбористів і лібералів. Такі уряди іноді утворювалися і в інших країнах: Бельгії, Греції, Лівані. Мета таких урядів – подолання важкого становища в економіці або об'єднання всіх сил для відсічі зовнішньому ворогу тощо. Громадяни мають бачити, що всі сили об'єднані для подолання якоїсь загальної для всієї країни небезпеки. Щодо України, то ми можемо сказати, що Москалюк визначає його як технократичний. 5 Зовнішня структура зарубіжних парламентів Одним із визначальних моментів у характеристиці сучасних парламентів і виявлення особливостей органів народного представництва конкретних держав є їх побудова. Головною ознакою побудови органів народного представництва є їхня структура. Питання про те, з якої кількості палат повинен складатися парламент, вважається одним із найбільш спірних у науці конституційного права. Історично першою склалась і тривалий час була домінуючою двопалатна структура парламенту. Вона виникла в Англії в середині ХІV ст., коли Парламент поділився на Палату лордів і Палату громад, які існують і дотепер. У сучасній ж науці конституційного права прийнято вважати здебільшого, що двопалатна система має природну базу тільки в федеративних державах, де одна палата виникає як орган, що репрезентує всю націю в цілому, а друга складається з депутатів, які представляють кожний штат, або існує як аристократичний пережиток (Великобританія)2. Проте, як свідчить державно-правова практика 5 країн (Коморські Острови, Об’єднані Арабські Емірати, Папуа-Нова Гвінея, Танзанія, Ефіопія), федеративний устрій не призвів до утворення двопалатної системи. Отже, політичний вибір згаданих п’яти держав говорить про те, що двопалатна система не є обов’язковим елементом структури федеративної держави. Натомість у 46 унітарних державах віддали перевагу двопалатній системі. Сьогодні переважна більшість парламентів світу мають однопалатну структуру. В цьому зв’язку безперечний інтерес викликає картина розповсюдженості однопалатної системи парламентів у країнах світу. В Європі – майже в половині держав парламенти однопалатні. Зауважимо, що питання вибору двопалатної чи однопалатної системи немає в своїй основі юридичного змісту. Причини вибору тієї чи іншої системи нерідко мають історичний характер, пояснюються інколи національними особливостями, але у переважній більшості він пов’язаний з політичними ухвалами, які приймають правлячі кола. Внутрішніми структурними елементами парламенту, його допоміжними органами, що реалізують функції парламенту, є: 1) керівні органи; 2) комітети та комісії; 3) парламентські фракції. В однопалатних парламентах і в нижніх палатах двопалатних парламентів керівництво палатами здійснюється одноосібно їх головами (англомовні країни, Японія). Голову, як правило, обирають депутати зі свого складу і найчастіше його іменують спікером (Великобританія, Індія), іноді - головою (Греція, Україна, Хорватія). Посада голови верхньої палати в різних країнах обіймається по-різному. У деяких країнах голова верхньої палати обирається так само, як і голова нижньої палати (Італія, Франція, Японія), а в інших - цю посаду обіймають за посадою (віце-президент Індії, США, лорд-канцлер Великобританії) або головують по черзі представники від різних земель (по півроку-рік кожний) в алфавітному порядку найменувань земель (Австрія, Німеччина), або призначається (Канада). Обсяг повноважень голови парламенту (палати) є досить широкий. Зазвичай він стежить за дотриманням регламенту, веде засідання, визначає порядок денний засідань та першочерговість розгляду питань, організовує виконання парламентських рішень, керує дебатами, представляє парламент (палату) у відносинах з іншими державними органами, міжнародних відносинах тощо. Голова парламенту важається політично нейтральною фігурою. У парламентах більшості країн керівництво палат здійснюється виборними колегіальними органами (бюро, президія, правління тощо). Наприклад, у ч. 1.ст. 63 Конституції Італійської Республіки 1947 р. визначено, що "кожна з палат обирає із своїх членів голову і бюро". Кількісний склад колегіальних органів у ряді країн коливається у межах від трьох до п'яти осіб, але нерідко вони бувають й більш чисельні. Так, у Швейцарії бюро нижньої палати складається з десяти осіб, верхньої - з п'яти; у Франції - відповідно з двадцяти двох і двадцяти. Роль колегіального органу в керівництві палатою досить обмежена. Він здебільшого розглядається як робочий орган палати, тому що цей орган не виконує будь-яких політичних функцій загального характеру, а обмежується лише внутрішньопарламентськими справами. Одним із головних елементів внутрішньої побудови палат (парламентів) і одночасно їх найважливішим робочим органом є їхні комітети (комісій). Доцільно зробити деякі пояснення щодо застосовування термінів “комітет” і “комісія”. Вживання того чи іншого терміна залежить від відповідної національної терміносистеми: в країнах, які сприйняли англосаксонську систему права, для позначення вищеозначеного органу використовується термін “комітет”, а в тих, де панує континентальна система права – “комісія”. Комітети (комісії) відіграють важливу роль в діяльності парламенту, але головною їх функцією є попередній розгляд і оцінка законопроектів. Так, у ч. 1 ст. 89 Конституції України сказано, що Верховна Рада для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів. Залежно від строку повноважень та обсягу компетенції комітети (комісії) поділяються на постійні і тимчасові. Наприклад, у п. 1 ст. 79 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. зазначено, що "Народні Збори обирають зі свого складу постійні та тимчасові комісії". Постійні комітети (комісії) утворюються зазвичай на увесь строк повноважень палати парламенту, іноді - тільки на період сесії. Постійні комітети (комісії) мають спеціалізований характер: кожний з них відає однією галуззю (сферою), відповідно їм і доручається попередній розгляд усіх проблем, які стосуються даної галузі (сфери). Вважається найбільш зручною і продуктивною така система спеціалізації, при якій коло питань, що відноситься до відання комітетів (комісій), збігається з питаннями, які входять до компетенції відповідних міністерств. Кожна палата (однопалатний парламент) утворює певну кількість постійних комітетів (комісій): у США нижня палата має 22, а верхня – 16; в Австрії – відповідно 33 і 10; в Японії – 18 і 16; у Франції – у кожній палаті утворено по 6 комісій. Палати (парламенти) у разі необхідності утворюють тимчасові комісії – слідчі, ревізійні, спеціальні, особливі, редакційні та ін. Такі комісії утворюються для розгляду будь-якого конкретного питання та припиняють своє існування після підведення підсумків своєї діяльності. Для них характерними особливостями є суворо обмежені повноваження і терміни дії. На тимчасовій основі, насамперед, утворюються слідчі та спеціальні комісії. У ч. 3 та 4 ст. 89 Конституції України зазначено, що Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасвові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань. Верховна Рада України для проведення розслідувань з итань, що становлять суспільний інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна тритина від конституційного складу Верховної Ради України. У багатьох країнах зазначені комітети (комісії) наділені широкими повноваженнями. Наприклад, в Італії слідчі комісії наділені вищою слідчою владою, у Словенії та Португалії за ними визнані ті ж самі повноваження, що і за судами та слідчими органами. Невід'ємним елементом парламентської структури більшості країн є парламентські фракції. Якщо в Німеччині партійні об'єднання депутатів називаються парламентськими фракціями, то в Іспанії, Італії, Португалії їх прийнято називати парламентськими групами, у Франції - політичними групами, у Великобританії - парламентськими партіями, а в Австрії, Польщі - депутатськими клубами. Утворюються вони, як правило, із числа депутатів парламенту, які належать до тієї чи іншої партії або дотримуються одних і тих же поглядів. У більшості ж держав регламентація цих питань здійснюється на основі парламентських регламентів (Нідерланди). У той час у Великобританії та США більшість питань парламентської організації політичних партій не регламентується правовими нормами, а віднесена до дії статутів самих партій. Для створення фракцій (груп, клубів) здебільшого законодавчо встановлюється мінімальна кількість депутатів, які вправі їх утворити. Цей мінімум у різних країнах є різним і насамперед залежить від чисельного складу самих палат. Так, регламент парламенту Бельгії передбачає, що фракція нижчої палати може мати мінімум трьох депутатів, у Австрії, Швейцарії - п'ять, в Італії, Франції - двадцять, у Росії - тридцять п'ять, а в Німеччині не менш 5% від загальної кількості членів бундестагу. Фракції (групи, клуби) мають свою внутрішню організацію та керівні органи. Як правило, лідер партії є і керівником фракції, але в ряді країн роботою фракції керує спеціальний орган. У Німеччині - це виконавчий комітет, у Франції - бюро, у Швеції - довірча рада. Фракції (групи, клуби) насамперед великих, правлячих партій наділені вагомими повноваженнями та виконують ряд важливих завдань: - беруть активну участь у формуванні інших парламентських структур - постійних і тимчасових комітетів (комісій); - здійснюють підбір кандидатур до керівних органів палат; - суттєво впливають на формування уряду, використовують різні форми контролю за його діяльністю; - впливають на роботу палат, вносять питання до порядку денного пленарних засідань; - відіграють вирішальну роль при прийняті практично всіх парламентських рішень, впливають на хід законодавчого процесу. Отже, фракції (групи, клуби) наповнюють діяльність парламентів відповідним партійно-політичним змістом. 6 Пропорційна виборча система: поняття та види При застосуванні пропорційної виборчої системивиборці голосують за список кандидатів від політичної партії (блоку партій). Підставою для вибору є підтримка політичної платформи чи програми розвитку держави, задекларованих зазначеним політичним об’єднанням. У такому разі мандати розподіляються між політичними силами пропорційно до кількості голосів, відданих за них. Квоти визначаються за формулами (наприклад, формула Томаса Хейра – Угорщина; формула дОндтома- Швеція). Пропорційна система вперше була застосована в 1888 р. – у Сербії та Бельгії в 1889 р. На початку ХХ ст. нараховувалися 152 різновиди. В наш час вона існує більше ніж у 60 країнах , зокрема в Австрії, Бельгії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії. Для пропорційних систем найбільш характерними рисами є: 1) створення більш великих округів, від кожного з яких обирається декілька депутатів (в ідеальному випадку вся країна перетворюється в єдиний виборчий округ: так обирається Кнессет – парламент Ізраїлю); 2) вибори є суворо партійними (кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади); 3) використання виборчої квоти (виборчого метра), тобто найменшої кількості голосів, необхідних для обрання одного кандидата. Визначається вона по-різному. Зокрема, ще у 1855 р. англійський адвокат Томас Хер (Hare) запропонував квоту, яка визначається за формулою: Q = x : y, де Q – це квота, х – кількість поданих голосів і у – кількість мандатів, які належать розподілу. Після того, як квота визначена, кількість голосів, зібраних кожною партією, поділяється на цю квоту, і отримані від цього поділу цілісні числа показують, скільки мандатів належить тій чи іншій партії. Використання квоти Т.Хера характерне для Угорщини, Румунії, Естонії. Існують три різновиди пропорційної виборчої системи: 1. При застосування пропорційної виборчої системи з жорсткими списками (наприклад, у Португалії, Ізраїлі) кожне з політичних об’єднань-учасників виборів (партія, блок, коаліція тощо) пропонує свій виборчий список, самостійно визначаючи послідовність розташування у ньому прізвищ кандидатів в депутати. Отже, якщо це об’єднання склало список зі 100 кандидатів і отримало на виборах 10 відсотків голосів, то перші 10 осіб із списку автоматично стають депутатами. ПОРТУГАЛІЯ: Виборчі округи утворюють 18 адміністративних одиниць та дві автономні території – Азорські острови і Мадейра. Громадяни Португалії, які тимчасово проживають за межами країни, об’єднуються у два іноземних округи (Європа та решта), від кожного з яких обирається по два депутати. Значення виборчих округів (кількість мандатів) коливається від 48 до 2 і є пропорційним до кількості населення даного регіону.Виборчі списки кандидатів висуваються політичними партіями та коаліціями партій. Списки є закритими, тобто виборець не має права проголосувати за конкретного кандидата або змінити його порядковий номер через надання преференції – обирається список у цілому. Підрахунок місць, отриманих кожним із регіональних списків, відбувається за методом пропорційного представництва д’Ондта (найвищого середнього). (Розділ ІІІ Глава І Конституції Португальської республіки) 2. Пропорційна виборча система з преференціями (застосовується у Фінляндії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах) дає можливість враховувати персональні вподобання виборців. Тобто громадяни мають право не тільки проголосувати за конкретну партію чи коаліцію, а й позначати у списку номери тих кандидатів, яких вони особисто хотіли б бачити в парламенті.ФІНЛЯНДІЯ – ЕДУСКУНТА, ПАР. 25 КОНСТИТУЦІЇ: Країна поділена на 15 виборчих округів, які відповідають регіонально-му розподілу. Значення кожного виборчого округу (кількість мандатів) за- лежить від кількості населення (усі вони є багатомандатними, за винятком Аландської автономії, від якої до парламенту обирається один депутат). Значення округів переглядається та уточнюється за півроку до наступних парламентських виборів. Виборці голосують не за партійний список у цілому, а за окремих кандидатів зі списків. Результат партії у даному окрузі безпосередньо залежить від суми голосів, відданих за її кандидатів. Зрештою, до парламенту потрапляють найбільш «популярні» із них. З одного боку, це сприяє більш тісному зв’язку депутатів з електоратом свого округу, а з іншого – має наслідком розгортання внутрішньопартійної конкуренції за місця. По-друге, відсутність у списку «партійних номерів» у поєднанні із забороною балотуватися більш ніж у одному окрузі веде до втрати політичними силами рис партій лідерського типу. По-третє, історично фінська партійна система є високо фрагментованою й структурованою за певними соціальними кліважами, які здебільшого дублюються лініями територіального розколу. Внаслідок цього головні політичні сили, навіть претендуючи на загальнонаціональний статус, мають явно виражену регіональну підтримку. 3. Пропорційна виборча система з напівжорсткими списками (застосовується в Австрії) надає виборцеві можливість за його бажанням проголосувати або за партійний список загалом, або віддаючи перевагу (преференцію) комусь із кандидатів у списку. Практика свідчить, що більшість виборців схильна обирати перший варіант, не вдаючись у деталі. Тому, відповідно, більше шансів обратися мають кандидати з першими порядковими номерами. (КОНСТ АВСТРІЇ, СТ. 26 вибори проводяться за пропорційною виборчою системою в 43 багатомандатних округах, з розподілом мандатів у три етапи – на рівні 43 багатомандатних округів (розподіляється приб( лизно 90 мандатів), на рівні земель (розподіляється близько 65 мандатів) та на загальнонаціональному рівні (розподіляється приблизно 25 мандатів). Кожен виборець має до 3 голосів і може проголосувати за список партії в багатомандатному виборчому окрузі, одного кандидата від цієї ж партії, висунутого у багатомандатному виборчому окрузі, а також одного кандидата від цієї ж партії, висунутого в регіональному багатомандатному виборчому окрузі. Спочатку відбувається розподіл місць у 43: за формулою Хейра вираховується скільки місць відповідна партія отримує в нижній палаті. Черговість проходження кандидатів від партії до нижньої палати визначається кількістю отриманих ними преференцій виборців: ті кандидати, які отримали більше преференцій, мають першочергове право на отримання мандатів за результатами регіонального перерозподілу; після розподілу мандатів на основі преференцій мандати між кандидатами від партії розподіляються залежно від черговості розташування у списку. ) Система панаширування — виборець має право висловитися стосовно певної кількості кандидатів незалежно від їхньої партійної належності, «змішуючи» кандидатів від різних партій. Дана система дозволяє виборцю проголосувати за партію, що йому подобається, також віддати перевагу кандидатам з інших партій. Такий різновид пропорційної системи використовується у Швейцарії та Люксембурзі, і виборцям надане право накопичувати переваги — віддавати найбажанішим кандидатам одразу декілька голосів, таким чином ранжуючи кандидатів за ступенем переваги. До безперечних переваг пропорційної виборчої системи слід віднести те, що вона сприяє розвиткові політичних партій, підвищує їх відповідальність перед суспільством, а також дає шанс різним політичним силам у чесній передвиборчій боротьбі здобути місця у представницькому органі державної влади. Разом з тим існує небезпека, що робота парламенту, обраного за пропорційною системою, так само як і сформованого ним уряду може бути вкрай неефективною через надмірну розпорошеність представлених у ньому політичних сил.Противники пропорційної виборчої системи в якості одного з її недоліків вказують також на знеособленість партійних списків, що особливо відчутно за наявності жорстких (закритих) списків. Адже виборці фактично голосують за лідера (лідерів) політичної сили, часто не знаючи, кого ще вони обирають. Так, в Україні в бюлетені вказуються прізвища п’ятьох перших кандидатів в депутати – “перша п’ятірка”. Інший бік медалі полягає в тому, що за такої ситуації депутат незрівнянно більше залежить від партійної волі, аніж від волі виборців. Також часто постає проблема повноцінного представництва у парламенті регіональних еліт. За пропорційної системи формується багатопартійний парламент і, як правило, у ньому триває гостра політична боротьба. Уряд також зазвичай формується як коаліційний, що іноді ускладнює прийняття рішень. Досягти компромісу між принципом представництва різних політичних сил у парламенті та стабільністю сформованого ним уряду з урахуванням інтересів регіонів країни дозволяє змішана виборча система. | |
| Просмотров: 640 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |