| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Питання на іспит “Проблеми теорії та фіософії права”
| [ Скачать с сервера (1.32 Mb) ] | 19.01.2018, 21:00 |
| 1. Філософія права і теорія права: співвідношення У рамках правознавства філософія права найбільш тісно пов'язана з теорією права та соціологією права. Разом ці, три дисципліни складають комплекс від загальнотеоретичних і методологічних правових дисциплін і їх наявність пов'язано з існуванням в самому праві, як мінімум, трьох аспектів: ціннісно-оцінного, формально-догматичного і аспекти соціальної обумовленості. Філософія права акцентує увагу на рефлексії права підстав, юридична теорія - на конструюванні понятійного каркаса позитивного права, соціологія права - на питаннях соціальної обумовленості і соціальної ефективності правових норм і правової системи в цілому. У зв'язку з цим виникає питання, є ці дисципліни автономними або являють собою розділи загальної теорії права? Можна припустити, що в певному розумінні терміном «теорія права» можуть бути охоплені усі три дисципліни, оскільки вони стосуються загальнотеоретичних аспектів права: філософських, соціологічних, юридичних. Однак у строго науковому сенсі слова даний термін можна застосовувати лише до юридичній науці. Спроба ж поєднати ці три навчально-дослідницькі напрями в рамках однієї дисципліни - загальної теорії права (тим більше, в тому вигляді, в якому вона склалась на сьогоднішній день) науково не обгрунтована, і її практична реалізація може призвести до негативних результатів. Теорія права філософія права та соціологія права цілком здатні успішно взаімообога-щать і взаємодоповнювати один одного як автономні дисципліни. Об'єднання ж їх теоретичного потенціалу з метою забезпечення цілісності системи знань про право має здійснюватися не шляхом створення єдиної правової науки, що являє собою досить складне завдання, оскільки остання повинна поєднувати в собі як мінімум три різні методологічні позиції: юриста, філософа і соціолога, а шляхом фундаментал-зації підготовки самих юристів, які повинні бути здатними бачити право не тільки з позиції своєї дисципліни, але і з позиції філософії і соціології. 2. Проблема дисциплінарного статусу і предмет ФП Проблема дисциплінарного статусу філософії права. У зв’язку з існуванням двох різних джерел формування філософії права скла¬лися і два основні підходи до розуміння її статусу. Перший підхід розглядає філософію права як частину загальної філософії і визначає її місце серед таких дисциплін, як філософія мо¬ралі, філософія релігії, філософія політики та ін. Відповідно до цього підходу філософія права належить до тієї частини загальної філософії, що «приписує» людині необхідну манеру поведінки як соціальної істоти, тобто до практичної філософії, вчення про належне. Другий підхід відносить філософію права до галузей юридичної науки. З цього погляду вона є теоретичним фундаментом для ство¬рення позитивного права і науки про позитивне право. Під філософією права тут мається на увазі наука, що роз’яснює в «останній інстанції» значення правових принципів і зміст правових норм. Кожний з підходів наголошує на одному з двох можливих спосо¬бів рефлексії права. Перший спосіб припускає загальнофілософську чи загальнометодологічну рефлексію, спрямовану на пошуки гранич¬них основ, умов існування права, коли право співвідноситься з куль¬турою, суспільством, наукою та ін. Другий спосіб, що теж є філософ¬ським, — суто філософська чи суто методологічна рефлексія, однак здійснюється в рамках самої правової науки. Така двоїстість філософії права виявляється в тому, що науковий ступінь з філософії права ВАК України може присуджувати як з фі¬лософських, так і з юридичних наук. Отже, вона може розвиватися як філософом, так і юристом. А якщо точніше, не просто філософом, а філософом-юристом, тобто практично орієнтованим філософом, якого цікавить не просто істина сама по собі, а реалізація визначених практичних цілей у галузі права (наприклад, досягнення правового стану конкретного суспільства), чи юристом-філософом, який мусить уміти відмежовуватися від практичних проблем своєї науки і ставати на позицію її неюридичного бачення, тобто на позицію філософа. На підтвердження цієї думки можна навести слова одного з найбільш відомих західних теоретиків права ХХ ст. Г. Коїнга, який стверджує, що філософія права, не відмовляючись від пізнання питань суто юри¬дичних, має виходити за межі даної сфери, пов’ язувати правові фе¬номени, що розуміються як явище культури, з вирішенням загальних і принципових питань філософії. Через певні обставини може скластися уявлення, що існують дві філософії права: одну розробляють філософи, другу — юристи. Від¬повідно до цього припущення деякі дослідники навіть пропонують розрізняти філософію права в широкому розумінні слова і філософію права — у вузькому. Насправді ж існує тільки одна філософія права, хоча вона і живиться з двох різних джерел. Перше джерело філософії права — це загальнофілософські розробки правових проблем; друге її джерело пов’язано з досвідом розв’язання практичних проблем пра¬ва. Таким чином, філософія права — це дослідницька і навчальна дисципліна, що визначається своїм основним питанням, лише в спів¬віднесенні з яким ті чи інші проблеми причетні до неї. Вона вимагає особливих якостей від дослідника, який працює у цій галузі: сполу¬чення фундаментальної філософської підготовки і знання основних проблем політико-правової теорії та практики. Щоб конкретно визначити дисциплінарний статус філософії пра¬ва, доцільно розглянути підходи до цього питання представників різ¬них філософських напрямків. У системі Г. Гегеля філософія права — не просто частина одного з фундаментальних розділів філософії, по суті вона охоплює всю соціально-філософську проблематику. В інших філософських системах, зокрема у С. Л. Франка, вона є розділом соціальної філософії, який на¬зивається соціальною етикою. Що стосується марксизму, то деякі про¬блеми філософії права, наприклад, виявлення соціальних функцій права, розглядались у ньому в рамках соціальної філософії (історичного мате¬ріалізму). Представники філософського позитивізму (аналітична філо¬софська традиція) розглядали філософію права як складову частину по-літичної філософії, відмовляючи їй у статусі самостійної дисципліни. У сучасній західній філософії проблематика філософії права найчастіше розглядається в рамках філософської антропології. Навіть соціальна і мо¬ральна філософії, у тісному зв’язку з якими розв’язуються проблеми філософії права, зазнали значної антропологічної трансформації під впливом таких філософських напрямків, як екзистенціалізм, феномено¬логія, герменевтика, філософська антропологія, психоаналіз та ін. Отже, досить складно назвати який-небудь єдиний філософський розділ, частиною якого була б філософія права. У той же час очевид¬но, що найтісніше вона прив’язана до соціальної, політичної, мораль¬ної та антропологічної філософії, кожна з яких наголошує на одному з чинників формування і дослідження права: соціальному, морально- ціннісному, політичному, антропологічному. Так, політична філософія розглядає такі питання: що таке влада і як співвідносяться влада і пра¬во; соціальна філософія: що таке суспільство і як співвідносяться суспільство і право; моральна філософія: що таке мораль і як співвід¬носяться мораль і право; антропологічна філософія: що таке людина і як співвідносяться людина і право. Філософія ж права порушує за¬гальне питання: що таке право і в чому його зміст. Тому її, безсумнів¬но, цікавлять питання і про те, як пов’язано право з феноменами «влада», «суспільство», «мораль» та «людина». Предметом є право узяте в його основних системних якостях, право як цілісна система. У предмет входить: вивчення причин появи права; розкриття його суті, тобто його природа і суть. Але навіть, незважаючи на уявну ясність предмета, існує величезний розкид точок зору. Ці точки зору дрейфують від юридичних визначень предмета до філософських: • Предмет філософії права — прагнення і бажання абстрагуватися від технічних особливостей його функціонування; у такому розумінні предмет зводиться до його сутнісних характеристик, смисловій нагруженности. • Предмет філософії права — це право в його розрізненні із законом (Нерсесянц). • Предмет філософії права — методологія дослідження правових явищ громадського життя; методологія — це одна з проблем сучасного дослідження права. Розробка методології дослідження — це ключ до розробки самого права. Предмет філософії права — це його духовне буття або правосвідомість. 3. Проблеми визначення права. Форми буття права В сучасному правознавстві термін «право» вживається у декількох значеннях. По-перше, під правом розуміють систему соціального регулювання, яка характеризується певними ознаками – нормативністю, визначені- стю, забезпеченістю державою тощо. Як правило, таке значення права вживається в словосполученнях – «національне право», «міжнародне право», «цивільне право», «кримінальне право» та ін. Право у цьому значенні за традицією, започаткованою юридичним позитивізмом, ча- сто іменується «об’єктивним правом». По-друге, правом називають соціально-правові домагання людей – право кожної людини на життя, право на повагу до її гідності, право на особисту недоторканність тощо. Вони обумовлені, як зазначалося, природою людини і є невідчужуваними. Їх іменують правами людини, які належать їй від народження і не залежать від волі держави. Часто до терміну «права людини» у цьому значенні додають епітети «фунда- ментальні» або «основоположні» чи «основні». По-третє, терміном «право» позначається похідна від «об’єктив- ного права» міра поведінки окремих осіб, або ж іншими словами – набуте право, що виникає на підставі закону, іншого нормативного акта чи договору: наприклад, право на встановлені законом пільги певним категоріям населення; права, що виникають у сторін з укла- деного ними договору, та ін. За тією ж позитивістською традицією таке право, на відміну від «об’єктивного права», часто іменується «суб’єктивним правом». Другому (і частково третьому) значенню терміна «право» та його зв’язкам з першим значенням присвячений розділ 2 цього підручника. Тут же зупинимося переважно на характеристиці ознак права як регу- лятора суспільних відносин, тобто тих, які безпосередньо пов’язані з темою цього розділу. Тож іще раз звернімося до експерименту, проведеного французь- ким журналом «Droits», про який йшлося на початку розділу. Один із учасників експерименту, визначний французький теоретик права і конституціоналіст Ж. Ведель (Vedel), який, за його власним визнанням, після багатотижневих роздумів так і не зумів знайти од- нозначну відповідь на питання «що таке право» (чим порівняв себе із студентом-першокурсником), зрештою дійшов такого показового вис- новку: «Хоч я погано саме н цьому, а не на пошуках універсального визначення, доцільно зосередити зу- силля загальної теорії права. 1. Давньоримський вислів зазначає: ubis societas, ibi jus – там, де є суспільство, там є і право. Тобто право – це необхідний атрибут су- спільства (його субстанція). Як свідчать історичні дослідження, воно з’являється насамперед в результаті міжособового спілкування між людьми, взаємних зобов’язань, які беруть на себе члени суспільства в процесі такого спілкування, та взаємної відповідальності за їх ви- конання. Невиконання таких зобов’язань неминуче призводить до конфліктів, які існують в будь-якому суспільстві незалежно від рівня його розвитку. Одна з головних функцій права полягає у запобіганні і вирішенні конфліктів через притаманні йому механізми. За відсутності права або його ігнорування такі конфлікти вирішуються за допомогою фізичної сили аж до застосування зброї та знищення однієї сторони іншою. Отже, право є цивілізованим засобом розв’язання конфліктів і спорів на основі взаємних зобов’язань і формальної рівності. ное пособие для вузов. – М., 2005. – С. 23–24. 2. Право – це такий універсальний засіб комунікації, спілкування між людьми, який забезпечує упорядкованість, стабільність, безпеку, тобто створює умови, за яких тільки й можливе нормальне існування люди- ни і суспільства. 3. Термін «право» у багатьох мовах етимологічно споріднений з ла- тинськими словами jus, justicia, які означають справедливість, право- суддя. В українській мові термін «право» має спільний корінь також зі словом «правда». Отже, право – це не просто засіб упорядкування відносин між людьми, а їх упорядкування на засадах правди та спра- ведливості, поваги до невідчужуваних прав і свобод людини. 4. Право – це антипод свавілля і беззаконня, засіб соціального про- гресу, що забезпечує рух суспільства до свободи, утвердження статусу автономності особистості, все більшої гарантованості її прав і свобод та досягнення на цій основі соціальної злагоди. Виходячи з названих характеристик соціального призначення права, можна запропонувати безліч коротких, операціональних визначень права. Серед них, зокрема такі: • право – це система інституційно-нормативного, упорядкованого спілкування (взаємодії) як між людьми, так і людьми та іншими інсти- тутами, зокрема державою; • право – це система регулювання, основана на засадах свободи і справедливості; • право – це загальний масштаб і рівна міра свободи людей; • право – це система регулювання, що ґрунтується на відносинах формальної рівності; • право – це рівний для різних людей формалізований засіб для на- буття певних благ; • право – це система цінностей, уособленням яких є загальні прин- ципи права; • право – це система загальнообов’язкових норм, сформульованих і забезпечених державою, що ґрунтуються на загальних принципах права; • право – це оснований на принципах права і нормах порядок су- спільних відносин, що захищається державою, тощо. Кожне з наведених та інших можливих визначень, взятих окремо, є однобічним і неповним. Проте в своїй сукупності вони відкривають можливості для розуміння природи такого надзвичайно складного і багатомірного явища, як право. Аналіз правової реальності дозволяє виділити в ньому наступні форми буття права, що у сукупності виражають динаміку правової реальності: а) світ ідей: ідея права; б) світ знакових форм: правові норми і закони; в) світ взаємодій між соціальними суб'єктами (правове життя). Це розчленування традиційне й у цілому аналогічно (хоча і не цілком тотожно) розподілу на такі форми чи рівні буття права як правосвідомість, правові норми і правовідносини. Єдність цих рівнів і являє собою такий об'єкт як право. Кожний з цих рівнів знаходить найбільш розвинений опис у відповідних філософсько-правових концепціях. Так, наприклад, ідея права знаходить своє вираження в класичних теоріях природного права, особливо деонтологічного (суб'єктивістського) напрямку, правові норми і закони – в аналітичній юриспруденції (правовому позитивізмі). Що ж стосується третього рівня, рівня взаємодії між соціальними суб'єктами, то - це світ соціальної предметності, у якому право переходить у світ соціальної реальності. Цей світ бере участь у формуванні права, у наділенні права матеріальним змістом. Що ж являє собою право? Один з цих шарів, чи їхня сукупність? Рішення цієї проблеми варто шукати на шляху доповнення статистичного аспекту аналізу структури правової реальності динамічним аспектом, що дає можливість простежити саморозвиток права, розгортання його сутності через ряд визначень. Найважливішими серед них є: а) абстрактно-загальні визначення (правові ідеї і принципи); б) конкретно-загальні визначення (формально-позитивні правові норми); в) материалъно-конкретні визначення (насамперед судові рішення); г) соціально-предметне втілення в позитивно-правовій поведінці суб'єкта. У самому стиснутому виді динамічна структура правової реальності, як теоретичне відтворення процесу здійснення права, може бути представлена наступні образом. Ідея права - є вихідним логічно першим компонентом правової реальності. Тут не ставиться питання про те, що лежить у підставі цієї ідеї: природа людини, розум, об'єктивний порядок цінностей, соціальні відносини чи воля і мудрість бога. Ідея права являє собою найбільш загальне, абстрактне вираження сутності права, його "проект" чи завдання ("регулятивна ідея"). Вона являє собою ідеальний аспект буття права, його форму (в аристотелевському змісті). 4. Право і цінності Теорія цінностей (аксіологія) знаходить відповідне застосування також і в сфері права. Правові цінності та оцінки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення. Правові норми у свою чергу набувають значення цінностей і стають об'єктом оцінки. Їм не можна дати точного і повного пояснення, не прибігаючи до понять аксіології. Як філософська категорія – цінність це те, що почуття і розум людей диктують визнати особливо вагомим з усього і до чого можна прагнути, ставитися з повагою і визнанням як обов'язкового. Спрямованість встановлення суб'єкта і його діяльності на визначену цінність називається ціннісною орієнтацією. Процедура вибору на основі цінності називається оцінкою. У кожній оцінці як підстави можуть виступати різні сторони діяльності: нормативна (яка знаходиться у відповідності з культурною специфічністю визначеного суспільства), професійна (у відповідності до стандартів і правил даної професії), операційна (набір і послідовність операцій для досягнення певної мети). У конкретному випадку може використовуватися одна з вище названих основ, або їх сполучення, що істотньо змінює зміст оцінки того самого явища. Наприклад, діяння, врегульоване правом, є юридичним фактом, що оцінюється з погляду правової норми. Те ж саме діяння може бути переглянуте в операційному плані (наскільки вдало здійснена операція) чи в моральному (якими моральними принципами керувався суб'єкт діяння). Отже оцінки в сфері права відносять до класифікації оцінюваних фактів як цінностей у праві. А нормативно-юридичне закріплення цих оцінок і цінностей значною мірою визначає вже цінність (не цінність) самого права. Між цінностями, оцінками та нормами існує зв'язок і взаємні переходи. Тому наукам, що мають предметом мораль, право, мистецтво, необхідне їхнє взаємозалежне вивчення і пояснення, а поряд з цим і їх розмежування. Правотворчість і реалізація права (правозастосування, виконання і дотримання права) являють собою області людської діяльності яскраво вираженого оцінювального характеру. У силу цього філософія права включає у свій предмет вивчення і дослідження правових цінностей, оцінки в сфері права і т.д. Так у філософії права утворюється визначений теоретичний напрямок – аксіологічний чи правова аксіологія. Вона в свою чергу спирається на поняття загальної аксіології, на теоретичні положення про цінності взагалі. Виникнення юридично-аксіологічного підходу пов’язано з появою природно-правових поглядів, з розходженням права природного і права позитивного. Право у своєму аксіологічному вимірі виступає як визначена форма правових цінностей, як специфічна форма правової повинності, відмінна від всіх інших (моральних, релігійних і т.д.) форм повинності і ціннісних форм 1. Завдяки цінностям, право, як деякий «механізм», одержує свій зміст, тому що свідомість суб'єкта права спрямована на цінності як на свій об'єкт. Завдяки їм знімається момент байдужості в поведінці правового суб'єкта і формуються дозволи, заборони і зобов'язання. Розглянемо які це цінності і як вони позв'язані між собою, а також у чому полягає цінність права. Статус цінностей у праві можуть набувати різні факти і явища матеріального та ідеального характеру: матеріальні предмети і блага, суспільні відносини, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, спонукання), ідеї, ідеали, соціальні інститути. Вони є правовими цінностями, оскільки лежать в основі права і правопорядку, вони виступають як ідеальне обґрунтування норм права, закріплюються й охороняються правовими нормами, складають мету права та його інститутів. Тому вони, як правило, відносяться до діючого права. Також особливо великим є значення деяких соціальних цінностей, що з часом набули характер правових цінностей. Як високі ідеали, вони пронизують суспільну правосвідомість і стають основними принципами права. Такими є: свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека, світ. Поряд з ними існують і специфічні правові цінності загального значення, такі як ідея права, ідея стабільної законності і т.д. Дані цінності водночас являються ідеалами і реальною людською практикою. У праві вони закріплюються у тій чи іншій їхній якості. Але в ряді випадків суспільна й індивідуальна правосвідомість можуть сприймати їх лише як цінність ідеальну, як ідеальні цілі політичної (і правотворчої) програми. Ці принципи, ідеали, як і всі інші речі, явища, являють собою цінності в тій мірі, у якій вони зв'язані з людською особистістю. Як правові цінності, вони мають вид юридичних прав і свобод особи в її індивідуальних і колективних проявах. Самі права людини також здобувають статус важливих цінностей. Кожне з них виражає визначену сторону, прояв, образ існування людини як природної і соціальної сутності. У своїй сукупності вони характеризують людину як вищу цінність, як осередок усіх цінностей. Отже, правові цінності похідні від поняття особистості і складають образ права у взаємодоповнюючих полярних моментах. Інструментальна і власна цінність права. У сучасному цивілізованому суспільстві право являється не тільки інструментальною цінністю, тобто цінністю «інструмента» і «засобу» дозволу протиріч у різних сферах суспільства, але також як звільнюючим, розвиваючим засобом, що виступає як цінність. Разом з тим відзначимо, що, по-перше, різні типи культур приписують праву неоднакову цінність. По-друге, цінність кожної правової норми, кожного правового інструмента щораз визначається як конкретне історичне явище. По-третє, цінність права неможлива поза контекстом діяльності суб'єктів права, організаційних сил, що відповідають інститутам по створенню і реалізації права. Самим загальним образом власну цінність права можна визначити як вираження соціальноорганізованої форми, проходження якої забезпечує відтворення правових станів правовими засобами, внаслідок чого народжуються нові можливості і велика воля для саморозвитку людини і розвитку суспільства. У цій якості право може надавати людям, різним суб'єктам права у виді суб'єктивних прав, новий простір і людські можливості розвитку. При цьому метою права як соціально організованої форми є те, щоб воно не допускало основ для гноблення та нещастя інших людей і могло протистояти цьому, погоджуючи поведінку з мораллю і справедливістю. Таким чином, критерієм цінності права є особистість, що саморозвивається. Інакше кажучи, право має цінність, якщо воно прямо чи побічно сприяє самоздійсненню і самотворенню людини в історії, якщо насправді сприяє народженню нових можливостей для розвитку людини і суспільства. Характеристика права як цінності порушує питання про місце цієї цінності в класифікації цінностей взагалі. Розглянемо основні форми буття цінностей у їхньому співвідношенні. Фундаментальним з теоретичної точки зору є поділ цінностей на предметні і духовні, утворюючи два полюси всієї сфери ціннісного відношення людини до світу. У рамках двох основних класів цінностей, матеріальних і духовних, право відноситься до других, тобто є духовною цінністю, поряд з такими як моральні, релігійні, художні (чи естетичні), наукові, світоглядні цінності. Правові цінності в рамках духовних цінностей є відносно самостійними. Правові цінності являють собою вид духовних цінностей, що задовольняють потреби соціальних груп суспільства в регулюванні соціальних відносин і вчинків людей. Їх основною і специфічною функцією є регулятивна функція. Тому правові цінності призначені для створення, підтримки та зміцнення соціального порядку і дисципліни, нормального функціонування суспільства. Правові цінності складають елемент системи соціального (соціально-політичного) керування суспільством. При цьому вони є деонтичними цінностями, тобто, відрізняються чітко вираженим характером, що наказує та обумовлює їх приналежність до сфери належного. На відміну від інших деонтичних цінностей вони закріплюються формально й охороняються державою та її органами. Як деонтичні цінності вони відрізняються й іншою функціональною особливістю – мають ймовірний характер. Це особливість, зв'язана з можливістю свідомого, вольового вибору соціальними (правовими) суб'єктами об'єктивно існуючих в дійсності поведінкових варіантів. В аксіології права можуть бути виділені три основні форми буття цінностей: - суспільні цільові цінності й ідеали; - предметно-втілені цінності; - особисті (чи екзистенціальні) цінності. Розглянемо ці форми буття цінностей більш докладно. • Суспільні цільові цінності й ідеали. Вихідною формою правових цінностей є їхнє існування у виді цінностей, вироблених суспільною і правовою свідомістю. Вони присутні в правовій свідомості у виді узагальнених уявлень про справедливість, волю, рівність у різних сферах суспільства. Правові ідеали лежать в основі правових обов'язків, тобто деонтичних правових цінностей. Під ідеалом звичайно розуміють те, до чого ми прагнемо, нормативно-ціннісний зразок належного в його найвищій, найбільш зробленій формі. Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності пов'язана з наявністю в природі людини того, що розуміється як «відкритість світу», такого моменту, що у класичній філософії розглядається як момент духу. Цей момент виражається в орієнтації людини на зразки належного, на цінності, на основі яких відбувається постійний вихід людини за власні межі, здійснюється процес удосконалювання. Німецькі філософи Еммануїл Кант і Йоганн Готліб Фіхте визначили, що ідеал, це є вища, кінцева мета на шляху поступового «морального самовдосконалення», на шляху поступового усвідомлення «гідності людини як вищого і єдиного принципу «ідеального» законодавства. Обидва філософи виходили з того, що абсолютна формально-правова рівність будь-якого індивіда будь-якому іншому індивіду сама по собі забезпечить повне розкриття всіх «природних» задатків і здібностей кожного індивіда. За твердженням Канта право являє собою ціль суспільства, що знаходиться в цивільному стані. Право виступає для людей як вищий принцип, з якого повинні виходити всі максими, що стосуються суспільства. У той же час, ідеал духовного життя перекривається ідеєю права. Право є лише моментом духовного відношення до світу, але не охоплює його цілком. Тому правовий ідеал виступає лише моментом ідеалу суспільного й ідеалу духовного життя, до складу якого входить істина, добро, краса. Вищі цінності виражають унікальні й екстраординарні ознаки щирого, людського у людині, додають правосвідомості глибоку особистісну забарвленість. Вони наповнюють людське життя вищим змістом і виступають в індивідуальній та правовій свідомості найважливішими ціннісно-змістовними орієнтирами. Таким чином, право для людей, їхні життя і доля, виступає як основа самовдосконалення особистості, і як форма реалізації активності, творчості людини, і як гарантія волі й огородження від зла і несправедливості. У частині вчення про правовий ідеал правова аксіологія повинна не стільки спрямовуватися «в аксіологічну віддаленість загальнолюдських надзадач, де справедливість зіллється в єдине з істиною і красою», скільки орієнтуватися на створення умов для принципового цивілізованого дозволу соціальних протиріч. Іншими словами це означає збереження суспільством своєї цілісності, недопущення «земного пекла» чи стану варварства. Основною темою вчення про суспільний і правовий ідеал повинно бути не пошук кінцевої формули суспільної досконалості (типу «царство обличчя як цілей» чи «принцип вільного універсалізму»), а вказівка тих дійсних шляхів і засобів, за допомогою яких може бути поліпшений усякий можливий правопорядок. 2. Предметно-втілені цінності Самі правові ідеали не залишаються лише фактом пануючої правосвідомості, а закріплюються в нормативних актах, конституціях і законах. Вони входять у правову нормативність як ведучий елемент. Таким чином, правові ідеали реалізуються у системі правових відносин – в вигляді взаємин формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб'єктів права, у правових процедурах і механізмах закріпляючих норми і закони в культурі. Зі зміною суспільних та правових відносин відбувається і переоцінка цінностей: багато чого з того що вважалося абсолютним і непорушним, знецінюється, і навпаки, нові паростки суспільного буття породжують нові ціннісні ідеали. Відповідно до ціннісних ідеалів, що змінилися, переоцінюються і предметно-втілені цінності. 3. Особистісні, екзистенційні цінності. Особистісні цінності являють собою ідеальні уявлення про блага, права і межі прагнень, пов'язаних зі схильностями і бажаннями особистості, і виступають у відомій мірі як авторитетні й обов'язкові установки її свідомості. Так правові цінності, які б вони не були, завжди містять у собі потенційний ідеальний елемент, тобто якщо вони не були включені в реальну людську поведінку, вони не задовольняють цілком людей, соціальні групи, а значить і не перестають бути і цінностями-метами. Конкретне, ціннісно-змістовне переживання людини в кругозорі особистості носить двоякий характер: «Я» та «інші» рухаються в різних площинах (планах) бачення й оцінки, і тому стати ціннісно-вагомим, рівносильно своїй поведінці себе й іншого згідно загальною норми моралі, чи, у праві, під який-небудь закон. Як стверджував Михайло Бахтін: «Ніхто не може зайняти нейтральної до Я і іншого позиції: абстрактно-пізнавальна точка зору позбавлена ціннісного підходу, для ціннісної установки необхідно зайняти єдине місце в єдиній події буття, необхідно втілитися. Всяка оцінка є заняття індивідуальної позиції в бутті: навіть богу треба було втілитися, щоб милувати, страждати і прощати, як би зійти з відверненої точки зору справедливості».1 Одні правові цінності в тому чи іншому ступені реальні в змісті наявних, освоєних у виді правил норм поводження суб'єктів права, інші є їх цілями й ідеалами. Але існуючі (наявні) правові цінності не можна розуміти як самодостатні, замкнуті в собі. Людська свідомість, особливо в її ціннісних (духовно-практичних) формах, минає існуюче, спрямовуючи до майбутнього, до зміни, удосконалення дійсності. Таким чином, правові цінності похідні від поняття особистості. Вони складають образ права у взаємозалежному і взаємодоповнюючому полярному моментах. У сучасному цивілізованому суспільстві право являє собою не тільки інструментальну цінність – цінність «інструмента» і «засобу» дозволу різних соціальних протиріч у різних сферах суспільства, але воно також емансупує, розвиває засіб і силу особистості, що виступає як власна цінність права. Правові цінності за своїм характером є деонтичними, що служать для створення, відтворення та зміцнення соціального порядку і дисципліни з метою гармонізації інтересів різних соціальних груп людей. Право в життєдіяльності суспільства і людини виступає: і як основа його самотворення в історії, і як форма реалізації творчості людини, і як гарантія свободи й відмежування від варварства та несправедливості. Аналіз природи правових цінностей ієрархії, а також виявлення цінності права, дозволяє перейти до обґрунтування ідеї права як ідеї волі, і до розгляду права як форми волі. § 2. Свобода як цінність. Право як форма свободи. Тривала історія досліджень, присвячених свободі і поневоленню, праву як свободи, знає безліч підходів до розв’язання цієї проблеми. Свобода при всій своїй удаваній простоті і легкості сприйняття – предмет складний для розуміння, тим більше для втілення у формах, нормах, інститутах, процедурах і відносинах людей. Ідея свободи, по відомій думці філософів (Шарля Монтеск'є, Георга Гегеля, Миколи Бердяєва) багатозначна, вона породжує сплетіння безлічі непорозумінь. Тому потрібно спочатку обумовити, у якому змісті можна розуміти це слово, починаючи з найпростіших і доступних для пізнання значень. По-перше, насамперед потрібно відокремити «юридичну» свободу від «фактичної» свободи . Правова свобода – це дозвіл робити визначені дії, не піклуючись про те, чи відповідає цей дозвіл діяти реальній можливості, тобто юридичне визначення залишається формальним, абстрагуючи від реальних умов її здійснення. Фактична свобода зводиться до можливості робити і вибирати те, що хочеш. Це визначення має на увазі необхідність розгляду засобів, необхідних для реалізації свободи і, зокрема, волю користування нашим тілом і речами, що знаходяться в нашій владі. Звичайно вважають, що якщо в людини є свобода вибору, то свободою називається, по-перше сам факт вибору, і по-друге, непередбачуваність того, що саме вона вибере. І чим більший вона має вибір, тим більше свободи. Але філософи говорять щось зовсім інше, більш правильне. Російський філософ Микола Бердяєв писав: «Визначення свободи як вибору є ще й формальне визначення свободи. Це лише один з моментів свободи. Дійсна свобода виявляється не тоді коли людина повинна вибирати, а тоді, коли вона зробила вибір. Звідси ми приходимо до нового визначення свободи, свободи реальної. Свобода - є внутрішньою, творчою енергією людини. Через неї людини можуть діяти зовсім нові форми життя, нове життя суспільства і світу. Але було би помилкою при цьому розуміти свободу як внутрішню причинність. Свобода знаходиться поза причинними відносинами, тобто свобода не припускає причинних пояснень, тому що сама є причинною.»1 Таким чином, у структуру свободи особи входить вибір як момент і елемент, поряд з «внутрішньою свободою» і свободою, що включає у себе два основних компоненти: почуттєвий і раціональний. Однак сама ситуація вибору - це не свобода, а лише передумова вільної дії. По-друге, необхідно врахувати умовний характер відмінності «внутрішньої» свободи від «зовнішньої». Внутрішня свобода – це не схована, не підпільна свобода (ні в соціальному змісті, ні в змісті щиросердечного підпілля). Вона реально виявлена в змісті звільнення людини усередині себе від оковів власних упереджень, уявлень та образів. Сьогодні особливо потрібні люди, здатні на цілком відкрите публічне, а не підпільно-культурне існування, відкрито практикуючі свій спосіб життя і думки, завдяки яким можуть народитися якісь нові можливості для розвитку людини і суспільства в майбутньому. Для права важливо, щоб людина чітко уявляла ту міру свободи, що не несе в собі заряд руйнування, зла і несправедливості. У свою чергу цивільне суспільство і державу використовують правові засоби як страхові засоби, що позначають границі і межі, за які зовнішня свобода соціальних суб'єктів не повинна поширюватися. Зовнішня свобода припускає пошук обмежених засобів, способів і форм обмежень. Такими можуть виступати не тільки юридичні закони заборонного характеру (як частина скульптури), але і сам факт співіснування безліч індивідів з їх суспільними правами і волями. На думку Гегеля жодна людина не має ідеї про власну свободу, якщо вона не має ідеї про свободу інших і про соціальний зв'язок між собою й іншими. Жодна людина, не маючи чіткої ідеї про свою свободу, не має і чіткої ідеї про свободу інших і зв'язку між цими свободами. По-третє, варто виділити: два типи свободи «свободу від» (негативну свободу) і «свободу для» (позитивну свободу)» Перша з них виступає у світі, у якому індивід має визначену зону вибору ідей і дій без можливості наткнутися на обмеження і репресії. «Свобода від» не самоціль, а умова саморозвитку. Не йти зі світу в себе, не відсторонятися, а діяти із себе, самопороджуючи нові форми, що самі себе виражають. «Свобода для» чи позитивна свобода уможливлює дію відповідно до власної системи цінностей і власних цілей. Друга свобода більш життєва і повніша. У визначених історичних умовах, в яких люди мають значний ступінь «свободи від», вони так чи інакше відмовляються від неї на користь авторитарної влади для того, щоб збільшити можливість досягнення власних цілей. Це різновид заміни теоретично можливого практично здійсненним. Оскільки позитивна свобода має першочергове значення, така заміна здається розумною. Реальні форми втечі від свободи зустрічаються досить рідко. Більш того іноді виникають сумніви щодо принципової можливості називати подібні форми поведінки втечею, іншими словами різновидом страху, свободи. Така поведінка може назватися різновидом втечі, але її також можна визначити як компроміс між цінностями. Цілком вільна свобода може пізнати себе в трьох образах, у яких власна індивідуальність знаходить унікальне значення, коли частковість інстинктів і бажань, очищених від своєї неприборканості завдяки рефлексії розуму, стає щастям чи безтурботністю. Але швидше за усе вона довідається свої суті у праві – реакції розуму на заклик свободи. Право фіксує об'єктивно результативним і загальновизнаним образом, що вправі робити людина, тобто сукупність суспільної і приватної свободи. Саме розгляд права в цьому суспільстві найбільш ясно показує, до якого ступеня самотворення дійшла свобода. Розглянемо як розумілася свобода в різні епохи, у різних системах права. В античній філософії (Сократ, Платон) мова йде насамперед про свободу і долю, потім про свободу від політичного деспотизму (Аристотель, Епікур) і свободі як драмі людського існування (епикурійці, стоїки, неоплатонізм). Античне право, визнаючи протилежність вільної людини і раба, було здивовано тим, щоб додати свободі реальний статус, роблячи з рабства одних, умови дійсної волі інших. Але в той же час, античне право показує, що свобода, являючись реальною, залишається лиш привілеєм деяких і не може визначити людську сутність у її загальності. Тому не можна заперечувати визначеного прогресу у свободі людей при переході від античного до сучасного права, тому що останнє вважається загальною приналежністю людини. Античне право продемонструвало обмежену, але конкретну і реальну свідомість свободи; тоді як сучасне право, визначаючи свободу як універсальну цінність, безпосередньо включає в це визначення обмеження свободи. Відповідно до розповсюдженого визначення, право – «це сукупність умов, при якому сваволя одного обличчя співпадає зі сваволею іншого обличчя з погляду загального закону свободи»1 У середньовіччі християнська теологія зв'язує з свободою рух Духа. Дух є рух, але як спонтанність і порив. У рамках християнського вчення, з боку Бога, вища природа людини показується Ісусом Христом, Богом, що прийняв людський вигляд; з боку людини – його «творчістю із себе», створенням «нового, що не було ще». Християнське вчення містить у собі позитивну концепцію свободи. Якби не було цього Божого дарунка (свободу) людині, не було б і гріхопадіння в історії людини і нестатку. В епоху Відродження і наступний період під свободою розуміли безперешкодне розкриття здібностей особистості. У природно-правових концепціях Нового часу свобода трактувалася як абсолютна цінність, як підстава пізнання і права, як вихідна передумова всіх природних прав людини. Підкреслювався її невідчужуваний характер, її властивість споконвічності і безумовно приналежності особистості1. У класичній європейській філософії поряд з обґрунтуванням свободи як властивості, форми світу (не розкладені на елементи), акцентувалася увага на два головних пункти такого роду визначень: 1) розуміння свободи як пізнаної необхідності, як підстави мислення і пізнання, можливостей людини в щось вірити і бути; 2) визначення свободи як живого подиху (пульсації) саморозвитку людини в історії, що виступає як процес модифікації свободи. Філософи (Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель) виводили поняття свободи на тлі розходження внутрішнього і зовнішнього. Явище, що називається вільним, містить підставу самого себе (тобто є самопричинним явищем). А щось, що має підставу поза собою - не вільне, оскільки воно складається в причинному ланцюзі, тобто має причинні обґрунтування і причини пояснення. Саме в цьому змісті великі філософи говорили, що свобода має причину в самій собі і не має причини поза собою. Надалі такий підхід до свободи знаходить свій розвиток насамперед у філософії І.Канта і Г.Гегеля та їх послідовників. Вони визначали право через свободу, споконвічно припускаючи, що людська свобода в принципі не може бути безмежною і має потребу в різних правових формах її реалізації. Відповідно до цього підходу, право цивілізованої держави не зазіхає на первісне право, воно лише окреслює зовнішні границі простору соціальної свободи. Суть природного призначення свободи полягає в тому, що свобода не просто деяке благо взагалі, не один лише простір для самозадоволення, милостивого життя, а простір активності, розгортання нових можливостей людини з метою самотворення себе в історії за допомогою засобів не даних природою, у тому числі і права. Тобто люди вільні в міру їхньої буттєвої рівності і рівні в міру їхньої свободи. За думкою великих філософів, місія права «по визначенню» і «збереженню» свободи не зводиться до одних тільки встановлених для неї обмежень – вона полягає в тому, що повинні бути належні правові форми і способи, правовий пристрій (позитивне право), що визначають і забезпечують свободу. Таким чином, право повинне існувати як «друга природа» і в такій якості, поряд зі всіма іншими, направляти гру свободи людини. Звідси випливає одне з теоретичних положень, що має вирішальне значення для розуміння правових питань, можливо, одне з найбільш істотних у філософії права. Саме право по своїй вихідній суті є форма створена людьми, що логічно й історично призначена бути інститутом, покликаним упорядковувати свободу, додавати їй визначеність і забезпеченість, а звідси і людський зміст, істинно людську цінність. | |
| Просмотров: 551 | Загрузок: 11 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |