| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Конституційне право - 3
| [ Скачать с сервера (278.7 Kb) ] | 26.01.2018, 21:34 |
| 1. Конституційно-правове регулювання соціальних відносин в зарубіжних країнах. Соціальні відносини (у вузькому значенні терміна) - це відносини між різними спільнотами та соціальними групами, що склалися і розвиваються в даному суспільстві. Соціальні відносини характеризує відома цілісність, обумовлена тим, що неминуче існуючі в суспільстві соціальні суперечності виявляються в рамках певної рівноваги. Порушення цієї рівноваги призводить до виникнення соціального конфлікту, який може придбати різну ступінь гостроти і в результаті дозволу якого можливо більш-менш різка зміна соціальної системи. Конституційне право містить норми, які фіксують соціальну структуру суспільства та регулюють відносини між великими соціальними спільнотами. У конституційному праві окремих країн (Австрія, Угорщина) є положення про культурно-національної автономії, визнаються колективні права національних та мовних меншин (Італія, Іспанія), говориться про захист каст і племен, що знаходяться на нижчому щаблі розвитку (Індія), стимулювання розвитку, про особливі права індіанців (Бразилія). У більшості сучасних конституцій існують норми про соціальної солідарності в суспільстві, співпрацю різних верств населення (ст. 2 Конституції Італії 1947 р Бразилії 1988). До сфери соціальних відносин належать питання сім'ї та шлюбу. У конституціях багатьох країн (Іспанія, Німеччина, Греція та ін.) Існують норми, що заохочують шлюб, що встановлюють взаємні права та обов'язки батьків і дітей. Однак, наприклад, КНР дотримується політики планування народжуваності з метою приведення зростання населення у відповідність із планами економічного і соціального розвитку країни (ст. 25 Конституції). Конституційні принципи правового регулювання соціальних відносин: - Правове визначення відносин між працівниками та роботодавцями (між працею і капіталом); - Рівноправність незалежно від статі, раси, національності, мови, релігії; - Визнання і гарантування колективних прав національних (та інших) меншин; - Визнання права на самовизначення народів (націй); - Заохочення та охорона шлюбу і сім'ї; - Заборона порушення свободи шлюбу; - Гарантована зашита прав та інтересів дітей; - Обов'язок держави забезпечувати збереження і поліпшення навколишнього середовища, а фізичних та юридичних осіб - дотримуватися вимог екології у своїй виробничої та іншої діяльності; - Раціональне природокористування; - Охорона життя і здоров'я людини, організація медичної допомоги; - Захист соціально слабких громадських груп (у двох формах: соціальне страхування та соціальна допомога); - Захист споживачів і користувачів і т.д. 2. Власність в конституціях зарубіжних країн. Конституційно-правове регулювання відносин власності в зарубіжних країнах. Слід насамперед відзначити, що в повсякденній мові, а часом і в законодавстві, у тому числі конституційному, термін «власність» розуміється принаймні у двох сенсах. Більш загальний, філософський і точний зміст даного терміну - це форма привласнення благ, відносини між людьми з її приводу. Право власності в цьому сенсі, як встановили ще давньо-римські юристи, - це право володіти, користуватися і розпоряджатися конкретним майном. «Природні багатства перебувають у державній власності», - свідчить частина перша ст. 73 Конституції Союзної Республіки Югославії 1992 року. Следовательно, держава, за цією Конституцією, є власником усіх природних багатств і має право, зокрема, одержувати від них прибуток навіть у тому випадку, якщо право їх розробки поступиться іншим особам. Але, з іншого боку, свобода розпорядження природними багатствами такий конституційною нормою обмежена: держава не може поступитися / право власності на них. Інше значення терміна «власність» - майно. Наприклад, частина перша ст. 18 Конституції Республіки Болгарія 1991 встановлює: «Підземні багатства, прибережна смуга пляжів, республіканські дороги, а також води, ліси і парки національного значення, природні й археологічні резервати, визначені законом, є виключною державною власністю», тобто майном, власником якого може бути виключно держава. Ми, однак, постараємося надалі уникати вживання терміна «власність» в цьому другому значенні, щоб не допускати змішування понять. Говорячи про поняття, слід ще згадати про такий, як «надбання», яке також часом зустрічається в конституціях. Іноді воно служить синонімом понять «власність», «майно», однак частіше не має цивільно-правового змісту і означає, що дане майно в силу своєї особливої ??цінності складається під юрисдикцією держави або самоуправлінських публічної влади незалежно від того, у чиїй власності перебуває. Для власника можуть бути тому встановлені певні обмеження. Наприклад, абз. 5 ст. 5 Конституції Республіки Монголія 1992 передбачає, що «худоба є національним надбанням і знаходиться під захистом держави». За своїм характером власність ділиться на два види: публічну і приватну. Публічна власність відрізняється своєю неделимостью. Навпаки, приватна власність ділена. Суб'єктом права публічної власності може бути держава, суб'єкт федерації (штат, провінція і т.п.), самоврядна місцева територіальна спільність (регіон, місто, громада тощо), а в ряді випадків - громадське формування (політична партія, церква, тощо). Наприклад, поселяючись в місті, особа автоматично включається в число власників міського майна, а, залишаючи місто, щоб оселитися в іншому місці, настільки ж автоматично втрачає цю якість без права забрати свою частку. Публічна власність завжди колективна. Колектив-": вость ж передбачає рівний для всіх власників обсяг прав на майно. Іноді, втім, законодавство визнає носіями права публічної власності не колективи людей, а органи цих колективів (муніципальні ради тощо). Ці орга--; ви незалежно від того, вважаються вони власниками чи ні, І & як правило, здійснюють поточне розпорядження майном, знаходяться в публічній власності відповідних колективів. Суб'єктом права приватної власності може виступати будь-яка фізична або юридична особа, тобто приватна власність може носити індивідуальний, сімейний, груповий, колективний характер. У разі групової власності обсяг прав окремих власників на спільне майно може бути рівним і нерівним, може залежати, зокрема, від розміру частки, яка виступає у формі паю, акцій та ін Слід особливо відзначити, що держава, місто і інші так звані корпорації публічного права можуть бути суб'єктами і приватної власності, володіючи, наприклад , пакетом акцій якої-небудь приватної фірми. Таким чином, слід підкреслити, що публічний або приватний характер власності визначається насамперед режимом майна, а не тим, хто є власником, - корпорація публічного права або приватна особа. Підкреслити слід і те, що міська (муніципальна) і общинна (комунальна), так само як і регіональна (обласна, повітова і т.п.) власність, будучи публічної чи приватної, не є державною. Це власність відповідних територіальних колективів та їх об'єднань (іноді, як зазначалося, їх органів самоврядування), і управляють нею не місцеві державні органи, а органи місцевого самоврядування. Так йде справа принаймні в демократичних державах. 3. Конституційне закріплення принципу мультикультуралізму в сучасних Конституціях держав Європи. Мультикультуралізм – це таке явище суспільного життя яке передбачає мирне співіснування різних культур та етносів у рамках одного суспільства. Цей феномен почав відображатися як у культурному, так і у політичному житті, тому став невідворотним явищем сьогодення. Дискусія щодо цього питання ведеться уже більше тридцяти років, і весь цей час супроводжується гострою полемікою. В останні роки мультикультуралізм все більше піддається критиці, але це суттєво не впливає на рівень дослідження питань, що стосуються цього феномену. Все більш актуальними стають проблеми, що стосуються мультикультурного плюралізму, мультикультурного суспільства, діалогу культур, вияви мультикультуралізму у політичній, соціальній та економічній сферах, які об’єднуються під загальним явищем всеохоплюючої глобалізації. Щоб коротко охарактеризувати мультикультуральну модель Європи, варто охарактеризувати декілька країн Західної Європи де на сьогодні є дуже актуальними питання взаємодії корінної культури та культури іммігрантів. Варто також зазначити, що європейська модель дуже відрізняється від запропонованих попередніх. Головна відмінність тут у тому, що Європа одночасно є полікультурною, тут змішалися різні етноси і утворився єдиний стереотип європейської людини. Але з іншого боку, іммігранти, які населяють Європу не бажають зливатися з корінним населення, але і корінне населення не переймається проблемами взаємодії різних культур. Лідери низки європейських держав (Великобританії, Німеччини, Франції) один за одним зробили заяви про те, що в їхніх країнах провалилася політика мультикультуралізму. Розпочнемо із Франції, основною проблемою, пов’язаною з іммігрантами, завжди був іслам. На відміну від іммігрантів з Південної Європи, які як і французи – католики, іммігранти, які сповідують іслам, так і не змогли органічно влитися у французький культурний потік. Не маючи можливості асимілювати цих вихідців з ісламського світу, республіканська модель вперше зазнала серйозного фіаско, підірвавши віру французів у здатність їх культури «перетворювати» все «чужорідне». Більшу частину повоєнних іммігрантів в Англії склали негри Центральної Америки. Тут імміграція стала найбільш помітним наслідком колоніалізму, тому проблеми імміграції тут завжди були тісно пов’язані з проблемами расизму. Англія завжди дотримувалася жорстокої імміграційної політики. У руслі цієї політики національним меншинам не надавалось широких прав, але всі вони розглядались як члени мультикультурного суспільства, заснованого на взаємній толерантності. Як наслідок – в Англії дуже сильно розвинене етнічне самовизначення іммігрантів. Винятком не стала і Німеччина. З проблемою культурних відмінностей німецький уряд має настільки ж непохитну позицію: Німеччина повинна бути німецькою, а не мультикультурною. Іслам тут не визнаний в тій мірі, в якій визнано «рідними» для Німеччини католицизм і протестантизм. Модель, яка отримала розвиток у Німеччині, не дозволяла отримати громадянство іммігрантам у третьому поколінні (онукам іммігрантів) турецького походження, чиєю ріднею стала німецька. Німеччина завжди була іммігрантською країною, хоча німецький уряд далеко не завжди визнавав цей факт. Подібна позиція створила ґрунт для неонацистських та інших расистських акцій, лише посилюючи проблему. 4. Конституційно-правове регулювання релігійних відносин і статусу церкви в зарубіжних країнах. В більшості країн церква конституційно відокремлена від держави, а релігія оголошується приватною справою людини. У деяких демократичних країнах проте конституційне право несе відбиток певної антицерковної спрямованості, обумовленої боротьбою проти клерикальних намірів церкви. Наприклад, мексиканська Конституція не дала церкві статусу юридичної особи, заборонила їй володіти нерухомим майном, заборонила релігійні обряди в публічних місцях (ст. 24, п. II ч. 9 ст. 27). Згідно п. I ст. 3 «освіта, критерії якого виключають яку б то не було спільність з релігійною доктриною, будучи засноване на результатах наукового прогресу, спрямоване на боротьбу з невіглаством і його наслідками, особистою залежністю, фанатизмом і забобонами». З цієї конституційної формули можна зробити висновок, що релігійність ототожнюється з невіглаством, фанатизмом, забобонами. Однак такі негативні якості притаманні бувають атеїстам нітрохи не рідше, ніж віруючим, і мало які релігійні доктрини несумісні з науковим прогресом. Головний недолік цієї конституційної формули в тому, що вона може послужити підставою для обмеження академічної свободи. Втім, в 1991 році в Конституцію було внесено поправку, що означає державне визнання церкви. Є й такі демократичні держави, де та чи інша релігія проголошена державною, офіційною або панівною. Вище, в гол. III, вже наводилися приклади Конституцій Греції та Болгарії, які відзначають особливе положення восточноправославной релігії і церкви. У Великобританії визнаються державними англіканська церква Англії і пресвітеріанська церква Шотландії. Главою обох церков є британський монарх (нині королева Єлизавета II), який призначає на вищі церковні посади. У Палаті лордів британського Парламенту є певна квота для церковних ієрархів, що займають в цій палаті місця довічно. На щорічних генеральних асамблеях церкви Шотландії нерідко обговорюються політичні проблеми. Ми вже говорили про Швецію як про країну, де церква все ще не відділена від держави. У прийнятій в 1991 році редакції п. 9 перехідних положень до Форми правління сказано, що основні приписи про Шведської церкви встановлюються Законом про Шведської церкви, який приймається в тому ж порядку, що й основні положення Акта про Риксдагу, чому передує отримання висновку Церковного собору. Останній є вищим органом Шведської церкви і на відміну від органів переважної більшості інших церков обирається демократичним чином, причому у виборах беруть активну участь політичні партії. У ряді країн статус релігійних громад і церков детально врегульовано поточним законодавством. Наприклад, у Франції згідно Закону про відділення церкви від держави 1905 Республіка на противагу Швеції не визнає і не субсидіює ніяку церкву і не оплачує її служителів. Правда, в бюджетах держави і місцевих колективів можуть бути збережені витрати на духовну службу, покликані забезпечити свободу релігійних відправлень в публічних установах - школах, притулках, в'язницях і пр. У місцях, призначених для релігійних служб, забороняється проводити політичні зібрання. В Італії, де історично сильно вплив католицизму, відносини між державою і католицькою церквою, як уже згадувалося, будуються на конституційній і договірній основі. Згідно ст. 7 Конституції обидва суб'єкта незалежні і суверенними кожен у своїй сфері, а відносини їх регулюються Латеранські угоди, укладених в 1929 році і новеллізованнимі в 1984 році (новеллізація Латеранських угод не вимагає, як зазначалося, зміни Конституції). Відповідно до ст. 8 відносини інших віросповідань з державою регулюються законом, що приймається на основі угод з представниками цих віросповідань. Конкордат 1984 між італійським Урядом і Святим престолом передбачив відділення церкви від держави і скасував принцип, згідно з яким католицька релігія вважалася єдиною релігією Італійської держави. За церковними установами був визнаний статус юридичної особи, і вони відносно оподаткування та порядку діяльності були прирівняні до світських благодійним і освітнім установам. Священнослужителі отримали право на їх прохання звільнятися від військової та її замінника цивільної служби; в разі загальної мобілізації вони можуть бути покликані для виконання релігійних функцій у збройних силах або направлені в санітарні формування. Шлюби, укладені відповідно до канонічного (церковним) правом, тягнуть правові наслідки у разі реєстрації в книгах реєстрації актів цивільного стану. Обидві сторони співпрацюють у галузі охорони історичної та художньої спадщини. Італійська Республіка, визнаючи цінність релігійної культури та враховуючи, що принципи католицизму є історичною спадщиною італійського народу, продовжує у спільних цілях освіти викладання католицької релігії в державних навчальних закладах, крім університетів, причому кожному гарантується право вибору - використовувати або не використовувати дане викладання. У ряді інших демократичних держав практикується фінансування церков з державного бюджету, церковним актам цивільного стану надається юридична сила і т. д. Однак, як показано вище, зазвичай державний характер надається релігії і церкви конституціями країн з авторитарними і тоталітарними режимами. Іслам, наприклад, визнається державною релігією більш ніж в 30 країнах (ст. 2 Конституції Йорданії, ст. 7 Конституції Об'єднаних Арабських Еміратів, ст. 1 Конституції Катару та ін.) Так, преамбула Конституції Королівства Марокко говорить: «Королівство Марокко - суверенна мусульманська держава». Згідно ст. 19 Король стежить за дотриманням ісламу і Конституції. Положення Конституції, що стосуються монархічної форми правління і мусульманської релігії, не можуть бути переглянуті (ст. 101). У деяких мусульманських країнах (Алжир, Ірак) оголошення ісламу державною релігією означає лише, що держава поважає сповідування більшістю населення ісламську релігію і в загальній формі заявляє про свою прихильність певним ісламським традиціям, які входять до складу культурної спадщини народу. В інших таких країнах (Саудівська Аравія, Іран, Пакистан) мусульманське право - шаріат має більш високу юридичну чинність, ніж закон і навіть конституція. Для мусульманських країн традиційно характерна величезна роль одноосібного лідера в житті суспільства і держави, надзвичайно висока престижність всього пов'язаного з владою. Ісламські норми нерідко визначають конкретні інститути державної влади аж до їх компетенції та порядку формування. Невід’єм.частиною політ.с-ми дем.сус-ва є політ.партії, як один з видів громадських об’єднань, основною ціллю яких є здійс-ня домінуючого впливу на держ.вл. Етимологічно «партія» означає частина. Зародження партій пов’язане із виник.респ.форми правл-ня і може бути віднесено до часів античності. Але власне політ.партії виник.у 18-поч.19 ст. в Європі (у Великобрит., Фр.) та в пн.Америці в період бурж.рев-цій та формування парл-нту. Масовою причиною виник-ня політ.партій послужило поширення всезаг.виб.п-ва. Першопочатково вони діяли в період виб.кампаній і не мали постійно діючих місцевих орг-цій, не проводили регул яр.з’їздів та конф-цій. Їх члени не були зв’язані парт.дисц-ною. Кож.прат.ств-ся для захисту інтересів (як пр-ло ек.чи нац.) певної верстви нас. В роз-ку партій виділяють три періоди: 1) 16-17 ст. – протопартійний (партії були аристократич.угрупуваннями, які об’єднували небагаточис.предс-ків політ.еліти; 2) 18-19 ст. – з’явилися близькі до суч.політ.партії, які являли собою мало чисельні політичні клуби, орієнтовані на залучення до актив.д-сті впливових гром-н в життєвоважл.сферах сусп.ж-тя.; 3) поч..20 ст. – теп.час. – період формування і д-сті суч.політ.партій, з’явилися з-ни про політ.партії. Існ.багато підходів до визначення суті політ.партії: розуміння партії як групи людей, що притримується однієї ідеологіч.доктрини (фр.філ-ф Бенжамен Констант); партія як виразник інтересів певних класів (марксизм-ленінізм); партія як орг-ція, що діє в с-мі д-ви (М.Дюверже, суч.фр.держ.діяч.); партії-канал зв’язку між відповідними інтересами та їх реалізацією в держ.структур.ор-нах; партії-охоронці к-ції, виступають в ролі арбітра при виріш.конст.пит. Політ.партія – це найбільш активна і організована частина соц.групи, об’єднана загальними цілями, інтересами та ідеалами, яка бореться за владу чи за участь у здійс-ні влади шляхом впливу на формування заг.волі гром-н, участь у виборах і д-сті ор-нів держ.вл.і місц.самовр-ня. Тепер є можливість виділити най важливий і ознаки політичних партій: • певна тривалість існування в часі цієї організації - від місяців до сотень років; * розробка чіткої політичної лінії поведінки, яка випливає з програмних засад; • метою політично-організаційної діяльності є досягнення, утримання або повалення (прагнення) влади; * чітко сформульована політична програма дій на певний період. Політичні партії виконують дуже важливі, можна сказати, незамінні функції у політичному житті.Партії мають свою організаційну стр-ру., програму, с-му цілей, захист і пропаганду якої вони ведуть. Програма виражає соціально-політичну сут-сть партії, показує чиї інтереси вона захищає, які політ.сили за нею стоять. Д-сть партій є одним із важливих форм реалізації принципів нар.сув-ту і представницького правління. В к-ціях різ.кр-н по-різ.визначаються партії, як ст.4 К-ції Фр.: «політ.партії сприяють вираженню поглядів під час голосування». Акт про форму правл-ня Швеції:«під партією розуміється будь-яке об’єд-ня чи група виборців, які виступають на виборах під особл.найменуванням». Ст.29 К-ції Греції: «партії повинні служити вільному функціонуванню демократичного устрою». Ф-ції політ.партій – осн.напрямки їх д-сті, обумовлені їх цілями та завданнями: 1. представницька (вираження інтересів певних верств нас.); 2. соціалізаторська (залучення нас.в ряди партії); 3. ідеологічна ф-ція (пропаганда своїх цінностей, свого світосприйняття); 4. комунікативна ф-ція (підтримка зв’язків із правлячими колами, нас., виборцями); 5. політична (участь у б-бі за вл.). 6. Типологія політичних партій в зарубіжних країнах. Типи політичних партій залежать від характеру політичної орієнтації, способи вираження і подання приватного інтересу тієї чи іншої соціальної групи як загального інтересу. Їх можна класифікувати за низкою критеріїв. За соціально-політичної сутності партії поділяються: на революційні; реформаторські (виступають за зміну політичного курсу шляхом реформування): консервативні (від лат. conservator - охоронець). Вони виступають за збереження традиційного порядку, орієнтовані на обмеження соціальної і економічної діяльності держави; соціал-демократичні (що відстоюють інтереси найманих працівників і менш забезпечених верств населення, захищають державні соціальні програми); екстремістські (закликають до незаконних методів боротьби); конфесійні (об'єднують осіб певних віросповідань); національні (виражають на державному рівні специфічні інтереси тієї чи іншої етнічної групи, як правило, ставлять завдання забезпечення її пріоритету у державі або конкретному регіоні). По місцю і ролі партій у політичній системі , вони діляться: на державні (партія формує державну систему влади і управління). Їм, як правило, властиві антидемократичні традиції; авторитарні (не зливаються з державою, але складають основу політичного режиму і користуються його підтримкою); парламентські (пройшли на виборах у вищий представницький (законодавчий) орган державної влади, які подолали виборчий бар'єр і сформували депутатські фракції (групи)); легальні (функціонують у відповідності з конституцією та законодавством); нелегальні (існуючі та діючі в порушення законів держави, і в силу цього піддаються переслідуванням). Між двома першими групами партій часто важко провести чітку межу. За місцем партій у політичному спектрі суспільства розрізняють: праві та центристські (у розвинених країнах вони домінують); ліві і лівоцентристські; праворадикальні. По організаційній структурі виділяються партії: централізовані (організаційно оформлені, для яких характерно документальне оформлення членства, наявність первинних організацій, членських внесків або регулярної фінансово-матеріальної допомоги); децентралізовані (організаційно неоформлені партії, що існують в основному на добровільні пожертвування); кадрові (відрізняються нечисленністю і організаційної рихлістю; головна їх завдання - рекрутувати до своїх лав референтних осіб, здатних залучити підтримку великого числа виборців з різних соціальних верств, незалежно від ідеологічних поглядів). Це, як правило, європейські партії консервативної спрямованості; масові (забезпечують більшу членську масу, прагнуть збільшити число членів, зміцнити зв'язки, кріпити організаційні структури; ідеологія використовується для широкої політичної мобілізації; як правило, члени партії не тільки сплачують партійні внески, але й беруть активну участь у партійних справах). Це головним чином партії комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної спрямованості; з формально визначеними принципами членства; з вільним членством. По виду партійного правління (керівництва) ці об'єднання підрозділяють: на партії з колективним керівництвом; колективного керівництва з чітко вираженим верховенством лідера; закріплюють особистісний (харизматичне) керівництво. Рідко зустрічаються партії з консенсуальних правлінням. З представництва в центральних органах державної влади і участі в здійсненні офіційної політики розрізняються правлячі партії і опозиційні. Типовий приклад: якщо у США Білий дім займають республіканці (правляча партія)), то в опозиції перебувають демократи. Також виділяють партії проблемні, які викликані і підпорядковують свою програму і діяльність вирішення будь-якої великої політичної або соціальної завдання, що вимагає невідкладного рішення (екологи - "зелені", партії миру, земельної реформи). За масштабом діяльності партії класифікують на загальнонаціональні і регіональні. Примітно, що останні активно діють в таких розвинених країнах, як Бельгія, Італія, Японія. Світова практика знає декілька способів утворення політичних партій. Залежно від цього зарубіжні країни можна поділити на три групи. 1. Держави, де порядок утворення партій не врегульоване правом. Організація політичних партій трактується як приватна справа громадян і здійснюється на основі свободи об'єднання. У Швейцарії, Австралії, Канаді, Новій Зеландії немає спеціальних законів про партії, на них поширюються загальні конституційні норми і положення законів про союзи, згідно з якими будь-яка група громадян має право створювати свої партії, якщо їх цілі і завдання не суперечать основам конституційного ладу держави. Партія вважається існуючою вже в силу проголошення самої себе в якості такої. При цьому закони про союзи можуть детально регулювати партійне життя, здійснення партіями функцій на федеральному і муніципальному рівнях: процедури і правила обрання делегатів на партійні з'їзди, строки і порядок їх проведення, питання ведення партією виборчої кампанії. 2. Держави, законодавство яких не вимагає формальної реєстрації політичних партій в якомусь державному органі. Разом з тим згідно з національним законодавчим приписам організація набуває статусу партії лише після подання до компетентних органів певні документи (ФРН, Австрія). 3. Держави, у правових актах яких передбачена обов'язкова реєстрація партій. Повноваженнями щодо їх реєстрації наділяються різні державні органи, найчастіше відомства юстиції та внутрішніх справ. Обмеженням багатопартійності в демократичних країнах є конституційна заборона діяльності партій, використовують насильницькі методи боротьби за владу (партії фашистського, мілітарного типу, програми яких спрямовані на повалення легітимної влади, скасування конституції). До всіх партій пред'являється вимога дотримуватися конституції, закони і демократичний режим внутріпартійного життя. У міжнародних документах останнього часу прямо і недвозначно встановлено, що партії не повинні зливатися з державою. 7. Поняття та види партійних систем. Партійна система — це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов'язані між собою та з державою і які беруть участь у здійсненні державної влади. Під терміном «партійна система» розуміють: -право партій на формування власної системи правління; -сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому; - сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у суспільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві; - сукупність політичних партій, що існують у країні незалежно від форм діяльності та ступеня інституціоналізації, згідно з чинним законодавством. Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — кількості партій, які реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. Відповідно вирізняють: однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Ця типологія належить М. Дюверже, який виокремлює також «систему двох з половиною партій»— проміжний варіант між двопартійною та багатопартійною системами, коли сили двох партій врівноважуються. Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює: 1.Однопартійну систему, що має такі ознаки: — існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших; — зрощення партійного апарату з державним; — тоталітарний політичний режим. 2. Систему з гегемоністською партією — існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном. 3. Систему домінуючої партії — домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями. 4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами: — наявністю кількох політичних партій; — існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші; — формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах; — впливовою опозиційною партією, яка програла вибори; — демократичним політичним режимом. 5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму: — наявність у країні багатьох політичних партій; — репрезентація в парламенті лише кількох партій; — репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій; — відсутність позасистемної опозиції; — демократичний політичний устрій. Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму: — однопартійне правління — уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах; — двоблокова коаліція — уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах; — мультипартійна коаліція — уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. 6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму: — наявність багатьох політичних партій — гострота ідеологічного розмежування між ними; — присутність серед опозиційних партій позасистемних; — формування уряду партіями центру; — наявність двосторонньої деструктивної опозиції; — демократичний політичний режим. 7. Атомізовану партійну систему: — наявність і незначна впливовість усіх партій — присутність серед опозиційних партій позасистемних; — формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; — демократичний або авторитарний політичний режим. Існують два різновиди атомізованої системи:— система крайнього плюралізму — уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями; — авторитарна псевдопартійність — багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки. 8. Основні моделі фінансування політичних партій. Як правило, в багатьох державах існують три групи фінансових джерел: власні кошти політичних партій, приватне фінансування та державне фінансування. 1) Власне засоби партії створюються за рахунок вступних і членських внесків, відрахувань в партійну касу від платні членів партії, які займають посади у владних структурах (депутати парламенту, члени уряду), доходів від партійних заходів (проведення виставок, лекцій, фестивалів), доходів від майна і підприємницької діяльності . Власні кошти політичних партій, особливо членські внески, складають в більшості випадків незначну частину їх ресурсів. Наприклад, в Італії членські внески більшості партій не перевищують в середньому 20% всіх їх доходів. 2) Переважним в більшості країн залишається приватне фінансування. Під цим розуміються добровільні пожертвування фізичних і юридичних осіб (грошові внески, дарунки, відмови за заповітами). У більшості країн забороняється фінансування політичних партій з-за кордону (від міжнародних організацій, іноземних держав, організацій, громадян та їх об'єднань). Таке фінансування розглядається як втручання у внутрішні справи держави. Пожертвування приватних юридичних осіб в партійні каси особливо зростають в період проведення виборчих кампаній. Вони використовуються як засіб підпорядкування політичних партій інтересам певних соціальних груп фінансового та промислового капіталу, є однією з причин поширеною політичної корупції. 3) Третім джерелом фінансування діяльності політичних партій є держава. Державне фінансування реалізується в наступних формах: загальне, спеціальне і непряме. • Загальна (нецільове) фінансування спрямовується на підтримку організаційної діяльності партій. Кошти витрачаються на утримання партійного апарату, проведення з'їздів, конференцій, оренду приміщень, придбання обладнання. • Спеціальне фінансування означає субсидування певних видів діяльності. До них відносяться проведення виборчих кампаній, діяльність парламентських фракцій. • Непряме державне фінансування включає, як правило, надання партіям безкоштовного ефірного часу та місця для публікації заяв в державних засобах масової інформації, транспортних послуг і послуг поштово-телеграфної зв'язку, різного роду податкових пільг. Державне фінансування стало певним засобом підтримки політичних партій. Фінансові кошти розподіляються між партіями відповідно до числа зібраних голосів і отриманих мандатів (в Німеччині партії отримують держ. Субсидії пропорційно зібраним на виборах голосам, в Фінляндії - по місцях в Етускунте (парламенті), але наприклад в США держава фінансує тільки президентські вибори. Крім цього субсидується партійна преса, освітні та дослідницькі інститути, створювані партією, молодіжні організації, що примикають до партії. Загальне та спеціальне фінансування політичних партій проводиться з державного бюджету, в якому воно виділяється окремим рядком. 9. Поняття та основні форми безпосередньої демократії. Безпосередня демократія – це форма безпосереднього волевиявлення всього народу або будь-яких груп населення. Французькі вчені-конституціоналісти А. і Ф. Демішель і М. Пікемаль зазначають, що демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зібраннях, якщо немає відмінності між правлячими і керованими [1] . Звичайно, проблема полягає тут у з’ясуванні “обсягу” безпосередньої демократії. Так, в окремих випадках народ бере участь разом з його представниками у вирішенні питань законодавчого або конституційного порядку: він може володіти або правом законодавчої ініціативи, або правом вето (в останньому випадку незгода частини населення із законом, прийнятим представниками, вимагає консультації з усім народом з метою з’ясування, чи повинен даний закон набрати чинність). В інших випадках право прийняття ухвали передається народові або частково (всенародний референдум з метою підтвердження того, що було зроблено представниками, цей інститут особливо часто використовується при перегляді конституцій), або у повному обсязі, коли представники зовсім усуваються від участі у з’ясуванні питання, винесеного на референдум. Звернемо увагу на те, що теорія і практика конституціоналізму переважної більшості зарубіжних країн висловлюються не на користь панування народу в розумінні ідентичної демократії. Західнонімецький професор Конрад Хессе, аналізуючи ст. 20 абз. 2 Основного закону країни, зауважує, що демократія не може виходити з одностайної волі народу як передумови самоврядування, а виходить тільки з її реальної основи: відмінність і протилежність думок, інтересів, волевиявлень і прагнень і при цьому існування конфліктів всередині народу. Звідси, наголошує він, випливає положення про те, що вся державна влада походить від народу за умови, що вказані багатоманітності і протилежності постійно роблять необхідним утворення політичної єдності як умови виникнення та дії державної влади. Оскільки єднання означає наявність мінімального консенсусу між усіма сторонами, то повинен існувати певний модус (лат. modus – міра, спосіб, норма), який дозволяє у разі необхідності приймати рішення по суті і без наявності єднання. Таким модусом є принцип більшості, оскільки при вирішенні питання більшістю не буде небажаної реакції несхвалення [2] . У Західній Європі процес управління, тобто прийняття ухвал за волею більшості отримав розвиток у відповідній концепції правління більшості. Обгрунтовуючи своє розуміння цієї концепції, вказані вище французькі вчені зазначають, що коли виникає необхідність приймати рішення, то тільки кількість голосів може служити належним критерієм при здійсненні вибору між різними думками. К. Хессе виділяє декілька форм безпосереднього політичного волевиявлення народу: 1) це парламентські вибори; 2) голосування під час проведення плебісциту або референдуму; 3) за допомогою спеціальних органів (асоціації та політичні партії) [3] . Додамо, що згідно з п. 8 ст. 29 основного закону в ФРН передбачається можливість також і проведення народного опитування та народної ініціативи. Конституція Італії (ч. 2 ст. 71) також передбачає і таку форму безпосередньої демократії, як законодавча ініціатива народу: “народ здійснює законодавчу ініціативу шляхом внесення від імені не менш, ніж п’ятдесяти тисяч виборців законопроекту, складеного у формі статей закону”. Російський учений Н.О. Михальова до названих додає такі форми безпосередньої демократії, як з’їзди народів, місцеве самоврядування, в т. ч. сільські сходи, національно-культурну автономію [4] . Указані форми використовуються у зарубіжних країнах по-різному. Якщо вибори, які були передбачені вже у самих перших конституціях, стали звичною практикою для більшості держав, то інші форми безпосередньої демократії застосовуються не повсюдно. Наприклад, у Великобританії до цього часу йде дискусія щодо доцільності референдуму в умовах парламентарної демократії. Або той факт, що у конституціях колишнього СРСР 1936 р. (п. “д” ст. 49) і 1977 р. (ст. 5) передбачалось проведення союзного референдуму, але він був застосований лише один раз – 17 березня 1991 р. Водночас сам факт включення тих чи інших форм безпосередньої демократії до числа конституційних інститутів може засвідчити про ставлення органів державної влади даної країни щодо ролі громадян у прийнятті найважливіших рішень. 10. Поняття і види виборів. Вибори - це процедура формування державного органу або наділення повноваженнями посадової особи, здійснювана за допомогою голосування уповноважених осіб. Сутність виборів - це визначення партій та посадових осіб, які протягом певного терміну будуть керувати державою, державним утворенням або адміністративно-державною одиницею. Це засіб реалізації народного суверенітету, спосіб вираження громадської думки, форма безпосередньої демократії. Характерні риси виборів: -вибори легітимізують владу;- вибори служать барометром політичного життя; -вибори - засіб селекції політичних керівників. Найпростіша й найбільш зрозуміла класифікація виборів залежно від території їхнього проведення: загальнонаціональними, у масштабах всієї країни, регіональними, що проводяться в межах великих територіальних одиниць (у Канаді – у межах провінцій тощо), і місцевими, що охоплюють адміністративно-територіальну одиницю або місто, тобто поєднують громадян, що живуть на певних порівняно невеликих територіях, у яких є свої місцеві виборні органи. Залежно від того, кого обирають: парламентські, президентські, муніципальні вибори. Залежно від способу волевиявлення громадян (виборців) вибори бувають прямі й непрямі. Прямі – це вибори, коли між виборцем і кандидатом, за якого він голосує (або між виборцем і партією), немає проміжних інстанцій, проміжних щаблів. Виборці безпосередньо обирають конкретну людину на певний пост Непрямі – це такий вид виборів, за якого воля виборців реалізується не прямо, а опосередковується волею групи виборщиків або реалізується через чинний виборчий орган. Непрямі вибори – це такі, які мають проміжний щабель. Є два види непрямих виборів: непрямі і багатоступеневі. Непрямі вибори – коли за допомогою волевиявлення виборців створюється спеціальна колегія виборщиків (довірених осіб), які потім від імені виборців уже безпосередньо самі обирають конкретну посадову особу. Багатоступеневі вибори відрізняються від непрямих, оскільки як виразник волі громадян виступає не колегія виборщиків, а постійно діючий орган: місцева рада, парламент або одна з палат парламенту. Так, прийнято вважати, що багатоступеневими є вибори президента Італії, тому що він обирається колегією, яка складається із членів нижньої палати парламенту. 11. Виборче право в зарубіжних країнах: поняття та принципи. Особливості конституційно-правової регламентації виборчого права в різних країнах. Виборче право – це сукупність юридичних норм, що закріплюють права громадян обирати й бути обраними в органи державної влади, а також право відкликання виборцями обраних осіб, які не виправдали їхньої довіри. Термін "виборче право" має два значення: – в об'єктивному розумінні це система конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави й місцевого самоврядування. Об'єктивне виборче право регулює виборчу систему в широкому значенні. Зазвичай, предметом виборчого права вважаються пов'язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо або опосередковано беруть участь громадяни; – у суб'єктивному розумінні це гарантована громадянинові державою можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування. Це комплекс конкретних прав особи, серед яких особливо слід виокремити активне і пасивне виборче право у зв'язку з політичними правами людини та громадянина. Принципи виборчого права – це ті умови його визнання та реалізації, дотримання яких на виборах робить їх справді народним волевиявленням. Виокремимо основні принципи. Принцип загального виборчого права означає, що виборчі права (або хоча б активне виборче право) визнається за всіма дорослими й психічно здоровими людьми. Це максимум можливого і розумного, який практично ніде не досягається. Загальність означає відсутність дискримінації за будь-якими підставами (статтю, національністю тощо), тобто неможливість відсторонення від виборів яких-небудь громадян або груп населення. Застосування принципів прямого або непрямого виборчого права або їх певне поєднання залежить від порядку формування виборного органу. Пряме (безпосереднє) виборче право означає право виборця обирати й бути обраним безпосередньо у виборний орган або на виборну посаду. Цей принцип діє в переважній більшості випадків на виборах нижніх палат, іноді верхніх палат парламентів – у США, Італії, Польщі, президентів – у Мексиці, Австрії, Болгарії, практично повсюдно у виборах органів місцевого самоврядування. Непряме (багатоступеневе) виборче право означає, що виборець обирає лише членів колегії, яка потім уже обирає виборний орган. Такою колегією може бути державний або самоврядний орган, нижчий стосовно обираного. Непрямі вибори можуть мати два рівні й більше. Двоступеневими виборами обираються, наприклад, президент США, Рада штатів Індії, триступеневими – переважна частина Всекитайських зборів народних представників. Принцип рівного виборчого права передбачає рівну для кожного виборця можливість впливати на результати виборів. Він є наслідком і одним із найважливіших проявів конституційно гарантованої рівноправності громадян. Рівність виборчого права забезпечується насамперед наявністю в кожного виборця однакової кількості голосів. Залежно від виборчої системи в кожного виборця кількість голосів може бути більшою ніж один. Тому важливо, щоб у всіх виборців їх було порівну. Наприклад, на парламентських виборах у Німеччині кожний виборець має по два голоси, а на виборах представницьких органів місцевого самоврядування в Баварії – по три. Крім того, необхідно, щоб усі голоси мали рівну вагу, тобто рівний вплив на результат виборів. Це досягається забезпеченням єдиної норми представництва: на кожного депутата має припадати однакове число жителів (іноді виборців). Принципу рівного виборчого права суперечить плюральний вотум (буквально – множинне голосування). Відповідно до цього принципу одні виборці можуть мати залежно від обставин більше голосів, ніж інші. Принципу рівного виборчого права також суперечать куріальні вибори, які заздалегідь ділять виборців на групи – курії (наприклад, за національною, релігійною, станово-кастовою та іншими ознаками) із заздалегідь установленою кількістю мандатів, що надаються кожній із цих груп. Наприклад, у Китаї особливу курію становлять військовослужбовці Народно-визвольної армії Китаю, які мають особливе представництво у Зборах народних представників, у Ботсвані, Гамбії, Сьєрра-Леоне створюються особливі виборчі курії для родоплемінних вождів. | |
| Просмотров: 662 | Загрузок: 13 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |