| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Шпаргалка із теорії права
| [ Скачать с сервера (283.8 Kb) ] | 06.03.2018, 21:25 |
| 1.Соціальне регулювання у первісному суспільстві. У будь-якому історичному суспільстві для підтримування в ньому порядку потрібне регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Слово "регулювати" означає спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уста-новлювати певні межі їх діяльності. Якщо термін "суспільний" стосується ставлення лю-дини до зовнішнього природного середовища, опосередкованого засобами виробництва, то термін "соціальний" означає винятково ЇЇ ставлення до сфери відносин між людьми. Розрізняють два види соціального регулювання: o індивідуальне - впорядкування поведінки конкретної особи (конкретного кола осіб) у визначеному випадку; o нормативне - впорядкування поведінки людей за допомогою вироблених у сус-пільстві загальних правил - зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки. Соціальне нормативне регулювання в первісному суспільстві виконувало дві функції: 1) звільняло людину від постійного страху перед навколишнім світом і спрямовува-ло її діяльність на створення умов для життя; 2) упорядковувало суспільні відносини через установлення відповідних стандартів (правил) поведінки в різних життєвих ситуаціях, організовувало їх у певний суспільний порядок. Поява нормативного соціального регулювання у первісному суспільстві стала якісним поштовхом до виникнення і розвитку права. Соціальні норми первісного суспільства виникли спочатку у вигляді міфів, ритуалів і обрядів, пізніше (при переході від привласнювальної економіки до виробничої) - мо-ральних настанов і звичаїв. За допомогою ритуалів і обрядів упорядковувалася зовнішня форма поведінки, завдяки міфам забезпечувався внутрішній зміст: створені божества для поклоніння (духи, боги, герої, предки) наділялися ідеалізованими вчинками, що слугува-ли зразками для поведінки. Нездатність пізнати багато явищ природи формувала віру в існування божественних, надприродних явищ; виконувалися релігійні культи жерцями, шаманами та ін.; складалися релігійні норми, на основі яких пізніше стали регулюватися відносини між людьми. Моральні настанови про добро і зло первісного суспільства були примітивними: обмежувалися "добром" лише щодо своїх одноплемінників, вимога неза-подіяння "зла" ближньому не поширювалася на представників інших племен. Найбільш стабільним нормативним соціальним регулятором первісного суспільства були норми-звичаї - соціальні норми, що регулюють стійкі суспільні відносини, які ввійшли у звичку і стали правилами поведінки внаслідок багаторазового повторення про-тягом тривалого часу Норми-звичаї ґрунтувалися на натурально-природній потребі, пере-пліталися з міфами і мали значення для всіх випадків життя громади, роду, племені, для регламентації господарського життя і побуту, сімейних та інших взаємин членів роду, первісної моралі (добра і зла), релігійно-ритуальної діяльності. Будучи умовою комунікації між різними типами дій людей, норми-звичаї слугували критерієм "правомірної" по-ведінки; були публічною основою вирішення життєвих ситуацій; підтримували і зберіга-ли кровно-родинну сім'ю. Систему норм-звичаїв можна назвати природним первісним правом. Соціальні норми, за допомогою яких здійснювалося впорядкування життя первісно-го суспільства, характеризуються у літературі як "мононорми" через такі їх ознаки: 1) ці норми не розщеплені за регулятивними особливостями, оскільки в них пере-пліталися, чітко не проступаючи, міфи, норми моралі, релігійні норми, правові засади ("не убий", "не вкради"). Вони були одночасно і правовими, і релігійними, і моральними нор-мами); 2) ці норми не давали переваг одному членові роду перед іншим, закріплювали "первісну рівність", жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, оборони від ворожих племен. Основним принципом соціального регу-лювання був принцип таліону (рівним за рівне - око за око, зуб за зуб); 3) у цих норм переважало "табу" - обов'язкова і незаперечна заборона (переважно релігійна), недодержання якої у первісному суспільстві вважалося надприродним явищем і суворо каралося (заборона під страхом найтяжчих покарань кровно-родинних шлюбів - інцест; заборона убивати своїх рідних). Порушення табу спричиняло вигнання винного з роду (остракізм), що було рівноцінним смерті. Щодо дозволів (прав) і позитивних зобов'я-зань (обов'язків), то вони не були розділені: права членів роду були зворотним боком обов'язків, оскільки первісний індивід не мав окремого усвідомленого особистого інтере-су, який би відрізнявся від інтересу роду. 2.Загально соціальні причини формування права. Причини і умови, що викликали до життя право, багато в чому аналогічні причин, що породила державу. Однак між мононормами первісного суспільства і нормами права існувала більш глибока спадкоємність, ніж між органами родового самоврядування та ор-ганами держави. Вікові, перевірені багатьма поколіннями звичаї розцінювалися як дані понад, правильні і справедливі і нерідко називалися «право», «правда». Найбільш цінні з них були санкціоновані державою і стали важливими джерелами права (звичайним пра-вом). Царі (правителі) ранніх держав, продовжуючи загальносоціальні традиції звичаєвого права, у своїх законах намагалися підтримувати початку соціальної справедливості: об-межували багатство, лихварство, закріплювали справедливі ціни і т.д. Це знайшло відоб-раження в найдавніших правових актах - законах Хаммурапі, XII таблиць, реформах Со-лона. Правда, безсумнівно і те, що право з ранніх етапів свого розвитку поруч із виконан-ням загальносоціальних функцій відігравало важливу роль нормативно-класового регуля-тора, т. е. регламентувало суспільні відносини в інтересах економічно пануючого класу. Виникнення права - закономірний наслідок ускладнення суспільних взаємозв'язків, поглиблення і загострення соціальних суперечностей і конфліктів. Звичаї перестали за-безпечувати порядок і стабільність у суспільстві, а значить, з'явилася об'єктивна необ-хідність у принципово нових регуляторах суспільних відносин. На відміну від звичаїв правові норми фіксуються в письмових джерелах, містять чітко сформульовані дозволу, зобов'язування, обмеження і заборони. Змінюються проце-дура і порядок забезпечення реалізації правових норм, з'являються нові способи контролю за їх виконанням: якщо раніше таким контролером були суспільство в цілому, його гро-мадські лідери, то в умовах держави це поліція, армія. Спори дозволяє суд. Правові норми відрізняються від звичаїв і санкціями: значно посилюються заходи покарання за посягання на власність соціальної верхівки, покарання за злочини проти особистості диферен-ціюються залежно від статусу потерпілого - вільного, раба, чоловіки, жінки. Говорячи про особливості утворення права, необхідно пам'ятати, що процес виник-нення держави і права протікав багато в чому паралельно, при взаємному їх вплив один на одного. Так, на Сході, де дуже велика роль традицій, право виникає і розвивається під впливом релігії і моральності, а основними його джерелами стають релігійні положення (повчання) - Закони Ману в Індії, Коран в мусульманських країнах і т.д. У європейських країнах поряд із звичайним правом розвиваються велике, відмінне високою, ніж на Сході, ступенем формалізації і визначеності законодавство і прецедентне право. 3.Нормативно-регулятивні причини формування права. Нормативно-регулятивні причини, зумовлюється наявністю в суспільстві най-простіших засобів управління - звичаїв і традицій, що переростають в правові норми Серед цих печин виділяють: 1. Певний рівень свободи - формування якого в суспільстві задовольняє потреби суб’єктів, визначає межу можливої поведінки, що поступово формується в юридичні доз-воли; 2. Наявність певного ступеня обов’язковості звичаєвих правил, що забезпечує можливість виникнення особливої категорії - соціальних норм(правові); 3. Поява інституту табу - звичаєвих заборон , що відрізняються чітким змістом та охороняється суспільством; 4. Поява механізмів, що поєднують нормативне та індивідуальне регулювання, шля-хом поширення звичаєвого права на певну життєву ситуацію завдяки прийняттю рішень правових зборів, ради старшин, в подальшому судових органів. 4.Основні закономірності виникнення права. розкладом родового ладу загострюються соціальні конфлікти, втрачається єдність членів суспільства і існуючі мононорми перестають забезпечувати порядок та стабіль-ність. Певна частина найбільш значущих соціальних норм первіснообщинного ладу по-требує спеціального захисту. Формування права відбувається шляхом ускладнення сус-пільних відносин, що постійно повторюються, їх визнання і захисту державою. Право ви-никає об'єктивно на етапі становлення державно-організованого суспільства як норма-тивний спосіб регулювання відносин між хліборобами-об-щинниками, скотарями, ремісниками. На наступному етапі відбувається закріплення норм у письмових джерелах. Перші письмові джерела права з'явилися приблизно в III—11 тисячоліттях до нової ери в Месопотамії, Єгипті, Індії у формі агро календарів та інших спеціальних правил ор-ганізації і процесу праці та поділу її результатів. Водночас зароджується система преддер-жавних, а згодом державних органів, яка інформувала про існування таких правил і кон-тролювала їх виконання. Виникнення права значною мірою обумовлене тими ж причинами, що й виникнен-ня держави. В умовах розвитку економічних та інших суспільних відносин соціальні норми первісного суспільства стали неспроможними встановити гарантовані зв'язки, обов'язкові для всієї суспільної діяльності. Формування і ускладнення політичного життя суспільства, розшарування його на протилежні соціальні верстви (касти, стани, класи) з нерівним майновим і соціальним положенням посилювали численні суперечності і.і кон-флікти. Розвиток особистості приводить до перетворення людини на самостійного індивіда зі своїми автономними потребами та інтересами. У той же час для максимально-го задоволення своїх потреб та інтересів людина змушена була свідомо обмежувати свою поведінку, жертвуючи на користь суспільства частиною своєї свободи. Внаслідок цього всі ч лени суспільних відносин наділялися новими за змістом взаємними правами і обов'язками, які спочатку мали казуально-особистий характер. З часом у міру повторюва-ності типових життєвих ситуацій, що виникали, і контроля за їх розвитком з боку влад-них структур вони набували нормативного значення і визнавалися загальнообов'язкови-ми. Право стає необхідним і для обмеження (пом'якшення) в період розкладу родового ладу військового протистояння окремих племен. 5.Правовий звичай як шлях формування права. Правовий звичай - акт-документ, що містить норму-звичай (стійке правило по-ведінки, що склалося в результаті його багаторазового повторення), котра санкціонована державою і забезпечується нею. Держава визнає не всі звичаї, що сформувалися в суспільстві, а лише ті, котрі мають найбільше значення для суспільства, збігаються з його інтересами і відповідають історич-ному етапу його розвитку. Ознаки правових звичаїв: 1) виникають на основі норм-звичаїв, що регулюють найбільш стійкі суспільні відносини протягом тривалого часу (формувалися вже під час розпаду первіснообщинно-го ладу) і містять норми права; 2) санкціонуються державою (під час розпаду первіснообщинного ладу їх офіційне санкціонування здійснювалося "вождями" - старійшинами роду, племені); 3) виражають суспільні інтереси в територіальних межах будь-якої форми самоор-ганізації населення; 4) визначаються особливостями (господарськими, етнічними, культурними, релігій-ними тощо) тієї соціальної групи, де формувалися; 5) перебувають у відповідності з моральними підвалинами соціального середовища, де формувалися; 6) мають обмежені регулятивні можливості - поширюються на незначне коло адре-сатів, незначну кількість випадків; 7) мають юридичну силу, похідну від суб'єкта санкціонування. Правові звичаї в державно-організованому суспільстві виникають на основі норм-звичаїв лише після їх санкціонування державними органами - тільки у такому випадку норми-звичаї набувають правового характеру, стають правовими звичаями (входять до звичаєвого права, що слугує джерелом права), мають посилання на них в нормативно-правовому акті, а їх додержання забезпечується примусовою силою держави. Варто відрізняти санкціонування норм-звичаїв від узаконення норм-звичаїв держа-вою. При узаконенні державою норма-звичай, послугувавши мотивом для видання при-пису нормативно-правового акта, втрачає значення джерела права, бо формулюється як норма права; джерелом (формою) права виступає вже нормативно-правовий акт (Закони Хаммурапі, Салічеська правда, Алеманська правда, Руська правда та інші найдавніші за-конодавчі акти надали нормам-звичаям письмової узаконеної форми). 6.Роль судового прецеденту у формуванні права. Судовий прецедент і судова практика виступають класичними формами суддівсько-го права (судової правотворчості) як окремого різновиду правоустановчої діяльності. Важлива роль судової нормотворчості визнавалася вже в давніх Єгипті, Греції, Римі. Так, у Давній Греції судді покладалися на раніше прийняті рішення для розв'язання торгових спорів. Давньоримські судді слідували практиці своїх попередників у питаннях процеду-ри і не тільки. Починаючи з XIII ст. прецедентне право поширюється в Англії та Уельсі, де воно утворюється королівськими судами і передбачає визнання за судом права офіційного формулювання (визнання існування) правових норм, що склалися у правових звичаях і традиціях країни ("декларативна теорія судового прецеденту", відповідно до якої суддя не створює, а лише відкриває право, котре завжди існувало в суспільстві. – В. Блек-стоун). Загальна доктрина судового прецеденту як обов'язкового джерела англійського права склалася лише у другій половині XIX ст. і була пов'язана з офіційним упорядкуван-ням публікації рішень вищих судових інстанцій та заснуванням єдиної централізованої системи судів. Судовий прецедент (від лат. praecedens (praecedentis) – той, що передує) – це рішен-ня суду в конкретній справі, що є обов'язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ. У його основі лежить соціальний факт повторюваності певних суспільних відносин, що зумовлює відповідність ідеї преце-денту природі людини та соціальним очікуванням суспільства. В основі обов'язковості прецеденту лежить принцип, згідно з яким аналогічні справи повинні вирішуватися ана-логічно, а судове рішення є справедливим, якщо не відрізняється від прийнятого раніше за умов збігу фактичних обставин справи. У кожній системі прецедентного права судові прецеденти характеризуються своїми особливостями, проте можна виділити такі їх ос-новні ознаки: 1) є результатом судової нормотворчості та має нормативний характер; 2) переважно формується вищими судовими інстанціями; 3) має обов'язковий характер для нижчих судів; вищі судові інстанції зв'язані своїми попередніми прецедентами і не повинні відхилятися від них без очевидної необхідності; у силу цього судовий прецедент є обов'язковим також для всіх суб'єктів права, у тому числі для державних органів і посадових осіб; 4) є писаним джерелом, який підлягає оприлюдненню в бюлетенях або інших офіційних виданнях; 5) має казуїстичний характер, створюється внаслідок вирішення конкретних, окрем-их казусів (випадків), що породжує множинність прецедентів, їх певну неузгодженість. В основу доктрини судового прецеденту покладено принцип stare decisis (лат. – сто-яти на вирішеному), що походить від латинського вислову stare decisis et non quieta movere – триматися вирішеного і не порушувати вже встановленого. За цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом, а мають додержуватися правила, уста-новленого при розгляді попередньої аналогічної справи (принцип підкореності), або вра-ховувати це правило, якщо його аргументація є досить переконливою (принцип перекон-ливості). Додержання принципу stare decisis спрямовано на забезпечення високого ступе-ня єдності та сталості судової практики, що відповідає вимогам справедливості та рівного ставлення до всіх осіб в однакових ситуаціях. Основу судового прецеденту складає та мотивувальна частина судового рішення, де міститься ratio decidendi (з лат. – вирішальний доказ, аргумент, підстава для вирішення), що являє собою принцип, ідею, правову позицію, покладену в основу вирішення справи. Адже судове рішення залежно від порядку юридичної аргументації може включати до-кладний опис актів та аргументів сторін, огляд доктрини і судової практики, міркування суду з питань теорії права, а також супутні зауваження та моральні настанови. Відповідно прецедентне (нормативне) значення має не все судове рішення, а та його частина, в якій обгрунтовується відповідь на питання, що постало перед судом. Саме ця частина судово-го рішення містить нове правило поведінки (норму прецедентного права) та являє собою судовий стандарт – пояснення, чому саме так було вирішено конкретну справу, – якого в подальшому слід додержуватися при вирішенні наступних аналогічних справ. Наприклад, у справі "Полторацький проти України" (2003) заявник скаржився на порушення ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що перед-бачає право кожного не піддаватися катуванню або нелюдському чи такому, що прини-жує його гідність, поводженню чи покаранню. У скарзі заявник зазначив, що він був за-суджений до смертної кари та перебував під вартою у "камері смертників" в очікуванні виконання вироку. До нього не застосовували фізичне чи психічне примушування, проте умови очікування вироку були нестерпними з психологічної точки зору. Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що відсутність будь-якого наміру з боку дер-жави принизити чи зневажити заявника не може бути вирішальною підставою для виключення висновку про порушення нею ст. З Конвенції. На думку Суду, умови три-мання під вартою, які заявник мусив терпіти, завдавали йому великого психічного страж-дання і принижували його людську гідність. Суд поклав в основу вирішення аналогічних справ проти України принцип, викладений у цьому рішенні, – можливість визнати пору-шенням ст. З Конвенції дії, які не мали прямого наміру принизити чи зневажити особу, але фактично призвели до такого результату. Усі інші аргументи та зауваження суду, які не є безпосередньо пов'язаними з відповіддю на питання, яке постало перед судом, а тому й не впливають на результат рішення, становлять obiter dictum (з лат. – сказане між іншим) і також містяться у моти-вувальній частині судового рішення або (та) в окремих думках, які додаються до цього рішення. Obiter dictum містить: додаткову аргументацію, аналіз фактів, обставин справи, цитування авторитетних джерел тощо, висновки суду стосовно фактів та обставин, що не мають прямого відношення до неї; твердження суду щодо доведених у справі фактів, які не були використані для обгрунтування рішення у справі; думки суддів, які не відповіда-ли позиції більшості, покладеної в основу ухваленого рішення. Obiter dictum може стати ratio decidendi і тому набути прецедентного (нормативного) значення, якщо у майбутнь-ому суд покладе аргументи з obiter dictum в основу ratio decidendi та змінить існуючу прецеденту практику. Суд також може відхилитися від раніше прийнятих прецедентів, застосовуючи тех-ніку розрізнень (якщо доведе, що фактичні обставини справи, яка розглядається, відрізня-ються від раніше прийнятої справи прецедентного характеру) або техніку подолання, ко-ли суд по суті прямо скасовує свої раніше прийняті прецеденти з посиланням на суттєві зміни соціальних і ціннісних стандартів суспільства, але такі випадки не є дуже частими (наприклад, скасування Верховним судом США раніше прийнятого прецеденту, який виправдовував практику розрізненого навчання білих та афроамериканців). Як зазначив із цього приводу Європейський суд з прав людини в рішенні у справі I. v. the United Kingdom (2002), хоча Суд формально і не зобов'язаний додержуватися своїх раніше прийнятих рішень, однак він не повинен відступати без поважних причин від прецедентів, визначених у його попередніх рішеннях в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед правом. Розрізняють декілька класифікацій судових прецедентів. 1. Прецедент, що створений на основі загального права, та прецедент, що створений на основі писаного права. В інших правових системах вони називаються відповідно пре-цедентами, що створюють нові правові положення, та прецедентами тлумачення. 2. Вертикальний (рішення вищого суду є обов'язковими для нижчих судів) та гори-зонтальний (рішення того самого суду є обов'язковими для нього при вирішенні наступ-них справ). 3. Переконливий (коли суддя не має обов'язку слідувати певному прецеденту, але робить це в силу його переконливості та авторитету) та обов'язковий. 4. Приписаний (формально закріплений у законодавстві, тобто коли законодавець нормативно закріплює обов'язковість судових прецедентів, що створюються вищими су-дами для нижчих) та фактичний (коли прецеденти визнаються обов'язковими de facto, тобто в силу ієрархічності судової системи). 5. Деклараторний, що походить із деклараторної теорії права (відкриває право, яке завжди "існувало" в суспільстві), креативний (визнає, що судді створюють право) та ска-совувальний (скасовує раніше прийняті прецеденти). 6. Матеріальний (створює матеріальні норми) та процесуальний (створює процесу-альні норми). 7. Прецедент, що підтверджує певну тенденцію (слугує доказом того, що правова політика, якої додержуються судді, розвивається саме у цьому напрямі), та ілюстративний (для посилення аргументації рішення). 8. Фактичний (має місце тоді, коли суд, фактично використавши зміст попереднього рішення чи його частини, прямо не посилається на нього у рішенні) та формальний (у рішенні міститься формальне посилання на прецедент із зазначенням назви справи, дати її прийняття тощо). 9. Прецедент, що походить із одного рішення, та прецедент, що походить із серії рішень. Сукупність судових прецедентів утворює прецедентно право. Судовий прецедент виступає первинним, обов'язновим джерелом права в англо-американській правовій сім'ї. У романо-германській правовій сім'ї дискусія стосовно за-гальнообов'язковості судових рішень розвивається на основі поняття усталеної судової практики. 7.Нормативний договір як спосіб формування права. Нормативно-правовий договір – це двостороння або багатостороння угода, яка встановлює, змінює або скасовує норми права. Такі договори на відміну від індивідуально-правових договорів (наприклад, догово-ру купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного договору) містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого характеру. Нормативно-правовий договір характеризується такими ознаками: – це акт, яким установлюються, змінюються чи скасовуються норми права; – він є результатом узгодженої волі сторін; – його юридична сила залежить від правового статусу суб'єктів, що його укладають; – він укладається і набуває чинності за встановленою процедурою (ратифікація, за-твердження, узгодження, колективні переговори тощо); – його виконання гарантується державою, зокрема шляхом застосування заходів примушування. За сферою дії виокремлюють міжнародні та внутрішньодержавні нормативно-правові договори. Міжнародний договір – це угода, укладена між державами в письмовій формі і вре-гульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи декількох, пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування – конвенція, пакт, угода, протокол та ін. (наприклад, Віденсь-ка конвенція про право міжнародних договорів). Порядок укладання, виконання та припинення дії міжнародних договорів України регулюється Конституцією України та Законом України від 29 червня 2004 р. "Про міжнародні договори України". Згода України на обов'язковість для неї міжнародного до-говору підтверджується шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття дого-вору, приєднання до договору. Чинні міжнародні договори України, згода на обов'яз-ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства (ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України"). Внутрішньодержавні договори укладаються у сфері конституційного, трудового, адміністративного, фінансового права та ін. Прикладом конституційного договору є Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України 1995 р., який діяв до прийняття Конституції України. У трудовому праві застосовуються два види нормативних договорів: колективні до-говори та колективні угоди. Порядок їх укладання та виконання визначається Законом України від 1 липня 1993 р. "Про колективні договори і угоди". Колективний договір – це двостороння угода, яка укладається між профспілковим комітетом, який представляє тру-довий колектив, і власником підприємства, установи, організації з метою регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних інтересів працівників і власників. У ко-лективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання змін в організації виробництва і праці; нормування й оплати праці; участі трудового колективу у формуванні, розподілі та використанні прибутку підприємства; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування працівників тощо. Колективні уго-ди укладаються на двосторонній основі на галузевому, регіональному та загальнонаціо-нальному рівнях. У сфері адміністративного права набуває поширення адміністративний договір. КАС України визначає адміністративний договір як дво- або багатосторонню угоду, зміст якої становлять права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди (п. 14 ст. 3). Адміністративні договори найчастіше мають нормативний характер, що пояснюється їх публічно-правовою природою і функціональним призначенням. Вони укладаються в публічних інтересах, а їхня цільова спрямованість – досягнення загального блага. Роль нормативно-правового договору як джерела права постійно зростає, що обумо-влено процесами децентралізації, використанням координаційних методів правового ре-гулювання. Нормативний договір є зручним способом регулювання, який дає змогу вра-ховувати взаємні інтереси суб'єктів та забезпечувати відносно безконфліктне функціонування громадянського суспільства. У країнах романо-германської правової сім'ї (у тому числі в Україні) нормативні договори відносять до обов'язкових, первинних дже-рел права. 8.Нормативно-правовий акт та його роль у формуванні права. Нормативний договір — це угода між двома і більше суб'єктами правотворчості, що встановлює правові норми, обов'язкові для невизначеного кола осіб і розраховані на бага-тократне застосування. Нормативний договір є основною формою в системі міжнародно-го права, і все ширше використовується в національних системах права (наприклад, Фе-деральний договір Російської Федерації у 1992 p.). Ознаки нормативного договору: 1) специфіка сторін, які найчастіше виступають як носії публічних інтересів (держа-ва, її органи, соціальні колективи); 2) створюється двома і більше суб'єктами правотворчості в результаті їхньої взаємної згоди; 3) має форму офіційно опублікованого письмового правового акта; 4) містить у собі нормативно виражені взаємні права і обов'язки сторін (конвенціо-нальні норми); 5) спирається на особливі юридичні санкції і особливу процедуру розгляду спорів, конфліктів; 6) маєпродовжуваний в часі характер. Саме ця ознака дозволяє відрізнити власне нормативний договір від разових угод про співпрацю; 7) у вигляді конкретизації нормативного договору виступають підзаконні акти і субдоговори між конкретними юридичними і фізичними особами. Нормативні договори разом із правовими звичаями з'явилися як історично перші цивілізовані способи юридичного оформлення і закріплення спільної діяльності людей на принципах права. Договір (consensus) широко застосовувався в такій розвиненій правовій системі як Стародавній Рим. Класифікація нормативних договорів в науці не встоялася, але їхня специфіка є помітною в різних галузях права. Тому прийнято виділяти договори конституційні, адміністративні, цивільно-правові, міжнародні тощо. Велике практичне значення має поділ усіх нормативних договорів на договори про компетенцію і договори про взаємодію. Договори про компетенцію відіграють важливу роль у сфері конституційного та адміністративного права, визначаючи компетенцію органів державної влади і роз-межовуючи предмети їх ведення. Наприклад, таку роль відіграв Конституційний договір України від 8 червня1995 p., яким розмежовувалися предмети ведення і повноваження найвищих органів державної влади. Договори про взаємодію — це численні угоди про дружбу і співпрацю між державами, договори між суб'єктами федерації, генеральні угоди між профспілками та урядом у рамках соціального партнерства. Крім того, розрізняють координаційні та субординаційні нормативні договори. При укладенні координаційних договорів встановлюється рівне правове положення договір-них сторін (наприклад, між державами або суб'єктами федерації). Субординаційні норма-тивні договори укладаються між нерівними за статусом суб'єктами, наприклад, між феде-рацією/конфедерацією та її окремими суб'єктами (наприклад, договори про приєднання до Європейського Союзу нових держав-членів). За сферою дії розрізняють міжнародні та внутрішньодержавні договори. Міжнарод-ний договір — це угода між суб'єктами міжнародного права і, в першу чергу, між держа-вами, покликана регулювати виникаючі між ними відносини шляхом встановлення, при-пинення або зміни їхніх взаємних прав і обов'язків. Існують різні види міжнародних до-говорів: двосторонні і багатосторонні; політичні, економічні договори і договори, що укладаються зі спеціальних питань. У ряді держав (у т.ч. в Україні) міжнародні договори, в яких беруть участь ці держави, розглядаються як складова частина національної право-вої системи. Яскраво вираженим прикладом внутрішньодержавного нормативного договору мо-же служити колективний договір, що укладається на підприємствах і установах між пра-цедавцями (адміністрацією) і працівниками в цілях регулювання їхніх трудових, соціаль-но-економічних та інших відносин. Зміст колективного договору складають взаємні зо-бов'язання сторін із питань праці, заробітної платні, відпусток, медичного обслуговування та соціального забезпечення у разі втрати працездатності, скорочення робочих місць, із питань навчання новим спеціальностям і підвищення кваліфікації. Усі умови і зобов'язан-ня сторін,мають неодмінний характер для підприємств і установ, на які вони поширюють-ся. У них містяться загальнообов'язкові правила поведінки, що мають, проте, строго об-межений, локальний характер. 9.Право як особливий засіб соціального регулювання. Право як особливий засіб соціального регулювання визначає не тільки зв'язок права і держави, але і виступає засобом управління суспільства за допомогою правових норм прав та обов’язків і заборон. Риси права: 1. Соціальні відносини в суспільстві 2. Норма-тивність (системність в законі) 3. Обов’язковість (їх необхідність виконання) 4.Формалізм 5. Процедурність (виноситься проект, голосується) 6. Не персоніфіковується (пишеться для всіх) 7. Об’єктивність 8. Системність 9. Інституціональність (ОДВ) Право+Держава: 1) одночасний розвиток 2) єдині підходи до розвитку 3) регулюють суспільні відносини 4) вирішують спори в суспільстві 5) вони є структуризовані (організовані) Держава : визна-чає право закони, Визначає методи права; Принципи права механізм втілення; Дозволяє дію міжнародних актів в Україні.; Держава тлумачить право, охороняє всіх суб’єктів пра-ва.; Право забезпечує внутрішні ОДВ, закріплює форму державу, державний устрій, принцип розподіл влади, визначає функції держави, визначає тип держави, закріплює статус держави на міжнародному рівні Відмінні риси: 1. Держава – засіб організації влади, 2. Право - засіб організації суспільства, 1. Головний елемент є державний орган, 2. Норма права. 10.Поняття та ознаки норми права. орма права – загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки, яке встановлюється державою з метою регулювання суспільних відносин. Ознаки: 1. Обовяз-кове для всі субектів права. 2. Обовязкове на всій території країни. 3. Визначене в Законі. 4.Встановлює зміст прав та свобод, обов’язків. 5. Визначає характер поведінки суб’єктів. 6. Визначає межі дії суб’єктів. 7. Встановлюється державо. 8. Понинна відповідати змісту права. 9. Забезпечуються Державою. 11.Підходи до характеристики структури норми права. 12.Поняття та види гіпотез. Гіпотезою називається спосіб мислення, котрий полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення. Термін «гіпотеза» уживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і са-ме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає висування припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза є метод пізнання предметів і явищ навколишнього світу. Гіпотеза створюється для того, щоб дати пояснення «це не поясненим явищам, фак-там, подіям. Пізнання будь-якого явища в дійсності, як відомо, розпочинають із збирання і нагромадження окремих фактів, що відносяться до цього явища. Фактів, наявних на по-чатку пізнання явища, завжди недостатньо, щоб повністю й відразу пояснити це явище, дати достовірний висновок про те, що воно таке, які причини його виникнення, закони розвитку тощо. Тому пізнання явищ і подій зовнішнього світу відбувається у формі гіпо-тези: не очікуючи, доки накопичуються факти для кінцевого, достовірного висновку про характер і причину досліджуваного явища, роблять на початку здогадане пояснення спо-стережуваного явища, а потім цей здогад розвивають і доводять. Гіпотеза — це форма розвитку наших знань. Мислення людини не знає інших спо-собів логічного опрацювання емпіричного матеріалу і проникнення в сутність речей, окрім гіпотези. Побудова гіпотез у науці дає змогу переходити від окремих фактів, що стосуються явищ, до пізнання закону розвитку цього явища. Ф. Енгельс, даючи оцінку ролі гіпотези в пізнанні, зазначав: «Формою розвитку природознавства, оскільки воно мислить, є гіпотеза. Спостереження відкриває який-небудь новий факт, що робить немо-жливим старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи. З цього моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яка спирається спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень. Подальший дослідний матеріал приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них, виправляє другі, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді закон. Коли б ми захотіли чекати, поки матеріал буде готовий у чистому вигляді для закону, то це означало б припинити доти мисляче дослідження, і вже через одне це ми ніколи не дістали б закону». Побудова гіпотез — необхідний шлях до створення наукової теорії. Всяка наукова теорія висловлюється спочатку як гіпотеза. Науково доведена і підтверджена на практиці гіпотеза стає науковою теорією. Логічна структура гіпотези складна. Гіпотеза не зводиться до якогось одного суд-ження чи умовиводу. Вона — система суджень, понять і умовиводів. Якесь одне окремо взяте судження або умовивід ще не складає гіпотези. Гіпотеза може складатися одночасно із різних видів умовиводів: індукції, аналогії і дедукції. Наприклад, судження-припущення може бути висловлене за аналогією чи ін-дукцією, а потім розвинуте й доведене у формі дедукції. Але припущення в гіпотезі може бути висунуте не тільки у формі індукції чи аналогії, воно висловлюється часто дедук-тивне, а доводиться потім у формі індукції або дедукції тощо. Гіпотеза — процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Ро-зрізняють дві такі стадії побудови і доведення гіпотези: 1) висування гіпотези і 2) доведення гіпотези. Дехто виділяє в гіпотезі не дві, а три, чотири чи п'ять стадій: 1) вивчення обставин досліджуваного явища (збирання фактів), 2) формування гіпотези, 3) виведення із гіпотези наслідків (розвиток гіпотези), 4) перевірка цих наслідків на практиці і 5) висновок про істинність або хибність висунутої гіпотези. Висування гіпотези. Гіпотеза будується не на голому місці. Щоб її висунути необ-хідно мати певну сукупність фактів, що відносяться до спостережуваного явища, котрі б обґрунтовували імовірність якогось припущення, пояснювали імовірність невідомого. Тому побудова гіпотези завжди пов'язана зі збиранням фактів, які мають відношення до того явища, котре ми пояснюємо. На підставі зібраних фактів висловлюється припущення про те, що таке досліджуване явище, тобто формулюється гіпотеза. Припущення в гіпотезі в логічному відношенні є судження (або система суджень). Його висловлюють унаслідок логічного опрацювання зібраних фактів. Факти, на підставі яких висувається гіпотеза, можуть бути логічно осмислені у формі аналогії, індукції чи дедукції. В одних випадках гіпотезу висувають за аналогією, в інших — вони е висновком індуктивного чи дедуктивного умовиводу. Наприклад, гіпо-теза про існування життя на Марсі висунута за аналогією. На підставі схожості Марса і Землі в одних ознаках, а саме в тому, що Марс і Земля є планетами сонячної системи, що обидві вони обертаються навколо сонця, мають атмосферу, воду, зміну пір року, дня й ночі і т. д., зроблено припущення про схожість цих планет і в інших ознаках, а саме, що на Марсі, як і на Землі, існує життя. Гіпотеза Лаверє про існування планети Нептун була ви-сунута шляхом дедукції. 13.Поняття, значення та види диспозицій. Диспозиція - це та частина норми (статті) Особливої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Наприклад, у ст. 119 КК диспо-зицією будуть слова «вбивство, вчинене через необережність». За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину у чинному кримінальному законодавстві розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну і відсилочну. Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 "Давання хабара". Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння. Так, у ст. 185 "Крадіжка" наводиться визначення крадіжки як таємного викрадення чужо-го майна. Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або нази-ваючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність. Бланкетна диспо-зиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за пору-шення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах. Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 "Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження" відсилає до ст. 121 "Умисне тяжке тілесне ушкодження". 14.Санкція як елемент правової норми. - це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в дис-позиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості. У КК застосову-ються відносно-визначені та альтернативні санкції. Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі. Розрізняють два види відносно-визначених санкцій: а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк "від" і "до"). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання. Напри-клад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років; б) з максимумом покарання (на строк "до"). У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені су-дом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбавлення права обійма-ти певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного року до трьох років). Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів ос-новних покарань, з яких суд обирає лише одне. Альтернативні санкції мають різновиди: а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покаран-ня(наприклад, санкція у ст. 112 - "карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі"); б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (напри-клад, санкція у ч. 1 ст. 129 - "карається арештом на строк до шести місяців або обмежен-ням волі на строк до двох років", санкція у ч. 1 ст. 130 - "карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років"). 15.Способи викладу правових норм у статтях нормативно-правових актів. Співвідношення норм права, нормативно-правових приписів і статей нормативно-правових актів найкраще розкривається через способи їх викладення. Способи викладення норм права у приписах, розташованих в статтях нормативно-правових актів, можна класифікувати залежно від: 1) повноти викладу (ступеня визначе-ності); 2) рівня узагальнення. Способи викладення норм права у приписах, розташованих в статтях нормативно-правових актів залежно від повноти: 1) повний (прямий, визначений) - у статті викладено припис, в якому є всі елементи норми права (гіпотеза, диспозиція, санкція) без відсилань до інших статей. Наприклад, у ст. 99 Житлового кодексу України зазначені всі елементи: "У разі припинення дії догово-ру наймання житлового приміщення (одночасно припиняється дія договору піднайман-ня), піднаймач і члени його сім'ї (а також тимчасові мешканці) зобов'язані негайно звіль-нити займане приміщення. У разі відмовлення, вони підлягають виселенню в судовому порядку, а з будинків, що загрожують обвалом, - в адміністративному порядку"; 2) відсильний (посилальний) - у статті викладено припис, в якому містяться не всі елементи норми права, для їх заповнення є відсилання до інших статей цього акта, де містяться недостатні відомості. Наприклад, ст. 138 "Оголошення розшуку обвинувачува-ного" Кримінально-процесуального кодексу України проголошує: "Коли місце перебу-вання особи, щодо якої винесена постанова про притягнення її в справі як обвинувачено-го, не встановлене, слідчий оголошує її розшук. При наявності підстав, передбачених у статті 155 цього Кодексу, слідчий може обрати щодо обвинуваченого, який розшукується, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою"; 3) бланкетний - у статті викладено припис, в якому є відсилання не до якоїсь статті даного закону, а до іншого нормативного акта (вищої чи нижчої юридичної сили) або до міжнародного акта, який ратифікований парламентом. Така стаття є "бланком", що запов-нюється приписом конкретного закону чи іншого джерела (форми) права. Наприклад, у п. 6 ст. 32 Цивільного кодексу України записано, що порядок обмеження цивільної дієздат-ності неповнолітньої особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. У цьому випадку здійснюється відсилання до іншого конкретного нормативного акта. Способи викладення норм права у приписах статей нормативно-правових актів залежно від рівня узагальнення: * абстрактний - зміст норми (ознаки фактичних обставин, дій, явищ) розкривається у приписах статей загальними, абстрактними, не індивідуалізованими поняттями, через родові особливості (характерний для романо-германського типу (сім'ї) правових систем). Абстрактний спосіб викладення норм права свідчить про більш високий рівень юридич-ної техніки і має тенденцію до розширення сфери застосування; * казуальний - зміст норми (фактичні обставини, дії, явища, їх види) розкривається у приписах статей індивідуалізованими поняттями через певні факти, конкретні випадки (казуси), ознаки та ін. з широким застосуванням прийому переліків. Це призводить до громіздкості й утруднює використання (характерний для англо-американського типу (сім'ї) правових систем). Казуальний (детальний) спосіб може використовуватися обме-жено в інших правових системах, зазвичай разом із абстрактним (максимально узагаль-нювальним) способом. Співвідношення норми права і припису статті нормативно-правового акта має такі варіанти: 1) в одній статті укладено один припис, що містить одну норму права (її гіпотезу, диспозицію, санкцію), тобто норма права і стаття нормативно-правового акта збігаються, чим полегшується її сприйняття. Це оптимальний варіант; 2) в одній статті укладено два або більше приписів, що містять стільки ж норм права - у такому разі стаття акта має кілька частин, пунктів; 3) в одній статті укладено частину припису, що містить частину норми права (ЇЇ гіпотезу і/або диспозицію - особливо якщо норма складна), а інші частини припису (дис-позиція і/або санкція) розміщуються в інших (декількох) статтях цього ж нормативно-правового акта (відсильний спосіб викладення норм права) або в статтях інших норма-тивно-правових актів (бланкетний спосіб викладення норм права). 16.Критерії класифікації норм права. Складність суспільних відносин, що регулюються правом, та багатоаспектність са-мої категорії «право» визначає можливість класифікації норм за різноманітними кри-теріями. Класифікація норм права — це їх поділ на окремі види за певними суттєвими озна-ками, які визначають специфічну роль кожного із різновидів норм у регулюванні суспіль-них відносин. Класифікація надає можливість: 1) чітко визначити місце кожної з норм у системі права; 2) охарактеризувати функції норм та їх місце у механізмі правового регулювання; 3) визначити межі регулятивного впливу держави на суспільство за допомогою пра-ва; 4) встановити шляхи вдосконалення правотворчої та правозастосовчої практики й підвищити її ефективність; 5) вивчити особливості кожного з різновидів норм та можливості їх взаємодії; 6) визначити призначення кожного з різновидів норм; 7) визначити особливі способи впливу норм на суб'єктів права. Визначимо основні критерії класифікації норм права. І. За суб'єктами правотворчості розрізняють норми, що приймаються громадянським суспільством у процесі проведення референдумів, та норми, що приймаються державою шляхом діяльності спеціально створених структур, до повноважень яких належать зако-нотворчі та правотворчі функції. II. Залежно від способу об'єктивації розрізняють звичаєві, гетерономні та автономні. Звичаєві норми не встановлюються певними суб'єктами, виникають поступово, відображаючи суспільні відносини, які формуються та набирають соціально значимого характеру. Після санкціонування з боку держави вони стають правовими та мають форму правового звичаю. Гетерономні норми встановлюються певним авторитетним суспільним чи держав-ним органом в односторонньому порядку та владно встановлюють суб'єктам певний варіант поведінки. Вони мають форму нормативно-правового акта. Автономні норми формуються самими суб'єктами права і являють собою результат узгодженості їх інтересів. Мають форму колективних чи міждержавних договорів. III. За юридичною силою норми класифікують на законодавчі, що вміщуються у тексті закону та мають вищу юридичну силу, і норми підзаконних актів, які приймаються державно-владними структурами на основі, на виконання і відповідно до закону (норми, вміщені у постанові Кабінету Міністрів чи указі Президента). IV. За предметом правового регулювання розрізняють норми конституційного, адміністративного, цивільного, трудового, сімейного, земельного, фінансового, кри-мінального права та ін. V. За функціями у механізмі правового регулювання норми поділяють на: а) вихідні (установчі), що визначають основи та принципи правового регулювання, його мету, завдання. (Напр., норми Конституції України, що закріплюють основи конституційно-правового статусу громадян.); б) загальні, що вміщуються в загальній частині галузі й поширюються на більшу ча-стину її інститутів; в) спеціальні норми, що належать до окремих інститутів галузі права і регламенту-ють певний вид відносин з урахуванням їх особливостей. (Норми цивільного права, що регламентують інститут інтелектуальної власності.) VI. За функціями у процесі впливу на суспільство: а) регулятивні, що регулюють поведінку суб'єктів права шляхом надання їм певних прав чи покладання обов'язків. (Право на укладення трудового договору на одному чи декількох підприємствах.) На основі цих норм за наявності певних умов виникають регулятивні правовідно-сини, спрямовані на реалізацію прав та обов'язків суб'єктів; б) охоронні норми спрямовані на регламентацію засобів юридичної відповідальності та засобів захисту суб'єктивних прав (норма кримінального права, що встановлює відповідальність за вбивство). Їх роль у регулюванні суспільних відносин зводиться до виникнення на їх основі охоронних правовідносин, які враховують особливості правопорушень; в) спеціалізовані норми мають доповнюючий характер, не є підставою виникнення правовідносин і забезпечують дію регулятивних і охоронних норм (норма кримінального права, що дає дефініцію злочину). VII. За способом правового регулювання регулятивні норми класифікують на: 1) уповноважуючі, що підкреслюють наявність певних можливостей у суб'єкта вчи-няти позитивні дії у власних інтересах (норма трудового права, що встановлює право на відпустку); 2) зобов'язуючі, які покладають активні обов'язки як необхідність вчиняти певні по-зитивні дії, що забезпечують реалізацію суб'єктивних прав (норма Конституції, що вста-новлює обов'язок платити податки); 3) забороняючі норми, що встановлюють пасивні обов'язки утриматись від певних дій, які порушують суб'єктивні права (норма трудового права, що передбачає заборону порушувати Правила внутрішнього трудового розпорядку). VIII. За характером норми класифікують на: — норми матеріального права, що визначають права та обов'язки суб'єктів у різно-манітних сферах (Конституційна норма, яка встановлює правило про охорону приватної власності законом); — норми процесуального права, які визначають порядок дій суб'єктів у випадку по-рушення норм права, регламентують процедурні та організаційні питання (норми Регла-менту Верховної Ради України, що встановлюють порядок розгляду та прийняття законо-проекту). IX. За ступенем визначеності прав і свобод суб'єктів розрізняють: а) абсолютно-визначені норми, які вичерпно визначають умови дії норми права та обов'язки суб'єктів; наслідки, що настають внаслідок порушення норми. Ці норми не по-требують конкретизації правозастосовчими актами. (Позов, поданий недієздатною особою, суд залишає без розгляду.); б) відносно-визначені норми, що не вміщають вичерпних вказівок на умови дії нор-ми, права та обов'язки суб'єктів і наслідки їх невиконання чи порушення та потребують прийняття правозастосовчого акта. Вони, у свою чергу, поділяються на: 1) ситуаційні, що передбачають можливості безпосереднього регулювання відносин актом правозастосування (норма що встановлює порядок здійснення нотаріальних дій); 2) альтернативні, що встановлюють можливість регулювання відносин шляхом ви-бору одного із варіантів поведінки (норма, що передбачає можливість укладення трудово-го договору на одному чи декількох підприємствах); 3) факультативні норми, які поряд з основним варіантом вирішення питання вміщують факультативний, який має доповнюючий характер (норма, що встановлює пра-вило, відповідно до якого нотаріально не засвідчена угода є недійсною, якщо вона не ви-конана фактично). X. Важливим критерієм класифікації норм є можливість поділу спеціалізованих норм. При цьому необхідно зазначити, що деякі автори не визнають можливості виокрем-лення спеціалізованих норм як правових, оскільки вони не встановлюють прав і обов'яз-ків суб'єктів, їх відносять до когнітивних норм, що мають не правовий, а інтелектуальний характер. Однак більшість вчених визнають самостійне значення спеціалізованих норм, виділяючи у їх складі: — загальні норми, які визначають елементи регульованих відносин у загальному вигляді (норма, що визначає предмет конституційного законодавства; проголошення України республікою (ст. 5 Конституції); — дефінітивні норми, що спрямовані на закріплення юридичних понять (норма, що визначає поняття злочину, трудового договору, юридичної особи); — декларативні норми, які закріплюють правові принципи (норма конституційного права, що закріплює принцип законності, розподілу влади); — оперативні, які визначають момент набрання чинності актом чи втрати ним юри-дичної сили (норма про вступ у юридичну силу Закону України «Про пенсії»); — колізійні норми, що встановлюють правила застосування норм у випадку їх про-тиріч. Деякі автори серед спеціалізованих норм виділяють норми-презумпції, що за-кріплюють припущення щодо певного юридичного стану; норми-строки, що вказують на час настання певних юридичних наслідків; норми-преюдиції, які виключають будь-яке оспорення існування вже доведеного факту, закріпленого у юридичному акті; норми-конструкції, що узагальнюють складні за своїм складом юридичні явища. XI. За методом правового регулювання розрізняють: — імперативні норми — категоричні приписи, що мають чітко обов'язковий харак-тер та безпосередньо визначають поведінку суб'єктів суспільних відносин, не надаючи можливості обрати варіант поведінки (норма конституційного права, яка визнає права і свободи особи вищою соціальною цінністю); — диспозитивні норми надають можливість суб'єктам права самостійно встановлю-вати для себе певні взаємні права і обов'язки (норма, що встановлює можливість працювати на одному чи декількох підприємствах). XII. За сферою дії розрізняють норми: — загальної дії, що поширюються на всю територію держави і на всіх суб'єктів (норми Конституції та законів); — обмеженої дії, що мають певні межі, обумовлені територіальними (закон Авто-номної Республіки Крим), часовими та суб'єктивними факторами (норми Закону «Про пенсії»); — локальні норми, що діють у межах окремих державних, громадських чи приват-них структур (норми Статуту Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України). 17.Види норм права за призначенням у регулюванні суспільних відносин. а) регулятивні норми — це правила поведінки, що вста-новлюють суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів права (наприклад, норма, яка визначає порядок прийняття спад-щини). У свою чергу, залежно від характеру передбачених нормою суб'єктивних прав і юридичних обов’язків, регулятивні норми поділяються на: — дозвільні (уповноважувальні) — норми права, що дають можливість суб'єктам виконати певні дії, наділяють їх певними правами (наприклад, звернення зі скаргою до відповідних дер-жавних органів та їх посадових осіб); — зобов'язальні норми — наділяють суб'єктів обов'язка-ми щодо виконання певних дій (наприклад, сплачувати податки); — заборонні норми права — містять заборони щодо вико-нання суб'єктами певних дій (так, забороняється зловживати владою, застосовувати цензуру, порушувати правила дорожнього руху). Однак такий поділ є умовним, адже законодавець одночас-но передбачає права одних суб'єктів та обов'язки щодо забезпе-чення цих прав інших і навпаки; б) охоронні норми права — встановлюють міру юридичної відповідальності за порушення відповідних правил поведінки, невиконання чи неналежне виконання юридичних обов'язків (наприклад, встановлення кримінальної відповідальності за бан-дитизм). 18.Поділ норм за характером прав і обов'язків суб'єктів. — загальні норми — поширюються на всіх громадян держа-ви (наприклад, норми, що містяться в Конституції України); — спеціальні норми — поширюються на певні категорії населення (приміром, норми, що містяться в Законі України" Про міліцію"); — виняткові норми — роблять винятки із загальних і спеціальних норм (наприклад, на представників дипломатичних представництв інших країн, які мають дипломатичний імунітет, не поширюється дія і Кримінального кодексу України). 19.Класифікація норм за методом правового регулювання та — імперативні норми — це категоричні правові приписи, що чітко визначають поведінку суб'єктів суспільних відносин, позбавляючи останніх права самостійно визначати для себе певні права та обов'язки; — диспозитивні норми — це правові приписи, що діють у сфері, де суб'єктам права надається можливість самостійно встановлювати для себе певні взаємні права й обов'язки. 20.Колізійні норми як різновид спеціалізованих. В залежності від функцій, що виконують норми права в механізмі правового регу-лювання, їх поділяють на основні (правила поведінки), і допоміжні - спеціалізовані (нети-пові). Останні є приписами "нестандартного" характеру і здатні нести регулювальне навантаження лише в поєднанні з основними нормами права (регулятивними, охоронними, захисними). За до-помогою спеціалізованих норм права закріплюються правові категорії і поняття, визна-чаються цілі, завдання, принципи, засади, межі, методи правового регулювання. Рівень їх нормативності низький. | |
| Просмотров: 1127 | Загрузок: 21 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |