| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З КУРСУ „ОСНОВИ СОЦІОЛОГІЇ”
| [ Скачать с сервера (471.5 Kb) ] | 23.03.2017, 13:59 |
| . Поняття соціального. Соціальний факт. Соціальне - сукупність певних рис та особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами чи спільнотами у процесі спільної діяльності в конкретних умовах, яка виявляється в їх стосунках, ставленні до свого місця в сус-ві, явищ і процесів суспільного життя. Специфіку соціального характеризують такі основні риси: =загальна якість, притаманна різним групам індивідів, яка є результатом інтеграції груп індивідів, соціальних верств, спільнот із суспільними відносинами; =вираження спричиненого суспільними відносинами певного стану індивідів; =соціальне є наслідком спільної діяльності різних індивідів, який виявляється в їх спілкуванні та взаємодії. В науковий соціологічний обіг соціальний факт вперше було введений Е. Дюркгеймом. Він розділяв соціальні факти на морфологічні як матеріальний субстрат суспільства і нематеріальні факти як компоненти колективних уявлень, що мають надіндивідуальне соціально-культурне значення.В сучасній соціології під соціальним фактом розуміють сукупні систематизовані характеристики масової поведінки, масової свідомості, продуктів людської діяльності (матеріальної і духовної). Факти розглядають на двох рівнях: =онтологічному – стани дійсності та події, що відбулися, які не залежать від дослідника. =логіко-гносеологічному – обґрунтоване знання, яке отримано шляхом опису окремих фрагментів реальності в деякому чітко визначеному просторово-чсовому інтервалі. Таким чином, соціальний факт є певним підсумком пізнавального процесу. Це проміжний, попередній підсумок на рівні емпіричного узагальнення. 3. Об'єкт та предметна сфери соціології. Термін «соціологія» походить від латинського слова (суспільство) та грецького «Іоgos» (слово, вчення). У буквальному розумінні соціологія — наука про суспільство. Поняття «соціологія» введене до наукового вжитку французьким філософом Огюстом Кантом (1798—1857) у 30-х роках XІX ст. Соціологію він мислив як науку, тотожну суспільствознавству, яке об'єднувало в собі всі галузі знань про суспільство. Першим, хто дав «вузьке» трактування соціології як науки, був Еміль Дюркгейм (1858—1917) —створив так звану французьку соціологічну школу. Соціологія - наука про становлення, розвиток і функціонування суспільства, соціальних спільнот, соціальних відносин і соціальних процесів, про механізми і принципи їх взаємодії. Предмет і об'єкт соціології, як і будь-якої науки, не тотожні, оскільки об'єктом науки є все, на що спрямоване відповідне дослідження, а предметом — окремі аспекти, властивості, відносини, які становлять об'єкт конкретного дослідження. Об'єкт соціологічного дослідження — певна соціальна дійсність (суспільство), яка потребує вивчення відповідно до мети дослідження та його аналізу (соціальні спільноти, соціальні суб'єкти, соціальні процеси у їх конкретному стані та взаємодії тощо). Предмет - соціальна сфера життєдіяльності сус-ва - соціальна структура сус-ва; соц. процеси і явища, що відбуваються в сус-ві; соц. зв’язки, що інтегрують людину в групи, а групи - в сус-во. 4. Структура та функції соціології. Структура соціології: 1. Загальна соціальна теорія : 1)закони розвитку сус-ва, 2)загальносоціальні закони функціонування науки, 3)понятійно-категоріальний апарат, 4)методологія, методи 2. Соціологія середнього рівня (узагальнює та структурує емпіричні дані в межах окремих галузей соціологічного знання) 3. Емпіричні соціальні дослідження (установлює та узагальнює соціальні факти) Функції: =теоретико-пізнавальна (спрямована на вироблення нового соціологічного знання) =практико-перетворювальна (вироблення науково обґрунтованих прогнозів щодо еволюції сус-ва) =описова (зумовлена необхідністю систематизації, опису, нагромадження одержаного дослідного матеріалу) =критична (виявлення негараздів у сус-ві) =інформаційно-діагностична (використання соціологічної інформації, одержаної під час соціологічних досліджень) =соц. контроль (вироблення ефективних рекомендацій, спрямованих на боротьбу з девіантною поведінкою, вдосконалення моральних відносин) =соц. управління (свідома, цілеспрямована дія щодо соціальних систем з метою оптимізації їх розвитку і функціонування) =соціо-інженерна (система заходів для „лікування” негараздів) =соц. прогноз (короткострокові та довгострокові) 5. Місце соціології в системі соціогуманітарних наук Місце соціології у системі соціальних, гуманітарних наук зумовлене тим, що вона є наукою про суспільство, його процеси та явища, охоплює загальну соціологічну теорію, яка виступає як теорія та методологія всіх інших суспільних і гуманітарних наук. На перетині соціології з іншими науками склалася ціла система досліджень: соціальні, соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-демографічні та ні. Соціологія не може розвиватися і реалізовувати свої функції, не взаємодіючи з іншими науками. Її значення для інших наук полягає в тому, що вона продукує науково обґрунтовану теорію про суспільство та його структури, озброює розумінням законів і закономірностей взаємодії його різноманітних структур. У системі суспільних наук соціологія найтісніше взаємодіє з історією. Об’єктом і предметом досліджень історії і соціології є суспільство, закономірності його розвитку та функціонування у конкретних часових вимірах обидві науки відтворюють соціальну дійсність в єдності необхідного і випадкового. Багато спільного між соціологією та філософією. Але соціологія має справу не лише з абстрактними законами та категоріями, а й з конкретними фактами дійсності. Її висновки та узагальнення мають здебільшого частковий, а не універсальний характер. Соціологія працює і на межі з економічними науками, предметом якої є вивчення закономірностей і форм функціонування й розвитку відносин, що складаються у процесі виробництва, обміну і розподілу матеріальних благ. Соціологія тісно пов’язана з політологією. Їх взаємозв’язок виявляється в тому, що з’ясування закономірностей політичного життя є ефективним за умови розгляду суспільства як соціальної системи. Взаємодія соціології та політології покликала до життя нову галузь науки – політичну соціологію. Вивчаючи особливості держави, її інститутів у регулюванні соціальної діяльності мас та особистостей, соціологія спирається на дані правових наук, в полі зору яких – юридичні норми, які законодавчо закріплюють певні відносини у державі, регулюють соціальну поведінку людей. Із психології як науки соціологія запозичує теорію мотивів поведінки, особистих та масових реакцій, методи дослідження соціальних орієнтацій особистості, які є необхідними компонентами при дослідженні поведінки особистості в колективі та суспільстві. Отже, соціологія функціонує у тісній взаємодії з комплексом соціально-гуманітарних наук, генеруючи ідеї, теорії про людину, її місце і роль і системі соціальних зв’язків. 6. Визначення та класифікація соціальних груп Суспільство – сукупність найрізноманітніших груп. Кожна людина – член багатьох соціальних груп. Соціальна група – це будь-яка кількість людей, що виділені за соціально значущими критеріями. =це посередник між людиною та суспільством =відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об’єднаних на основі загальних соціально значущих ознак. Соціальні групи можна поділити за наступними критеріями: =за розміром (кількісним складом): великі, середні, малі =за безпосередністю зв’язків: номінальні, реальні =за суспільним статусом: формальні і неформальні =за значущістю для особистості: референтні і незалежні групи =за рівнем розвитку: дифузні, асоціації, колективи, корпорації. Велика група — це кількісно обмежена спільність людей, виділена за певними соціальними ознаками (клас, нація, прошарок), або значна за розмірами та складно-організована спільність людей, поєднана спільною діяльністю (певна організація). Мала група — це відносно невелика кількість безпосередньо контактуючих людей, об'єднана спільними цілями або завданнями. Формальні групи мають зовні задані соціальне значущі цілі діяльності. Для них характерні юридичне зафіксований статус, нормативне визначені структура (керівництва та підлеглості), права й обов'язки її членів. Неформальна група утворюється завдяки внутрішнім факторам її існування (симпатії, дружбі, спільності інтересів), вона не має юридичного статусу, законодавчо не регулюється. Референтна група — це спільність, з якою людина порівнює себе, до якої відносить себе і на норми та цінності якої орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Група належності — це така група, до якої людина реально належить. Також окремо ділять на номінальні, реальні та агрегатні групи. Номінальні групи – штучно створені групи для статистичного обліку населення, їх не існує у реальному житті Реальні групи – критеріями цих груп є реально існуючі обставини: місце проживання, стать та вік Агрегатні групові утворення – сукупність людей, що вибрані на підставі поведінкових ознак (аудиторія – ТБ, радіо; публіка – в кіно, театрі, на стадіоні). Кожна людина є водночас членом різних соціальних груп, у яких вона формується та самореалізується. У цих групах вона виконує різні соціальні ролі, здійснює різні функції. Зрозуміти особистість, її життєвий шлях означає простежити історію розвитку людини в різних соціальних групах, взаємини з групами, до яких вона входила або входить. Людина не живе поза соціальною групою, бо у групі закладені основи соціального життя людини. 7. Малі соціальні групи (ознаки, форми, структура, внутрішня взаємодія) Соціальна група – це будь-яка кількість людей, що виділені за соціально значущими критеріями. Мала соціальна група – невелика кількість людей, які добре знайомі один з одним та постійно взаємодіють між собою група найближчого соціального оточення індивіда створюється для забезпечення життєдіяльності окремого індивіда Ознаки: =обмежена кількість членів групи (2-20 осіб) =наявність внутрішніх структури – наявність певних ролей та статусів =кількість членів малої соц групи залежить від характеру діяльності цієї групи =кожна людина стає членом малої соц групи, бажаючи знайти в ній задоволення власних потреб Наявність величезної кількості малих груп у суспільстві і передбачає необхідність їх класифікації. Американські соціальні психологи пропонують розподіляти малі групи за такою схемою: 1)первинні та вторинні; 2)формальні і неформальні; 3)групи членства і референтні групи. Поділ малих груп на первинні та вторинні вперше було запропоновано американським дослідником - психологом Ч. Кулі, котрий спочатку дав просто описове визначення первинної групи, назвавши такі групи, як сім'я, група друзів, група найближчих сусідів. Пізніше Кулі запропонував конкретний ознаку, яка дозволила би визначити значну характеристику первинних груп – не опосередкованість контактів. Вторинними групами у даній класифікації є ті, в яких відсутні безпосередні контакти, а для спілкування між членами використовуються різноманітні "посередники", наприклад засоби зв'язку. Друге з історично запропонованих поділів малих груп - це поділ їх на формальні і неформальні. Вперше цей поділ було запропоновано також американським психологом - дослідником Е. Мейо. Формальна група відрізняється від інших тим, що у ній чітко запрограмовані всі позиції її членів, вони підпорядковані груповим нормам. Прикладом такої групи може бути спільність, утворена в умовах будь-якої конкретної діяльності: студентська група. В складі формальних груп Мейо відкрив всередині них ще й "неформальні групи" які формуються і виникають стихійно; в них відсутні структура "влади", система взаємовідносин по вертикалі. Третя класифікація - групи членства і референтні групи. Вона була вперше введена в 1942 році американським дослідником Г. Хайменом, якому належать відкриття самого феномена "референтної групи". В експериментах Хаймена було показано, що частина членів деяких малих груп (студентські групи) розділяє норми поведінки, прийняті зовсім не в цій групі, а в якійсь іншій, на яку вони орієнтуються. Такі групи, в котрі індивіди не зачислені реально, але норми якої вони приймають, Хаймен назвав референтними групами. Ще більш чітка відмінність цих груп від реальних груп членства була відмічена в працях М. Шерифа, де поняття референтної групи було пов'язане з "системою звіту", котру індивід використовує для порівняння свого статусу з статусом других. 8. Етнічні спільнота. Етнос і нація. Етнічні спільноти називають ще кровнородинними. До них відносяться клани, племена, народності, нації, сім’ї, роди. Вони об’єднується на основі генетичних зв’язків і складають еволюційний ланцюжок, початком кого виступає сім’я. Поняття етносу ґрунтовно розробляв і активно пропагувалося відомим природодослідником та соціальним мислителем Л. Гумільовим. Він розглядав етноси як особливі соціальні спільності, які органічно поєднують біосферу та соціосферу, містячи у собі значною мірою характеристики природної спільності. Етноси – це біофізичні реальності, завжди оповиті соціальною оболонкою, втілені у ту чи іншу соціальну форму. Етноси формуються під впливом природної належності людського угрупування до певного географічного середовища, кліматичних умов, ландшафту, рослинного і тваринного світу. Для Л. Гумільова етнос – це передусім структурований конгломерат людей зі спільними стереотипом поведінки, здатний до цілеспрямованих дій. Кожен етнос у Гумільова в своєму історичному розвитку проходить однакові стадії: народження, піднесення, завмирання та загибель. Більшість дослідників розглядають етнос як соціальний організм, що має на свої етнічні ознаки, зокрема такі, як етнічна самосвідомість, самоназва, мова, територія, особливості психологічного складу, характер, культура, побут тощо. Так, Ю.Бромлей обґрунтовує необхідність чіткого розмежування поняття "етнос" у вузькому та широкому сенсі. Етнос у вузькому розумінні він пропонує називати – етнікосом і визначає його як сукупність людей зі спільністю основних етнічних ознак, тоді як етнос у широкому розумінні – це соціальний організм, якому притаманні етнічні ознаки і якому відповідає свій етнікос. Етнос характеризується і певно спільністю психічних рис індивідів, що входять до його складу, як формуються під впливом природнокліматичних умов. Проте етнос, будучи за своїм походженням пов’язаним з природою та тривалою генетичною еволюцією, все є свої головні характеристики отримує в соціально-культурному оформленні, і передаються вони від покоління до покоління через історичну пам’ять, через засвоєння культурних надбань, традицій. Етнос як такий є не суто природним утворенням, а його історичною асиміляцією в культурі, що здійснюється багатьма поколіннями людей. Нація – спільність людей, об’єднаних низкою чинників, серед яких найважливішими є етнокультурні та політико-правові. (Е. Сміт) Нація – це колектив людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів. У трактуванні нації, її походження, головних ознак існує кілька концепцій: - об’єктивно-ідеалістична концепція нації (концепція „духу народу”). Це історично перша соціально-філософська модель, а також різновид політичної ідеології національних і політичних рухів у Сх. Європі та СРСР. Сутність нації розуміли як соцільно недетермінований початок, „дух народу”, в якому сконцентровані основні культурно-психологічні риси кожного народу. Мова народу вважалася першоосновою його духу, а межі поширення її – межами нації. - суб’єктивна концепції нації. Є найтиповішою для сучасної західної соціально-політичної думки. Націю стали розуміти як „добровільне об’єднання людей”, „союз індивідуумів”, що виникли для здійснення спільних політичних, культурних цілей, інтересів як соціально-психологічна спільність. У суб’єктивній концепції була проведене чітка межа між поняттями „нація” і „народ”. історично-економічна концепція нації. Згідно з історико-матеріалістичним підходом виникнення нації пов’язують із становленням капіталізму і буржуазного суспільства. У цій концепції матеріальна потреба, що виникає історично, у становленні і розвитку основ капіталістичного суспільства визначається основною причиною виникнення нації. Тому і головною ознакою нації, що творить її як особливу соціальну спільність, вважається спільність економічних зв’язків, а також спільність території, мови, особливостей культури, близькість рис психології і самосвідомості. 9. Публіка та натовп (ознаки та різновиди). Габріель де Тард та Густав Лебон. Публіка – скупчення певної кількості людей, які охоплені очікуванням певних емоцій. Вивчав Габріель де Тард (кінець XІX ст., «Думка і натовп»): на відміну від натовпу психологічна рівність утворюється контактом; публіка представляє собою духовну рівність і єднається схожістю думок. Якщо у натовпі особистість зливається з масою, то у публіці вона отримує можливість самовираження. Суттєвим поштовхом до розвитку формувань публіки була поява ЗМІ. Різновиди публіки: Зібрана – коли люди знаходяться на спільній обмеженій глядацькій території і можуть контактувати один з одним. Незібрана – глядачі телебачення, слухачі радіо, читачі газет. Натовп – будь-яке тимчасове скупчення людей, яких зібрав в одному місці, в один час спільний інтерес. Вивчав Густав Лебон (кін. XІX-поч. XX ст.). Вбачав в натовпі руйнівну силу. Відмінні якості натовпу — анонімність, психологічне зараження, навіювання, наслідування. Хід думок в натовпі направляється спільним інтересом, і чим довше людина перебуває в натовпі, тим слабкіший її раціональний контроль. Види натовпу: Випадковий Конвенційний – скл. з людей, які зібралися з метою, поставленою заздалегідь. Вони викон. певну конвенцію поведінки (футбольні уболівальники) Експресивний – в цей натовп люди збир., щоб виказати свої почуття, емоції (молодіжна дискотека) Активний – будь-який з трьох попередніх видів натовпу, який проявл. себе в дії. (футбольні фани, які бушють) Залежно від кількості членів і умов внутрішньогрупової взаємодії соціальні групи поділяються на малі та великі. Іноді виділяють ще і середні групи. У своїй “Психології натовпу”, що була видана у Франції ще в 1895 р., Г.Лебон писав, що “головна характерна риса нашої епохи полягає в тому, що несвідома діяльність натовпу замінила собою свідому діяльність індивіда”. Виразно негативне, “аристократично зневажливе” ставлення до “натовпу” зафіксоване в соціологічних (Г.Тард), політичних (Ортега-і-Гасет) та соціально-психологічних дослідженнях (Г.Лебон). “Під словом “натовп” зазвичай мається на увазі зібрання індивідів, якими б не були їхні національність, професія, стать і які б не були випадковості, що викликали це зібрання”, – зазначає Г.Лебон і продовжує: “Проте, з психологічного погляду слово це набуває цілком іншого значення. Тльки за цих умов, зібрання людей має зовсім нові риси, які відрізняються від тих, які характеризують окремих індивідів, що входять до складу цього зібрання. Свідома особа зникає, а почуття та ідеї всіх окремих одиниць нбувають одного й того ж спрямування”. Це явище Лебон називає “психологічним законом духовної єдності натовпу”. Серед особливих психологічних рис, що характеризують поводження натовпу, Лебон виділяє зокрема такі, як: імпульсивність, мінливість та дратівливість, піддатливість навіюванню та легковір′я, перебільшену чутливість та нездатність до обмірковування ситуації, нетерпимість, консерватизм та авторитарність, “що їх ми спостерігаємо в істот, які належать до нижчих форм еволюції, а саме: у жінок, дикунів та дітей”. 10. Форми масової поведінки та організованого протесту. Масовою поведінкою ми називатимемо поведінку людей, яка характерна тільки для масового суспільства і яка володіє такими рисами, як неорганізованість, неструктурованість, некоординорованість. Крім того, важливою межею масової поведінки слід вважати індивідуальний вибір ліній поведінки. Якщо поведінка натовпу визначається як нестійка, епізодична і виявляється тільки в соціальній групі, то масова поведінка виявляється і реалізується як сума окремих індивідуальних дій. На відміну від натовпу (який представлений людьми, зібраними в обмеженому фізичному просторі) маси людей розкидані, в масі людей відсутній постійний і усвідомлений контакт однієї людини з іншим. Згідно даного поняття, маси людей не можуть здійснювати сумісних руйнівних дій і взаємодіяти, як натовп. Колективна поведінка в масовому суспільстві відрізняється тим, що велика кількість людей діє індивідуально, а не у складі групи, але проте їх дії однонаправленні, здатні створювати значні соціальні зміни. Форми масової поведінки: Масова істерія – стан загальної нервовості, підвищ. збудженості та страху, які були викликані необґрунтованими чутками (чутки про підвищ. курсу $, про середньовічне полювання на відьом); Чутки – сукупність свідчень, які виникли з анонімних джерел та розповсюджуються по неформальним каналам (ґрунтуються на підсвідомому страху). Психологічний вплив чуток має три взаємопов’язані етапи: операційний (вплив суб’єкта), процесуальний (прийняття/неприйняття впливу об’єктом), результат (реакції у відповідь). Плітки (різновид чуток) – ґрунтуються на цікавості. Паніка – форма масової поведінки, коли люди, які зіштовхнулися з небезпекою, проявляють нескоординовані реакції. Паніка є кризовим явищем. Це як стрес, реакція організму на надмірну кількість подразників. Погром – колективний акт насилля, заподіяний неконтрольованим та емоційно-збудженим натовпом проти власності чи особистості. Лінч – (різновид погромів) Першопочатково самосуд білих над чорними. Бунт – загальна назва деяких форм колективного протесту. Бунт відбувається, коли людина відкидає суспільні цінності, активно їм протидіє, прагне замінити їх новими. Форми організованого протесту: Відкритий пасивний протест (невиконання завдань, невихід на роботу) Скритий пасивний протест (підбурення до опору, змова, розповсюдження листівок, італ. страйк – люди виходять на роботу і починають виконувати всі інструкції, а виробництво не йде) Відкритий активний протест (мітинг, демонстрація, страйк) Прихований активний протест та опір (терористична боротьба, створення нелегальної політичної партії) | |
| Просмотров: 512 | Загрузок: 13 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |