| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Питання на іспит з актуальних проблем земельного права
| [ Скачать с сервера (842.5 Kb) ] | 04.04.2017, 12:30 |
| 1. Наукові школи та науковці України, які досліджують питання земельного права та земельного законодавства. наукова школа – усталений науковий колектив, що сформувався за певний період науковцями, наукові інтереси яких були спрямовані на розв’язання довготривалих завдань за певними науковими напрямками та отримав наукові результати, які визнані як в України, так і за її межами. Ознаки: 1. усталений науковий колектив, який формується та розвивається колективом вчених, наукові інтереси яких спрямовані на розв’язання завдань визначених в їх науковому напрямку; 2. очолюється науковим керівником, засновником наукового напрямку, наукові здобутки якого визнані науковою громадськістю; 3. є базою в підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації певного напрямку (кандидат, доктор юр наук); 4. об’єднує наукові дослідження, що виконуються за першочерговими напрямами, визнані державами як пріоритетні у світовій науці; 5. її статус визначається вченою радою за поданням відповідного факультету інституту. Зазначені ознаки є характерними для 5 наукових шкіл. Науково-правничі школи в Україні, які досліджують питання земельного права та земельного законодавства ( м. Київ) Положення про наукові школи в КНУ ім. Т. Шевченка затв вченою радою 10.01.2005 р. – 1)Земельне право, екологічне право та право екологічної безпеки (кафедра трудового, земельного та екологічного права, 4.12.2000 р, засновник – Андрейцев В.І.) Удінцев, Пантилийченко, Янчук В.З., Мунтян В.Л., доц. Миронець та ін. вчені. Сьогодні, представниками є Балюк Г.І., Носік В.В., Краснова, Мірошніченко А.М., Коваленко, Заєць, Марусенко, Євстігнєєв, Бахуринська, Старостенко, Бевз, Саркісова. 2) Інститут держави і права ім. Корецького. Шемшученко Ю.С., Семчик В.І., Кулинич, Бусуйок (Обмеження прав людини); наукова школа сформована на базі відділення правових проблем, яке очолює Семчик Науково-правничі школи в Україні, які досліджують питання земельного права та земельного законодавства ( м.м. Харків, Львів, Одеса) Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (наукова школа сформована на кафедрі екологічного права), Шульга М.В., Гетьман А.П., Вовк Оксана Миколаївна, Конишева Олена Василівна, Лісова Тетяна Вікторівна, Лейба Людмила Василівна. 4) Одеська національна юридична академія, сформована на кафедрі агарного, земельного та екологічного права. Погрібний. Зараз очолює Каракаш Ілля Іванович. Луняченко Анатолій Васильович, Гуревський В.К., Глотова Олена Володимирівна та ін.. 5) Наукова школа Львівського національного університету ім. І Франка. Раніше - Титова. Зараз - Федорович В.І., Ващишин Марія Ярославівна. 2. Проблеми поняття землі як інтегрованого та диференційованого об’єкта правового регулювання. Пон. землі в Держ. стандарті. Ст. 1 ЗУ «Про охорону земель». Пон. землі Андрейцева, Титової, Носіка. З точки зору доктрини зем. права земля розгляд. як інтегрований (що обумовлено функціями, які виконує земля у життєдіяльності сусва, незалежно від волі людини: екологічна функція, просторова межа держ. влади – політична ф-ція, соціальна як місце розселення, як осн. засіб вир-ва, екон. функцію) і диференційований (поділ на категорії земель) об’єкт прав. регулювання. Земля не змінює ні юр., ні фіз.. природу, залишається складовою навкол. серща. Зак-во відносить зем. ділянку до майна, об’єктів речового права. Поділяють за класифікацією на майно та інтелектуальне. Не взято до уваги, що з точки зору об’єктів та явищ, які оточують людину, такі об’єкти за своїм походженням відносяться або до матеріальних, або духовних благ. Отже, земля є матеріальним об’єктом природного походження, який з точки зору еколого-екон. оцінки належить до прир. ресурсів, а не до категорії речей як об’єктів матер. вир-ва, які, водночас, виступають об’єктами цив. правовідносин. Визначення поняття «земля» у законодавстві Ст.1 ЗУ «Про охорону земель» визначає землю як «поверхню суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею». Слід наголосити, що регулятивне значення таких визначень дуже обмежене, вони лише певною мірою ілюструють, в якому саме розумінні термін «земля» розглядається у земельному законодавстві. Саме «певною мірою» - тому що насправді навіть у тих актах, де наведено визначення, дані терміни можуть вживатися (і вживаються) в іншому розумінні. Напр., у ст.33 ЗУ «Про охорону земель» згадуються землі водного фонду, які насправді включають і земельні ділянки під водними об’єктами (отже, не лише «поверхню суші», як сказано у ст.1 цього Закону). Тому автор не поділяє жалю багатьох науковців з приводу того, що універсальне поняття «земля» не визначено у ЗКУ. На його думку, значення даного терміну слід виводити із контексту, в якому воно вживається. «Окремо» сформульоване в законі визначення «землі» або точно відтворить розуміння, що і так випливає з контексту – тоді матиме місце дублювання у правовому регулюванні (що погано), або ж відтворить його неточно – тоді матиме місце колізія у правовому регулюванні (що ще гірше). Розуміння терміну «земля», які випливають із існуючого правового регулювання («із контексту») Аналіз земельного законодавства в цілому дозволяє стверджувати, що термін «земля» у ньому вживається у двох розуміннях – (1) як земна поверхня та певний простір над і під нею (земля «у суворому розумінні») - саме так вживається цей термін, напр., у словосполучення «моніторинг земель», та (2) як синонім терміну «земельна ділянка» - саме в такому значенні вживається термін «земля» у словосполученнях «оренда землі», «купівля-продаж землі» тощо. При цьому при використанні терміну земля у першому розумінні загалом можна стверджувати, що «земля» - це множина земельних ділянок. Таким чином, при використанні терміну «земля» у першому розумінні поняття «земельна ділянка» та «земля» співвідносяться як частина та ціле. Земельна ділянка, маючи всі родові ознаки землі, має додаткову видову ознаку – установлені межі. Виходить, що за будь-якого розуміння ключовим для наповнення змістом терміну «земля» буде розуміння терміну «земельна ділянка». Земельна ділянка як земна поверхня і простір. Відповідно до ч.1 ст.79 ЗКУ «земельна ділянка» - це «частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами» [виділення додане – А.М.]. Знов-таки, на думку автора, регулятивне значення даного визначення вкрай обмежене, і до того ж, негативне (дана норма просто зайва) – необхідно дивитися не на нього, а на контекст, в якому вживається термін. А із контексту випливає дещо інше. Насамперед, буквальне розуміння ч.1 ст.79 ЗКУ вказує на те, що земельна ділянка – частина «поверхні», а отже, з точки зору геометрії – «площини». Відомо, що товщина площини прямує до нуля. Неважко помітити, що насправді земельне законодавство не ставиться до земельної ділянки як лише до частини площини, а до землі – як власне до площини. Так, ч.3 ст.79 ЗКУ передбачає, що «[п]раво власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд» (це положення дубльоване у ч.3 ст.373 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ)). Але названі положення – це ще не контекст (а спроби, причому невдалі, його опису). Контекстом же є, зокр., численні правила про дозволені способи використання земельної ділянки. Ці правила передбачають використання певного простору над та під земною поверхнею навіть тоді, коли на земельній ділянці будівництво заборонене (наприклад, при сільськогосподарському використанні). Виходячи із таких правил, можна зробити наступний висновок: земельне законодавство практично завжди розглядає земельну ділянку не лише як «частину земної поверхні», але також як простір над і під нею, необхідний для правомірного використання земельної ділянки. Особливості відмінності зем. ділянок від майна: 1. земля не ств-ся працею людини, землі існують об’єктивно, тобто це прир. об’єкт, який існує незалежно від волі людини на його виникнення та існування, на відміну від майна в широкому цивілістичному розумінні; 2. майно в цивіліст. розумінні завжди має споживчу та мінову вартість, яку легко встановити, виходячи із затрат праці та матеріалів, вкладених у певну річ; вартість зем. ділянки вираховується за штучно створеними методиками, в основі яких лежать місце розташування зем. ділянки, якісні показники, але в основному в основі нормативної ціни лежить той прибуток, який буде отриманий від використання зем. ділянки у майбутньому; 3. землі як об’єкт як складова навкол. прир. сер-ща (НПС) знаходяться в тісному взаємозв’язку з ін. об’єктами природи (водами, лісами, надрами); це одна, т. зв. група природоресурсних відносин, де властивість кожного компонента може бути реалізована в їх функціональній взаємодії. Отже, зем. відносини як і водні, лісові тощо містять еколог. вимоги, врахув. яких не властиве цив. зак-ву; 4. існув. спец. плати за використ. земель у формі зем. податку та орендної плати; 5. використання земель як основного засобу вир-ва. Ознаки землі на відміну від ін. засобів вир-ва: a. незамінність, b. постійне місце знаходження, c. просторова обмеженість. 6. відносини зем. від-сті за правопорушення хар-ся зем.-прав. засадами та екол. вимогами. 3. Проблеми кваліфікації земельних правовідносин. На даний час в юридичній літературі не має єдності у визначенні видів земельних правовідносин. Так М.В Шульга дає наступну класифікаціу земельних правовідносин: земельні правовідносини можна класифікувати за інститутами земельного права та залежно від їх матеріального або процесуального характеру. До першої групи належать: земельні правовідносини у сфері власності на землю; правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності; правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням загального користування землею; правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель; охоронні земельні правовідносини. Земельні правовідносини у сфері власності на землю є основоположними, адже у багатьох випадках вони визначають зміст інших видів правовідносин. Встановлення тієї чи іншої форми власності на землю здійснюється при приватизації державних чи комунальних земель, укладенні будь-яких угод щодо землі, при конфіскації земель тощо. Правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності виникають тоді, коли власник заінтересований в передачі прав на земельну ділянку іншим особам. У цьому разі між власником і такою заінтересованою особою виникають правовідносини землекористування, у межах яких обидві сторони беруть на себе взаємні права і обов’язки . Ця група земельних правовідносин поділяється на дві підгрупи : правовідносини що мають характер речових прав ( право постійного користування земельною ділянкою і сервітут) правовідносини які мають зобов’язальний характер (оренда, застава (іпотека)). Перше монографічне дослідження – в 1958 р. Аксеньонок Грирорій Олекс. «Зем. правоотн. в СССР». Класифікував земельні відносини на 2 групи: відносини права власності та відносини права землекористування. Звужено розглядаються зем. правовідносини через повноваження власника зем. ділянки ч. 1 ст. 2 ЗК. За інститутами зем. права зем. правовідносини зем. правовідносини поділяються на інститути Загальної частини: • інститут права власності; • інст. права користування; • інст. зем. реформи; • набуття прав на землі та зем. ділянки; • інст. управління у галузі використ., відтворення та охорони земель (в рамках цього інституту залежно від функцій управління можна виділити відносини щодо розподілу та перерозпод. земель, щодо ведення земел. кадастру, щодо здійсн. контролю за використ. та охороною земель, щодо здійсн. моніторингу, щодо проведення держ. землевпорядної експертизи, ін. правовідносини); • інститут охорони земель; • інститут плати за землю; • інститут відповідальності за порушення вимог зем. зак-ва. Інститути Особливої частини: інститути 9 видів земель. За характером реалізації зем. прав суб’єктів зем. правовідносини поділяються: матеріальні і процесуальні зем. правовідносини. На рівні матеріальних визначається правосуб’єктність осіб (визначає суб’єктів права держ., прив., комун. власності на зем. ділянки), правовий режим земель тієї чи ін. категорії. Процесуальні норми зем. права поділяються на неюрисдикційні і юрисдикційні. Неюрисдикційні – певна процедура набуття прав на зем. ділянки ( набуття прав. власності через процедуру приватизації). Юрисдикційні спрямовані на захист прав суб’єктів зем. правовідносин. За методом прав. регул.: регулятивні і охоронні. 4. Проблеми методів правового регулювання земельних правовідносин. В теорії права: прийоми та способи прав. впливу на поведінку учасників правовідносин. Виділяють: імперативний і диспозитивний. Імперативний: застосування влади і підпорядкування, тобто чіткої субординації у правовідносинах, нормативне встановлення заборон, нормативне встановлення зобов’язань, покарання правопорушень. Диспозитивний: автономія, незалежність учасників правовідн., юр. рівність сторін, свободу волевиявлення у виборі поведінки. Аналіз змісту зем. правовідносин дає можл. зробити висновок, що більшість врегульовано саме імперативним методом (щодо набуття, плати за землю, настання від-сті) – це обумовлено специфікою землі як об’єкта правовідносин, поєднання прив. та публ. правовідн. Специфічні обов’язки щодо використання земель. До іншої частини правовідносин можемо застосувати комбінований метод (як імпер., так і диспозитивний). Відповідно, для земельного права характерне поєднання традиційних методів правового регулювання – адміністративно-правового (імперативного) та цивільно-правового (диспозитивного), виділення окремого «земельно-правового» методу (методів) є недоцільним. Приєднуючись до такого підходу, вважаємо, що визначальною для визнання земельного права окремою галуззю права є наявність специфічного кола однорідних земельних суспільних відносин (предмету правового регулювання), що на спільних засадах врегульовані системою правових норм. 5. Проблеми принципів земельного права. Принцип права – це основоположна норма, або норма найбільш загального, основоположного характеру. Принципи права є свого роду стрижнем, на якому будується система права і законодавства. Вони також відіграють важливу роль у тлумаченні правових норм. Принципи земельного права можуть формуватися із змісту правових норм, на основі судових рішень, досягнень правової доктрини1. Всупереч поширеному уявленню, видається, що принцип права не можна створити за допомогою самого лише проголошення в законі тих чи інших положень принципами (як це було зроблено, напр., у ст.5 ЗКУ при формулюванні «принципів земельного законодавства»). Виділяють загальні (конституційні), міжгалузеві та галузеві принципи2. Зупинімось більш детально на галузевих принципах земельного права. Питання щодо їх виділення є надзвичайно суб’єктивним. Втім, видається, що можна більш-менш впевнено виділити такі галузеві принципи земельного права, як (1) принцип раціонального використання земель та (2) принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Принцип забезпечення раціонального використання земель Існує велика кількість доктринальних визначень «раціонального використання земель»3, а також принаймні одне його нормативне визначення (ГОСТ 26640-85: «забезпечення всіма землекористувачами в процесі виробництва максимального ефекту у здійсненні цілей землекористування з урахуванням охорони земель та оптимальної взаємодії з природними факторами»). передбачено ст.ст.85, 129 ЗКУ. 13. Право власності на землю українського народу : поняття та проблеми реалізації. Ч.1 ст.13 КУ передбачає, що земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією». Разом із тим, у ч.2 ст.14 КУ мова йде про набуття права власності на землю громадянами, юридичними особами та державою, а у ч.1 ст.142 – про те, що земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад є матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування. Відтак, постає питання про співвідношення між наведеними нормами Основного закону, а також про те, як співвідноситься власність Українського народу, з одного боку, та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад, з іншого. У земельному законодавстві України окрема форма права власності на землю – право власності Українського народу – не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад. Водночас, у доктрині земельного права думки розділилися. На думку деяких дослідників, народ України є самостійним суб’єктом права власності на землю. В.І. Андрейцев та В. Костицький розділяють державну, комунальну та народну власність на землю. О.А. Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності, посилається на ст.ст.2, 318 ЦКУ, де згадані і народ, і держава. Деякі науковці вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб’єктом права власності на землю. І.І. Каракаш пропонує теорію «поділеної власності». На його думку, власність народу України повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об'єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов'язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів. Схожої позиції тримається П.Ф. Кулинич, на думку якого, ст.ст.13 та 14 КУ виключають одна одну. При встановленні співвідношення цих норм слід, на його думку, виходити із загальної спрямованості політики держави. Зміст ст.13 КУ слід витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним надбанням Українського народу, яке підлягає особливій правовій охороні. В.В. Носік пропонує і розвиває конструкцію дворівневої власності на землю», за якою «право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежним від права власності Українського народу (права вищого рівня). На думку М.В. Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною, а народ і держава як суб’єкти права власності не можуть протиставлятис. Тобто більшість дослідників не схильні сприймати положення ст.13 КУ буквально. На погляд Мірошниченка А.М., право Українського народу можна вважати загальним поняттям по відношенню до права власності держави та права власності територіальних громад. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає можливості існування права власності громадян та юридичних осіб, оскільки ч.1 ст.13 КУ не вживає формулювання «об’єкт виключної власності», натомість, у ст.14 прямо передбачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб. 14. Суб’єктно-об’єктний склад та проблеми реалізації приватної форми права власності на земельну ділянку. Суб’єктами права приватної власності на землю ст.80 ЗКУ визначає громадян та юридичних осіб. З урахуванням змісту ст.81 та ін. норм ЗКУ це положення слід розуміти розширено, оскільки суб’єктами права приватної власності на землю визнаються також іноземні громадяни та особи без громадянства. Законодавство визначає, які земельні ділянки можуть належати кожному із перерахованих суб’єктів. Щодо громадян України обмеження по об’єктному складу земель, що можуть перебувати у їх власності, практично відсутні. Іноземні громадяни та особи без громадянства, відповідно до ЗКУ можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. З ст.145 ЗКУ випливає, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення ці особи також мають право набувати, проте лише у спадщину, і протягом року зобов’язані їх відчужити. У разі невиконання цієї вимоги настають передбачені ЗКУ наслідки, а саме, право власності на земельну ділянку може бути примусово припинене. Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності. Водночас, формулювання «для здійснення підприємницької діяльності» можна тлумачити таким чином, що для інших потреб юридичні особи набувати земельні ділянки у власність не можуть. За такого тлумачення позбавляються можливості мати земельні ділянки на праві власності, напр., релігійні організації. Саме так тлумачив норму закону Держкомзем України. На погляд Мірошниченка А.М., таке тлумачення є помилковим. Процитована норма не містить прямої заборони для юридичних осіб, згаданих у ч.1 ст.82 ЗКУ, набувати земельні ділянки не для підприємницької діяльності. За таких умов, якщо набуття земельних ділянок для підприємницької діяльності прямо дозволено, слід вважати, що набуття для непідприємницької діяльності тим більше дозволяється. Принцип рівності усіх суб’єктів права власності, закріплений у КУ та ЗКУ, передбачає і те, що закон не може містити необґрунтованих виключень і обмежень. Проблемним є питання визначення земельної правосуб’єктності селянських (фермерських) (відповідно до чинного раніше законодавства), або фермерських господарств (за діючим законодавством). Напр., справи про припинення права власності і користування землями, наданими для ведення господарств, в усіх випадках розглядаються господарськими судами. Обґрунтовується така практика тим, що, хоча земельна ділянка для ведення фермерського господарства і була надана громадянину, фермерське господарство з дати його державної реєстрації здійснює обов’язки власника земельної ділянки. Вважається, що таку практику визнати вірною не можна, адже земельна ділянка для ведення фермерського господарства (далі - ФГ) надається громадянину (ст.ст.118, 121 та ін. ЗКУ, ст.7 ЗУ «Про фермерське господарство»). Створення ФГ як юридичної особи само по собі не призводить до переходу права власності на земельну ділянку від громадянина до господарства – для такого переходу необхідна пряма вказівка у законі, якої немає. 15. Проблеми суб’єктно-об’єктного складу та реалізації державної форми власності права на землю. Суб’єктний склад. Відповідно до ст.80 ЗКУ, суб’єктом права власності на землі державної власності є держава, яка «реалізує це право через відповідні органи державної влади». Відповідними органами державної влади ЗКУ у ст.ст.13, 16, 17, 17-1 та 84 визначає (1) КМУ, (2) РМ АРК, місцеві державні адміністрації - (3) районні і (4) обласні та Київську та Севастопольську міські державні, та (5) державні органи приватизації (див. також п.6 ч.1 ст.5 ЗУ «Про Фонд державного майна України»). Повноваження цих органів розмежовуються ст.ст.118,122,129,149,150 ЗКУ. На період до розмежування земель державної та комунальної власності чинне законодавство (гл.2,3, п.12 розд.Х «Перехідні положення» ЗКУ, п.1 розд.VIII «Прикінцеві положення» ЗУ «Про оренду землі») надає повноваження із розпорядження державними землями також (6) місцевим радам і встановлює тимчасові правила щодо розподілу компетенції з розпорядження державними землями. Незважаючи на існування законодавства про розмежування земель, поки що в Україні розмежування земель державної та комунальної власності знаходиться на підготовчій стадії. Специфіка об’єктного складу права державної власності. До початку земельної реформи у 1990 рр. вся земля перебувала у державній власності, що розглядалася як синонім власності народу. При цьому під державою мався на увазі СРСР, хоча в доктрині існували певні дискусії щодо того, чи були суб’єктом права державної власності союзні республіки. Декларація про державний суверенітет землю проголосила, що земля є власністю народу України. Протягом «радянського» періоду земля визнавалася об’єктом виключної власності держави (народу) (такий підхід було відображено у нечинному нині Закону УРСР «Про власність»). Натомість, ст.13 КУ проголошує землю об’єктом права власності українського народу, не вживаючи прикметника «виключної». Новий ЗКУ відійшов від жорсткого закріплення певних категорій земель у державній власності, передбачивши лише неможливість передачі певних видів земель із державної у інші форми власності (до зміни цільового призначення). Так, ч.3 ст.84 ЗКУ визначено перелік земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність. Окрім наведеного, перелік земель, що підлягають залишенню у державній власності, вміщено також у ЗУ «Про розмежування земель державної та комунальної власності». Він в основному повторює положення ч.3 ст.84 ЗКУ, хоча є і певні розбіжності. Також визначаються землі державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність. На думку Мірошниченка А.М., окрім перерахованих в законі, на не можна передавати у приватну власність будь-які земельні ділянки під об’єктами нерухомості, що не підлягають приватизації, оскільки при такій передачі порушуватиметься принцип цільового використання земель. Специфіка процедури набуття права державної власності. Не зовсім очевидним є те, чи поширюються на відносини із набуття права державної власності положення ст.125 ЗКУ, за якими право має виникати з моменту державної реєстрації, а також тимчасові положення п.3 розд.ІІ ЗУ №1066-VI від 05.03.2009 (яким ст.125 ЗКУ викладена у чинній редакції), що заміщають ст.125 і передбачають, що право власності на земельну ділянку «виникає з моменту державної реєстрації земельної ділянки». На користь позитивної відповіді на поставлене питання свідчить загальний характер згаданих норм, які ведуть мову про «право власності» без вказівки на його форму, а також положення КУ про рівність всіх суб’єктів права власності перед законом (ч.4 ст.13). На користь протилежного висновку – те, що ст.125 вміщена до гл.19 ЗКУ, що має назву «Набуття права на землю громадянами та юридичними особами», а також те, що спеціального механізму, який би дозволяв на сьогодні зареєструвати земельну ділянку або право на земельну ділянку державної власності, сьогодні просто не існує. 16. Проблеми суб’єктно-об’єктного складу та реалізації комунальної форми власності права на землю. Суб’єктний склад. Ст.142 КУ, ст.ст.80, 83 ЗКУ визначають суб’єктом права комунальної власності відповідні територіальні громади, що здійснюють право власності або безпосередньо (за допомогою місцевого референдуму, загальних зборів громадян – ст.ст.7, 8 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»), або через органи місцевого самоврядування. Цими органами, відповідно ст.ст.8-12, 80 та ін. ЗКУ, є відповідні місцеві ради: сільські, селищні, міські – щодо земель територіальних громад, районні, обласні та Верховна Рада АРК – щодо земель спільної власності територіальних громад. Питання регулювання земельних відносин вирішується радами виключно на пленарних засіданнях (п.34 ст.26, п.21 ст.43 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»). Специфіка об’єктного складу. Певні землі комунальної власності не можуть передаватись у приватну власність (ч.3 ст.83 ЗКУ): «а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування; е) земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів.» Ст.28 ЗУ «Про поховання та похоронну справу» дублює п.«а» ч.3 ст.83 ЗКУ і передбачає, що землі, на яких розташовані поховання, є об’єктами права комунальної власності і не підлягають приватизації. Особливості набуття права комунальної власності. За відсутності форми державних актів на право комунальної власності на даний час виникнення земель комунальної власності з більшості підстав заблоковане (крім розмежування «автоматично» на підставі ст.83 ЗКУ, про яке йшла мова вище). Втім, на наш погляд, на даний час можуть переходити у комунальну власність земельні ділянки, набуті у порядку визнання спадщини відумерлою (відповідно до ч.3 ст.1277 ЦКУ, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини). У даному випадку, вважає Мірошниченко А.М., перехід відбувається в силу закону безпосередньо на підставі рішення суду. Також, на наш погляд, право комунальної власності може виникати у разі набуття за цивільно-правовими правочинами земельних ділянок приватної власності. | |
| Просмотров: 650 | Загрузок: 31 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |