Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS
Пятница, 29.03.2024


Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки

Шпаргалка із права
[ Скачать с сервера (201.8 Kb) ] 22.01.2018, 20:19
1. Поняття та ознаки цивільно-правового зобов’язання
Відповідно до ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’ язку.
Зобов’язальні правовідношення — правовідношення динаміки, пов’язані з переміщенням матеріальних благ, послуг…
Є відносними правовідносинами.
Зобов’язання є майновими правовідносинами.
Загальні ознаки
Майнова самостійність
Вільне волевиявлення
Юр рівність
Змістом забов’язання є право на чужі дії.
Виникнення зобов’язань — ст. 11 ЦК договори, інші правочини, завдання майнової і моральної шкоди особі [створення твору мист-ва]
Принципи зобов’язального права: доброcовісність, розумність, справедливість (кожна із сторін має отримати те, на що вона розрахована).
С-ти цивільно-правового зобов’язання — всі С-ти ЦП (ФО, ЮО, держава, територіяльна громада).
Групи С-ів:
I. Сторони цивільно-правового зобов’язання:
Множинність сторін зобов’язання — на стороні боржника / кредитора одразу кілька осіб.
Активна множинність — участь к-кох осіб на стороні кредитора.
Пасивна — участь к-кох осіб на стороні боржника.
Змішана множинність — обидві сторони представлені к-кома особами.
II. Треті особи зобов’язання — С-ти зобов’язання, які мають у ньому права
2. Елементи
Зобов’язання, як і будь-яке правовідношення, становлять такі елементи: суб’єкти, об’єкт і зміст.
Суб’єктами зобов’язання є його сторони: управомочена сторона — кредитор і зобов’ язана сторона — боржник. У деяких зобов’язаннях один із суб’єктів виступає виключно як кредитор, інший — виключно як боржник. Наприклад, у договорі позики позикодавець є виключно кредитором, а позичальник — виключно боржником. Однак у переважній більшості випадків кожний із суб’єктів зобов’язання є водночас і кредитором, і боржником. Так, відповідно до ч. 3 ст. 510 ЦК якщо кожна із сторін зобов’язання має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Наприклад, у договорі купівлі-продажу обидва продавець і покупець виступають і кредиторами, і боржниками одночасно.
Сторонами у зобов’язанні можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи приватного та публічного права, тобто всі учасники цивільних відносин, зазначені в ст. 2 ЦК. Разом з тим норми актів цивільного законодавства можуть містити певні обмеження щодо суб’єктного складу окремих видів зобов’язань. Вказане головним чином стосується зобов’ язань, які виникають на підставі договору. Це означає, що особи мають відповідати вказаним у законі вимогам для того, щоб виступити стороною у певному виді зобов’язання. Так, у законі може міститися пряма вказівка на те, що відповідною стороною зобов’ язання є тільки фізична особа (замовник за договором побутового підряду або за договором перевезення пасажирів, відчужувач майна за договором довічного утримання, відчужувач у спадковому договорі тощо). У багатьох зобов’язаннях, що стосуються окремих сфер діяльності, однією із сторін може бути тільки юридична особа, створена у визначеній організаційно-правовій формі (банк або інша фінансова установа у кредитному договорі, у договорі банківського вкладу, у договорі банківського рахунку). Право бути однією або обома сторонами у зобов’язанні в законодавстві іноді надається тільки суб’єктам підприємницької діяльності (договір роздрібної купівлі-продажу, поставки, прокату, побутового підряду, окремих видів зберігання, факторингу, комерційної концесії тощо) або пов’язується з одержанням ліцензії на здійснення певного виду діяльності (договір будівельного підряду, перевезення тощо).
На відміну від речового правовідношення, об’єктом якого є річ, юридичним об’єктом зобов’язання визнається певна поведінка зобов’язаної особи. При цьому першочергового значення набуває саме активна поведінка боржника, покладення на боржника обов’язку щодо здійснення ним відповідних дій. Пасивна поведінка боржника (утримання від вчинення певних дій) зазвичай виступає лише доповненням або наслідком його активної поведінки і вважається такою, що не може бути самостійним юридичним об’єктом зобов’язання.
У зобов’язанні виділяють окрім юридичного матеріальний об’єкт. Ним виступає певне матеріальне благо, з приводу якого суб’єкти вступають у зобов’ язальні правовідносини і яке становить безпосередній інтерес для управомоченої сторони.
Зміст зобов’язання, як і будь-якого цивільного правовідношення, включає суб’єктивне право і відповідний йому обов’язок. Суб’єктивне право, що належить управомоченій стороні у зобов’ язанні (кредитору), називають правом вимоги, а відповідний йому обов’язок зобов’язаної сторони (боржника) — боргом. Отже, зміст зобов’язання становлять права та обов’язки його сторін.

3. Підстави виникнення
Зобов’язальні правовідосини, як і будь-які інші цивільні правовідносини, виникають з обставин, яким законом надається значення юридичних фактівст. 11 ЦК. Найпоширенішою підставою виникнення зобов’язань є договір.
До інших правочинів, що можуть виступати підставами виникнення зобов’язальних правовідносин, належать односторонні правочини.
Зобов’язальні правовідносини можуть виникати безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Оскільки за своєю юридичною природою вони є адміністративними актами, зобов’ язання виникають з них тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Зазначені акти владних органів можуть бути підставою для укладення договорів, при цьому зміст останніх має відповідати цим актам (ст. 648 ЦК).
Нерідко зобов’язання виникають із неправомірних дій, зокрема, заподіяння шкоди, набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Зобов’язання із неправомірних дій мають на меті досягнення правомірного результату, оскільки виникають саме задля відновлення майнового стану потерпілого.
Підставами виникнення зобов’язальних правовідносин можуть бути й інші юридичні факти. До них належать юридичні вчинки, які являють собою правомірні дії, що не є правочинами, але створюють правові наслідки внаслідок приписів закону. Прикладом юридичного вчинку є створення літературного, музичного або будь-якого іншого твору. Незалежно від бажання автора в результаті створення твору він набуває відповідних особистих та майнових авторських прав. Іншим прикладом юридичного вчинку є рятування здоров’ я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи. Особа, рятуючи здоров’я та життя фізичної особи, майно фізичної або юридичної особи, діє не задля настання певних правових наслідків. Однак такі наслідки, зокрема щодо відшкодування завданої цій особі внаслідок її дій шкоди, виникають у силу прямого припису закону.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, зобов’язання можуть виникати з рішення суду, наприклад, у разі зміни договору у зв’язку з істотною зміною обставин (ч. 4 ст. 652 ЦК). Підставою виникнення зобов’язань у випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, може бути настання або ненастання певної події. Наприклад, у випадку смерті особи спадкоємці зобов’язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця (ч. 1 ст. 1232 ЦК).
4. Суб’єкти цивільно-правових зобов’язань 5. Множинність сторін у зобов’язанні
Суб'єктами зобов'язання є його сторони - кредитор і боржник (ч. 1 ст. 510 ЦК).
Сторонами зобов'язання в більшості випадків є один кредитор і один боржник. Однак існують також зобов'язання, у яких може бути декілька кредиторів та/або боржників (ч. 2 ст. 510 ЦК). Виділяють три види зобов'язань з множинністю осіб:
а) зобов'язання з активною множинністю осіб (декілька кредиторів та один боржник);
б) зобов'язання з пасивною множинністю осіб (декілька боржників та один кредитор) та
в) зобов'язання зі змішаною множинністю осіб (декілька кредиторів та декілька боржників).
Залежно від співвідношення обсягу прав або обов'язків між співкредиторами або співборжниками зобов'язання з множинністю суб'єктного складу поділяють на часткові та солідарні . У часткових зобов'язаннях кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці. У законі встановлено загальне правило щодо виконання зобов'язання в рівних частках, якщо в ньому беруть участь кілька кредиторів або боржників (ст. 540 ЦК). Тобто зобов'язання з множинністю суб'єктного складу вважається частковим, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання (ст. 541 ЦК). Якщо у зобов'язанні солідарною є вимога кредиторів, кожний із співкредиторів має право пред'явити боржникові вимогу в повному обсязі, а боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із співкредиторів на свій розсуд, до пред'явлення вимоги одним із них (ч. 1 ст. 542 ЦК).
Якщо у зобов'язанні солідарним є обов'язок боржників, кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (ч. 1 ст. 544 ЦК)Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (ч. 1 ст. 544 ЦК). Внаслідок виконання солідарного обов'язку боржником між ним та іншими солідарними боржниками виникає регресне зобов'язання
Окрім сторін у зобов'язанні можуть брати участь треті особи (інші особи, які не є його суб'єктами). Останні, як правило, пов'язані або з кредитором, або з боржником певним правовим зв'язком. Природа цього зв'язку зумовлює статус, в якому третя особа бере участь у зобов'язанні. Зобов'язання як відносне правовідношення створює права та обов'язки за загальним правилом для його суб'єктів і не може створювати обов'язку для третьої особи, що не є його стороною. Водночас у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та/або кредитора (ст. 511 ЦК). У цивільному праві виділяють зобов'язання за участю третіх осіб, які поділяються на два види: а) зобов'язання на користь третьої особи; б) зобов'язання, що виконуються третьою особою.

6. Заміна сторін у зобов’язанні
У зобов'язанні може відбутися заміна сторін.
Підстави заміни кредитора у зобов'язанні встановлено у ст. 512 ЦК. Провідне місце серед них посідає відступлення права вимоги (цесія), що являє собою договірну передачу первісним кредитором (цедентом) своїх прав у зобов'язанні новому кредитору (цесіонарію). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Предметом відступлення виступає зобов'язальне право вимоги, яке є дійсним, належним чином індивідуалізованим та правомірним.
За загальним правилом до нового кредитора переходять усі права, що належали первісному кредитору у зобов'язанні. Однак договором або законом може бути визначено інший обсяг прав, що переходять до нового кредитора у зобов'язанні (ст. 514 ЦК). У разі переходу до нового кредитора лише частини прав на стороні кредитора створюється, за загальним правилом, часткова множинність осіб.
п. 2 ч. 1 ст. 512 ЦК кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок правонаступництва. Очевидно, у даному випадку мається на увазі тільки універсальне право наступництво, коли до правонаступника переходять усі права та обов'язки первісного кредитора як у разі, наприклад, спадкування (ст. 1218 ЦК), перетворення юридичної особи (ч. 2 ст. 108 ЦК) тощо. У свою чергу сингулярне правонаступництво має місце при заміні кредитора у зобов'язанні внаслідок відступлення права вимоги за договором (п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК), оскільки до нового кредитора переходить тільки певне право первісного кредитора.
Першою підставою заміни кредитора у зобов'язанні є відступлення права вимоги. Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги також в практиці ділового обороту називається "договором цесії", а його суб'єкти відповідно "цедентом" (старий кредитор) та "цесіонарієм" (новий кредитор). Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу (див. коментар до ст. 656 ЦК). Якщо договір відступлення права вимоги є безоплатним, тобто права по зобов'язанню переходять до нового кредитора без якогось зустрічного надання), такі відносини регулюються також нормами про дарування. Також спеціальним договором, по суті спрямованим на передачу права вимоги, є договір факторингу.
Про форму договору цесії та особливості його укладення див. коментар до ст. 513 та ст. 516 ЦК.
Самостійною підставою заміни кредитора у зобов'язанні є правонаступництво. В даному випадку мова йдеться про так зване загальне правонаступництво, на підставі якого до правонаступника переходить весь обсяг прав та обов'язків попереднього суб'єкта, в тому числі права кредитора в окремому зобов'язанні. Для фізичних осіб правонаступництво виникає в разі спадкування, коли до спадкоємців переходять права та обов'язки спадкодавця в межах спадкового майна. Наприклад, в разі смерті особи, яка уклала договір банківського вкладу, до її спадкоємців переходять права вкладника за таким договором. Універсальне правонаступництво для юридичних осіб може наступати в разі їх припинення з правонаступництвом (див. коментар до ст. 104 ЦК). Припинення юридичної особи з правонаступництвом, або говорячи термінологією Господарського кодексу України, реорганізація юридичної особи може проводитися у формі злиття, приєднання, поділу тощо. В такому випадку права кредитора у зобов'язанні перейдуть до правонаступника за передавальним або розподільчим балансом.

Заміна кредитора у зобов'язанні відбувається у випадку виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) (п. З ч. 1 ст. 512 ЦК). До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ч. 2 ст. 556 ЦК).
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 512 ЦК кредитор у зобов'язанні може бути замінений внаслідок виконання обов'язку боржника третьою особою. Обов'язок боржника може бути виконаний третьою особою, що не є стороною у зобов'язанні, за його згодою або без такої.
Підставою для заміни кредитора у зобов'язанні є також виконання обов'язку боржника третьою особою. Можливість покладення виконання зобов'язання на третю особу передбачена ст. 528 ЦК. В цьому випадку кредитор зобов'язаний прийняти належне виконання, запропоноване йому третьою особою. Виконавши зобов'язання замість боржника, третя особа сама становиться кредитором та має право вимагати від боржника виконання зобов'язання на свою користь. Така юридична конструкція в теорії цивільного права отримала назву "суброгація" (від лат. subrogatio, subrogare - "обрання замість"). Суброгація має багато спільного з регресними зобов'язаннями. Основною відмінністю суброгації від регресу є те, що при суброгації до нового кредитора переходить існуюче право з усіма його забезпеченнями та/або запереченнями, а регресне зобов'язання породжує нове право.
Перелік підстав заміни кредитора у зобов'язанні, закріплений у ч. 1 ст. 512 ЦК, не є вичерпним. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 512 ЦК).
Відповідно до ч. З ст. 512 ЦК договором або законом може бути встановлено обмеження щодо заміни кредитора у зобов'язанні. Такі обмеження умовно можна поділити на ті, що встановлені: а) договором і б) законом. Так, відповідно до ст. 515 ЦК заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора.Заміна кредитора не допускається також у зобов'язаннях, які виникли внаслідок порушення особистих немайнових прав.
У Цивільному кодексі України також закріплено заборону відступлення переважного права купівлі частки у праві спільної власності.
У законодавстві закріплено порядок заміни кредитора у зобов'язанні. За загальним правилом згода боржника при заміні кредитора у зобов'язанні не вимагається.
Порядок заміни кредитора у зобов'язанні передбачає лише необхідність повідомлення про це боржника (ч. 2 ст. 516 ЦК). Ризик настання несприятливих наслідків у разі неповідомлення боржника про заміну кредитора, зокрема виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові, несе новий кредитор.
Перехід прав кредитора слід відрізняти від переадресування виконання. Головна відмінність полягає в тому, що при заміні кредитора первісний кредитор усувається новим, який замінює первісного кредитора в зобов'язанні, а при переадресуванні кредитор залишається активним суб'єктом зобов'язання.

При заміні боржника відбувається переведення боргу на нового боржника. При цьому первісний боржник вибуває із зобов'язання. Оскільки особа вступає до зобов'язання виключно за своєю волею, для такої заміни потрібна згода в першу чергу нового боржника.
Наслідком переведення боргу є заміна боржника у зобов'язанні. При цьому самий зміст зобов'язання і правове становище боржника залишаються незмінними.
7. Поняття та принципи виконання зобов’язання
Виконання зобов’язання — це вчинення боржником або іншою особою на користь кредитора або третьої особи певної дії або утримання від дії, яка становить предмет виконання зобов’язання. Цивільне законодавство містить загальні умови виконання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК). Зазначене правило є універсальним і підлягає застосуванню до виконання як договірних, так і недоговірних зобов’язань.
Виконання недоговірних зобов’язань, особливо деліктних, «підпадає» під дію імперативних норм, які містять спеціальні правила по виконанню того чи іншого зобов’ язання, хоча у випадку відсутності окремих застережень мають застосовуватися загальні умови виконання зобов’язання. Окрім цього, не виключається і автономне регулювання, зокрема, виконання зобов’язань щодо публічної обіцянки винагороди.
У свою чергу, виконання договірного зобов’язання має відбуватися відповідно до умов укладеного договору, що узгоджені його сторонами. Оскільки у зміст договору можуть включатися умови, які є обов’язковими для сторін відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК), то в такому разі зобов’язання повинне виконуватися відповідно до вимог ЦК та інших актів цивільного законодавства. При відсутності договірного регулювання і неврегульованості умов виконання актами цивільного законодавства зобов’ язання мають виконуватися згідно із звичаями ділового обороту або іншими вимогами, що звичайно ставляться.
Принципи (умови) виконання зобов’язань.
Під принципами виконання зобов’язань розуміються загальні засади, згідно яких здійснюється виконання зобов’язання. Як правило, виокремлюється декілька принципів виконання зобов’язань, серед яких: належне виконання зобов’язання; реальне виконання зобов’язання; справедливість добросовісність та розумність (ч. 3 ст. 509 ЦК).
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене:
а) належними сторонами;
б) щодо належного предмету;
в) у належний спосіб;
г) у належний строк (термін);
ґ) у належному місці.
Принцип реального виконання слід розуміти як виконання зобов’ язання в натурі, тобто вчинення саме тих дій, що становлять зміст зобов’язання. Виконання зобов’ язання в натурі передбачається для передачі речей, визначених індивідуальними ознаками.
Існують певні обмеження принципу реального виконання при повному невиконанні боржником для кредитора певної роботи чи нена- дання йому послуги, оскільки кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання (ст. 621 ЦК).
Справедливість, добросовісність та розумність є одними із основоположних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК). Наприклад, якщо продавець не передає покупцеві приналежності товару та документи, що стосуються товару та підлягають переданню разом з товаром відповідно до договору купівлі-продажу або актів цивільного законодавства, покупець має право встановити розумний строк для їх передання (ч. 1 ст. 666 ЦК).

8. Строк, місце та спосіб виконання зобов’язання
Спосіб виконання зобов’язання — це порядок та послідовність здійснення сторонами дій у процесі виконання зобов’язання.
Спосіб виконання зобов’язання, як правило, обирається сторонами при його виникненні та може полягати в одноразовому повному виконанні, періодичному виконанні зобов’язання частинами, або постійному виконанні.
За загальним правилом кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов’язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 529 ЦК).
У деяких випадках самому кредиторові належить право вимагати від боржника виконання зобов’язання частинами.
Спеціальна послідовність виконання зобов’ язання передбачена для зустрічного виконання зобов’язання (ст. 538 ЦК). Воно є властивим для виконання взаємних (синалагматичних) зобов’ язань, тому що тільки у цих зобов’ язаннях сторони одночасно виступають боржником і кредитором та мають кореспондуючі права й обов’язки.
Під зустрічним виконанням зобов ’язання розуміється виконання свого обов’ язку однією зі сторін, що згідно із договором обумовлене виконанням обов’язку другою стороною. Таке виконання характеризується двома моментами:
а) воно повинно відбуватися лише за умови виконання іншою стороною;
б) і тільки після здійснення виконання іншою стороною.
Строк (термін) виконання — це певний період (момент) в часі, коли має бути виконане зобов’язання. У зв’язку з тим, що строки (терміни) виконання зобов’ язання є різновидом цивільно-правових строків (термінів), на них повною мірою поширюються вимоги встановлення, перебігу, спливу. Внаслідок чого строк (термін) може бути встановлений у зобов’язанні й визначатися роками, місяцями, тижнями, днями, годинами, календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Дотримання вимоги щодо строку (терміну) має важливе значення для належного виконання зобов’язання. Оскільки правовим наслідком невиконання зобов’ язання у визначений строк (термін) може бути прострочення як кредитора, так і боржника.
Зазвичай у зобов’язанні передбачений тільки строк його виконання. Проте можуть бути, особливо у триваючих зобов’язаннях, й проміжні строки виконання певних обов’язків.
З точки зору визначеності періоду (моменту) виконання існують зобов’язання із визначеним і невизначеним строком (терміном) виконання. Зобов’язання, строк (термін) виконання яких є визначеним, підлягають виконанню саме у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання яких визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати (наприклад, початок судноплавства), підлягає виконанню з настанням цієї події.
У разі коли строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати виконання такого зобов’язання у будь- який час.
У деяких випадках зобов’язання повинне бути виконане у розумний строк, тобто у необхідний для вчинення певної дії, що направлена на виконання зобов’язання.
Негайне виконання зобов’язання може мати місце, коли такий обов’язок слідує із умов договору або актів цивільного законодавства.
У зобов’язаннях із визначеним строком може постати питання про допустимість його дострокового виконання. За загальним правилом, передбаченим ст. 531 ЦК, боржник має право виконати свій обов’язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’ язання чи звичаїв ділового обороту.
Місцем виконання зобов’язання є те місце, в якому мають вчинятися дії, що становлять предмет зобов’язання. Як правило, воно встановлюється в договорі. У разі якщо місце виконання зобов’язання визначено в договорі, виконання зобов’язання саме в цьому місці є належним.
Однак не виключені випадки, коли місце виконання зобов’ язання у договорі не передбачене. Тоді належним вважається виконання, що здійснено за місцем проживання фізичної або місцезнаходженням юридичної особи боржника. Таким є загальне правило для виконання усіх зобов’язань, окрім тих, для виконання яких у ст. 532 ЦК передбачене інше місце виконання.
У випадку відсутності кредитора за місцем проживання (місцезнаходженням) боржник може виконати зобов’ язання шляхом внесення грошей у депозит нотаріуса або нотаріальної контори (ст. 537 ЦК).
9. Поняття та види способів забезпечення виконання зобов’язання
Закон передбачає спеціальні міри, що стимулюють боржника до належного виконання зобов’язання та забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок порушення зобов’язання боржником.
Згідно зі ст. 546 ЦК забезпеченнями є: неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава та притримання. Крім названих поіменованих забезпечень договором або законом можуть бути встановлені й інші види забезпечення виконання зобов’язання (ч. 2 ст. 546 ЦК). Доцільність використання того чи іншого виду забезпечення виконання зобов’язання залежить від сутності забезпеченого зобов’язання.
За загальним правилом підставою для встановлення та застосування виду забезпечення виконання зобов’ язання є домовленість сторін про певне забезпечення. Крім договору, підставою виникнення неустойки може виступати закон, а застави — закон та рішення суду. Притримання сконструйовано законодавцем як законне забезпечення.
Закон встановлює обов’язкову письмову форму правочину щодо видів забезпечення виконання зобов’язань. Згідно з ч. 2 ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Кредитор за основним і забезпечувальним зобов’язанням — це завжди одна й та ж особа. Реалізація його прав за забезпечувальним зобов’язанням пов’язана з моментом порушення боржником основного зобов’язання, виконання якого і забезпечувалося певним видом забезпечення виконання зобов’язання.
Забезпечувальне зобов’язання має акцесорний (додатковий) характер щодо основного (забезпеченого) зобов’язання.
Забезпечення класифікуються за різними критеріями. Зокрема, вони можуть бути поділені на
1) особисті та
2) майнові види забезпечення виконання зобов’язань.
У разі встановлення особистого забезпечення (неустойка, порука, гарантія) кредитор покладається на ділову репутацію, порядність боржника або третьої особи (поручителя чи гаранта), від яких має отримати задоволення своїх вимог у разі порушення зобов’ язання боржником. При заставі ж та притриманні кредитор «вірить» не особі, а певному майну, на яке у разі необхідності буде звернене стягнення для задоволення його інтересів.
Забезпечення може надаватися:
1) боржником за основним зобов’язанням (неустойка, завдаток);
2) третьою особою (гарантія, порука);
3) як боржником, так і третьою особою (застава).
Крім того, розрізняються види забезпечення виконання зобов’язань як такі, що
1) є мірами цивільно-правової відповідальності, та такі, які
2) не виступають ними.
До перших належить неустойка та завдаток, стягнення яких можливе лише за наявності вини боржника. При реалізації застави, притримання, поруки та гарантії вина боржника не має значення, береться до уваги лише факт порушення останнім забезпеченого (основного) зобов’язання.
З огляду на функціональне призначення забезпечень останні поділяють на такі, що:
1) стимулюють боржника до належного виконання зобов’ язання (неустойка, завдаток);
2) захищають майнові інтереси кредитора у разі порушення боржником зобов’язання (порука, гарантія);
3) як стимулюють боржника до виконання зобов’язання, так і захищають майнові інтереси кредитора у разі порушення боржником зобов’язання (застава, притримання).
10. Неустойка
Неустойка — грошова сума або інше майно (рухоме та нерухоме), яке боржник повинен передати кредитору у разі порушення боржником зобов’язання (ст. 549 ЦК).Різновидами неустойки виступають штраф та пеня. Штрафом визнається неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Отже, на відміну від штрафу, пенею забезпечується своєчасне виконання грошового зобов’язання.
Договірна неустойка встановлюється домовленістю сторін. її розмір, співвідношення із збитками, порядок обчислення залежить цілком від сутності відносин за основним зобов’язанням та волі його учасників. Законна неустойка визначається актом цивільного законодавства і застосовується незалежно від того, чи передбачений обов’язок її сплати домовленістю сторін. Розмір неустойки, встановленої законом, сторони можуть як збільшити, так і зменшити (крім випадків, передбачених законом) у договорі (ст. 551 ЦК).
Залежно від співвідношення із збитками розрізняють штрафну, залікову, виключну та альтернативну неустойку.
Штрафною називається неустойка, яка стягується понад збитки. Саме штрафна неустойка згідно із ст. 624 ЦК застосовується у всіх випадках, якщо сторони у договорі не передбачать інший вид неустойки.
Якщо в договорі сторони передбачають обов’язок по відшкодуванню збитків боржником лише у тій частині, у якій вони не покриті неустойкою, то мова йде про залікову неустойку.
Виключна неустойка обмежує відповідальність боржника сплатою тільки неустойки і відповідно виключає вимоги щодо відшкодування збитків.
Якщо кредитору дозволяється на свій вибір вимагати від боржника стягнення або неустойки або відшкодування збитків, така неустойка визнається альтернативною.
Найбільшу забезпечувальну силу має штрафна (кумулятивна) неустойка, яка виконує виключно штрафну функцію. Інші види неустойки (залікова, виключна, альтернативна) поряд із штрафною функцією виконують і компенсаційну функцію (використовуються для відшкодування збитків або зараховуються у суму їх відшкодування).
Враховуючи останнє, неустойка, по-перше, стягується тільки за факт винного порушення зобов’язання і кредитор не має права на її стягнення, в разі якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання, тобто коли він звільняється від відповідальності за порушення основного зобов’язання (ч. 3 ст. 550 ЦК та ст. 617 ЦК); по- друге, сплата неустойки не звільняє боржника від виконання зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено законом або договором (ч.1 ст. 622 ЦК); по-третє, суд може зменшити розмір неустойки, якщо вона є надмірно великою, зокрема, якщо розмір неустойки значно перевищує розмір завданих збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін за зобов’язанням тощо), але не виключити повністю її стягнення. При цьому неустойка може бути зменшена тільки до розміру заподіяних кредиторові збитків. Відшкодування збитків здійснюється у повному обсязі і має повернути потерпілу сторону не в те становище, в якому вона перебувала до укладення договору, а у становище, якого вона набула б, якби договір було виконано належним чином.
Законодавець до вимог про стягнення неустойки встановлює скорочений строк позовної давності — один рік (ч. 2 ст. 258 ЦК).
11. Порука
Порука як особистий вид забезпечення виконання зобов’язання означає, що у разі порушення боржником зобов’ язання, нею забезпеченого, майнові інтереси кредитора задовольняються поручителем. Встановлюється порука виключно в договірному порядку. Згідно зі ст. 553 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Відповідальністю поручителя як у законодавстві, так і в юридичній літературі традиційно називається обов’язок поручителя за договором поруки. Що ж до змісту цього обов’язку, то, крім відшкодування збитків і сплати санкцій, поручитель зобов’язаний виконати грошове зобов’язання боржника. Таким чином, обов’язок поручителя за договором поруки має комплексний характер і містить: 1) обов’язок виконати грошове зобов’язання у разі його порушення боржником — сплатити суму основного боргу та проценти за користування чужими грошима; 2) сплатити проценти, викликані простроченням, неустойку, якщо вона була встановлена договором, та відшкодувати збитки, якщо їх зазнав кредитор у зв’язку з порушенням боржником грошового зобов’язання.
Встановлення поруки оформлюється договором про поруку, який укладається між кредитором за основним зобов’ язанням і поручителем. Якщо договір поруки укладений як тристоронній договір між кредитором, боржником та поручителем, немає підстав визнавати його недійсним, коли всі істотні умови поруки в ньому викладені, наприклад, коли договір поруки укладений як одна з умов основного договору, зокрема, договору позики.
Сторонами договору поруки можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи.
Договір поруки вважається укладеним, коли сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов (консенсуальний) і дотрималися письмової форми. Недодержання письмової форми робить договір нікчемним. За бажанням сторін договір про поруку може бути нотаріально посвідчений.
За загальним правилом боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, що означає можливість для кредитора заявляти свої вимоги як до боржника за основним зобов’язанням, так і до поручителя. Але договором поруки може бути встановлена і субсидіарна відповідальність поручителя перед кредитором (ч. 1 ст. 554 ЦК).
Згідно із ч. 1 ст. 556 ЦК кредитор, який одержав виконання від поручителя, зобов’язаний вручити йому документи, що посвідчують вимоги до боржника (договір, розписка, акт приймання-передачі та ін.).
Поручитель має повідомити боржника про одержання вимоги від кредитора, а в разі подання позову до нього — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Невиконання цього обов’язку надає боржникові право в разі пред’явлення до нього зворотної вимоги поручителем висувати проти нього всі заперечення, які б він мав проти кредитора ( борг погашено, не настали строки розрахунків тощо).
У разі пред’явлення вимог до поручителя останній має право висунути проти вимог кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’ язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.
Боржник, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити поручителя, щоб не відбулося подвійне виконання. Поручитель, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, у зв’язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов’ язку, має право або стягнути з кредитора безпідставно одержане, або пред’явити зворотну вимогу до боржника.
Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК вимагати виконання від поручителя його обов’язку кредитор може лише протягом строку, визначеного договором поруки, оскільки зі спливом останнього порука припиняється. Крім названих підстав порука припиняється в разі: припинення основного зобов’язання; зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності; переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника; відмови кредитора прийняти належне виконання, запропоноване боржником чи поручителем (ст. 559 ЦК).
12. Завдаток
ч. 1 ст. 570 ЦК завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.
Спираючись на дану дефініцію, за завдатком традиційно визнається платіжна, посвідчувальна й забезпечувальна функції. Але якщо забезпечувальну функцію він виконує завжди, то платіжну й посвідчувальну — за певних умов. Посвідчувальну функцію завдаток виконує у спорі між сторонами щодо того, чи було укладено договір, але при цьому мається на увазі укладення договору в усній формі, коли недодержання сторонами письмової форми, встановленої законом, не тягне за собою його недійсність.
Забезпечувальна функція завдатку полягає у стимулюванні сторін до належного виконання зобов’язання під загрозою втрати завдатку боржником або повернення завдатку та додаткової сплати суми у розмірі завдатку або його вартості кредитором.
За загальним правилом забезпечення надається на вимогу кредитора боржником і відповідно забезпечує виконання зобов’язання останнім. При передачі ж завдатку грошова сума або рухоме майно, передане боржником кредитору, забезпечує виконання зобов’ язання як боржником (він втрачає завдаток при порушенні зобов’язання), так і кредитором (має повернути завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості у разі порушення зобов’язання).
За загальним правилом завдаток щодо збитків має заліковий характер, тобто збитки підлягають відшкодуванню з урахуванням суми (вартості) завдатку (ч. 2 ст. 571 ЦК). Однак у договорі сторони можуть передбачити, що у разі невиконання зобов’ язання їх відповідальність буде обмежена лише сумою завдатку, і тоді права на відшкодування збитків, не покритих сумою завдатку, не виникає, оскільки зобов’язання припиняється.
Як справедливо підкреслюється в науковій юридичній літературі, таке припинення порушеного зобов’язання можливе лише за умови досягнення згоди між сторонами про визнання завдатку відступним (ст. 600 ЦК). Згода може бути передбачена сторонами ще при укладенні договору або досягнута після порушення зобов’язання. Для цього необхідно, щоб сторони своєю домовленістю у договорі, який забезпечується завдатком, встановили, що їх зобов’язання може бути припинено наданням відступного замість його виконання і що таким буде грошова сума (рухоме майно), що внесено як завдаток, або грошова сума (рухоме майно), що становить подвійну суму завдатку, якщо відступає від договору сторона, яка отримала завдаток. У такому випадку контрагент сторони, яка використала своє право відступитися, не матиме права вимагати відшкодування збитків, бо з передачею відступного зобов’язання припиняється[8].
Отже, припинення зобов’язання переданням завдатку у вигляді відступного і відповідно обмеження відповідальності сумою завдатку залежить виключно від домовленості сторін, а оскільки кожен випадок надання відступного для кредитора неминуче означає програш або в сумі, або в часі, або в іншому інтересі, тому що змінюється форма задоволення, то кредитор навряд чи погодиться на зарахування завдатку як відступного, автоматично ж порушене зобов’ язання втратою завдатку боржником або його поверненням і додатковою сплатою суми у розмірі завдатку або його вартості кредитором не припиняється.

13. Гарантія
Гарантія відноситься до особистих забезпечень.
ст. 560 ЦК за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Отже, у відносинах за гарантією беруть участь три суб’єкти — гарант, бенефіціар (кредитор за основним зобов’язанням) та принципал (боржник за основним зобов’язанням). При цьому гарантами можуть виступати лише фінансові установи. Бенефіціарами ж та принципалами можуть бути як фізичні особи, у тому числі підприємці, так і юридичні особи. Гарантія, видана нефінансовою установою, не може вважатися дійсною. Якщо сторони мали на увазі встановити відносини гарантії, але гарант є неналежним, відповідне зобов’язання має бути визнано судом недійсним. Якщо ж сторони, скориставшись відкритим переліком видів забезпечення виконання зобов’язань, встановлять забезпечення з назвою «гарантія», яке передбачатиме відповідальність за порушення грошового зобов’ язання боржником особи, що не є фінансовою установою, то відповідно до загальних положень про забезпечення виконання зобов’ язань таке забезпечення має бути акцесорним, отже, відповідатиме юридичній природі поруки як особисте акцесорне забезпечення і забезпечить виконання зобов’язання у свій спосіб
Гарантія — односторонній правочин, змістом якого є обов’язок гаранта сплатити кредитору-бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантії у разі порушення боржником зобов’ язання, забезпеченого гарантією. Вчиняючи таку дію, гарант, по суті, виконує грошове зобов’ язання принципала перед бенефіціаром повністю або в певній частині (але не більше суми, зазначеної в гарантії) відповідно до умов гарантії. Згідно з ч.1 ст. 566 ЦК обсяг відповідальності гаранта перед бенефіціаром за порушення боржником-принципалом зобов’язання, забезпеченого гарантією, обмежується сплатою суми, на яку її видано.
Підставою для виконання гарантом свого зобов’язання є пред’явлення письмової вимоги кредитором (бенефіціаром) до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії. Пред’ являючи вимогу до гаранта, кредитор або в самій вимозі, або в доданих до неї документах повинен зазначити, в чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Недотримання цієї вимоги тягне за собою наслідки, встановлені ч. 1 ст. 565 ЦК, а саме надає гаранту право відмовитися від задоволення вимоги кредитора.
Згідно зі ст. 569 ЦК гарант, сплативши кредитору грошову суму відповідно умовам гарантії, має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредитору.
Головною рисою, що виділяє гарантію серед інших видів забезпечення виконання зобов’язань, є її незалежність від основного зобов’язання, виконання якого гарантія має забезпечити. Припинення основного зобов’язання або визнання його недійсним не тягне за собою припинення гарантії, навіть тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання. Відмовитися від задоволення вимог кредитора гарант може тільки тоді, коли такі вимоги не відповідають умовам гарантії або сплинув строк дії гарантії. Незалежність гарантії від основного зобов’язання підкреслюється і правилом, встановленим ч. 3 ст. 565 ЦК, — гарант, який після пред’явлення до нього вимоги кредитором дізнався про недійсність основного зобов’язання або про його припинення, повинен негайно сповістити про це кредитора та боржника. Однак при отриманні, незважаючи на таке повідомлення, повторної вимоги бенефіціара гарант зобов’язаний його задовольнити. До отримання повторної вимоги та збігу розумного часу на її розгляд гарант не вважається таким, що вдався до прострочення за своїм зобов’язанням перед бенефіціаром.
Гарантія призначена перш за все для того, щоб бенефіціар як кредитор за основним зобов’ язанням безперешкодно міг задовольнити свої вимоги за рахунок гаранта, якщо боржник (принципал) належним чином не виконає зобов’язання, і тому самостійність і незалежність гарантії від договірних правовідносин принципала і бенефіціара дозволяють вважати останню одним із надійних способів забезпечення виконання зобов’язань.
Припиняється зобов’язання гаранта перед кредитором у разі: сплати кредитору суми, на яку видано гарантію; закінчення строку дії гарантії; відмови кредитора від своїх прав за гарантією через повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.
14. Застава
Застава — це традиційний майновий вид забезпечення виконання зобов’язання, при якому кредитор-заставодержатель має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦК).
Стаття 573. Забезпечення майбутньої вимоги
1. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.
Стаття 574. Підстави виникнення застави
1. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
2. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 575. Окремі види застав
1. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
2. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.
3. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
Стаття 576. Предмет застави
1. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
2. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).
3. Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.
4. Предметом застави не можуть бути:
культурні цінності, що є об'єктами права державної чи комунальної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання;
пам'ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.
Категория: Шпаргалки | Добавил: opteuropa | Теги: магістерська, курсач, курсовая работа, доповідь з права, скачать реферат, скачати доповідь, дипломна, КОНТРОЛЬНА, лабораторна робота, курсова
Просмотров: 559 | Загрузок: 18 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Украина онлайн

Рейтинг@Mail.ru

подать объявление бесплатно