| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Шпаргалка із політології
| [ Скачать с сервера (275.3 Kb) ] | 25.01.2018, 20:10 |
| 1. Предмет і структура політології як науки Політологія – наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Об'єктом вивчення політичної науки є політична сфера суспільного життя – політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Предметом політології є такі різні за своїм характером інститути, феномени і процеси, як: історія розвитку політичних вчень і теорій; політичні інститути (інститут парламентаризму, інститут виконавчої влади, інститут державної служби, інститут глави держави, інститути судочинства); політична культура, політична поведінка; політичну свідомість; громадська думка; міжнародні відносини, закономірності функціонування політичної системи і влади. Особливості політології як окремої науки про політику найповніше відображає категорія «політична система суспільства» - інтегративна категорія, яка органічно поєднує всі інші категорії політології — політичні інститути, політичні відносини, політичні процеси, політичну культуру тощо, а тому є центральною у науці про політику. Отже, політологія як наука про політику — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді. Основні структурні елементи політичної системи: політичні інститути і політичні відносини. Політичні відносини — це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, спрямованою на завоювання, використання та утримання влади. Тому політологія може бути визначена і як наука про владу в суспільстві; наука про закономірності діяльності з управління суспільством на основі публічної влади. Внутрішня структура: 1. Історія політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток політичних поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування державно організованого суспільства. 2. Теорія політики – головна складова; вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної системи і процесів; моделі політичної участі й лідерства; теорії формальних і неформальних інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт; теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики. Теорія політики складає основний зміст політології як навчальної дисципліни. 3. Прикладна (практична) політологія - безпосередньо стосується процесів здійснення політики; є сукупністю теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення реального політичного результату. Основний зміст - розробка політичних технологій: прийняття політичних рішень; проведення виборчих кампаній, політичної реклами; врегулювання політичних конфліктів; проведення політичних переговорів; тощо. Терміном «політичні науки» доцільно позначати різні складові політології, а не будь-які наукові знання про політику. Саме так це зроблено у прийнятій в Україні номенклатурі спеціальностей наукових працівників, де в межах галузі «Політичні науки» виокремлено такі спеціальності: теорія та історія політичної науки; політичні інститути та процеси; політична культура та ідеологія; політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку; етнополітологія та етнодержавознавство. 2. Основні методи політологічних досліджень Поряд з категоріями важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об'єкта, предмета, характеру, мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією. Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об'єктивних зв'язків. Діалектика є науковим методом матеріалістичної філософії і всієї науки в цілому, оскільки вона формулює найбільш загальні закони пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності і боротьби протилежностей; заперечення заперечення. 1. Загальнонаукові: 1) порівняння – дія, за допомогою якої встановлюється схожість і розбіжність явищ; 2) аналіз – пізнання окремих частин; 3) синтез – пізнання явища як цілого; 4) індукція – рух думки від одиничного до загального; 5) дедукція – рух думки від загального до одиничного. 2. Спеціальні: у соціології це такі методи збирання інформації, як масове анкетування, інтерв'ю, обробка документів тощо. Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки в дослідженні політичних явищ і процесів. Якщо виходити з того, що політологія є самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, то коло основних методів політологічних досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи зумовлюються передусім предметом політології. 1) Системний: суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення багатоманітних типів зв'язків складного об'єкта. 2) Структурно-функціональний метод - форма застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ і процесів. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними. 3) Порівняльний метод орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. Головна проблема використання порівняльного методу пов'язана з необхідністю підбору порівнюваних явищ і процесів, оскільки порівняння можливе лише в межах однорідної і згуртованої політичної структури. 4) Біхевіористський підхід - дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп. Використання біхевіористського методу в політології передбачає визнання того, що політика як суспільне явище має передусім особистісний вимір, а всі групові форми дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які створюють групові зв'язки. + Прикладні методи: контент-аналіз, івент-аналіз, метод експертних оцінок, моделювання політичних процесів 3. Основні категорії і функції політології КАТЕГОРІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їх специфікою є те, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві. “Політична влада” – є базовою категорією політології. Влада – це вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди здатні і мають можливість нав'язувати свою волю іншим. “Політика” – одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень. “Політична система суспільства” – центральна категорія політології. Це інтегрована сукупність відносин влади, суб’єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність. “Політичні інститути” та їх конкретні вияви – “держава”, “політичні партії”, “групи інтересів” тощо, а також“політичні відносини” належать до основних категорій політології. Політична система містить також “політичну культуру” й такі її складові, як “політична свідомість”, “політична поведінка”, “політичні цінності”, тощо, котрі також є категоріями політології. “Політичний процес” – відносно однорідні серії політичних явищ, пов’язаних між собою причинними або структурно-функціональними залежностями. “Політичне явище” – як одна з найбільш загальних категорій політології є сукупністю усіх чинників і явищ, пов’язаних із здійсненням політики. Функція - роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес стосовно цілого. Функціями політології є основні напрями її впливу на суспільство. 1. Теоретична: розроблення різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулювання закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства. 2. Методологічна: категорії й поняття науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ . 3. Практична (прикладна): зорієнтованість на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. 4. Виховна: Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. 5. Прогностична: полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту. 4. Місце політології в системі наук про суспільство Політику в сучасній науці розуміють неоднозначно, до того ж вона є об'єктом дослідження багатьох галузей наукового знання. Об'єкт політології як науки - політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політична сфера суспільного життя, політико-владні відносини, або політика, є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами й засобами. 1. Філософія - теоретична основа світогляду людини. Відповідно, політична філософія з'ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під кутом зору загального блага, принципів справедливості, свободи, рівності тощо. Нормативно-ціннісний підхід політичної філософії орієнтований на розробку ідеалу політичного устрою та шляхів його практичного втілення. Політична філософія формулює ціннісно-нормативні критерії політики. Методологічна сторона: розкриття найбільш загальних закономірностей розвитку природи, суспільства і людського мислення. Політ. філософія аналізує найбільш загальні методи пізнання політики, сутність політичних явищ, причинно-наслідкові зв'язки політики і влади та з'ясовує, як виявляються ці найбільш загальні закономірності в політичній сфері суспільного життя. У значенні методології пізнання політичної сфери суспільного життя політична філософія виступає як філософія політики. 2. Історія як наука вивчає минуле людства в усій його конкретності й багатоманітності. Загальна історія є передусім історією політики — вона вивчає головним чином процеси виникнення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, революції тощо і в цій іпостасі виступає як політична історія. Відмінність історичного дослідження від політологічного: перше йде від вивчення конкретних подій, процесів і фактів до певних теоретичних узагальнень, тоді як друге використовує вже існуючі теоретичні узагальнення — форми наукового знання про політику (ідеї, гіпотези, концепції, теорії, парадигми тощо) при аналізі конкретних явищ і процесів. Політологія — це теорія політики, а не її історія. Історія політичних учень виступає невід'ємною складовою політології як історія виникнення, становлення і розвитку цієї науки і не входить ні до історії, ні до політичної історії. 3. Соціальні відносини — це не всі наявні в суспільстві відносини, а лише ті, які складаються між історично та об'єктивно сформованими спільностями людей: класові, етнічні, демографічні тощо. Виокремлені на основі їхніх суб'єктів, соціальні відносини складаються з приводу різних об'єктів: виробництва, власності, політичної влади, цінностей культури тощо і виступають, відповідно, як соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-культурні та інші відносини. А це означає, що соціологія вивчає не всю багатоманітність виявів політичного життя суспільства, а лише ті з них, суб'єктами яких є соціальні спільності. Досліджуючи соціальний аспект політичної сфери суспільного життя, соціологія виступає як політична соціологія. Використовуючи притаманні їй методи й засоби дослідження — анкетування, інтерв'ю тощо, вона виступає як соціологія політики. Політологія, навпаки, йде від визначень політики, влади до їхніх суб'єктів, у тому числі соціальних. Вона традиційно вивчає в основному інституціональний аспект політики, передусім організацію та діяльність держави, весь механізм політичної влади. 4. Правознавство, насамперед, теорія держави і права та наука конституційного права. Політологія й теорія держави і права мають спільний головний об'єкт дослідження — державу. Політологію іноді називають державознавством. Об'єктом науки конституційного права є державно-політичні відносини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія ж виходить за межі цих відносин, досліджуючи також інші форми й види політичних відносин, використовуючи притаманні їй методи й засоби пізнання. Однак усі ці галузі наукового знання є складовими відповідних наук — психології, економічної теорії, антропології, географії, а не політології. 5. Політична думка Стародавнього Сходу Єгипет Політичний устрій: східна деспотія на чолі з обоготвореним фараоном, що спирався на військово-бюрократичний апарат. Використання вод ріки Ніла для штучного зрошування викликає необхідність складних іригаційних споруд, підтримання і вдосконалення яких вимагало політичної централізації. Низький рівень розвитку техніки, що ставив людину в залежність від сил природи і застійний стан суспільного розвитку створюють сприятливі умови для зміцнення релігійних уявлень в суспільній свідомості. Наскрізь проникнута релігійними ідеями і політична ідеологія Єгипту, фараон розглядається як «бог», як «потомок богів» земних і небесних. Вавилон Цар Хаммурапі подібний до бога Шамашу, він божественний цар царів, «зв'язок небес і землі», дарує багатство і добробут, мудрий, сильний, всемогутній і в той же час носій справедливості, захисник слабих, охоронець законності, джерело всіх земних благ і благополуччя своїх підлеглих. Хаммурапі зображав свої закони як такі, що служать інтересам слабих, для захисту сиріт і вдів. Він хотів, щоб закони були незмінними і закликав своїх наступників не вносити змін в них. Індія Закони Ману: пропагується різка суспільна нерівність, поділ суспільства на спадкоємні касти. По закону Ману брахман — владика усіх каст, священна і недоторкана особа. Власність брахмана недоторкана — навіть держава не може відібрати у нього майно. Закони Ману стоять на сторожі необмеженої влади царя. Цар повинен бути захисником кастового устрою, стояти на сторожі священного закону, додержуючись його в своїх відносинах з народом. Він — глава всього адміністративного апарату, від нього йдуть всі призначення. Він керує армією, зовнішньою політикою, збором податків, він — верховний суддя. Політичний відхід від ідеології брахманізму в бік світських раціоналістичних уявлень про державу помічається в трактаті «Арт-хашастра» (ІУ-ІІІ ст. до н. е.), автором якого вважається Каутилья (Чанакья). В трактаті говориться про вірну і невірну політику, що «закон базується на істині». Проте визначальним принципом в ньому виступає спільна, караюча влада. Отже, зроблено було крок вперед у формування світської доктрини політики і законодавства. Китай Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція. Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності. Доброчесність - широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов'язку тощо. Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Мо Цзи (479—400 pp. до н. е.), засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. 6. Політичні вчення античності У Стародавній Греції державність виникла на початку І тис. до н. е. у формі полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. Сократ (469—399 pp. до н. є.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями; - Початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень і створення політичної етики. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень. - Основа нормального функціонування держави - непорушність законів, підпорядкуванні їм усіх. - Форми правління: Влада, заснована на волі народу й державних законах – царство; влада, заснована на свавіллі правителя і спрямована проти народу — тиранія; правління найбагатших — плутократія; - Правити мають компетентні особи. Мистецтво державного управління не дається людині саме по собі, без підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократії, олігархії, а особливо тиранії. Платон (427—347 pp. до н. є.). Трактати-діалоги «Держава», «Політик» і «Закони». Вчення про державу ґрунтується на філософських поглядах. Як представник ідеалістичного напряму в філософії, розрізняв світ ідей і світ речей, явищ. Істинне буття - світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. - Ідеальна справедлива держава будується за аналогією з людською душею. Три начала людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) = три начала в державі (дорадче, захисне й ділове) = три суспільних стани (правителів, воїнів і виробників). - Справедливість: кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. - Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Це - або царська влада (якщо вирізняється один найдостойніший), або аристократія — влада декількох кращих. - Сумнів у реальності існування ідеальної держави. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні. 1) Виродження аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала панує вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. 2) Війни, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадібних і багатих. 3) Зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують багатіїв і встановлюють владу народу — демократію. Арістотель. «Політика» та «Афінська політія». Розробка науки про політику як самостійної галузі. - У центрі - проблеми походження, сутності та форми держави. - Держава виникла не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Оскільки людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі. - Форма держави: 1) Кількість правителів: правління одного, правління небагатьох і правління більшості, 2) Мета правління: правильні (мета – суспільне благо) і неправильні (мета – особисте благо). Правильні: 1) Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. 2) Аристократія: влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. 3) Політія – найкраща. Влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії але вільна від їх недоліків. Неправильні: 1) Тиранія – найгірша; влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. 2) Олігархія 3) Демократія: - Крайня демократія, в якій верховна влада належить народу, а не закону. - засуджує Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття – до 5 ст. н.е. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Арістотеля. Вершиною д-римської політ. думки є політичне вчення Цицерона. Марк Тулій Цицерон (106—43 pp. до н.е.) - «Про державу». - Держава - справа, надбання (лат. res) народу (лат. populi) - республіка. - Причини походження держави: 1) у вродженій потребі людей жити разом, виникла із сім’ї; 2) необхідність охорони як приватної, так і державної власності. Класифікація форм правління: - Число правлячих – прості форми: 1) Царська влада (монархія): переваги - благовоління до підданих. 2) Влада оптиматів(аристократія):перевага–мудрість. 3) Влада народу (демократія): перевага – свобода. Недоліки: царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку. Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. +У період утвердження в Рим.імперії панування християнства поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина – “Про град Божий”. Поділив “град земний” – (гріховність державно-правового життя – у пануванні людини над людиною, тимчасовий характер до другого пришеся) і “град Божий” (божественний порядок, християнська церква). Спільністю людей може бути народом і державою, коли ґрунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливості. Головні обов’язки, покладені на верховну владу, - моральні й релігійні. 7. Західноєвропейська політична думка Середньовіччя V—XVI ст. - епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювались; вплив - християнська релігія і римо-католицька церква, яка практично неподільно панувала в той час у сфері духовного життя. У центрі ідейно-політичних зіткнень - боротьба між римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно, однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка влада — духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати пріоритет у суспільстві. На розвиток політичної думки Середньовіччя значний вплив мали і вчення античних мислителів, особливо їхні ідеї про походження і сутність держави, про правильні і неправильні форми правління та їх взаємозв'язок. У XIII ст. завершилось створення схоластики — релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри раціональними, формально-логічними засобами. Тут роль відіграв домініканський монах, учений-богослов Фома Аквінський, який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обґрунтування католицьких догматів. «Про панування владик», «Сумма теології». - Причина виникнення держави: людина за своєю природою - політична істота. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. - Мета державності - спільне благо, забезпечення умов для гідного життя. - Здійснення мети передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, дотримання всіма встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу. - Сутність влади - такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. - Форми державного правління 1) Монархія – надає перевагу, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом. Різновиди монархії: абсолютна і політична (переважає, бо тут влада правителів залежить від закону і не виходить за його межі). 2) Аристократія. 3) Тиранія (різновид – демократія). Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII—XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торговців, ремісників, банкірів тощо, які прагнули до незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади, заперечували втручання церкви в державні справи. Найяскравіше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці «Захисник миру» ректор Паризького університету Марсилій Падуанський . - Виступав проти теократичних теорій, покладав на церкву відповідальність за всі біди і нещастя, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави миру. - Церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. - Розмежування законів людських й законів божественних; до компетенції церкви належать тільки божественні закони. | |
| Просмотров: 507 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |