| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Питання до іспиту з ІІІ модуля Екологічне право ЄС
| [ Скачать с сервера (437.5 Kb) ] | 04.04.2017, 14:35 |
| 1. Історичні передумови та етапи формування екологічного права Європейського Союзу та України. Європейські Співтовариства розпочинають відлік своєї історії з 1951 року, коли шість держав-учасниць — Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург та ФРН — створили Європейське об’єднання вугілля і сталі. Наступним етапом у формуванні європейського права стало підписання Римських договорів про створення Європейсько- го Економічного Співтовариства і Європейського співтовариства з атомної енергії. Проте, ні у Паризькому договорі, ні у Римських договорах не було прямої згадки про необхідність охорони навко- лишнього середовища і проведення спільної екологічної політики. Від початку створення і до 1972 року Європейські Співтовариства не мали жодної компетенції у сфері навколишнього середовища. Проводились лише окремі заходи в цій сфері, існували окремі норми, що регулювали такі питання. Стокгольмська конференція ООН 1972 року мала значний вплив на розвиток екологічного права Співтовариства. В жовтні 1972 року держави-члени ЄЕС приймають Декларацію щодо програми дій із навколишнього середовища, а на початку 1973 року була прийнята Перша програма дій із навколишнього середовища (на 1973-1976 рр.). Її можна вважати першим офіційним документом, у якому були сформульовані основні принципи європейської політики у сфері охорони навколишнього середовища. З цього моменту всі пріоритетні дії Співтовариства у сфері охорони довкілля визнача- ються так званими програмами дій, які, хоча і не мають обов’язкової юридичної сили, є важливим інструментом регулювання питань, що стосуються охорони довкілля. Друга програма дій Європейських Співтовариств, яка називалася “Продовження та імплементація політики Європейського Співтова- риства і програма дій з навколишнього середовища”, була прийнята у 1977 році і була фактичним продовженням і розвитком Першої програми дій. Перша та Друга програми дій визначили основні цілі екологічної політики Європейських Співтовариств, які полягають у запобіганні, зменшенні та уникненні забруднення; підтримці екологічного балан- су і забезпеченні захисту біосфери; уникненні такого використання природних ресурсів, яке може суттєво вплинути на навколишнє середовище; пошуку вирішення державами екологічних проблем за межами Співтовариства, на міжнародному рівні. Перші дві програми дій з навколишнього середовища закріпили такі принципи екологічної політики: – запобігання забрудненню, а не боротьба з наслідками негативного впливу; – врахування впливу на навколишнє середовище на ранніх стадіях прийняття рішень; – зменшення використання природних ресурсів і природи, що може суттєво вплинути на екологічний баланс; – покращення наукових і технічних знань, з метою вживання ефек- тивних заходів для збереження й поліпшення навколишнього середовища; – “забруднювач платить”; – уникнення транскордонного впливу; – врахування в екологічній політиці Співтовариством і державами- членами інтересів країн, що розвиваються; – визначення довготермінової концепції європейської екологічної політики; – розвиток екологічної освіти; – координація національних програм у сфері навколишнього сере- довища Співтовариством та ін. Перша програма дій зосереджувала увагу на зменшенні та запо- біганні забруднення, покращенні стану навколишнього середовища і умов життя, діях Співтовариства та держав-членів на міжнародному рівні. Друга програма дій, зокрема, визначає загальні дії для захисту і покращення навколишнього середовища, що містять оцінку впли- ву на навколишнє середовище, врахування економічних аспектів, реалізацію дослідницьких проектів щодо захисту навколишнього середовища, дії Співтовариства на міжнародному рівні, співпрацю з країнами, що розвиваються з екологічних питань. Третя програма дій Європейського Співтовариства “Продо- вження та імплементація політики Європейського Співтовариства і програма дій з навколишнього середовища” (1982-1986 рр.) була прийнята 7 лютого 1983 року. Вона містила ряд принципово нових положень, що стосувались чотирьох аспектів екологічної політики Співтовариства: необхідність подальшої інтеграції екологічної полі- тики в інші секторні політики Співтовариства; необхідність посилен- ня превентивних аспектів екологічної політики, при цьому особливе значення приділялось оцінці впливу на навколишнє середовище; виділення ряду галузей, дії в яких були визнані пріоритетними для покращення навколишнього середовища (інтеграція екологічної по- літики в інші політики Співтовариства, процедура оцінки впливу на навколишнє середовище, зниження забруднення морської і прісної води, транскордонне забруднення, небезпечні хімічні речовини і пре- парати, відходи, забруднення ґрунтів та ін.); формулювання низки положень, які Європейська Комісія повинна розглядати як базові під час підготовки своїх пропозицій (необхідність уникати дублювання дій, необхідність оцінювати вартість планованих дій і потенційну вимогу для їх проведення). Окрім цього, виник ряд нових питань, які потребували регулю- вання, у зв’язку з розширенням Європейського Співтовариства: осо- блива увага до захисту Середземного моря, врахування політикою в сфері охорони довкілля Співтовариства регіональних аспектів у зв’язку з різним рівнем розвитку різних регіонів Співтовариства. До 1987 року, коли поправки Єдиного європейського акту до Римського договору набрали чинності, Співтовариство вже при- йняло понад 150 актів вторинного законодавства в сфері охорони навколишнього середовища3. Нормативно-правові акти цього періоду стосувались питань води, повітря, шуму, контролю і поводження з відходами й небезпечними речовинами, охороною флори і фауни. Були також впроваджені важливі процедури з охорони навколишньо- го середовища, включаючи оцінку впливу на навколишнє середовище і обов’язкове повідомлення Комісії про певні екологічно небезпечні дії. Протягом цього періоду Співтовариством було підписано ряд міжнародних договорів з охорони довкілля. Першим, до якого при- єдналось Співтовариство, була Паризька конвенція про запобігання забруднення моря з наземних джерел 1974 року. Таким чином, проходив активний розвиток вторинного зако- нодавства Європейських Співтовариств у сфері навколишнього се- редовища, незважаючи на відсутність відповідних положень щодо охорони довкілля в первинному законодавстві, тобто в установчих договорах Європейських Співтовариств. Тим не менше, Суд Євро- пейських Співтовариств ще у 1985 р. в одній із своїх справ4 називає охорону навколишнього середовища одним із завдань Співтовари- ства та виправдовує обмеження, пов’язані з розміщенням відходів, необхідністю охорони довкілля. Лише у 1987 році Єдиним Європейським Актом у Договір про за- снування Європейського Економічного Співтовариства були внесені положення, що стосувалися навколишнього середовища. Цим Актом до Договору додавався новий розділ — “Навколишнє середовище”, де були визначені цілі дій Співтовариства у сфері навколишнього середовища: охорона, захист і покращення якості навколишнього середовища; сприяння захисту здоров’я людини; забезпечення ро- зумного та раціонального використання природних ресурсів. Захист навколишнього середовища ставав невід’ємним компонентом усіх видів політики Співтовариства. Дії Співтовариства, що стосуються навколишнього середовища, повинні відтепер базуватися на принципах попередження, попере- дженні виникнення забруднення на самому його початку, принципі “забруднювач платить”. Передбачалось, що Співтовариство діятиме у сфері навколиш- нього середовища в тих межах, в яких цілі, передбачені Договором, будуть краще досягатись на рівні Співтовариства, аніж на рівні дер- жав-членів. Окрім того, держави-члени тепер могли діяти згідно зі статтею 100А Договору про заснування Європейського Співтовариства, і вживати заходів для зближення законодавчих положень з метою створення та функціонування спільного ринку. Четверта програма дій з навколишнього середовища (1987-1992 рр.) була прийнята 19 жовтня 1987 року. Вона аналізує доповнення, зроблені Єдиним Європейським Актом до Римського договору та приділяє більше уваги пошуку нових можливостей для інтеграції екологічної політики в інші політики Співтовариства, звертаючи особливу уваги на такі сфери діяльності: розробка екологічних стандартів; ефективне і комплексне застосування існуючого законо- давства Співтовариства; управління усіма видами впливу на навко- лишнє середовище; забезпечення ширшого доступу громадськості до інформації та поширення екологічної інформації, а також розвиток екологічної освіти; створення нових робочих місць; біотехнологія й управління природними ресурсами; охорона особливих природних та урбанізованих територій, наприклад гірських районів і берегових зон. 1987 рік проголошувався Європейським роком навколишнього середовища. Договір про заснування Європейського Союзу 1992 року поставив нову ціль перед державами-членами — досягнення збалансованого та сталого розвитку. Було визначено ще одну ціль політики Співтовари- ства в сфері захисту навколишнього середовища — забезпечення на міжнародному рівні заходів, пов’язаних з вирішенням екологічних проблем у регіональному і міжнародному масштабах. Внесення положень, що регулюють політику в сфері навколиш- нього середовища, до установчих договорів Європейських Спів- товариств сприяло не лише виникненню великої кількості норм вторинного права, а й інституційному розвитку Співтовариства. Це полягало у створенні спеціальних інституцій, які б займалися питаннями охорони довкілля (наприклад Європейське агентство з навколишнього середовища), а також у розширенні повноважень інших органів Співтовариства, їх ролі у захисті навколишнього середовища. П’ята програма отримала спеціальну назву “До сталості” (1993- 2000 рр.). Під час реалізації четвертої програми відбулася важлива подія у сфері охорони довкілля — Конференція ООН з навколишньо- го середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро, на якій прозвучав заклик дотримуватися принципів та ідей “сталого розвитку”. У зв’язку з цим П’ята програма дій із навколишнього середовища була названа “До сталості”. У преамбулі і тексті програми підкреслюється важливість принципів Декларації Ріо-де-Жанейро і бажання їх дотримуватися. Перші програми Співтовариства приділяли більше уваги питанню забруднення у межах Співтовариства, але згодом стало зрозуміло, що забруднення не має кордонів і слід більше уваги звертати на співпра- цю з іншими країнами. Особливу увагу у П’ятій програмі передбачалось приділяти таким основним сферам дій: – стале управління природними ресурсами; – інтегрований контроль за забрудненням і попередження виник- нення відходів; – зменшення споживання невідновлюваної енергії; – ефективніші й екологічно чистіші види транспорту та транспор- тування; – заходи для покращення якості навколишнього середовища у місь- ких зонах; – покращення громадського здоров’я та безпеки та ін. Якщо раніше важлива роль відводилася лише законодавчим ін- струментам для досягнення цілей програми, то П’ята програма дій пропонує використовувати також ринкові інструменти, механізми фінансової підтримки, горизонтальні інструменти, що включають статистичні дані, наукові дослідження, технологічний розвиток та ін. У програмі підкреслювалася важлива роль неурядових організацій. Багато уваги приділялося питанню екологічної освіти. Важливе значення для розвитку політики у сфері охорони дов- кілля мав і Амстердамський договір 1997 року, який ввів принцип захисту навколишнього середовища як принцип діяльності Євро- пейського Співтовариства. Шоста програма дій Співтовариства — важливий документ у сфері навколишнього середовища на європейському континенті на найближчі 10 років. Враховуючи масштаби передбачуваних заходів і характер діяльності ЄС, згідно з Програмою будуть координуватись заходи у сфері навколишнього середовища не тільки держав-членів ЄС, але й держав-кандидатів та інших країн Європи і міжнародних екологічних організацій. Передбачається, що Програма повинна сприяти інтеграції екологічних інтересів у всі політики Співтова- риства і досягненню сталого розвитку. Програма визначає ключові екологічні завдання у таких сферах, як зміна клімату; природа і біологічне різноманіття; навколишнє середовище, здоров’я і якість життя; природні ресурси і відходи. Цілі та завдання, встановлені Програмою виконуються, зокрема, шляхом розробки нового законодавства Співтовариства і відповідної зміни існуючого; стимулювання ефективнішої імплементації та забез- печення примусовою силою законодавства Співтовариства у сфері навколишнього середовища; докладання зусиль до інтеграції потреб захисту навколишнього середовища в підготовку, визначення й імпле- ментацію політик і дій Співтовариства у різних політичних сферах; сприяння сталій структурі виробництва і споживання; створення режиму відповідальності на рівні Співтовариства та ін. На сучасному етапі в межах Європейського Союзу підготовлений проект Договору про Конституцію для Європи, прийняття якого стане поворотним пунктом як розвитку інтеграційних об’єднань, так і європейського права. Конституція матиме окремий розділ, присвячений політиці у сфері навколишнього середовища. Така по- 2. Етапи формування екологічного права Європейського Союзу. Див питання 1 3. Підходи до визначення екологічного права Європейського Союзу. Європейське право виникло внаслідок активного розвитку інте- граційних процесів на європейському континенті, які привели до створення Європейського Союзу — потужного об’єднання держав- членів, що не має аналогів у світі. Європейське право має особливі джерела права, процес нормотворчості та правозастосування, інсти- туційний механізм і механізм контролю за дотриманням норм. Незважаючи на наявність рис як національного права, так і між- народного, європейське право є особливою самостійною системою права. Суд Європейських Співтовариств, аналізуючи у своїх рішен- нях юридичну природу Європейських Співтовариств, неодноразово робив висновок про існування особливої правової системи. Напри- клад, у справі Costa v. ENEL Суд зробив висновок, що “на відміну від звичайних міжнародних договорів, Договір про заснування ЄЕС створив особливий правопорядок, інтегрований у систему права держав-членів з моменту набрання чинності, що має обов’язкову силу для їх судових органів”.1 У даному посібнику під терміном “європейське право” слід ро- зуміти сукупність правових норм, що регулюють взаємовідносини, які встановлюються у рамках Європейських Співтовариств та Єв- ропейського Союзу. До Європейського Союзу, окрім Європейських Співтовариств (перша опора), входить також спільна зовнішня політики і політика безпеки та співпраця судових органів і поліцій (друга та третя опора). Іноді для позначення цього поняття використовують термін “право Європейського Союзу” чи “право Європейського Співтова- риства”, хоча за юридичним змістом ці поняття слід розрізняти. Європейське право, як система, не є настільки всеохоплюючою, як національне право. Сфера компетенції самих Європейських Спів- товариств та Європейського Союзу встановлює певні межі функці- онування такої системи. Разом з тим, європейське право має ряд галузей, що співпадають із галузями національного права, а також використовує принципи і механізми, властиві міжнародному праву, коли регулюються відносини в межах другої і третьої опор. Залежно від предмета та методу правового регулювання, норми права групуються у галузі. Такий підхід можна застосувати і до євро- пейського права, тобто в його межах можна виділити окремі галузі права, як це робиться у національному праві. Враховуючи високий рівень динаміки європейського права, у його межах можна виділити ряд галузей, які активно розвиваються: інституційне право, економічне і торгівельне право, митне право, податкове право, інвестиційне право, соціальне право, право на- вколишнього середовища та ін. Межі компетенції Європейського Союзу є різними в різних галу- зях та інститутах системи європейського права. Зрозуміло, що най- більш розвинутими є ті галузі, які регулюють економічні відносини, оскільки вони беруть початок від моменту створення Європейського об’єднання вугілля та сталі, Європейського Економічного Співтова- риства та Євратому. Проте, останнім часом кількість предметних сфер регулювання Європейського Союзу збільшилась і європейське право починає охоплювати й інші сфери суспільного життя, які дале- ко виходять за межі економічної діяльності та включають політичну, соціальну, культурну та інші сфери суспільної діяльності. Право навколишнього середовища окремої держави-члена вклю- чає всі норми, що “випливають із міжнародних договорів і звичаїв, директив та регламентів ЄС, національних конституцій, законодав- ства, муніципальних постанов, постанов, прийнятих національними та місцевими виконавчими й адміністративними органами, рішень суду і звичаєвого права”2. Оскільки європейське право — доволі молода система права, то й відповідні галузі є ще недостатньо розвинутими й розвиваються відповідно до становлення самого європейського права. У рамках системи європейського права склалась стійка, цілісна сукупність норм у сфері охорони навколишнього середовища — “єв- ропейське право навколишнього середовища”. Під європейським правом навколишнього середовища слід розумі- ти сукупність норм і принципів європейського права, що регулюють відносини між його суб’єктами з питань, які стосуються навколиш- нього середовища. Правове регулювання питань, що стосуються навколишнього середовища, у державах-членах здійснюється за допомогою норм національного, європейського та міжнародного права. Взаємовід- носини між національним правом держав-членів та європейським правом характеризуються такими важливими принципами, як: – Верховенство європейського права, що полягає в наданні нор- мам європейського права вищої юридичної сили порівняно з нормами національного права держав-членів. Це супроводжується зобо в’язанням кожної держави-члена не приймати національні норми права, що суперечать європейському праву, вносити зміни у національне законодавство з метою гармонізації з європейським правом, а також вживати самостійних заходів для забезпечення максимально ефективної дії права Співтовариств. – Пряма дія, що полягає у безпосередньому та обов’язковому засто- суванні нормативно-правових актів Співтовариств національною адміністрацією і судами, незалежно від їх згоди чи умов, встанов- лених державами-членами. – Принцип інтеграції, під яким розуміється впровадження норм права Співтовариств у національні системи права всіх держав- членів. – Юрисдикційний захист, під яким розуміється обов’язкове для всіх національних судових органів держав-членів і судових установ Європейського Союзу забезпечення застосування права Співто- вариства і максимально ефективний захист прав та інтересів, що виникаються на його основі. | |
| Просмотров: 606 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |