| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Шпаргалка із філософії
| [ Скачать с сервера (520.7 Kb) ] | 23.01.2018, 15:55 |
| 52. Особливості соц.буття людини. Життєдіял. сусп.-ва, що вийшло з природи, докорінно відрізняється від прир. та її процесів, виступає як особливий рівень буття - буття соціального. Осн. формами буття соц. є буття сусп-ва і буття людини. Особлив. буття соц. є і те, що життєдіяльність сусп-ва має цілеспрямований характер. Розвиток сусп-ва — закономірний істор процес, зумовл. дією об'єктивних законів. А з-ни реаліз через діяльність людей. Люди і сусп-во взагалі свідомо визнач мету свого розвитку і шляхи практичної діяльності з її досягнення. Особл. буття людини є те, що людина є біопсихосоц. істотою. Тому, з 1 боку, буття людини розгляд як буття будь-якої іншої речі природи та істоти, з 2 боку, як буття клітини соц. організму, з 3 боку, як буття дух. істоти, яка має свій власний дух. світ. Поняття «соц буття» покликане в першу чергу фіксувати у свідомості наявність соціального, його взяємозв’язок з природним. Поняття правомірно розглядати у якості категорії соц філософії для позначення реального процесу життєдіяльності людей – окремими особист., класами, більш дрібними соц групами, сусп-вом і людством. Соц буття - має об’єктивний характер, бо наявність на земній кулі людини, різних об’єднань людей, рез-тів їх життєдіяльності не залежить від свідомості як окремих представників людск роду, так і всього людства. Соц буття носить також конкретний хар-р. Бо соц. буття завжди виступає як життєдіял. конкр. особистост, конкр. класу, більш дрібної соц групи, конкр сусп-ва або людства на певній стадії його розвитку. Загал. зі всім буттям рисою соц буття є те, що воно не є якоюсь константою, незмінним феноменом, а постійно змін, розвивається. Це зумовл потребами людей, чий розвиток випереджає розвиток можливостей їх задоволення. Специфічні ознаки: 1) соц буття по відношенню до прир. буття виступає у якості вторинного, яке виростає на прир бутті, але відрізн від нього. 2)джерело розвитку соц буття, в структурі якого у якості об’єктивного і необхідного наявний, хоча б 1 суб’єкт – активно діючий і такий, що пізнає, наділений свідомістю індивід, соц група або ж сусп-во. 3)2 ознака обумовлює формування якісної відзнаки соц буття, яка виступає як комплексна природничо-соц реальність. 4) це соц-історичне, цивілізоване буття – сукупн. матеріальних і духовних досягнень соц організму, що перебуває у саморозвитку, обумовлених діяльністю поколінь людей, які послідовно змінюють одне одного. 5)йому притаманна можливість забезпечувати між першою і «другою» природою, тобто культурою, відносини не лише взаємозв’язку, узгодженості, але й конфліктного протистояння. Це у наш час знах. свій прояв у еколог. кризі, яке переживає людство. Соц буття постає у якості певної с-ми, в якій можна виявити елементи, що відповідають осн. сферам життєдіял людини, фіксуючи економ буття, політ буття, соц буття і дух буття сусп.-ва. прообрази- архетипи. Воно змін, стає усвідомл і сприйнятим. Юнг ствердж, що не існує жодного відкриття в науці чи мистецтві, яке б не мало прообразу в колективн несвід. Цей прообраз сягає своїми витоками найдавн. архетипів тих часів, коли «свідомість ще не думала, але сприймала». На архетипах ґрунтуються міфи, сновидіння, символіка худ.творчості. Вплив архетипу полягає в тому, що він полонить психіку своєю силою і змушує суб'єкта вийти за межі людського, виявитися в лоні надлюдського. Архетип - найінтимніша част. людської психіки, і ми оберігаємо її як особисту таємницю. Якщо особ. образи переживаються суб'єктом, то колективні образи походять не з життєвого досвіду, а з досвіду предків. Завдяки архетипам здійсн смисловий зв'язок епох і генерацій, підтрим дух цілісність культур. Колект несвід —образ світу, що сформувався ще в прадавні часи і виражається, як правило, мовою символів, а найвідомішою формою для вираження свідомого є словесна. 53.Аналітична філософія свідомості і мови(на прикл 1 з праць філософів) Аналіт філософія - філософ традиція, що об'єднує філософ напрями (логічн позитивізм, філ.-фію лінгвістичн аналізу, теорію мовних актів). Зародження аналітичної філософії на початку ХХІ ст. пов'язані з кризою метафізичної філософії та розвитком ідей "другого позитивізму".. Основоположн анал філ.-фії є Бертран Рассел і Джордж Едуард Мур. Для анал філософії характ 3 головних ознаки: лінгвістичний редукціонізм (зведення всіх філософ проблем до проблем мови),"семантичний акцент" (акцентування уваги на проблемі значення), "методологічний ухил" (протиставлення методу аналізу всім іншим формам філософ рефлексії, зокрема відмови від побудови с-ми ф-фії на кшталт класичн філософ побудов ХIХ ст.) Анал ф-фія - це передусім ф-фія мови: світ бачиться через призму мови, стара традиц ф-фія, кажуть аналітики, виникла через недоскоч. мови, багатозначності його слів і висловів, "промови, яка заплутує думки", за словами Вітгенштейна; завдання ф-фії у тому, щоб побудувати таку ідеальну мову, яка набуде своєї однозначності і автоматично зніме традиц філос "псевдопроблеми" (буття й свідомості, свободи волі і потрібна етики). Тому анал філ-фія - це передусім логико-философская доктрина, не прагне до формалізації мови, доведення її досконалості мови логічних символів. Ідея побудови ідеальної логічної мови швидко себе вичерпала. Така мова потрібна тільки для допоміжних науково-філософських цілей, і такою є мова математ логіки, але розмовляти, писати вірші та здійснювати багато інших мовних актів чи мовних ігор такою мовою неможливо, "як неможливо ходити по ідеально гладкому льоду", за словами пізнього Вітгенштейна. Перелом в аналітичної філософії стався між світовими війнами. У "Трактате" мову цей бачили надто вузько. Власне там розглядалося лише пропозиції в изъявительном нахиленні ("Річ виглядає так і так"). Тепер Вітгенштейн звертає увагу, основна маса пропозицій мови не зводиться до изъявительному наклонению, отже, у принципі може бути верифікованою. Адже як можна верифікувати такі пропозиції, як "Іді сюди", "Геть!", "Як хороші, як ще були троянди!", "Пивка б сьогодні!", "Скільки?", тобто вигуку, питання, висловлювання бажань, прохання, молитви, накази, загрози, клятви. Саме через такі і подібні їм висловлювання Вітгенштейн називав мовними іграми і вважав, що вони є формами життя. По суті, вся книжка присвячена аналізу мовних ігор. "Мова, - писав Вітгенштейн, - нагадує велике сучасне місто, де поруч із прямими вулицями, проспектами й майданами є криві провулки, напівзруйновані будинки, і навіть нові райони, схожі між собою як дві краплі води". Завдання філософа, це допомогти людині дати раду повсякденній мові, у її неоднозначності та плутанині ("допомогти мусі вибратися з пляшки"). Cлово "старий" означатиме щодо одного контексті "дуже літньої людини", а іншому контексті вірша це слово означатиме і молодшої людини, наприклад, у сленговом спілкуванні одне до друга двох студентів: "Привіт, старий!". Їхньою характерною особливістю була відмова від психофізичної проблеми як головного напрямку дослідження. Більшість з цих традицій, таких як феноменологія або екзистенціалізм, припускали безпосередній аналіз свідомості так, як вона дана нам у досвіді. На відміну від анал ф-фії свідомості ці традиції, як правило, не приділяли великої уваги наук методам дослідження і логічному аналізу мови. Метод логічного аналізу Рассела вів безпосередньо до нейтрального монізму. На місце матеріальних речей їм ставиться конструкція з найпростіших частинок, які в точності відповідають безпосереднім даними. Ці мотиви сприяли відмові мислителя від понять "суб'єкт", "свідомість", ототожнення чуттєвих даних і відчуттів, заміни "суб'єкта" і "об'єкта" конструкціями з безпосередніх даних, що вже пов'язано у свою чергу, з усуненням можливості розрізнення фізичного і психічного. Дуже суперечливі висловл Рассел допускає щодо свідомості, що оголошується їм те фікцією, то конвенцією, яка не має аналогів у поведінку, то за допомогою його їм позначаються відчуття і образи уяви. У Зрештою він заявляє, що б не означало "свідомість" як термін, саме свідомість є "складна і далеко не універсальна характеристика розумових проявів ". В есе" Логічний атомізм "Рассел пише: свідомість є безліч співіснуючих подій в такій області простору-часу, де є матерія, своєрідно схильна до схильності утворювати звички. Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція). Перехід від моделі свідомості до моделі мови в рамках аналіт стратегії філософствування пов'язаний з "прагматичним поворотом" в аналізі. Логіко-аналіт ф-фія, яка знайшла своє найповніше втілення в епістемології логічн емпіризму, грунтувалася, всупереч зовн видимості, на моделі свідомості, яка проявлялася також у трактуванні мови логічн емпіризмом. 54. Проблема свідомості. Поняття самосвідомості. Свідом - це найвища форма розвитку психіки, притам. тільки людині, що виявл в складн формах відображ. світу, опосередкована сусп-істор діяльністю людей. Через свідом. людина здатна пізнати сутність навкол. світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає. Свідомість поза людск. буттям неможлива: свідомість народжується в бутті, створює буття, відображає буття. Так, пізнавальна ф-ція свід. проявл. в накопиченні, переробці та використ інформ щодо навкол дійсності; регулятивна-в контролі поведінкових та емоційних проявів; прогностична - в побудові образів майбутн, планув подальшого життя; рефлексивна - в пізнанні людиною самої себе; комунікат функція свід - полягає в організац та підтриманні спілкув з інш людьми. Структура свідомості: Структ свід взаємопов'язана з її ф-ціями, напр, знання – выдповід.за пізнавальну і прогностичну, рефлекс ф-ція забезпеч роботою самосвідомості тощо. Свід має бути програмою, що управляє людською діяльн, а також внутр життям людини. Однією з важлив рис свід. є її універсальність. У свідом можуть відображ будь-які вл-сті предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбув тому, що праця і спілкув "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий прикл: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла. Свід властива об'єктивність. Вона відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби. Свід містить чітко вираж цілеспрямоване відображ дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майб результату і розробляє план дій. Матеріал вир-цтво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти. Людина активно став. до дійсності. Активн передбачає оцінювання не лише ситуації навкол дійсності, а й аналіз носія свідомості, тобто людини, виділення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно світу. Все це проявляється в самосвідомості – це виділення себе, ставлення до себе оцінюв своїх можлив, які є необхідною складов будь-якої свідомості. Формування самосвід має певні ступені та форми. Перший ступінь – самопочуття – це елементарне усвідомл свого тіла та його гармон поєднання зі світом оточ речей та людей. Якби цього і не відбувалося, то людина не змогла б розрізн процеси, що відбув в самій дійсності від суб'єктивних процесів. Напр, людина не змогла б зрозум, чи предмет наближ чи віддал від неї. Усвідомлення себе як такого, що належить до тієі чи іншої спільності людей, тієї чи іншої кул-ри і соц групи – є більш високим рівнем самосвідомості. Виникнення свідом "Я" як зовсім особл утворення, схожого на "Я" інших людей і разом із тим | у чомусь унікального, неповторн – це найвищ рівень розвитку самосвідом. Завдяки йому людина може здійснювати вільні дії і нести за них відповід, що в свою чергу вимагає самоконтролю та оцінювання своїх дій. Самосвід передбач співставлення себе з певним ідеалом "Я", що форм і вибирається самою людиною. Людина порівн себе з цим ідеалом, самооцінює і, як наслідок, виникає відчуття задовол чи незадов собою. Самосвід формується в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських взаємовідносин, а не в результаті внутрї потреб ізольованої свідомості. Перші уявл про свідом виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбув в їхніх головах, відмінні від проц природи, що їхнє бачення світу,і місце в ньому, відрізняється від тваринного. Свідом як форму відображ дійсн наділ здатн лише відтворюв та перекомбіновув наявні форми буття. Найперш ознак свідом - особл тип людської поведінки, “небіологічний”, бо людина діє не лише під тиском життєв потреб, не лише в напрямі пошуку шляхів їх задовол, а часто усупереч біолог доцільності. Спираюч на свої знання та розуміння, людина може визнач призначення таких речей, яких вона ніколи не бачила, і створювати такі, яких ще не було. З цим пов'язана предметність як важлива ознака свідом: за допомог розуму людина здатна ніби бачити те, що насправді, у наявному вигляді не існує. Вищ рівнем свідом є самосвідом - це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідом. На рівні самосвід людина здійсн самооцінку та самоконтроль, провод аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвід є обов'язк елемент свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визнач своє місце у світі та вдосконалюв. Іншими словами, самосвід - це діяльн душі людини, її спрямован на свою внутр сутність, діалог “Я” з самим собою. В останні роки проблема свідомості стикнулася з квантовою фізикою. З'явилася надія на те, що фізики можуть отримати новий імпульс, звертаючись до феномену свідомості З одного боку, фізики апелюють до свідомості при вирішенні своїх проблем. Однією з таких проблем є редукція хвильового пакета -вона, як відомо, не описується рівнянням Шредінгера. Для пояснення редукції була зроблена спроба привернути припущення про те, що вона здійснюється завдяки втручанню свідомості в процесі вимірювання. З іншого боку, деякі фізики намагаються дати квантово-механічне пояснення функціонуванню вже самого мозку. Мозок розглядається в цій теорії як само програмуючий комп'ютер, Кожен з цих кодів здій- снює верхнеуровневий контроль над ніжнеуровневим процесорним центром, який, у свою чергу, контролює функціонування тіла і, крім того, створює новий код верхнього рівня. Цей новий код конструюється мозковими процесами в згоді з причинними квантово -механ законами на локалізованих персональних даних: новий код утворюється шляхом інтегрув, Цей причинний процес конструювання з необхідністю створює, відповідно до вл-стей квантово-теорет законів, не один новий код, а суперпозицію багатьох, з їх власними квантово-механічними вагами. Мислення створює образ фізичного світу, як це випливає з сучасної фізичної теорії, шляхом вибору одного коду з безлічі суперпозірованних кодів. 55. Свідоме та несвідоме. Свід - особл форма психічної діяльн, орієнтованої на відображ й перетвор дійсності. У зоні ясної свідомості знаходить своє відображення мала частина психічного. Підсвідомість - це уявлення, бажання, потяг, почуття, стани, псих явища та акти, які колись упродовж життя "вийшли" зі свідомості, виявляються у відповідних ситуаціях ніби автоматично, але за певних умов їх можна повернути назад і усвідомити. З. Фрейд вивчав сновидіння, помилкові дії, невротичні симптоми як прояви підсвідомого Несвідомість - це сукупність псих явищ, актів і станів, які виявл на глибокому рівні функціонув психіки й цілковито позбавл індивіда можливості впливу, оцінки, контролю і звіту в їхньому впливові на поведінку, вчинки, діяльн. Несвідоме виявл і у так званих імпульс. діях, коли людина не усвід. наслідків своїх вчинків. Наші наміри не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як ми б цього хотіли. Іноді, здійснивши той чи інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона зробила саме так. Виявляється несвідоме і в наших психічних процесах. Навіть мислення людини може відбуватися на несвідомому рівні. Уява, інтуїція, творчість взагалі неможливі без несвідомих компонентів. Надсвідомість утримує псих явища, акти й стани, які виникли внаслідок взаємодії зі Всесвітом, а також псих механізми такої взаємодії. Відносять творче натхнення, що супроводж раптовим "осяянням" новою ідеєю, і випадки миттєвого розв'язання завдань, які тривал час не піддав свідомим зусиллям. Свідомість — це вища форма відображ дійсн, властива лише людям і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвід, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачув її рез-тів.. З погляду психол свідом можна розгляд як форму псих. Стосовно буття свідом демонструє свою пізнавал функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступ освоєння людиною буття. Несвідоме – це особл псих реальн, котра притаманна кожній людині, існує одночасно з свідом та іноді контрол свідом. За Фрейдом, роль несвідом у житті людини дуже важлива. Під впливом різноманітних факторів у людини склад ті чи інші комплекси, які потім витісн з свідомості у несвідоме і можуть згодом стати причиною псих захворювань. До несвід належать: сновидіння, гіпнотичний стан, лунатизм, інстинкти, за порогові почуття. Людина, за 3. Фрейдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед людськими пристрастями. Він виокремлює такі елементи: •Несвідоме або «Воно» - інстинкти, домін роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енерг сексу); •Свідоме або «Я»-своєрідний посередник між «Воно» і зовн світом; •Несвідоме або «Над-Я» -сфера соц фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми - догми, традиції, ідеали, совість та інші цінності й заборони морального, соціокультурн, сімейно- істор походж, що домінують у культурі). Для розуміння сутності відносин між «Воно», «Я» і «Над-Я», Фрейд використав метафоричне порівняння. «Воно» і «Я» -це кінь і вершник. «Я» прагне підкорити собі «Воно», як вершник сильнішого, ніж він, коня. Поки кінь спокійний, він підкоряється вершнику. Якщо ні, то вершник змушений рухатися туди, куди несе йог о кінь. Врешті-решт виявл, що коли вершник потурає забаганкам коня, то і «Я» факт підкорене волі «Воно» і лише створює видимість своєї переваги над ним. Отже, «Я» є вірним слугою «Воно». Не менш складними є й відносини між «Я» і «Над-Я». Подібнодо «Воно», «Над-Я» може панувати над «Я», виступаючи, наприклад, у ролі совісті. Це своєрідний адвокат внутр світу людини. «Я» виявляється у лещатах надзвичайно глибоких суперечн з боку «Воно» і «Над-Я». За словами 3. Фрейда, «Я» є нещасною істотою, яка служить трьом панам і тому може зазнав утисків з 3 боків: з боку зовн світу, з боку «бажань «Воно» і з боку суворого «Над-Я». Глибшу диференціацію «Воно» Фрейда дав його учень К.-Г. Юнг. Він виділив, крім «особистісного несвід як відображення в психіці індивід досвіду», ще глибший шар —«колективне несвідоме», яке є відображ досвіду попередніх поколінь. Його змістом є, за Юнгом, загальнолюдські 59.Есенціалістський та екзистенціалістський підходи до проблеми природи людини. Екзистенціалізм -напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Осн проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальн за результат свого вибору. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Екзистенція -одне з осн понять екзистенціалізму, що означає спосіб буття людини. Екзистенція -частіше несвідома установка особистості. Коли людина занурена у світ повсякденних турбот і тривог, його справжнє *Я* залишається невиявленим, втрачає свою індивідуальність, самостійність, він поступає і думає так, як інші. Згідно екзистенціалізму лише страх, розуміння безглуздості існування звільняють людину від цього стану і приводять його до справжнього буття. Визнач риси екзистенціалізму: -категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; -особисті має протидіяти сусп-ву, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; -поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літератур творах екзистенціалістів; -вищу життєву цінність екзистенціалісти - свобода особистості; -існування людини тлумачиться як драма свободи; -найчастіше в худ творах застосов прийом розповіді від першої особи. Есенціалізм - це уявлення про те, що ф-фія чи наука може досягнути та представити абсол істину, напр, необхідні або значущі сутності об'єктів, теор та філософ наставлення, яке хар-р приписуванням деякій сутності незмінного набору якостей і вл-стей (напр, концепція «ідей» Платона). Есенціалізм –вчення про наявність певної сутності людини. Есенція -філософ категорія, що виражає головне, основне, визначальне в предметі, таке що зумовл глибинними, необхідними, внутр зв'язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теор мислення. В рамках есенц викор поняття «родова сутність людини», під якою маються на увазі заг хар-ки всіх людей безвідносно до індивідуальних особливостей конкретної людини. Серед цих рис відзначимо три -праця, творчість і свобода. Праця доцільна діяльність людей щодо задоволення матеріальних і духовних потреб. Гуманісти Відродження вважали працю засобом розкриття творчого потенціалу людини. Творчість -діяльність, в результаті якої породжується принципово нове, раніше не колишнє. Творчість буває художня, літературна, наукова, філософська, технічна. Творчість -продуктивна здатність уяви як єдність свідомого і несвідомого; генії творять інтуїтивно, творчість опосередковано свободою. Свобода -здатність людини до свідомої діяльності у відповідності зі своїми цілями, потребами, інтересами, а не внаслідок примусу, можливість безперешкодного внутрішнього самовизначення. Екзистенціалізм XIX і XX століть виник як протест проти досконалого есенціалізму Гегеля. Заг. пунктом усіх екзистенціалістські нападок є те, що екзистенціальна ситуація людини - це стан відчуження від його есенціальною природи. Гегель це відчуження усвідомлював, але він вірив, що воно було подолане і що людина примирився зі своїм істинним буттям. Згідно всім представникам екзистенціалізму, ця віра і була корінною помилкою Гегеля. Примирення - це щось попереднє і очікуване, але ніяк не реал ьне. Світ не примирений - ні в особистісті (як це показує К'єркегор), ні в суспільстві (як це показує Маркс), ні в життя як такого (як це показують Шопенгауер і Ніцше). Існування - це відчуження, а не примирення; існування -це обесчеловечіваніе, а не віра з сутнісної людяності. Існування -це такий процес, в ході якого людина стає річчю і перестає бути особист. Історія -це не божественне самовиявлення, але низка непримиренних конфліктів, що загрожують людині саморуйнацією. Існування індивіда наповнене тривогою і знаходиться під загрозою безглуздості. Всі прихильники екзистенціалізму сходяться в такому розумінні людської тяжке й тому протистоять гегелевскому есенціалізму. 57. Проблема субстанції (на прикладі 1 з періодів розвитку філософської думки). substantia - суть, щось, що лежить в основі. Поняття ввели для познач загальної основи усього існуючого. Разом з понят субстанції існує близьке до нього поняття субстрату (основа,підстилка) як того, з чого усе зроблено. Поняття субстрат можна зблизити з поняттям матерії ("те, з чого", "матеріюя" Арістотеля). Субстанц - вищу міру спільності. Субстанц означ першооснову усієї існуючої, внутр єдності різноманітт конкретних речей, подій, явищ, процесів, за допом яких і через які вона існує. Проблема субстанції у ф-фії Нового часу. Ця проблема знах розробку, насамперед, у філософ с-мах Декарта, Спінози і Лейбніца. Під субстанцією при цьому розуміється те, що існує саме в собі і представляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не має потреби в уявленні іншої речі, з якої воно повинне було б утворитися.Таке розуміння субстанції відрізн від її розум Аристотелем, що під субстанц розумів окремі речі, предмети, наприклад зелені дерева або чотирикутні столи, на противагу їхнім вл-стям "зелений" і "чотирикутний". Відрізняється воно і від розуміння субстанції середньовічною ф-фією, у якій проводиться чітка границя між буттям Бога і буттям світу речей, і проблема субстанц розгляд через це розходження. У філософ с-мах Декарта, Спінози, Лейбніца Бог, хоча і грає надзвичайно важливу роль, але проблема субстанції перенесена в площину розгляду природи. Декарт при цьому виходить із існування 2 субстанцій: тілесної і мислячої. Спіноза вважає, що не може існув 2 субстанцій. Субстанція може бути тільки 1, оскільки вона містить у собі всю повноту буття, вона вічна в часі і не обмеж в просторі. Поруч із субстанц не може бути нічого іншого. Спіноза спростовує подвійність Декарта й у 1 і в 2 знач. Бог і природа, на думку Спінози, збігаються, це одне й те саме. Бог не створюв природу, вона вічна. Спіноза розвиває послідовно пантеїстичну позицію, ототожн природу і Бога. Субстанцією Лейбніц називає монади - "істинні атоми природи", "елементи речей". Крім монад, нічого немає, кожна монада - субстанціальна одиниця. Картина світу плюралістична, на відміну від Спінози. Монада відрізн один від одного тільки виразністю і ясністю уявлень. Камінь - теж монада, але її уявлення дуже смутні; у рослин зміст монади - менш чіткі уявлення. Кішка - більш досконала монада за ступенем виразності уявлень. Гармонія встановлена творцем монад. Є монада монад – Бог. Кожна монада розвивається, причому за певною програмою. Бог-творець заклав у кожну монаду таку програму розвитку, що кожна монада розвив незважаючи на замкнутість. Програми розвитку всіх монад настільки узгоджені, що те, що відбувається на Альфа Центавра, узгоджується з тим, що відбувається з континентом на землі. Він заперечував субстанційний дуалізм душі й тіла, метафізичне протиставлення духовного і тілесного начал. Не задовольняв його і застосований Спінозою спосіб подолання цього дуалізму, оскільки єдина субстанція поглинає буття окремих речей. Монади не зв'язані між собою фізичною взаємодією. Вони не можуть фізично впливати одна на одну, нічого не сприймають ззовні й живуть лише власним внутр життям. "Монади зовсім не мають вікон, через які що-небудь могло б увійти туди або звідти вийти" Водночас кожна з них зв'язана з усім світом, чутливо реагує на все, що відбувається у ньому. Така узгодженість зовні виступ як результат матеріальної взаємодії різноманітн речей і явищ. Проте між монадами може бути лише ідеальний зв'язок. Розкриваючи природу останнього, Лейбніц сформулював один з головних принципів своєї метафізики — принцип наперед встановленої гармонії. Монади являють собою найпростіші, далі неподільні метафізичні частки. Метафізичні тому, що вони не мають довжини і не знаходяться в просторі. Вони є центром діючої сили, дух субстанц,, що безпер змін, не виник і не знищуються прир шляхом, є неповторними і не впливають одна на одну. Монади створені Богом, і гармонія монад так само встановлена ним, тому існує кореляція між душевними і тілесними станами. Вони в різному ступені мають свідомість, тому існує ієрархія монад. Є прості, або голі, монади, що мають лише неясні уявлення і лежать в основі неорган природи, монади-душі, що мають відчуття і уявлення, і монади-духи, що є основою розумних істот. Головн відмінність розуміння субстанц Лейбніцем від її розуміння Спінозою полягає у 2 моментах: у Лейбніца субст множинна, у той час як у Спінози вона єдина; у Лейбн вона активна, здатна до самозмінюв і розвитку, а у Спінози вона пасивна, здатна тільки до механічного руху. 58.Сучасні інтерпретації проблеми свідомості. Тенденція до переосмислення проблеми свідомості намічається в роботах Фрідріха Ніцше, розвиваючого ідею Артура Шопенгауера про те, що інтелект - не осереддя людської сутності, а паразит решти організму. Згідно Ніцше, свідомість - це хвороба; від свідомості слід "одужати". Починаючи з "філософії життя" Ніцше термін "свідомість" вжив вже не тільки в позитивн, але і в негативн значенні і взагалі стає багатозначн. Можна виділити 2 основні значення терміна "свідомість". У рамках "неклас" розуміння свідом можна виділ кілька підходів, схожих в загальній трактуванні свідом як онтологіч категорії, але розрізн в деталях і акцент: ► Конц уваги на емоц-вольових проявах життя свідом: антиінтеллектуализм, перенес акценту з розуму на волю, визнання волі найбільш адекват формою виявл свідомості (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше). І тд ► Виявлення детермінацій свідомості через різного роду структури несвідомого порядку: -психологічні (психоаналіз 3. Фрейда, глибинна психологія К. Г. Юнга, А. Адлера та ін.); -мовні (Л. Вітгенштейн.і тд); - культурно-історичні (антрополог К. Леві-Стросса та ін.). "Річ у собі", як її розуміє Кант, недоступна традиційно понимаемому суб'єкт-об'єктно пізнанню. Але існує щонайменше одна «річ у собі", ставлення до якої може бути принципово іншим, ніж до всякої іншої, - це сама людина. До цієї "речі в собі" ми не можемо і не повинні ставитися як до зовнішнього об'єкта, бо річ ця - ми самі. Так, будучи не в змозі проникнути до "речі в собі" ззовні, людина подібно троянському коню проривається до неї зсередини. Свідомість, взяте з боку своєї буттєвості, розглядається тепер як безпосередня причетність, прилученість до життя. В силу своєї повної непредзаданності свідом, таким чином, виявл єдиною метафіз. інстанцією, буквально створ людини або в акті реалізації його волі (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше), або в рез-ті продовж нікого вихідн "творч імпульсу", "життєвого пориву" (Бергсон). Але в обох випадках свідомість постає перед нами як творча, самосозідающая сила. Свідом виступає як плоть від плоті самої життєвої реальності. Воно не протиставлено життя, а вплетено в її живу тканину. Завдяки цьому через життя свідом ми знаходимо свідомість життя, проникаємо в суть світу і речей. Через життя свідом ми знову опин пов'язаними з прихованою життям світу. За аналогією з нашої душевною організацією ми можемо тепер судити про суть і сенс світу. З погляду нової філософії ми розуміємо Світ не через розум, як вважав Гегель, а завдяки проникненню в глибини людського духу. Проблема свід полягає в методологічн визначенні. Світ характер як суб’єктивна характеристика. Суб’єктивну свідом не можна пізнати наук засобами, лише через рефлексію, яка осмислює саме мислення. (Про існув свідом: аперцепція- відчуття спрямов всеред, перцепція –відчуття зовні) Все, що пізнається наукою –зовн об’єкти. Кожен із нас наділений свідомістю –рефлексія. Звідси і виплив унікальність свідом –індивідуал., а значить не наукова. У класичні філософії свідомість ототожнювалася з різновидами душі. Типово від часів Арістотеля і до сьогодення ф-фія поділяла 4 рівні свідомості чи психіки: 1.Чутливість-здатність відчувати і реагувати змінами власних станів на зміни навкол середовища; 2. Бажання, воля чи афекти-здатн змінюв свою діяльність під вплив внутр станів(«тваринна душа»); 3.Мислення-ідеальна діяльність створення образу зо вн. середовища («розумна душа»); 4. Самосвідомість –усвідомлення свідомістю не лише зовн середовища але й самого себе. Сучасні інтерпретації - Томас Нагель *казково бути летучею мишею» Та про штучний інтелект Дж.Серл -мозг,разум і програми.Тюринг -вичислювальні машини і розум. Квантово-механічне розуміння свідомості (Стегш, Хартг, Джан і Дгонне) 6.Єдність і множинність світу (на прикладі одного з періодів розвитку філософської думки Проблема єдності та множинності у давньогрецькій філософії Однією із основних проблем були роздуми про першоначало всього , яке філософи на-зивали – «архе». Саме із пошуків архе і виникла проблема єдності та множинності. Перше пи-тання, що цікавило грецьких філософів - «Звідки взявся світ?», друге – «Звідки береться різнома-ніття в цьому світі, якщо світ єдиний?». Парменід вперше виробив філософське поняття «буття». У центрі уваги Пармініда були проблеми співвідношення буття і небуття. На питання про співвідношення буття і небуття Пар-менід відповідав: буття є, а небуття немає. Він вперше застосував доказ для обгрунтування своєї тези. Те, що є, можна виразити в думках, а те, чого немає, виразити в думках не можна. Буття - це те, що завжди є. Буття єдине, отже – не існує множинні. Буття незмінне, отже не існує руху і зміни. Неможливість руху доводив послідовник Парменіда Зенон у своїх апоріях . Апорії Зенона. Апорій - безвихідна ситуація, спростування чогось, доведення від супроти-вного. Довівши, що супротивник не правий, ви – праві! Якщо треба пройти певну відстань S, поділивши цей шлях пополам, потім ще навпіл цю частину, і так до нескінченно малого зна-чення. Отже, рух-це сума станів спокою, а це абсурдно, тож руху не існує. Приклади: «стріла», «Ахіл і черепаха» (черепаха обганяє Ахіла). У атомістичному вченні Демокріта (5-4 ст. до н.е.) була висунута ідея множинної пер-шооснови, яка дозволяла мислити рух, виникнення і знищення речей. Демокріт виходив з того, що, не тільки буття, але і небуття існує. При цьому він представляв буття у вигляді атомів (найд-рібніших, неподільнихчастинок), а небуття як порожнечу. У концепції Демокріта атом розгля-дався одночасно і як матеріальна причина існування речей, і як їх сутність, невидима зором, але осягається розумом. На основі атомістичної гіпотези пропонувалося рішення цілого ряду філо-софських проблем. Насамперед пояснювалося єдність світу - світ єдиний, так як основу його складають атоми. Далі, давалося рішення проблеми множинності речей і станів світу. На основі принципу атомізму стало можливим пояснити утворення безлічі різноманітних речей шляхом різних сполучень атомів. Нарешті, атомізм пояснював процеси виникнення та знищення речей як процеси з'єднання і роз'єднання атомів. Атоми вічні, а їх поєднання носять тимчасовий, пе-рехідний характер. До кінця V століття до н. е.. вчення атомістів являло собою останню і най-більш теоретично розвинену форму класичної натурфілософії. 1.Філософія як любов до мудрості Термін « філософія» має давньогрецьке коріння. Він походить від двох грецьких слів: « філео» – любов і « софія» – мудрість і означає любов до глибоких теоретичних міркувань, а в дослівному перекладі – « любов до мудрості». Вперше термін « філософія» з’явився у вжитку відомого давньогрецького мислителя Піфагора, який вважав, « мудрість» – це якість, притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити її. Філософія( грец. рhilosophia) – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, у людині і суспільстві. По Г. В. Лейбніцу, мудрість є "знання вищого блага"; по І. Канту, мудрість - це "властивість волі узгоджуватися з вищим благом як кінцевою метою всіх речей"; Л. Н. Толстой визначає мудрість як "знання вічних істин, застосовних до життя". В Європі народження філософії було однією зі складових частин великого культурного перевороту в Стародавній Греції VIII-V століть до н. е., в контексті якого виникла і наука (насамперед грецька математика VI-IV століть до н. е.). Слово «філософія» було синонімом раціонально-теоретичного світорозуміння, яке зароджувалось. Філософські думки надихались не накопиченням відомостей, не освоєння окремих речей, а пізнання «єдиного у всьому». Давньогрецькі філософи, які цінували саме таке знання, вважали, що розум «керує всім за допомогою всього» (Геракліт). 5.Філософські ідеї досократиків Досокра́тики — філософи античного періоду до Сократа (800 — 500 роки до Р. Х.).Твори досократиків відомі тільки за фрагментами, що збереглися у вигляді цитат у пізніших античних авторах. Найвизначніші філософи-досократики: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен (Мілетська школа), Піфагор і піфагорійці, Геракліт, Парменід і його послідовники (Елейський школа), Емпедокл, Анаксагор, Демокріт. У центрі уваги всієї філософії досократики — космос, його елементарні першооснови, причини різних природних явищ, тому ця філософія називається також космологічною і натурфілософією. У цілому для східної, іонійської, традиції (Мілетська школа) характерні емпіризм, інтерес до різноманіття матеріально-речового; для західної (італійської) традиції (пифагоризм, Елейський школа, почасти Геракліт) — переважний інтерес до формального, числовому та структурному аспекту речей, перша постановка гносеологічних і онтологічних проблем у чистому вигляді, нерідко релігійно-есхатологічні інтереси. Сумою і підсумком розвитку всієї ранньої філософії стала атомістична система Демокріта. У ранній період грецька філософія сформулювала дві універсальні тези, що дозволяють говорити про неї як про самостійну школі думки: «з нічого нічого не буває» і «подібне пізнається подібним», які так чи інакше були присутні у всіх побудовах досократиків. Антропологічна проблематика ранньої традиції включена в космологічну: спочатку вона не виходить за рамки вузької фізіології і розглядає людину як матеріал, хоча і одухотворений елемент космосу, потім, в атомістичній філософії, набуває рис раціоналістичної етики, що обґрунтовує правила поведінки в суспільстві у зв'язку з поданням про універсальний благо (щастя). Натурфілософія – сукупність філософських спроб тлумачити природу через пережи-вання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Це перша історична форма філософії. Мислителі цього періоду вдаються до природи, ко-смосу. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ – не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогадки давніх людей. Натурфілософи розмірковували над наступними питаннями: • Що є основою світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (загального-одинич-ного, єдинного-множинного). • Як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанцій • Як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій. Людину розглядали як Мікрокосмос стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Космос — протилежність Хаосу, відповідно — порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці — фізики шукали причини початку буття. Ферекід із Сироса, якого вважають учителем Піфагора, стверджував, що існувала архе — земля; Фалес із Мілета під архе-землею розумів воду, Анаксимен— повітря, Геракліт — вогонь. Геракліт писав: «Цей космос однаковий для всіх, не створив ніхто з богів, ніхто з людей, але завжди був, є і буде вічно живий вогонь, що помірно загорається, помірно згасає». В V ст. до н. є. Емпедокл об'єднав усі чотири стихії, надавши їм статус елементів, тобто самототожні, кількісно і якісно незмінювані субстанції, що не зводяться одна до одної (у Геракліта взаємоперетворюються), сполучаючись в певній пропорції, утворюють все різноманіття світу, включаючи живі організми. У філософії Стародавньої Греції поняття архе як субстанції й основи всього сутнього розширив учень Фалеса Анаксимандр. Першооснову Анаксимандр знайшов не серед реальних стихій, що підлягають спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрос по-грецьки означає неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апейрон Анаксимандра безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається. На безмірності алейрону базується здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення чотирьох стихій: адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксимандр стверджував, що апейрон — основа і єдина причина всієї суті; алейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й гаряче), вогонь (сухе й гаряче). Апейрон Анаксимандра є дещо невизначене. Анаксимандр першим усвідомив, що безкінечність якої-небудь певної стихії (наприклад, землі, води, повітря чи вогню) призвела б до її відокремленості, переваги над усіма іншими стихіями як конечними. Апейрон Анаксимандра є невизначене, а тому байдуже до всіх стихій, що вихідні з нього й породжуються ним. Природно, Анаксимандр першим у філософії усвідомив несумісність деякої однозначності якісної визначеності початку й атрибуту безкінечності. Концепція початку як апейрона, тобто не визначеного кількісно і якісно, правильна у сучасних умовах.. А поняття безкінечності й невизна-ченого збігаються, адже часто говорять: функції (або число) стають невизначеними, маючи на увазі їх нескінченне зростання. Геракліт говорить, що «вогонь усе охопить і всіх розсудить», вогонь — не тільки архе як стихія, але й як жива розумна сила. Той вогонь, що для почуттів є саме вогонь, для розуму є логос — принцип порядку й міри в Космосі і Мікрокосмосі. Будучи вогненною, людська душа володіє самозростаючим логосом. Такий об'єктивний закон Всесвіту. Але логос означає слово, причому розумне, тобто, по-перше, об'єктивно даний зміст якого розум має звітувати; по-друге, це сама діяльність розуму, що звітує; по-третє, для Геракліта це наскрізна змістовна впорядкованість буття й мислення. Це протилежність усьому несвідомому й безсловесному в Світі та в людині. Наділений логосом вогонь, за Гераклітом, розумний і божественний. 2. Мудрість, знання та інформація. Філософія і критичне мислення. Мудрість, за визначенням, Ф. Іскандера, є “розум, настояний на совісті”. Совість передбачає свідомість людиною свого деякого недосконалості, в тому числі і в сфері пізнання. Мудрість – це розум, який усвідомлює свої межі. Заява Сократа: “Я знаю, що я нічого не знаю” є вища свідчення його мудрості. Справжня мудрість не сприймає гордині, розум же без мудрості зарозумілий, служить джерелом помилкових рішень, або, як кажуть у народі, дурості. Знання – це індивідуальний і суспільний досвід, що передається за допомогою мови (єдність знаків і значень), що вимагає розуміння розумом, який володіє кількісної та якісної характеристикою (інтелектом і мудрістю). Знання і інформація відноситься один до одного як пересічні поняття. Не всяке знання – інформація і не всяка інформація – знання. Інформація – це спосіб існування і засіб, що активізує діяльність складних динамічних систем (кібернетичних систем), що мають здатність саморегуляції і самоврядування. Кібернетичними системами є рослини, тварини, деякі машини і людина ( але людина є щось незмірно більше, ніж кібернетична система). Інформація – це відбите різноманітність або, інакше кажучи, новина, яка змушує кібернетичну систему до саморегуляції( заєць, який побачив вовка, біжить від нього). Критичне мислення — це мислення вищого порядку, яке спирається на інформацію, усвідомле¬не сприйняття власної інтелектуальної діяльності та діяльності інших, яке сприяє розвитку такої особистісної риси, як креативність, і формує твор¬че мислення, а отже, творчу особистість. Критичне мислення як «ментальні процеси, стратегії та уявлення, що їх люди використовують для вирішення проблем, вироблення рішень та опанування нових концептів» (Sternberg, 1985). Критичне мислення є «раціональним рефлективним мисленням, що фокусується на вирішенні, чому вірити, а чому ні» (Ennis, 1987). Критичне мислення входить до загальної структури мислення в процесі пізнання і є мисленням вищого порядку. Структура мислення виглядає наступним чином: 1.загальне мислення; 2.предметне мислення; 3.критичне мислення. Змістовний блок критичного мислення складається з двох частин — загальнометодологічні принципи (переконання у необхідності самокорекції методу дослідження, увага до процедури дослідження; врахування інших точок зору; готовність бути критичним і самокритичним); — загальні стратегії (розділити проблему на частини; розв'язати більш прості проблеми, що відбивають деякі аспекти основної проблеми; використати смислові та графічні організатори, щоб представити проблему різними способами; розглянути окремі випадки, щоб «відчути» проблему; аналіз засобів та цілей. 7. Сократичний метод. Софістика і софізми. Головну завдання своєї філософії Сократ бачив у пізнанні самого себе та інших; накреслене в дельфийском храмі вислів «Пізнай самого себе» було його девізом. Проти софістів Сократ виставляв загальобов’язковість розуму та утворюваних нею понять. Поняття (особливо моральні та громадські) Сократ відволікав від ряду приватних, конкретних життєвих випадків, проводячи їх один за іншим (звідси – επαγογή – в перекладі, приведення; латинський переклад – inductio, звідси «наведення) і виробляючи на їх підставі тверді визначення. Сократ вів свої дослідження у формі розмов, виробивши свій особливий метод «сократичної» діалектики. Сократ не викладав своєї філософії систематично (в «акроаматіческой» формі), а випитував співрозмовника і змушував і його самого виробляти деяку роботу. При цьому Сократ часто спочатку прикидався незнаючим («іронія» Сократа: «я знаю тільки те, що я нічого не знаю»), а потім, довівши умілими питаннями співрозмовника до безглуздих висновків (reductio ad absurdum), переконував його в тому, що той нічого не розуміє, і показував, як треба філософськи вирішити питання. Такий метод в незвичайній ступеня збуджував у співрозмовнику і слухачах інтерес і активну роботу думки. Свій метод Сократ порівнював з ремеслом своєї матері і говорив, що він допомагає людям народжувати думки (майевтика). Розвиток Сократом думок у формі діалогів – з положеннями та запереченнями – було зародком платонівської «діалектики», а логічний метод визначення (встановлення змісту) понять Платон поклав в основу своєї гносеолого-метафізичної теорії ідей. Справжні поняття, відповідно до філософії Сократа, загальнозначимі і загальнообов’язкові в силу спільності розуму у всіх людях; тому вони вище випадкових і суперечливих показань почуттів; на них заснована наука, тоді як чуттєві дані можуть дати початок лише «думку». На початку V століття до н.е. в Греції філософія стає наукою і з’являється категорія мислителів, які називають себе софістами, софосами (софос – мудрець). За навчання вони брали плату. Завдяки ним філософія стає популярною. Софісти навчали в осно-вному практичним речам: риториці та діалектиці. Основним завданням філософії софісти вва-жали не набуття знань про світ, а виховування людей, навчання їх життя. Софісти стверджували, що істин стільки, скільки людей, вони мало переймалися питаннями істинності знання. Філософська система Сократа ставиться на противагу ідеям софістів Він намагався відновити загальне у сфері, відкритій самими ж софістами — в людській суб’єктивності. Але якщо софісти зупинилися на рівні чуттєвості, яка за природою є неустале-ною (звідси їх релятивізм і скептицизм), то Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношення між поняттями регулюються логікою. Зусиллями Сократа та його послідовників вдалося подолати релятивізм і суб’єктивізм софістів, повернути всезагальне, ідеї на їх законне місце у філософії. Їх заслугою є те, що вони почали досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних ідей, започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та родовидової субордина-ції. Сократ започаткував традицію теоретичного мислення, вищим здобутком якої у сфері дав-ньогрецької науки стала геометрія Евкліда. Проголосивши предметом філософії сферу ідей, Со-крат остаточно відірвав філософію від буденної свідомості. Вищою мудрістю за Сократом є пі-знання самого себе, а мудрість — найвищою доброчесністю людини. Моральні пороки Сократ пояснював незнанням: якщо людина знає, що таке добро, вона не вчинить всупереч йому. Знання фігурує в нього джерелом моральної досконалості людини. Всупереч релятивізму софі-стів він опирав моральні цінності на розум, через розум обґрунтовував їхню вічність і незмін-ність. Обґрунтування розумом моральності було великим кроком уперед. Софізм - (1) складне міркування, іноді навмисно заплутане з метою показати розумовийперевагу або ввести в оману; (2) нестандартна завдання, як правило, має кілька рішень; (3) прийом навчання і метод дослідження, введений давньогрецькими софістами; широко практикувався в середньовічних університетах (sophismata), послужив прообразом сучасних збірників задач і вправ; (4) помилкове міркування, неправильний аргумент. Софізм заснований на навмисному, свідомому порушенні правил логіки. Ось один із стародавніх софізмів («рогатий»), приписуваний Евбулід: «Що ти не втрачав, то маєш. Рогу ти не втрачав. Значить, у тебе роги ». Тут маскується двозначність більшої посилки. Якщо вона мислиться універсальною: «Все, що ти не втрачав ...», то висновок логічно бездоганний, але нецікавий, оскільки очевидно, що велика посилка помилкова; якщо ж вона мислиться приватної, то висновок не слід логічно. Останнє, однак, стало відомо лише після того, як Арістотель сформулював логіку. сторично з поняттям «софізм» незмінно пов'язують ідею про навмисну фальсифікацію, керуючись визнанням Протагора про те, що завдання софіста - представити найгірший аргумент як найкращий шляхом хитромудрих прийомів у мові, в міркуванні, дбаючи не про істину, а про успіх в спорі або про практичну вигоді. 8.Софізми, апорії, парадокси і антиномії як форми міркування. Суперечки (які відбуваються у формі доведень і спростувань) посідають істотне місце в житті суспільства й окремих людей Нерідко суперечки стосуються корінних проблем буття, життєво важливих інтересів людей, а тому й ведуться не завжди мирно, дозволеними засобами, не завжди узгоджуються з вимогами логіки, нормами моралі й навіть права.У процесі суперечок трапляються численні фактичні й логічні помилки - софізми та паралогізми. Софізм - логічна помилка, якої свідомо, навмисне припускаються в процесі суперечки. Паралогізм - логічна помилка, якої несвідомо, ненавмисне припускаються в процесі суперечки. У паралогізмах трапляються помилки переважно того ж типу, що й у софізмах, у них порушуються ті самі закони і правила логіки. Тому розрізнити їх непросто. Важко здогадатися, наприклад, софізм це чи паралогізм, у ситуації, коли ваш опонент надмірно, як вам здається, уточнює вашу тезу, звинувачує вас у неточному і неясному її формулюванні тощо. За такої ситуації існує можливість, що низька логічна культура опонента не дає йому змоги однозначно зрозуміти чітко сформульовану вами тезу. Проте може статися і так, що ваш опонент просто затягує час, тобто вдається до відомих софістичних засобів. Звичайно, деякі софізми (і типові софістичні засоби, хитрощі) не спроможна відрізнити від паралогізмів лише людина, яка зовсім не обізнана з історією філософії та логіки. Софізми відзначаються особливою логічною майстерністю ("майстерністю навпаки"), своєрідним професіоналізмом, навіть вишуканістю. Наскільки непросто буває виявити помилку в софістичному міркуванні, можна пересвідчитися на прикладі софізму - "Рогатий" (див. с 299-300). Розуміння проблем доведення і спростування було б неправним без з'ясування понять парадоксу і антиномії. Парадокс - певною мірою вмотивоване судження, що суперечить здоровому глузду. В широкому значенні - неочевидне висловлювання, істинність якого встановлюється досить важко, в цьому розумінні парадоксальними прийнято називати будь-які несподівані висловлювання, особливо якщо несподіваність їх смислу виражена в дотепній формі. У логіці парадоксом називають висловлювання в точному розумінні слова такі, що суперечать логічним законам: недоведеність парадоксів - основна вимога, яка ставиться до логічних і логіко-математичних числень, аксіоматичних наукових теорій. Деякі парадокси були висловлені ще мислителями Давнього світу. До найвідоміших із них належать "Брехун", "Купа", "Ахіллес і черепаха" тощо. Причини виникнення парадоксів пояснюють по-різному. Радянські філософи основну увагу звертали на наявність у матеріальному світі об'єктивних суперечностей, які відображаються в мисленні, зокрема й у формі парадоксів та антиномій. Логічними причинами парадоксальних думок вважають те, що в теоретичних системах, які містять парадокси, недостатньо з'ясовані деякі фундаментальні поняття. Антиномія (суперечність закону самому собі) - поєднання обопільних суперечних висловлювань про предмет, які припускають однаково переконливі логічні обґрунтування; неусувна суперечність, що мислиться в ідеї чи законі й виявляється за спроби її доказового формулювання. Вчення про антиномії було ґрунтовно викладено в Канта, хоча елементи його траплялися вже у вченнях Зенона Елейського, Платона, Арістотеля та ін. Тривалий час антиномічні положення називалися апоріями. Термін "антиномія" був уведений у науковий вжиток німецьким філософом Р. Гокленом (XVI - XVII ст.), котрий відкрив один з різновидів складного скороченого силогізму, де пропущені більші засновки (тому він і називається гокленієвським соритом).Антиномію часто розглядають як один з різновидів парадоксу. 11. Середньовічна філософія: періоди, напрями та основні ідеї. 1. Апологетика – тлумачення віровчення за допомогою раціональних засобів. 2. Патристика (II–VII ст.) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II–VII ст. 3. Схоластика (VIII–XV ст.) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. + те, що було в 10 питанні. 3. Філософський спосіб мислення. Рефлексія. Мамардашвілі: «Коли студент зустрічається з філософією - а це і є вихідна точка розуміння її, - він зустрічається перш за все з книгами, з текстами. Ці тексти містять в собі якусь сукупність понять та ідей, пов'язаних з законами логіки. Уже сам факт зіткнення з їх словесної і книжкової формою як би піднімає тебе, і ти замислюєшся, які виникають в силу індукції з самих же понять. Вони самі як би індукують з себе питання. Але, очевидно, першим серед них мав би бути питання, а що ж, власне, є питанням? Чи дійсно, схопивши себе в задумі за голову, я мислю? Чи справді в цей момент я задаю питання, що має будь-якої справжній інтелектуальний зміст?» Поппер: «Я уявляю собі філософію зовсім інакше, вважаючи, що всі люди є філософами, хоча деякі більшою мірою, ніж інші. Я, звичайно, згоден з тим, що існує особлива і замкнута група академічних філософів.» Самосвідомість - динамічне утворення, що виступає на різних рівнях і в різних формах. Самосвідомість - відношення індивіда до самого себе - виникає лише за певних умов, коли реальні обставини підштовхують його до виходу за власні межі, до самооцінки з деякої „іншої” позиції, що приймається як істина, як критерій його суспільного становища і соціальних якостей. Індивід, таким чином, стає на позиції іншого суб´єкта, відрізняючи себе з ним ідеально. Свідомість – сприйняття, що приходить із зовні( чутливе) і зсередини( відчуття і почуття), не суть психіки, а якість( Фрейд). | |
| Просмотров: 576 | Загрузок: 18 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |