| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Шпаргалка із конституційного права
| [ Скачать с сервера (139.1 Kb) ] | 06.03.2018, 21:25 |
| 1.Поняття та основні форми безпосередньої демократії Безпосередня демократія – це форма безпосереднього волевиявлення всього народу або будь-яких груп населення. Звичайно, проблема полягає тут у з’ясуванні “обсягу” безпосередньої демократії. Так, в окремих випадках народ бере участь разом з його представниками у вирішенні питань законодавчого або конституційного порядку: він може володіти або правом законодавчої ініціативи, або правом вето (в останньому випадку незгода частини населення із законом, прийнятим представниками, вимагає консультації з усім народом з метою з’ясування, чи повинен даний закон набрати чинність). В інших випадках право прийняття ухвали передається народові або частково (всенародний референдум з метою підтвердження того, що було зроблено представниками, , або у повному обсязі, коли представники зовсім усуваються від участі у з’ясуванні питання, винесеного на референдум. Виділяється декілька форм безпосереднього політичного волевиявлення народу: 1) це парламентські вибори; 2) голосування під час проведення плебісциту або референдуму; 3) за допомогою спеціальних органів (асоціації та політичні партії). Додамо, що згідно з п. 8 ст. 29 основного закону в ФРН передбачається можливість також і проведення народного опитування та народної ініціативи. Конституція Італії (ч. 2 ст. 71) також передбачає і таку форму безпосередньої демократії, як законодавча ініціатива народу: “народ здійснює законодавчу ініціативу шляхом внесення від імені не менш, ніж п’ятдесяти тисяч виборців законопроекту, складеного у формі статей закону”. Указані форми використовуються у зарубіжних країнах по-різному. Якщо вибори, які були передбачені вже у самих перших конституціях, стали звичною практикою для більшості держав, то інші форми безпосередньої демократії застосовуються не повсюдно. Наприклад, у Великобританії до цього часу йде дискусія щодо доцільності референдуму в умовах парламентарної демократії. Водночас сам факт включення тих чи інших форм безпосередньої демократії до числа конституційних інститутів може засвідчити про ставлення органів державної влади даної країни щодо ролі громадян у прийнятті найважливіших рішень. Підсумовуючи сказане, можна зробити таке резюме: 1. Усі форми безпосередньої демократії сприяють активізації політичного життя будь-якої країни. 2. Питома вага і значення кожної з названих форм безпосередньої демократії різні і залежать від багатьох історичних, національних, політичних та інших обставин, які найбільш характерні для кожного суспільства. 3. Найбільш розповсюдженими формами безпосередньої демократії є: вибори, референдуми (плебісцити), народна ініціатива, місцеве самоврядування. 2. Поняття та види референдуму в зарубіжних країнах Референдум - спосіб прийняття рішення шляхом голосування всього виборчого корпусу або його частини на умовах та підставах визначених законодавством. Три основні моделі референдуму: 1) швейцарська - передбачає багатоманітність форм та видів референдуму 2) французька модель (ст 3, 11 Конституції Франції) - перш за все, щоб внести зміни до Конституції, а також виразити довіру до того чи іншого державного органу 3) американська (10 поправка до Конституції США) закріплення на рівні суб'єктів федерації, здійснюється щодо питань місцевого значення. Зазначимо, що референдум не є універсальним інститутом. У Нідерландах, наприклад, він не використовувався жодного разу, тільки в окремих випадках зверталися до нього у Бельгії та Великобританії. Не використовується референдум у багатьох країнах мусульманського фундаменталізму. За предметом, за змістом питання, що виноситься на голосування, референдуми бувають конституційними, законодавчими і з питань по¬точної політики. Конституційний референдум — це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує основний закон, його перегляд або внесення по¬правок до нього. Конституційний референдум, що проводиться у федера¬тивній державі, може бути загальнодержавним і таким, що відбувається в межах окремих суб'єктів федерації. (Швейцарія, США) Законодавчий референдум — це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує законопроект або скасовує закон, що набув чин¬ності. Така форма референдуму визнана конституціями Данії, Естонії, Ірландії, Ісландії, Італії, Латвії, Португалії, окремих штатів США, Швей¬царії та інших. Вона знайшла своє відображення і в основних законах, прийнятих в цілому ряді країн, що розвиваються. Референдум з питань поточної політики — це голосування виборчого корпусу, що прямо не стосується конституційної або законодавчої нормотворчості. Деякі з таких референдумів за своїм значенням і наслідками нічим не поступаються законодавчим або навіть конституційним референдумам. Конституційній теорії і практиці відомі обов'язкові і факульта¬тивні референдуми. Така класифікація грунтується на врахуванні умов і підстав проведення референдуму. Обов'язковий референдум — це голосування виборчого корпусу, яке обов'язково проводиться з тих питань, що визначені в конституції або в законодавстві. Обов'язковий характер мають плебісцити з територіаль¬них питань. Обов'язковими є звичайно конституційні референдуми. Факультативний референдум — це народне голосування (голосування виборчого корпусу) з питань, визначених у конституції або в законо¬давстві, що проводиться лише за певних умов, встановлених там само. Та¬ке голосування проводиться не автоматично, а за ініціативою певного числа суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць, державного органу (парламенту, президента тощо), частини депутатів або частини виборчого корпусу. 3. Плебісцит. Практика застосування плебісциту в зарубіжних країнах. Плебісци́т — це всенародне голосування з питання державної приналежності певної території або політичної долі держави. Хоча в деяких країнах (Бразилія, Пакистан) плебісцитом називають будь-який обов’язковий референдум. Поняття плебісциту в юридичній науці тлумачиться по-різному. Нерідко воно сприймається як синонім загального поняття референдуму. 3 іншого боку, плебісцитами називають референдуми, що не мають законодавчого і конституційного характеру. Термін “плебісцит” використовується для позначення голосувань, які проводяться для визначення політичного статусу територій. Зокрема, плебісцити проводяться з питань визначення державної належності окремих територій. У міжнародному праві плебісцит характеризується як засіб і юридична підстава територіальних змін. Плебісцитами є також голосування з питань форми держави. Прикладом плебісциту є голосування населення Саарської області на предмет включення й до складу ФРН, яке відбулося в 1957 р. Після другої світової війни плебісцити з питань визначення форми державного правління були проведені в Італії, Франції та Греції. При цьому основні закони цих держав спеціально не виділяють плебісцит як окремий різновид референдуму, а Конституція Греції взагалі не знає референдарної форми прямої демократії. У ФРН плебісцити з питань територіальних змін у межах федерації визнані єдиним з можливих різновидів загальнодержавних референдумів. Це зроблено шляхом тлумачення федерального основного закону. 4. Право народного вето, народної законодавчої ініціативи та право народного розпуску представницького органу Народна законодавча ініціатива – це право певної групи виборців запропонувати проект закону, який підлягає обов’язковому розгляду парламентом. Звичайно, парламент має право прийняти будь-яку ухвалу: погодитися з ним, внести до нього поправки або відхилити його. Законодавство встановлює, що для внесення проекту закону потрібно зібрати певну кількість підписів (у Швейцарії – 50 тис. підписів, в Іспанії – 500 тис., у Бразилії – 1 % від загальної кількості виборців, у Колумбії – 5 %). Безумовно, найчастіше використовується цей інститут у Швейцарії. Так, за період з 1891 по 1994 р. на федеральному рівні представлено 198 народних ініціатив; з них 64 були відкликані, а по 116 проведено голосування, в результаті чого 12 ініціатив були схвалені і 104 – відхилені. Народна законодавча ініціатива застосовується рідко і є малоефективною. Так, в Італії з 1947 р. у такому порядку був прийнятий тільки один закон. У теорії конституційного права під «народним вето» розуміється інститут безпосередньої демократії, що передбачає право громадян відхиляти шляхом голосування на референдумі прийняті представницьким органом державної влади (органом місцевого самоврядування) та набрали чинності закони (акти органів місцевого самоврядування) або їх окремі положення. На сьогоднішній день так зване «народне вето» є вкрай рідкісною практикою серед зарубіжних країн . Розглянутий інститут присутній в конституціях і законодавстві 24 -х штатів США , ряді швейцарських кантонів і земель ФРН. Закріплений цей інститут і в Конституції Італії , а також у більшості статутів областей цієї держави. При цьому необхідно відзначити , що в даний час найбільш активно народне вето застосовується саме в Італії , для якої також характерно , що в багатьох випадках народне вето спрямоване не проти акту в цілому , а проти окремих положень конкретного закону. Одним із засобів прямої демократії можна вважати так званий на¬родний розпуск представницького органу, запроваджений у ряді швей¬царських кантонів. Конституції відповідних кантонів передбачають, що питання про розпуск і переобрання всього складу представницького орга¬ну має бути винесене на референдум, якщо цього вимагає певна кількість виборців. Звичайно це та сама кількість виборців, яка може ініціювати проект закону або конституційної поправки. Якщо пропозиція виборців підтримана на референдумі, законодавчий орган розпускається й оголо¬шуються вибори його нового складу. Інститут народного розпуску в даному випадку лише зовні виглядає зверхнім щодо представницького органу. До того ж правом розпуску пар¬ламенту в багатьох країнах наділений глава держави, що, однак, не дає підстав говорити про його пріоритет у здійсненні влади або його доміную¬че становище в державному механізмі. Інститут народного розпуску там, де він існує, є засобом збалансування цього механізму, поєднання позитив¬них якостей прямої і представницької демократії. 5. Поняття та види виборів Ви́бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосуванняформуються представницькі органи державної влади та місцевого управління. Вибори бувають прямими і непрямими. Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до канди¬датів шляхом голосування. Прямими, як правило, є парламентські вибо¬ри і вибори до інших представницьких органів. Шляхом прямих виборів звичайно обирається глава держави у переважній більшості президент¬ських республік і республік з так званою змішаною формою правління. На непрямих виборах волевиявлення виборців опосередковується спеціаль¬ною колегією вибірників (президентські вибори у США) або самим парла¬ментом чи створеним на його основі зібранням (президентські вибори в парламентарних республіках). Багатоступеневі вибори відрізняються від непрямих, оскільки як виразник волі громадян виступає не колегія виборщиків, а постійно діючий орган: місцева рада, парламент або одна з палат парламенту. Так, прийнято вважати, що багатоступеневими є вибори президента Італії, тому що він обирається колегією, яка складається із членів нижньої палати парламенту. Наприклад, у КНР Всекитайські збори народних представників – китайський парламент – обираються не безпосередньо громадянами, а нижчими зборами народних представників. Тобто люди, обрані в один орган, обирають потім своїх представників в інший орган. Найпростіша й найбільш зрозуміла класифікація виборів залежно від території їхнього проведення. Вибори за цим критерієм бувають загальнонаціональними, у масштабах всієї країни, регіональними, що проводяться в межах великих територіальних одиниць (у Канаді – у межах провінцій тощо), і місцевими, що охоплюють адміністративно-територіальну одиницю або місто, тобто поєднують громадян, що живуть на певних порівняно невеликих територіях, у яких є свої місцеві виборні органи. Залежно від того, кого обирають, розрізняють парламентські, президентські, муніципальні вибори.Вибори також бувають чергові й позачергові. Чергові вибори проводяться після закінчення строку повноважень певного органу, тобто строку, установленого в законі. Вибори можуть бути й позачерговими (достроковими). Вони проводяться до закінчення терміну повноважень представницького органу або посадової особи. 6. Поняття та види виборчих систем Виборча система - це впорядковані суспільні відносини, що становлять порядок виборів органів публічної влади; - це спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. Розрізняють такі види виборчих систем. Мажоритарна виборча система. При застосуванні якої обраними вважаються ті кандидати, які отримали встановлену більшість голосів. Поширена у 83 державах світу, зокрема, у Великій Британії, Канаді, США, Франції. Може застосовуватися в одномандатних та багатомандатних виборчих округах. Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідних для обрання кандидата, розрізняють мажоритарну систему: абсолютної більшості; відносної більшості; кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості потребує для обрання більше половини голосів від усіх зареєстрованих виборців або загальної кількості поданих голосів або поданих дійсних голосів. За мажоритарної системи відносної більшості обраним вважається кандидат, який отримав більшу кількість голосів за інших кандидатів. Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (список кандидатів), який отримав кваліфіковану кількість голосів, яка перевищує абсолютну більшість (2/3,3/4 тощо). За пропорційною виборчою системою депутатські мандати розподіляються пропорційно кількості голосів виборців, зібраних партіями у межах виборчого округу. Ця система застосовується у 57 країнах світу, зокрема в Ізраїлі, Іспанії, Італії, Португалії, ФРН і т д. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють такі види пропорційної виборчої системи: - з жорсткими списками, за яких виборець не може впливати на послідовність розташування кандидатів у виборчому списку політичної партії; - з преференціями; -з напівжорсткими списками, коли здійснюється голосування за список у цілому і водночас визначаються преференції. Змішана виборча система. Передбачає поєднання у різних варіаціях мажоритарної та пропорційної систем. За такої системи виборцю надаються два голоси. Змішана виборча система застосовується у процесі пошуку оптимальної для держави виборчої системи'. 7. Поняття та види мажоритарної виборчої системи ( Польща) Мажоритарна виборча система. При застосуванні якої обраними вважаються ті кандидати, які отримали встановлену більшість голосів. Поширена у 83 державах світу, зокрема, у Великій Британії, Канаді, США, Франції. Може застосовуватися в одномандатних та багатомандатних виборчих округах. Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідних для обрання кандидата, розрізняють мажоритарну систему: абсолютної більшості; відносної більшості; кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості потребує для обрання більше половини голосів від усіх зареєстрованих виборців або загальної кількості поданих голосів або поданих дійсних голосів. За цієї системи встановлюється нижня межа участі виборців у голосуванні. Якщо її не досягнуто, вибори вважаються недійсними. За мажоритарної системи відносної більшості обраним вважається кандидат, який отримав більшу кількість голосів за інших кандидатів. За цієї системи, як правило, не встановлюється обов'язковий мінімум участі у голосуванні. Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (список кандидатів), який отримав кваліфіковану кількість голосів, яка перевищує абсолютну більшість (2/3,3/4 тощо). Так, кандидату на посаду Президента Коста-Рики необхідно набрати 40% (+ 1 голос) виборців (ст. 138 Конституції). Розрізняють мажоритарні виборчі системи абсолютної та відносної більшості. У деяких країнах, які використовують мажоритарну систему, практикується встановлення відсоткових бар’єрів: – перший бар’єр стосується кількості виборців, яка має взятии участь у виборах, аби вони вважалися такими, що відбулися); – другий бар’єр стосується мінімальної кількості голосів, яку необхідно набрати кандидату, щоб вважатися обраним (як правило, це 50%+1 від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні). 8. Поняття та види пропорційної виборчої системи За пропорційною виборчою системою депутатські мандати розподіляються пропорційно кількості голосів виборців, зібраних партіями у межах виборчого округу. Ця система застосовується у 57 країнах світу, зокрема в Ізраїлі, Іспанії, Італії, Португалії, ФРН і т д. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють такі види пропорційної виборчої системи: - з жорсткими списками, за яких виборець не може впливати на послідовність розташування кандидатів у виборчому списку політичної партії; - з преференціями; -з напівжорсткими списками, коли здійснюється голосування за список у цілому і водночас визначаються преференції.Для пропорційного розподілу мандатів між партіями у світовій практиці використовуються два методи.Метод виборчої квоти (метра, коефіцієнта), за якого для визначення кількості місць, які отримає кожен список під час розподілу, використовується дільник.З метою уникнення входження до парламенту дрібних партійних у групувань, що конфліктують між собою, законодавчо встановлюється загороджувальний бар'єр, тобто певний відсоток голосів виборців, які повинен отримати список політичної партії для того, щоб партія була допущена до розподілу депутатських мандатів.Метод подільників полягає у послідовному поділі числа голосів, отриманих кожним списком кандидатів, на певну серію подільників. 9. Основні стадії виборчого процесу Виділяють 4 основні стадії виборчого процесу: 1) підготовчий 2) голосування 3) підрахунок голосів 4) визначення результатів виборів. 1 стадія складається з наступних етапів: а) прийняття рішення про призначення виборів б) формування органів виборчої адміністрації в) визначення меж виборчих округів г) складання списків виборців, реєстрація д) висунення претендентів е) проведення виборів. Перший підхід - чітке визначення (Мексика, США) дати проведення виборів. Другий - характерний з парламентарною формою правління - встановлюється термін, з яким пов'язані вибори (Чехія, Польща). Це пов'язано з закінченням строку функціонування або пов'язано з датою видання акту проведення виборів (Іспанія). Третій підхід - відсутність положень про строки проведення виборів (Великобританія). 2 етап: - органи створюються перед кожними новими виборами; - органи працюють на постійній основі (Іспанія); - змішаний (Польща, Мексика і більшість країн) - Центральні функціонуюють постійні, а нижчестоящі формуються під час кожних виборів. 3 етап - визначення територіальних виборчих округів. Визначення меж може входити до компетенції різних органів (парламент Угорщина, уряд Італія). 4) ведення списків виборців - у різних країнах ранзі органи. Розрізняють 2 підходи включення громадян до списків виборців: 1) необов'язкова реєстрація 2) обов'язкова реєстрація. Виділяють 2 системи: постійна система і періодично система (формування нових списків перед кожними виборами). 5) етап - висунення кандидатів: перший підхід - суб'єктами висунення є партії (Австрія, Португалія); другий підхід таке право надають виборцям чи їх групі (Великобританія); змішана модель - може трудовий колектив (Білорусь, Китай). Процедура висунення кандидатів самостійно (Великобританія, Бельгія, Канада, США). Виборча кампанія - з точки позиції виборця у Європі - головне не втручатись в його життя. ГОЛОСУВАННЯ. 2 види - обов'язкове і необовязкове. ВИЗНАчЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ. 10. Основні етапи підготовчої стадії виборчого процесу 1 стадія складається з наступних етапів: а) прийняття рішення про призначення виборів б) формування органів виборчої адміністрації в) визначення меж виборчих округів г) складання списків виборців, реєстрація д) висунення претендентів е) проведення виборів. Перший підхід - чітке визначення (Мексика, США) дати проведення виборів. Другий - характерний з парламентарною формою правління - встановлюється термін, з яким пов'язані вибори (Чехія, Польща). Це пов'язано з закінченням строку функціонування або пов'язано з датою видання акту проведення виборів (Іспанія). Третій підхід - відсутність положень про строки проведення виборів (Великобританія). 2 етап: - органи створюються перед кожними новими виборами; - органи працюють на постійній основі (Іспанія); - змішаний (Польща, Мексика і більшість країн) - Центральні функціонуюють постійні, а нижчестоящі формуються під час кожних виборів. 3 етап - визначення територіальних виборчих округів. Визначення меж може входити до компетенції різних органів (парламент Угорщина, уряд Італія). 4) ведення списків виборців - у різних країнах ранзі органи. Розрізняють 2 підходи включення громадян до списків виборців: 1) необов'язкова реєстрація 2) обов'язкова реєстрація. Виділяють 2 системи: постійна система і періодично система (формування нових списків перед кожними виборами). 5) етап - висунення кандидатів: перший підхід - суб'єктами висунення є партії (Австрія, Португалія); другий підхід таке право надають виборцям чи їх групі (Великобританія); змішана модель - може трудовий колектив (Білорусь, Китай). Процедура висунення кандидатів самостійно (Великобританія, Бельгія, Канада, США). Виборча кампанія - з точки позиції виборця у Європі - головне не втручатись в його життя. Звичайно вибори оголошуються актом (указом) глави держави. Наприклад, у Бельгії - указом короля, в Італії та Болгарії -указом президента. В окремих країнах цю функцію виконує уряд (Франція). Конкретний термін проведення виборів або встановлюється конституцією, або зазначається в акті. Цей момент у країні вважається початком виборчої кампанії. Вибори проводять по виборчих округах. Саме на території округу розгортається виборча кампанія, висуваються кандидати, діють політичні партії та виборчі органи, визначаються результати голосування. Створюються виборчі округи, як правило, на основі закону, інколи - за рішенням органів виконавчої влади. (Швеція, Франція, КНДР). В окремих випадках під час виборів до парламенту вся країна перетворюється на єдиний виборчий округ. Такий порядок, наприклад, застосовується під час обрання однопалатного парламенту (Кнесету) Ізраїлю. Виборчі округи звичайно поділяються на виборчі дільниці -територіальні одиниці, які обслуговуються одним пунктом для голосування. Законодавство передбачає не тільки можливість створення на території округу дільниць, а й приблизну кількість виборців, які обслуговуються однією дільницею. Однією з важливих стадій виборчого процесу є реєстрація виборців і кандидатів на виборні посади, яка полягає у тому, щоб занести їхні імена до списку. Реєстрація виборців у деяких країнах має державний характер. Вона запроваджується у Німеччині, Швеції, Болгарії, Китаї, Росії, на Кубі та в інших країнах, де ведеться облік переміщення населення і в розпорядженні державних органів є відомості про осіб, які проживають на їх територіях. Висування кандидатів у депутати та на посади, що обираються, здійснюється у різні способи: а) висунення виборцями; б) самовисунення з підтримкою виборців, при цьому кількість підписів виборців округу в заяві кандидата може бути різною (від трьох у Китаї, п'яти у Великобританії, до п'ятисот у Данії); в) самовисунення, яке не потребує підтримки виборців (особисте висунення), наприклад, під час виборів до Національних зборів Франції, Державної Думи Росії; г) висунення, що здійснюється політичними партіями (наприклад, при виборах до парламенту в Австрії, Болгарії, Угорщині, Польщі, Італії, Фінляндії, Росії, Японії тощо); д) висунення кандидатів громадськими організаціями і трудовими колективами (здійснюється у Китаї, В'єтнамі, Росії, на Кубі); є) висунення кандидатів за особливою процедурою “праймериз”, що проводиться у такому самому порядку, як і самі вибори (ця процедура відома як “первинні вибори” і застосовується у США та деяких інших країнах). 11. Голосування як стадія виборчого процесу. Порядок та види голосування. Другою фазою виборчого процесу є голосування, в ході якого виборці висловлюють своє ставлення до висунутих кандидатур у порядку, передбаченому законом. Голосування може бути очним, коли сам виборець з’являється у виборчу комісію і отримує бюлетень, і заочним, коли його волю реалізують інші особи – голосування за дорученням (у ФРН та Франції). Можливе голосування по пошті (у Великобританії, Данії та ФРН такою формою користується близько 10 відсотків виборців). У переважній більшості випадків виборці голосують бюлетенями, в США в широкому масштабі, а в Індії в п’ятій частині виборчих округів (де систематично спостерігалось шахрайство) застосовуються виборчі машини (виборча кабіна у такому випадку схожа на телефонну будку, до якої виборець входить, закриває фіранки, переміщує важелі і натискує кнопки. Машина сконструйована так, що двічі проголосувати неможливо). В окремих країнах із великою кількістю неписьменних замість бюлетенів застосовуються виборчі талони (кулі, бюлетені), які опускаються в скриньки з портретами кандидатів у сусідній кімнаті (не там, де знаходиться виборча комісія). Нарешті у королівстві Свазіленд у селі “голосують ногами”: проходять у ті брами, де стоїть кандидат, якому вони симпатизують. 12. Поняття та основні ознаки політичної партії Політична партія - це організована група однодумців, що представляє інтереси певної частини народу і має головною метою їх реалізацію шляхом завоювання влади або участі в її здійсненні. Основні ознаки політичної партії: • основна мета діяльності - завоювання і здійснення політичної влади в суспільстві; • наявність детально розробленої політичної програми і статуту партії; • наявність організованої структури на всіх рівнях; • активна участь у виборчих кампаніях. Основною ознакою політичної партії є її прагнення до завоювання і здійснення державної влади. Для досягнення цієї мети партія організаційно об'єднує прихильників певних поглядів, ідей. За цими ознаками політична партія відрізняється, по-перше, від суспільно-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, а по-друге, від групи інтересів, що не прагне до завоювання державної влади, а обмежується лише здійсненням впливу на неї. 13. Основні способи утворення політичних партій З XIX ст. проявилися й основні способи формування партій. Партії можуть виникнути: • з електоральних структур: асоціацій з реєстрації виборців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республіканська і Демократична партії США); • з парламентських фракцій; • з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних рухів тощо; типова в цьому плані історія британської лейбористської партії, створена за ініціативою Конгресу тред-юніонів (профспілок) у 1899 р. У створенні власних партій бувають зацікавлені й інші організовані корпоративні групи інтересів - союзи підприємств, аграрні об'єднання, релігійні етнічні общини. Крім того, в літературі виділяють й інші способи формування партій. Залежно від того, як ініціюється створення партії, виділяють: • шлях "зверху" - це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії; • шлях "знизу" - суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера; • комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів. 14. Основні функції політичних партій Партії виконують численні і різноманітні функції. Хоча вони тісно переплітаються, їх можна згрупувати по наступних п'яти головних напрямах: 1. Соціальна функція полягає в тому, що партія узагальнено виражає і захищає інтереси тієї або іншої соціальної групи і доводить до рівня державної влади її вимоги, іноді беручи участь в розробці заходів щодо їх виконання. При цьому в останні десятиріччя, прагнучи розширити свою соціальну базу (тобто число своїх прихильників), багато партій прагнуть представляти в суспільстві інтереси не однієї, а декількох близьких соціальних груп. 2. Ідеологічна функція партії виявляється (1) в розробці партійної ідеології (теоретичних концепцій, партійної програми, соціально-економічних і політичних стратегій, оцінок подій, гасел і т.д.), а також (2) в розповсюдженні, пропаганді цієї ідеології, в політичній інформації і виховній роботі. 3. Політична функція полягає, перш за все, в оволодінні державною владою. Для виконання цієї головної задачі партії підбирають і «вирощують» своїх політичних лідерів, готують фахівців по різних проблемах суспільного життя, висувають кандидатів на виборні і невиборні посади, активно працюють в парламентах і інших державних органах. 4. Управлінська функція характерна для партій, що стоять у влади (особливо в комуністичних суспільствах). Такі партії перетворюються в свого роду державних. Вони організовують і направляють дії держави, ініціюють соціальні і політичні зміни в суспільстві, керують різними сферами суспільного життя. 5. Електоральна функція партій виявляється в тому, що вони беруть активну участь у виборах, організовують виборчі кампанії, проводять інформаційно-пропагандистську роботу з своїм потенційним електоратом, виступають з передвиборними програмами, контролюють хід виборів і так далі. | |
| Просмотров: 670 | Загрузок: 24 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |