| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Шпаргалка із цивільної процесуальної правоздатності
| [ Скачать с сервера (252.9 Kb) ] | 08.02.2018, 21:06 |
| 1. Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність: поняття категорій та їх співвідношення. Цивільна процесуальна правоздатність – це здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи, яку мають усі фізичні і юридичні особи. (ст.28 ЦПК) Цивільна процесуальна правоздатність фізичних осіб виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Юридичні особи мають процесуальну правоздатність з моменту державної реєстрації. Припинення дії юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності. Цивільна процесуальна дієздатність – це здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді, яку мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи. (ст 29 ЦПК) Неповнолітні особи віком від 14 до 18 років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цим Кодексом, надано повну цивільну дієздатність. Стаття 35. Надання повної цивільної дієздатності 1. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. 2. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. 3. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. 4. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. 5. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається. Стосовно осіб, що обмежені в дієздатності, то відповідно до ст. 37 ЦК України такі особи можуть вчиняти без згоди піклувальника тільки дрібні побутові правочини. Всі інші правочини можуть неї вчинятися лише за згодою піклувальника. Водночас така особа несе самостійну відповідальність. Тобто лише у спорах, що виникають з названих правовідносин, а також у справах окремого провадження щодо поновлення дієздатності , ця категорія осіб може виступати в суді самостійно. Проте навіть якщо неповнолітні особи віком від 14 до 18 років і особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто виступати в суді, суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, дієздатність якої обмежена. В цьому випадку участь законних представників не є обов'язковою, питання про їх залучення вирішується судом на власний розсуд з урахуванням обставин справи (її складність, важливість, значимість для неповнолітнього, стосунки з батьками тощо). Залучення законних представників відбувається за ухвалою суду. Особи віком до чотирнадцяти років, а також недієздатні фізичні особи не мають цивільну процесуальну дієздатність, тому їх права та інтереси захищаються в суді законними представниками (батьками, опікунами, усиновлювачами чи іншими особами, визначеними у законі (ст. 39 ЦПК)). 2. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, їх класифікація. Критерії поділу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на групи. Суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин – це носій цивільних процесуальних прав та обов’язків. ЦПК здійснює поділ суб’єктів на дві групи: суд та учасники цивільного процесу, які у свою чергу поділяються на осіб, які беруть участь у справі, (ст. 26 ЦПК) та інших учасників процесу (ст. 47 ЦПК). Основним критерієм, який визначає приналежність того чи іншого суб’єкта цивільних процесуальних відносин до тої чи іншої групи, є зміст його діяльності та наявність заінтересованості. Тому доцільно провести поділ суб’єктів на три групи: — Суд — особи, які беруть участь у справі (ст.26 ЦПК); — особи, які сприяють здійсненню правосуддя Основним призначенням суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин є здійснення правосуддя, яке належить до його виключною компетенції. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами та особами не допускається. Особи, які беруть участь у справі, – це учасники (суб’єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені у справі юридичною заінтересованістю, яка визначає їх правовий статус при розгляді та вирішенні цивільної справи. У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними є заявники та інші заінтересовані особи. Також особами, які беруть участь у справі є їхні представники, а також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК). Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб’єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Інші учасники цивільного процесу – це такі учасники (суб’єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які не мають і не повинні мати у справі жодної юридичної заінтересованості і сприяють встановленню дійсних обставин справи, дослідженню доказів, утвердженню засад цивільного процесуального права. До них відносяться секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу (ст. 47 ЦПК). Цих осіб можна поділити на дві підгрупи: суб’єкти, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті (свідок, експерт, перекладач, спеціаліст), інші – особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення процесу (судовий розпорядник, секретар судового засідання). 3. Підсудність у цивільному процесі: поняття та види підсудність — це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого залежно від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді повинна розглядатися справ підсудність відрізняється за функціональними та територіальними ознаками.Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. Так. відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськ-районими судами. Апеляційною інстанцією в цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальнихсудів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, якийухвалив судове рішення, що оскаржується(ст. 291 ЦПК).Згідно зі ст. 323 ЦПК касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальнихсправ. Повноваження щодо перегляду рішень за нововиявленими обставинами здійснює суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видавсудовий наказ (ст. 363 ЦПК). Територіальна підсудність цивільних справ передбачає розмежування компетенціїі з розгляду цивільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція. Чинне цивільне законодавство розрізняє: 1) загальну підсудність - правила загальної підсудності визначають компетенцію суду з розгляду справи залежно від місцезнаходження відповідача. Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являютьсядо суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.(ст. 109 ЦПК) 2) альтернативну - альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Право вибору між судами належить позивачу та може бути реалізоване лише у певних категоріях справ. (див.ст. 110 ЦПК), 3) виключну (ст. 114 ЦПК) підсудність - правила виключної підсудності, передбачені ст. 114 ЦПК. Встановлюють правила щодо визначення підсудності певних категорій справ, розгляд яких можливий тільки в певному суді та до яких не можуть бути застосовані правила загальної або альтернативної підсудності, зокрема це позови, що виникають з приводу нерухомого майна, які повинні подаватись за місцем його знаходження або місцезнаходженням основної його частини. 4) підсудність за зв'язком справ (ст. 113 ЦПК); 5) за вказівкою суду (ст.ст. 108, 111 ЦПК). 4. Цивільна процесуальна форма: поняття та значення для здійснення судочинства у цивільних справах, для захисту прав, свобод чи інтересів. Цивільно-процесуальна форма - це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду цивільних справ, що включає певну систему гарантій. Отже, процесуальна форма судових процесів - це кожного разу обумовлений процесуальними нормами та певними нормами матеріального права конкретний обсяг процесуальної діяльності суду та всіх інших учасників цивільного процесу, в межах якого виникають, розвиваються і закінчуються процесуальні правовідносини та окремі процесуальні дії. Цивільна процесуальна форма регламентує порядок здійснення судочинства у цивільних справах шляхом встановлення процесуального порядку вчинення судом та іншими учасниками процесу процесуальних дій в процесі розгляду і вирішення цивільної справи, а також фіксація та оформлення таких дій спеціальними засобами. Це є основою для функціонування цивільних процесуальних правовідносин, рух цивільного судочинства по стадіям в межах судового провадження. Ефективність і правильність вирішення матеріальних вимог у значній мірі залежить від досконалості цивільної процесуальної форми, в межах якої забезпечується законність та обгрунтованість судових рішень у цивільних справах. Для з'ясування особливостей цивільної процесуальної форми слід охарактеризувати її ознаки та принципи на яких вона базується. Серед ознак цивільної процесуальної форми виділяються: 1. Детальна законодавча регламентація. Нормативне регулювання процесуальної форми в основному здійснюється нормами ЦПК. У загальному цивільна процесуальна форма розглядається як сукупність правил, які визначають зміст поведінки суду і учасників процесу, порядок та послідовність такої поведінки в рамках цивільних процесуальних правовідносин; визначення місця і строків реалізації процесуальних прав та обов'язків. Процесуальна поведінка суду та учасників процесу стає безпредметною, якщо дії вчиняються без дотримання певної послідовності їх реалізації. 2. Єдність цивільної процесуальної форми. Цивільна процесуальна форма передбачає єдині процесуальні правила для всіх категорій цивільних справ, які розглядаються в порядку цивільного судочинства. Одночасно в її межах закріплено інші особливі форми вираження таких правил. Тому процесуальні дії можуть вчинятися в дещо різному порядку. Цим можна пояснити існування різних процедур, підпорядкованих загальним правилам процесуальної форми. 3. Фіксація результатів процесуальної поведінки. Це так звана зовнішня сторона процесуальної форми, основу якої складають процесуальні засоби, за допомогою яких фіксується порядок і результати процесуальної діяльності (позовна заява повинна оформлятися в письмовій формі (ст. 119 ЦПК), відповіді на клопотання сторін оформляються ухвалою суду (ст. 210 ЦПК), розгляд і вирішення справи фіксується в журналі судового засідання і фіксується технічними засобами (ст. 197 ЦПК), тощо). Разом з тим письмова форма поєднується з усною формою, яка є основною в окремих стадіях цивільного процесу (пояснення сторін, показання свідків даються в усній формі, спілкування із головуючим відбувається в словесній формі тощо). 4. Системність цивільної процесуальної форми полягає у визначенні в цивільному процесуальному Кодексі: переліку учасників цивільного судочинства; процесуального становища кожного учасника процесу; послідовності вчинення кожним учасником процесуальних дій; взаємозв'язку і залежності процесуальних дій учасників процесу. 5. Динамізм і стабільність. Динамізм забезпечується принципом диспозитивності, тобто правом заінтересованої особи визначати варіант своєї поведінки із запропонованих нормою ЦПК, обирати процесуальні засоби захисту. Стабільність забезпечується заходами процесуального примусу і юридичною відповідальністю. Будучи процесуальною конструкцією, цивільна процесуальна форма будується на принципах цивільного судочинства: доступність звернення за судовим захистом; рівність процесуальних прав і обов'язків сторін; розгляд справи незалежним судом; незмінність складу суду під час розгляду справи; гласність і відкритість судового розгляду справи; можливість оскаржити дії суду, судові рішення та ухвали; національна мова судочинства; керівництво процесом головуючим; формальна визначеність процесу. Значення цивільної процесуальної форми полягає у встановлення конструкції цивільного судочинства шляхом процесуальної регламентації порядку розгляду цивільних справ судом, з метою забезпечення виконання мети і завдань цивільного судочинства. 5. Цивільні процесуальні строки, їх поняття і значення. Перебіг процесуальних строків. Поновлення та продовження процесуальних строків. Цивільний процесуальний строк-встановлений законом або судом період в часі, впродовж якого може або повинна бути здійснена відповідна процесуальна дія відповідним суб'єктом цивільного процесу. Також слід зазначити, що згідно із ст. 1 ЦПК до низки завдань цивільного судочинства відноситься своєчасний розгляд та вирішення цивільних справ. Для реалізації цих завдань у цивільному процесуальному законодавстві існує інститут процесуальних строків. Цивільні процесуальні строки мають бути гарантом реального і оперативного судового захисту прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб та інтересів держави. Відповідно до ст. 68 ЦПК цивільний процесуальний строк обчислюється роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Однак, в окремих випадках такий строк може вимірюватись годинами. Перебіг процесуальних строків, їх початок і закінчення визначається ст. 68-70 ЦПК України. Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Залежно від того, чи обчислюються вони роками, місяцями або днями закінчення процесуальних страків відрізняється: Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, строк закінчується в останній день цього місяця. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день. Перебіг строку, закінчення якого пов'язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події. Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу. Із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку втрачається право на вчинення процесуальних дій. Продовження процесуальних строків можливе в тому разі, коли у призначені судом строки виконати певні процесуальні дії неможливо, оскільки виникли обставини, які перешкоджають їх реалізації. Поновлення процесуальних строків допускається тільки тих, які встановлені законом, в разі пропуску їх з причин, визнаних судом поважними. к зазначається у статті 73 ЦПК України, суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання. З питань, зазначених у статті 73 ЦПК України, судом постановляється ухвала. 6. Співучасть у цивільному процесі: поняття та види. Стаття 32. Участь у справі кількох позивачів або відповідачів 1. Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. 2. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки. 3. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність. На основі аналізу наведених статей ЦПК можна сказати, що ознакою процесуальної співучасті є множинність осіб на стороні позивача чи відповідача. Однак для співучасті характерно також те, що це така множинність осіб на стороні позивача, при якій право вимоги кожного із співпозивачів є самостійним, тобто право вимоги одного позивача існує поряд із правом вимоги іншого, так само як і обов’язки відповідати на позов іншого відповідача. Тому важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов’язків. Ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб, від участі третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. На основі сформульованих положень процесуальну співучасть можна визначити як участь в одному й тому ж процесі декількох позивачів чи відповідачів, інтереси яких не суперечать один одному. Процесуальну співучасть прийнято класифікувати за видами. Залежно від того, на чиєму боці виникає співучасть, вона поділяється на активну, пасивну та змішану. Якщо у справі беруть участь декілька позивачів і один відповідач, то тут наявна активна співучасть. Усі учасники такої співучасті називаються співпозивачами. У співпозивачів завжди є спільні інтереси щодо відповідача. Особливістю активної процесуальної співучасті є те, що вона, як правило, можлива тільки з ініціативи співпозивачів. У тих випадках, коли у справі декілька відповідачів і один позивач, має місце пасивна співучасть. Усі відповідачі називаються співвідповідачами. Співвідповідачі за пасивної співучасті пов’язані з позивачем протилежними матеріально-правовими інтересами. Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача (позивачів), так і з ініціативи суду, який може притягнути особу як співвідповідача для участі в справі. Змішана співучасть має місце лише тоді, коли на стороні позивача і відповідача виступає група осіб з протилежними інтересами. Крім активної, пасивної й змішаної співучасті велике практичне значення має поділ співучасті на обов’язкову (необхідну) і факультативну (можливу, допустиму). За обов’язкової співучасті роздільний розгляд кількох вимог неможливий, оскільки без вирішення питання про право (обов’язок) одного з співучасників неможливо визначити право (обов’язки) інших співучасників у справі, не можна правильно вирішити справу. Обов’язкова співучасть можлива тільки на стороні відповідачів. Факультативна співучасть має місце в тих випадках, коли у справі беруть участь співучасники, хоча питання про право одного з відповідачів можна було б вирішити самостійно, незалежно від прав і обов’язків інших співучасників. 7. Принципи цивільного процесуального права: поняття, система, та класифікація. Термін "принцип" включає: основоположні засади, ключові ідеї, аксіоми, першооснови тощо. Принципи певної галузі права дозволяють уявити юридичну природу, специфіку самої галузі, а також процесуальний порядок здійснення судочинства у цивільних справах. Принципи цивільного процесуального права - це встановлені законодавством України (Конституцією, іншими законами) основні положення, начала, засади, які відображають зміст цивільного судочинства, його специфіку, а також порядок здійснення судочинства в цивільних справах. Більшість принципів ЦПП закріплені у ЦПК України. Ті принципи, які не закріплені, але вважаються принципами ЦПП, закріплені в Конституції, інших законах і реалізуються під час здійснення судочинства у цивільних справах. Значення принципів ЦПП проявляється у тому, що весь хід цивільного судочинства підкорений цивільній процесуальній формі, яка, в свою чергу, визначена принципами цивільного процесуального права. Система принципів ЦПП включає всю сукупність принципів даної галузі права у їх співвідношенні та взаємозв'язку. Система принципів характеризує галузь права у цілому. Класифікація. В наукових та навчальних джерелах наведено чимало класифікацій принципів ЦПП. Найбільш поширеними класифікаціями є (критерії): 1. В залежності від юридичної природи джерела, у якому принцип закріплений: • принципи, закріплені в Конституції України; • принципи, закріплені в ЗУ "Про судоустрій і статус суддів"; • принципи, закріплені безпосередньо в ЦПК України (функціональні). 2. В залежності від того, в одній чи в кількох галузях діють відповідні принципи, принципи поділяють на: • галузеві принципи; • міжгалузеві принципи. 3. Найбільш поширеною класифікацією є класифікація принципів за об'єктом регулювання: • організаційно-функціональні принципи: принципи здійснення правосуддя виключно судом; незалежності суддів; рівності громадян перед законом і судом; гласності; доступності ;мови судочинства та інші. • функціональні принципи: принцип диспозитивності; принцип змагальності; прицнип безпосередності; принцип процесуальної рівності сторін; принцип усності та інші. Незалежно від того, до якої групи належить той чи інший принцип, усі принципи взаємопов'язані та взаємообумовлені. 8. Принцип диспозитивності у цивільному процесі: поняття, зміст та значення для захисту прав, свобод чи інтересів Принцип диспозитивності в цивільному процесі - це закріплені в нормах цивільного процесуального права положення про можливість осіб, які беруть участь у справі, розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, а також засобами їхнього захисту, що активно впливають на виникнення, рух і закінчення цивільного процесу, з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Відповідно до статті 11 ЦПК: Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. У процесуальній літературі відзначається, що даний принцип є головним принципом цивільного процесуального права, оскільки він визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи. Так, згідно зі ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Це положення процесуального закону надає зацікавленій особі право процесуальної ініціативи порушити справу в суді. У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Відповідно до принципу диспозитивності сторони в будь-якій стадії процесу можуть вільно здійснювати процесуальні права: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги; одержувати копії рішень, ухвал, постанов, інших документів, доданих до справи; брати участь у судових засіданнях, заявляти клопотання і відводи і т.д. (ст. 27 ЦПК України). Диспозитивністю характеризуються права позивача, що надають йому можливість протягом усього розгляду справи змінити предмет чи підставу позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, а відповідачу - визнати позов повністю чи частково (ст. 31 ЦПК України). Особливе місце серед прав сторін займають суб'єктивні права, здійснення яких впливає на рух справи, - право позивача відмовитися від позов та право сторін закінчити справу мировою угодою (ст. 103 ЦПК України). Суд у цих випадках зобов'язаний роз'яснити позивачу або сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, головним з яких є неможливість звернення до суду з тотожним позовом. Крім того, суд повинен перевірити законність такої процесуальної ініціативи: чи не суперечить вона закону, чи не порушуються нею права й охоронювані законом інтереси інших осіб. Засади диспозитивності виявляються й у питаннях порушення апеляційного і касаційного провадження, постановці питання про перегляд рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами, у зв'язку з переглядом рішення Верховним Судом України, а також у вимогах примусового виконання судових рішень у цивільній справі. 9. Принцип безпосередності в цивільному процесі: зміст та значення. ! Принцип безпосередності є функціональним принципом цивільного процесуального права. Він регламентує процесуальний порядок (формат) дослідження доказів у цивільному процесі. Безпосередність - об'єктивований вираз процесуальних дій стосовно учасників процесу і матеріалів справи, який полягає у тому, що суд, розглядаючи справу, повинен безпосередньо сприйняти здійснювані ними процесуальні дії та встановлювати фактичні обставини у справі на підставі особистого ознайомлення з доказами (ч. 1 ст. 159 ЦПК). На нього покладений обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, пояснення свідків, висновки спеціалістів та експертів, оглянути і дослідити речові та письмові докази. Цим самим забезпечується встановлення об'єктивної істини, правильне судження про обставини справи, права і обов'язки громадян та організацій у спірних правовідносинах 1. Обов'язок досліджувати докази безпосередньо під час розгляду справи по суті встановлено ст.159 ЦПК для суду. Це правило розповсюджується і на попереднє судове засідання, оскільки попереднє судове засідання провадиться за правилами, встановленим ЦПК для стадій судового розгляду. Тільки при безпосередньому особистому сприйнятті суддею доказів (заслуховування пояснень осіб, які беруть участь у справі; дослідження письмових доказів;заслуховування пояснень свідків, висновків експертів тощо), може бути реалізована вимога цивільно-процесуального закону про обґрунтованість судового рішення. Згідно ч.3 ст.213 ЦПКУ, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі тих доказів, які були досліджені в судовому засіданні. 2. Справа розглядається одним і тим складом суду. У разі заміни одного з суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку. Винятками з дії принципу безпосередності є направлення судових доручень щодо збирання доказів. Зокрема, суд, який розглядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності, може доручити іншому суду (в т.ч. і в іноземній державі на підставі міжнародного договору) провести певні процесуальні дії, пов'язані з доказуванням. Виконують доручення суди, наприклад, в результаті допиту свідка за місцем проживання, суд постановляє ухвалу про допит свідка і протокол допиту свідка разом з судовим дорученням та іншими документами направляється до суду. 10. Принцип колегіального та одноособового розгляду цивільних справ У суді першої інстанції справи розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, - колегією суддів, а також за участю присяжних (справи про визнання особив Обмежено дієздатною/недієздатною, безвісно відсутньою чи померлою, справи про усиновлення, надання психіатричної допомоги тощо). Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд. Колегіальний розгляд справи є однією з гарантій повного, усебічного й об'єктивного розгляду справ, постановлення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Склад суду встановлюється відповідно до вимог процесуального законодавства і залежить від інстанції, виду судочинства та складності справи (наприклад, при розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції склад суду залежить від тяжкості злочину, складності провадження у справі, розміру покарання, яке може бути призначено, від згоди підсудного на розгляд справи тим чи іншим складом тощо). Закон України "Про судоустрій і статус суддів" 1. Справи позовного провадження у суді першої інстанції розглядаються професійним суддею одноособово. 2. Справи наказного провадження розглядаються та вирішуються професійним суддею однооосбово. 3. Справи окремого провадження, в залежності від категорії справи, розглядаються або одноособово суддею, або у складі одного судді та двохприсяжних. Колегіальному розгляду підлягають справи, які стосуються захисту прав, свобод та інтересів осіб, які потребують особливої уваги з боку суспільства і держави. 4. Справи апеляційного провадження. Рішення про відкриття апеляційного провадження приймається одноособово суддею-доповідачем. Підготовка розгляду справи апеляційним судом здійснюється так само, тим же суддею-доповідачем. Після підготовки справи в апеляції суддя-доповідач робить доповідь. Розгляд справи апеляційним судом - три судді. 5. Справи касаційного провадження. Питання про відкриття касаційного провадження вирішується суддею-доповідачем. Підготовка розгляду справи - суддя-доповідач. Попередній розгляд справи касайним судом - три судді. Судовий розгляд справи касаційним судом - колегія у справі п'яти суддів. 6. Справи ВСУ. Питання про відкриття провадження у справі та підготовка. До розгляду справи здіснюється суддею-доповідачем. Судовий розгляд здійснюється на засіданні ВСУ, який є повноважним за умов присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу ВСУ. Ст. 18 ЦПК: 6. Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально). 7. Суддя чи склад колегії суддів для розгляду конкретної справи визначається в порядку, встановленому частиною третьою статті 11-1 цього Кодексу. 11. Принцип змагальності у цивільному процесі: зміст та значення. Фундаментальний функціональний принцип цивільного права. Закріплений у ч. 4 ст. 129 Конституції України як одна з основних засад судочинства. Принцип змагальності закріплений і безпосередньо у ЦПК України: ст.10, ст. 27 тощо. Принцип змагальності у повній формі реалізується у справах позовного провадження. Принцип змагальності у цивільному процесі - це визначений цивільним процесуальним законом (ЦПКУ) порядок розгляду цивільних справ, при якому з'ясування обставин та фактів здійснюється шляхом змагання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, яке спрямоване на доведення та доказування ними фактів та обставин, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог та заперечень. Змагаль¬ність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і ви¬користовувати в доказовій діяльності передбачені Цивільним процесуаль¬ним кодексом необхідні процесуальні засоби, фактичні дані й докази, що їх підтверджують . Змагальна модель (форма, тип) цивільного судочинства характеризується тим, що, незважаючи на те, що суд є основним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин, носієм владних повноважень від імені держави, сам процес розгляду та вирішення цивільних справ заснований на свободі його учасників у доведенні обставин справи, їх доказуванні з метою обґрунтування вимог чи заперечень. Юридичні гарантії принципу змагальності (змагальні права): 1. Подати докази. 2. Брати участь у дослідженні доказів. 3. Задавати питання особам, які беруть участь у справі (а також свідкам, експертам, спеціалістам). 4. Знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії документів, долучених до справи тощо. 12. Принцип гласності. Принцип закритого провадження. Особливості оголошення в судовому засіданні особистих паперів, листів, кореспонденції, записів телефонних розмов Принцип гласності проголошується статтею 6 ЦПК разом із зазначенням особливостей проведення відкритих судових засідань. Принцип гласності реалізується за допомогою правила, що розгляд справ в цивільних судах проводиться відкрито. Визначення змісту принципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі, полягає в їх праві ознайомитися з ними, в обов'язковому їх інформуванні про час і місце судового засіданні і про виконання окремих процесуальних дій. Принцип гласності реалізується у наданому законодавцем праві кожній особі ознайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили. Зміст принципу гласності і відкритості судового процесу полягає в забезпеченні кожній особі, справа якої розглядається в суді, права знати про результати її розгляду. Окрім того, згідно Закону України "Про доступ до судових рішень" зміст судових рішень, розміщений на офіційному веб-порталі судової влади, може бути доступний кожному громадянину. Це сприяє підвищенню відповідальності судді за прийняте ним рішення. Розгляд справ у всіх судах України за загальним правилом є відкритим. Закриті судові засідання є спеціальною формою відносно відкритого розгляду справ. Необхідність розгляду справ у закритому судовому засіданні обумовлена запобіганням розголошенню державної або іншої охоронюваної законом таємниці, таємниці усиновлення, подробиць інтимного життя, відомостей, що принижують честь і гідність учасників справи тощо. Можна виділити такі ознаки закритих засідань: - особливі підстави; - спрямованість на захист інтересів учасників або держави; - участь у закритому засіданні всіх осіб, що беруть участь у справі; - кожна особа, яка була учасником суд. розгляду в праві бути присутньою при оголошенні рішення суду. Закрите судове засідання припускається лише за мотивованою ухвалою суду, де вказується, чи все судове засідання буде закритим чи тільки його частина. При цьому вироки, ухвали й постанови суду завжди оголошуються публічно. П. 4 ст. 6, а також ст. 186 ЦПК передбачається, що зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України. Ці положенням спрямовані на захист передбаченого Конституцією права на таємницю особистої інформації. 13. Принцип державної мови цивільного судочинства:зміст та значення реалізації права на захист Згідно із ст. 14 ЗУ ”Про засади державної мовної політики” судочинство в Україні у цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах здійснюється державною мовою. Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦПК цивільне судочинство здійснюється державною мовою. Згідно з ст. 12 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою. Державною мовою здійснюються ведення судового процесу, складання судових документів та інші процесуальні дії. Норми процесуального законодавства гарантують громадянам, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, право користуватися в судовому процесі їх рідною мовою або мовою, якою вони володіють. Відповідно до ст. 12 Закону "Про судоустрій і статус суддів" суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. Незалежно від того, якою мовою провалиться судочинство, на суд покладено обов'язок всі судові документи складати державною мовою. Таким чином, як і раніше, судочинство здійснюється тільки українською мовою, тобто суддя веде справу та складає документи українською мовою. Іншим учасникам процесу закон дозволяє використовувати мови нацменшин, що традиційно використовуються в межах певної території держави, і подавати до суду документи на них. Якщо мову нацменшини в суді не розуміють, то відповідно до процитованої ст. 12 Закону "Про судоустрій і статус суддів" має бути залучений перекладач. 14. Процесуальний статус суду у цивільному процесі. Права та обовʼязки судді. Зміст принципу незалежності суддів та підкорення їх закону. Стаття 56 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів». Права та обов’язки судді 1. Права судді, пов’язані зі здійсненням правосуддя, визначаються Конституцією України, процесуальним та іншими законами. Суддя зобов’язаний(ст.56 ч.7 ЗУ «Про судоустрій і…»): 1) справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; 2) дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів; 3) подавати декларацію доброчесності судді та декларацію родинних зв’язків судді; 4) виявляти повагу до учасників процесу; 5) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, у тому числі таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання; 6) виконувати вимоги та дотримуватися обмежень, установлених законодавством у сфері запобігання корупції; 7) подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 8) систематично розвивати професійні навички (уміння), підтримувати свою кваліфікацію на належному рівні, необхідному для виконання повноважень у суді, де він обіймає посаду; 9) звертатися з повідомленням про втручання в його діяльність як судді щодо здійснення правосуддя до Вищої ради правосуддя та до Генерального прокурора упродовж п’яти днів після того, як йому стало відомо про таке втручання; 10) підтверджувати законність джерела походження майна у зв’язку з проходженням кваліфікаційного оцінювання або в порядку дисциплінарного провадження щодо судді, якщо обставини, що можуть мати наслідком притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, викликають сумнів у законності джерела походження майна або доброчесності поведінки судді. Суд повинен: 1) правильно встановити обставини, які мають суттєве значення у справі; 2) правильно визначити кваліфікацію спірного матеріального правовідношення; 3) визначити права та обов'язки сторін; 4) дослідити, перевірити та оцінити докази, надані сторонами, зберігаючи незалежність, об'єктивність та неупередженість; 5) здійснювати керівництво процесом; 6) роз'яснювати права та обов'язки сторін: здійснювати координуючу та гарантуючу функцію, створювати умови для всебічного й повного дослідження доказів, сприяючи в необхідних випадках й за клопотанням сторін в збиранні та витребуванні певних доказів, а в окремому провадженні - безпосередньо збирати докази. Роль суду в доказуванні. Чинний ЦПК не містить активної діяльності суду і в силу принципу змагальності (ст. 10 ЦПК) сторонам забезпечуються рівні можливості по доказуванню фактів та обставин справи. Відповідно до розподілу доказування: - проводить судову експертизу; - забезпечує витребування доказів; - роз'яснює проц. права та обов'язки до початку розгляду справи; - визначає порядок дослідження доказів, предмет доказування, належність та допустимість доказів, їх достовірність та достатність; - визначає дослідженість вказаних доказів та їх оцінку. Суд не збирає та не досліджує докази за власною ініціативою, а лише сприяє всебічному і повному з'ясуванню справи крім справ окремого провадження. Гарантіями незалежності суддів виступають організація судової системи і ряд процесуальних інститутів і положень: - особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності і звільнення суддів; - порядок здійснення судочинства, встановлений процесуальним законом, таємниця постанови судового рішення; - заборона втручання у здійснення правосуддя; - відповідальність за неповагу до суду чи судді, яка встановлена законом; - особливий порядок фінансування й організаційного забезпечення діяльності судів, установлений законом; - належне матеріальне і соціальне забезпечення суддів; - функціонування органів суддівського самоврядування; - визначення законом засобів забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх родин, майна, а також інші засоби правового захисту. Крім указаних гарантій, принцип незалежності суддів і підпорядкування їх тільки законові забезпечується тим, що апеляційні та касаційні суди не можуть давати вказівки про вірогідність чи невірогідність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів перед іншими. 15. Повноваження суду касаційної інстанції. Повноваження суду касаційної інстанції — це сукупність його прав та обов'язків, пов'язаних із застосуванням процесуально-правових наслідків щодо рішень і ухвал суду першої інстанції та апеляційної інстанції, ухвалених у цивільних справах, законність яких перевіряється у касаційному порядку. (Ст. 336 ЦПК)За наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право: 1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін; 2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування судового рішення, що оскаржено, і направити справу на новий розгляд у суд першої або апеляційної інстанції; 3) постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити у силі рішення суду першої інстанції, що помилково було скасоване апеляційним судом; 4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження у порушеній цивільній справі або залишити заяву без розгляду; 5) скасувати судове рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. При цьому перелік повноважень суду касаційної інстанції є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Відхилення касаційної скарги і залишення рішення суду без змін(п. 1 ч. 1 ст. 336 ЦПК) має місце тоді, коли суд касаційної інстанції визнає, що судові рішення відповідають принципу законності, ухвалені з додержанням вимог матеріального і процесуального права (ст. 337 ЦПК), або з мотивів рішення вбачається, що мало місце порушення закону, але, власне, рішення є правильним за іншими підставами, що були чинними на час його ухвалення, або допущені при ухваленні рішення порушення закону мають формальний характер і не вплинули на правильність оскарженого судового рішення. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань (ч. 2 ст. 337 ЦПК). Підстави для скасування рішення і передання справи на новий розгляд. Так, підставою для скасування ухвал судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі. Підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення, справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення, передбачені частинами І та 2 ст. 338 ЦПК, були допущені лише цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Скасування рішення апеляційного суду і залишення у силі судового рішення суду першої інстанції, що було помилково скасовано апеляційним судом (п. З ст. 336 ЦПК), відбувається, якщо касаційним судом буде встановлено, що апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, ухвалене відповідно до вимог норм матеріального і процесуального права, правильно ' застосував належну норму матеріального права, яка регулює спірні правовідносини сторін, і розглянув справу відповідно до порядку, встановленого нормами цивільного процесуального права. У таких випадках суд касаційної інстанції скасовує помилково ухвалене рішення суду апеляційної інстанції і залишає у силі рішення суду першої інстанції (ст. 339 ЦПК). Аналогічний перелік повноважень суду касаційної інстанції, але вже за наслідками розгляду скарги на ухвалу, передбачено у ч. 2 ст. 336 ЦПК. Цей перелік також є вичерпним, а всі повноваження суду касаційної інстанції щодо прийняття того чи іншого рішення за наслідками розгляду зазначеного питання — чітко регламентованими цивільним процесуальним законодавством України у ст. 342 ЦПК. Отже, за наслідками розгляду скарги на ухвалу суд касаційної інстанції має право: 1) відхилити скаргу і залишити ухвалу без змін, якщо судом постановлено ухвалу з додержанням вимог закону; 2) скасувати ухвалу і передати питання на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанцій у разі порушення порядку, встановленого для його вирішення; 3) змінити або скасувати ухвалу і постановити ухвалу з цього питання, якщо воно було вирішено всупереч нормам процесуального права або за правильного вирішення було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстави її застосування; 4) скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, що була помилково скасована апеляційним судом. 16. Підстави для відводу судді у цивільному процесі та процесуальні наслідки. Відвід судді (суду) - це передбачені у нормах цивільного процесуального законодавства підстави, при наявності яких суддя не може брати участь в розгляді справи і підлягає відстороненню від процесу за власною ініціативою (самовідвід) або за заявою осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 20 ЦПК суддя підлягає відводу (самовідводу) у таких випадках, якщо: 1) під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання; 2) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; 3) він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; 4) якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості судді; 5) було порушено порядок визначення судді для розгляду справи, встановлений частиною третьою статті 111 цього Кодексу (автоматизована система розподілу справ). Відповідно до ч.2 ст. 20 ЦПК до складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою. Законодавство України (ст. 21 ЦПК) не обмежується лише вищезазначеними випадками відводу судді. Так необхідно зазначити, що суддя зобов'язаний заявити самовідвід якщо: - суддя який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участь в розгляді цієї справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а так само в новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення чи ухвали про закриття провадження у справі; - суддя який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції не може брати участь в розгляді цієї справи в судах касаційної та першої інстанції, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому розгляді справи після скасування ухвали чи нового рішення апеляційного суду; - суддя який брав участь у вирішенні справи в суці касаційної інстанції не може брати участь в розгляді цієї справи в суді першої чи апеляційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому її розгляді після скасування рішення або ухвали суду касаційної інстанції; - суддя який брав участь у перегляді справи Верховним Судом України не може брати участі у розгляді цієї самої справи в суці першої, апеляційної, касаційної інстанцій. Таким чином самовідвід - це не шлях для ухилення судів від розгляду справ. Це одне із цивілізованих рішень, які допомагають уникнути протиріч між заінтересованістю окремих осіб суду та законним правом особи. Відвід в цивільному процесі може бути заявлений особами, що беруть участь у справі (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб), при цьому необхідно враховувати, що самовідвід -це обов'язок судді, а клопотання про відвід - це право учасників цивільного процесу. Підставою для відводу судці є пряма чи побічна заінтересованість у розгляді справи. Необхідно зазначити, що прояв побічної заінтересованості виявити важче, оскільки необхідно врахувати певні факти, що можуть виходити і поза межі порушеної справи, так як в прямій заінтересованості суддя особисто виступає стороною у справі та може отримати будь-яку безпосередню позитивну користь від вирішення справи. Стаття 25 ЦПК встановлює наслідки віддводу суду (судді). При задоволенні заяви про відвід або самовідвід судді, який одноособово розглядає справу, або всього складу суду, у разі коли справа розглядається колегією суддів, розгляд справи, як було відзначено, відкладається і підлягає розгляду іншим суддею, тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів того самого суду. | |
| Просмотров: 576 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |