| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Шпаргалка на ГОС
| [ Скачать с сервера (1.38 Mb) ] | 25.07.2017, 00:19 |
| 1.Господарські відносини: поняття, види, розмежування з іншими видами відносин. Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності, характеризуються особливим суб'єктним складом, поєднанням організаційних і майнових елементів, значним ступенем регулювання як з боку держави, так і суб'єктів цих відносин. Згідно ч. 4 ст. З ГК, ГВ можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими. Поділ ГВ на господарсько-виробничі та організаційно-виробничі здійсню-ється за критерієм характеру правовідносин. Господарсько-виробничі відносини (ч. 5 ст. З ГК) -майнові та ін. відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарські - відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. З ГК), в т.ч. щодо держ. реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання тощо. Виділення в окрему категорію внутрішнього-сподарських відносин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії - всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, між організацією в особі органів управ-ління/їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами). Наука господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських відносин - міжгосподарсь-кі або зовнішньо-господарські (виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання). За взаємним становищем сторін: ● горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);● вертика-льні (відносини між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-госп. повноважень, що має важелі щодо управління та контролю за суб'єктом господарювання). За галузями економіки та сферами управління: ГВ в промисловості, в агропромисловому комплек-сі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, на ринку цінних паперів, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо. Ознаки ГВ: ● сфера виникнення - господарські системи будь-якого рівня; ● урегульованість цих відносин за допомогою господарсько-правових норм; ● особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником ГВ є суб'єкти господарювання - індивідуальні підприємці та/або госп. організації, в певних випадках суб'єкти організаційно/управлінсько-господарських повноважень); ● об'єктом ГВ є майно у формі речей і безтілесного майна/нематеріальних активів (у т. ч. об'єктів права інтелект. та права промисл.власності), необхідне для організації та безпосереднього здійснення госп. діяльності; ● зміст - суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів господарювання й суб'єктів організаційно-господарських повноважень та ін. учасників госп. життя, визначені госп. законодавством та іншими правовими документами; ● поєднання майнових та організаційних елементів; ● віддзеркалення в госп. правовід-носинах публічних інтересів (держави, суспільства, значних прошарків суспільства, зокрема, спожива-чів) та приватних інтересів (носіями яких є конкретні суб'єкти господарювання, за винятком державних і комунальних); ● підстави виникнення, зміни та припинення: юридичні факти, що можуть бути різних видів: зокрема, (1) дії чи бездіяльність (як правомірні, так і неправомірні) суб'єктів правовідносин) чи (2) події (стихійне лихо, внаслідок якого було пошкоджено майно підприємця; смерть власника контроль-ного пакета акцій тощо). Відмежування господарських відносин від інших видів правовідносин У сфері господарювання можуть виникати й інші відносини, що не мають усіх ознак господарських відносин, а відтак не регулюються Господарським кодексом і нормами інших нормативно-правових актів господарського законодавства. До таких відносин ст. 4 ГК, зокрема, відносить: ● майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦК (проблема розмежування предмета правового регулювання між ЦК і ГК, на жаль, не була вирішена в процесі їх прийняття та доопрацювання, тому ми маємо низку майнових відносин, що регулюються цими двома кодексами: правове становище господарських товариств, договірні відносини у сфері підприємництва та ін.); ● земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного та тваринного світу, терито-рій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря (регулювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами та законами: земельні - ● трудові відносини – КЗпП та ін. актами трудового законодавства; ● фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів (їх регулювання здійснюється Бюджетним кодексом та низкою законів і підзаконних НПА); ● адміністративні та ін.відносини управління за участю суб'єктів господарювання, в яких орган держ. влади або місц. самоврядування не є суб'єктом, наділеним госп. компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання (регулювання таких відносин здійснюється КУпАП, низкою законів: "Про місцеве самоврядування", "Про міліцію" та ін.), тощо. 2.Учасники відносин в сфері господарювання. Згідно зі ст. 2 ГКУ, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єк-тів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Проте не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин (господарського права). Такими суб'єктами є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким притаманна сукупність необхідних для цього ознак: ● безпосереднє здійснення госп. діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання пос-луг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших госп.організацій основної ланки економіки, або управління госп. діяльністю, що притаманно для власників майна підприємств, госп. об'єднань, холдингових компаній, господарських міністерств і відомств; ● створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку, хоча порядок створення для різних суб'єктів госп.відносин різний залежно від виду (суб'єкт господарю-вання чи орган/організація госп.керівництва), організаційно-правової форми (унітарне підприємство, госп.товариство, виробничий кооператив), основного або виключного виду діяльності (комерц.банк, страхова компанія, фондова біржа); ● набуття статусу суб'єкта госп. відносин (що, як правило, є завершальною стадією процесу створення госп.організації) зазвичай пов'язується з їх держ. реєстрацією. Держ. реєстрація може здійснюватися в загальному порядку (згідно з ГК – ст. 58, ЦК – ст. 50, 89, ЗУ "Про державну реєстрацію ЮО та ФОП") та/або в спец. порядку (зокрема за ЗУ "Про банки і банківську діяльність"; ЗУ "Про державне регулю-вання ринку цінних паперів в Україні" ЗУ "Про інститути спільного інвестування "); ● наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної та нього госп. діяль-ності чи управління такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами на різних право-вих титулах: праві власності (госп.товариства, виробничі кооперативи), праві госп. відання (держ. та комун. комерц.підприємства), праві оперативного управління (казенне підприємство, комун. некомерц. підприємство), праві користування (може застосовуватися з будь-яким з названих правових титулів; є характерною ознакою орендного підприємства); ● наявність госп. правосуб'єктності - визнаної державою за певним суб'єктом госп. відносин можли-вості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати госп. права та обов'язки, відповідати за їх належне виконання і мати юр. можливість захищати свої права та інтереси від порушень); обсяг госп.правосуб'єктності учасників госп.правовідносин фіксується в законі та в їх установчих документах і залежить, зокрема, від правового титулу майна, виду та характеру діяльності. Суб'єкти господарського права (госп. правовідносин) - це учасники госп.відносин, що безпосеред-ньо здійснюють госп. діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють госп. правосуб'єктністю. Суб'єкти господарського права надзвичайно різноманітні, тому їх класифікують, тобто поділяють на групи. За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють: ● суб'єкти господарювання - суб'єкти госп. права, які безпосередньо здійснюють госп. діяльність (ФОП, підприємства, вироб.кооперативи, більшість госп.товариств, комерц.банки тощо); ● суб'єкти організаційно-господарських повноважень, які здійснюють управління госп. діяльністю, в т.ч. організацію такої діяльності (до них належать госп. і функціональні міністерства та відомства, органи місц. самоврядування, госп. об'єднання, холдингові компанії, власники майна підприємств, Національний депозитарій України). Залежно від форм власності, на базі якої вони функціонують, розрізняють: державні, комунальні, колективні, приватні та змішані суб'єкти госп. права. До державних належать державні та казенні підприємства, державні госп. об'єднання, державні холдингові компанії, госп. міністерства та відомст-ва. До комунальних належать комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. До колективних – госп. товариства, вироб. кооперативи, добровільні госп. об'єднан-ня, унітарні підприємства, створені кооперативами, госп. товариствами, громадськими та релігійними організаціями. До приватних - індивідуальні підприємці, приватні підприємства. До змішаних - орендні підприємства, спільні підприємства. 3. Джерела господарського права. Напрями вдосконалення господарського законодавства. За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з: ● положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42) та приватну власність (ст. 41); ● законів України, що регулюють госп.відносини, кодифіковані акти: ГКУ (визначає основні засади господарю-вання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин і відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також визначає особливості правового регулювання в окремих галузях і сферах господарювання), ЦКУ, що має застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо ГК не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання), Кодекс торговельного мореплавства тощо; закони: ЗУ "Про концесії", ЗУ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", ЗУ "Про інститути спільного інвестування", ЗУ "Про кооперацію", ЗУ "Про цінні папери та фондовий ринок" та ін.; ● постанов Верховної Ради України, таких як, наприклад, Постанова "Про Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки"; Постанова "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР"; ● указів Президента України (наприклад, "Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади"); ● актів Уряду України, що поділяються та такі види: декрети КМУ, що видавалися протягом 6 місяців -з грудня 1992 р. по травень 1993 р. в силу делегуван-ня ВРУ Уряду повноважень щодо видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законам ("Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів","Про довірчі товариства"); ● постанови КМУ (наприклад, постанова КМУ № 139 "Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації) іноземних інвестицій та її анулювання "); ● відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства або певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції від 08.06.1998 р. № 35/5; Положення про порядок відчужен-ня засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, затвер-джено наказом Фонду державного майна України від 02.12.92 р. № 530); накази Міністерства фінансів України (наприклад, від 07.02.2013 р. № 73 " Про затвердження Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 "Загальні вимоги до фінансової звітності"); ● регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень і встановленого порядку (регіональні правила забудови населених пунктів і територій області, затвердження яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів відповідно до ст. 11 ЗУ від 16.11.1992 р. "Про основи містобудування"); ● локальних нормативних актів, що прийма-ються (укладаються) безпосередньо суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб'єктів госп. відносин). Джерелом госп. права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані ВРУ або укладені за її згодою. (наприклад, Угода між КМУ та Урядом Грузії про співробітництво в сфері підприємництва, затверджена Постановою КМУ від 24.10.2007 р. № 1264; Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав - учасниць СНД від 23.12.93 р.) Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обороту, в тому числі міжнародні торговельні звичаї (згідно зі ст. 2 ЗУ "Про режим іноземного інвестування", оцінка окремих видів іноземних інвестицій може здійснюватися за міжнародними торговими звичаями; ст. 7 ЦК закріплює принцип застосування звичаїв ділового обороту, що стосується сфери підприємництва, тобто комерційної господарської діяльності). Ст. 38 ГК визначає основні засади застосування правил професійної етики у конкуренції, що можуть використовуватися при укладенні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання (тобто є узвичайненнями, що застосовуються лише за згодою суб'єктів господарювання). Регулювання відносин у сфері господарювання може здійснюватися і за допомогою правил професійної етики у сфері конкуренції, що приймаються саморегулівними заінтересованими організаціями за погодженням з Антимонопольним комітетом України (ч. 1 ст. 38 ГК). Проте такі правила так само, як і правила професійної етики у сфері конкуренції, належать до узвичайнень, оскільки застосовуються за умови посилання на них у договорі, установчих та інших правових докуме-нтах суб'єктів господарювання. Вдосконалення господарського законодавства Причини 1.Наявність у чинному законодавстві прогалин, колізій, застарілих та/або неефективних норм 2.Динамізм відносин у сфері господарювання (змінюваність залежно від появи нових технологій, видів договорів, форм співпраці суб'єктів господарювання, міжнародних зв'язків тощо), а також складність та багатоманітність цих відносин, що не завжди вдається врахувати при прийнятті нормати-вно-правових актів (першої редакції) 3.Глобалізація економічного життя, поширення сфер діяльності транснаціональних компаній, міжнародне співробітництво, участь України в міжнародних організаціях економічного спрямування 4.Зміни напрямів економічної політики держави за результатами проведен-ня широкомасштабних експериментів, орієнтування України на вступ до міжнародних союзів економі-чного спрямування з відмінним від українського правовим регулюванням господарських відносини. Напрями 1.Вдосконалення господарського законодавства щодо його змісту. Цей напрямок передба-чає необхідність врегулювання нових для господарської системи України відносин та врегулювання традиційних (наприклад, договірних) відносин на нових засадах шляхом прийняття нових або внесення відповідних змін до діючих нормативних актів. 2.Вдосконалення господарського законодавства щодо його правової форми. Цей напрямок пе-редбачає: а) істотне посилення ролі закону як основного джерела регулювання господарських відносин; б) зменшення ролі відомчих нормативних актів і обмеження відомчої нормотворчості, що забезпечуєть-ся контролем з боку Міністерства юстиції у формі державної реєстрації таких актів та набуття ними чинності лише за умови такої реєстрації; в) підвищення ролі локальних нормативних актів (установчих і внутрішніх правових документів суб'єктів госп. відносин). 3.Вдосконалення господарського законодавства щодо його системи. Цей напрям передбачає: а) вирі-шення проблем, пов'язаних з прийняттям Господарського та Цивільного кодексів (усунення колізій між низкою норм цих кодексів; приведення усього масиву господарського законодавства у відповідність з Господарським кодексом; б) інкорпорацію господарського законодавства (видання систематизованих збірок господарського законодавства) за предметним критерієм: законодавство про приватизацію, законодавство про капітальне будівництво, законодавство про господарські договори тощо; в) консолі-дацію господарського законодавства (прийняття замість кількох нормативно-правових актів, що регулюють певний вид господарських відносин, - одного, який дозволяє усунути колізії в регулюванні певної категорій господарських відносин (наприклад, інноваційної діяльності) 4.Гармонізація законодавства України з найкращими міжнародними стандартами регулювання відно-син в сферу господарювання, законодавством міжнародних економічних союзів, до складу яких входить чи планує увійти Україна (включаючи й Європейський Союз). 4.Підприємницька діяльність: поняття, принципи, форми здійснення, підстави припинення. Конституція України закріплює право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Згідно із ст.42 ГКУ ПІДПРИЄМНИЦТВОМ є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, не заборонену законом. На відміну від цього здійснення підприємницької діяльності органами держав-ної влади та органами місцевого самоврядування забороняється. Принципи підприємницької діяльності: ● вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяль-ності; ● самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір постачальників і споживачів виготовлюваної продукції, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; ● вільний найом підприємцем працівників; ● комерційний розрахунок та власний комерційний ризик; ● вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; ● самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Види підприємницької діяльності: виробничу, комерційну і фінансову. Підприємницька діяльність може здійснюватися в таких формах: ● безпосереднє виробництво будь-якого товару (продукту, послуги); ● виконання посередницьких функцій з товароруху від виробника до споживача. Розпочата підприємницька діяльність може бути через певний час припинена. За ініціатором припи-нення підприємницької діяльності розрізняють два види припинення:1) добровільне;2) примусове. Добровільним вважається таке припинення підприємницької діяльності, яке здійснюється з ініціативи самого суб'єкта підприємництва, його власника (власників чи уповноважених ними органів). Юридич-ними підставами добровільного припинення підприємницької діяльності є: 1) рішення власника (власни-ків чи уповноважених ними органів), інших осіб – засновників суб'єкта підприємництва чи їх правона-ступників – про припинення підприємницької діяльності; 2) досягнення мети, задля якої було засновано підприємницьку діяльність; 3) закінчення терміну, на який засновувалася підприємницька діяльність; 4) визнання суб'єкта підприємництва банкрутом за його заявою. Примусове припинення підприємниць-кої діяльності здійснюється з ініціативи інших осіб: суду, органів держави, що здійснюють контроль за провадженням підприємницької діяльності, кредиторів суб'єкта підприємництва тощо. Юридичними підставами примусового припинення підприємницької діяльності є: 1) визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути; 2) провадження суб'єктом підприємництва діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом; 3) невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону; 4) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; 5) наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходжен-ням; 6) визнання суб'єкта підприємництва банкрутом за заявою кредиторів; 7) зловживання суб'єктом підприємництва своїм монопольним становищем чи інші порушення законодавства України тощо. Незалежно від того, добровільно чи примусово припиняється підприємницька діяльність, вона остато-чно вважається припиненою лише після державної реєстрації припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця. Державну реєстрацію припинення підприєм-ництва здійснюють ті ж органи, які проводять державну реєстрацію заснування підприємницької діяльності (державну реєстрацію суб'єкта підприємництва) Підприємницька діяльність суб'єкта підпри-ємництва є такою, що остаточно припинена, з дати внесення до Єдиного державного реєстру суб'єктів підприємницької діяльності запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця. 5.Некомерційне господарювання: поняття, організаційно-правові форми здійснення. Некомерційне господарювання – це самостійна систематична госп. діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання і спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Некомерційна госп. діяльність здійснюється суб'єктами господарювання держ.о або комун. секторів економіки, у видах діяльності, де забороняється підприємництво, а також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи держав-ної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи. Негосподарюючі організації повинні створюватися в організаційно-правових формах, що не супере-чать законодавству. Найбільш усталеними на практиці є такі організаційно-правові форми негосподар-ських організацій: ● об'єднання громадян – це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтере-сів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз, тощо) визнається політичною партією або громадською організацією. Правовою основою господарської діяльності об'єднань громадян в Україні є ЗУ «Про громадські об’єднання» від 22.03.2012 року; • релігійна організація – утворюється з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діє відповідно до своїх ієрархічної й інституційної структур, обирає, призначає і заміняє персонал відповідно до свого статуту (положення). Реліг. організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з зазначених вище реліг. організацій. Правове положення цих організацій, у т.ч. їх господарсько-правовий статус закріплений у ЗУ «Про свободу совісті і релігійні організації» від 23.04.1991 р.; • благодійний чи інший некомерційний фонд – це організація, яка не має членства та створена для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх або інших суспільно корисних цілей шляхом використання майна, переданого засновниками в її власність. Правовий статус благодійних фондів регламентує ЗУ «Про благодійну діяльність та благодійні організації» від 05.07.2012 р.; • установа, у т.ч. бюджетна, – негосподарююча організація, створена власником для надання соціа-льно-культурних послуг, здійснення управлінських або інших подібних функцій і фінансована ним цілком або частково (бібліотеки, музеї, лікарні, інколи вузи, академічні науково-дослідні інститути, органи викон. влади і місц. самоврядування, суди, органи прокуратури тощо), що викликає необхід-ність регулювання їхньої діяльності численними НПА; • негосподарююче об'єднання юридичних осіб (асоціація, союз). Об'єднання громадян, більшість релігійних організацій і негосподарські об'єднання юридичних осіб побудовані на засадах членства, позбавленого, однак, через їхній безприбутковий статус майнового корпоративного елемента. Негосподарюючі організації можуть наділятися статусом юридичної особи, мати спеціальну господарську правосуб'єктність і використовувати наявне в них майно винятково для досягнення цілей, передбачених установчими документами. Найчастіше в господарські відносини негосподарюючі організації вступають у процесі споживання результатів господарської діяльності інших суб'єктів, тобто при укладанні господарських договорів на придбання (постачання) для них визначеної продукції, виконання певних робіт або надання послуг. Але споживчими господарськими операціями далеко не вичерпується зміст їхньої господарської правосуб'єктності: якщо це дозволено установчими документами, вони самі можуть виробляти товари (підсобні господарства, навчально-виробничі майстерні тощо), виконувати роботи (наприклад, науко-во-дослідні і дослідно-конструкторські), надавати платні послуги (освітні, медичні, культурні тощо). Причому, оскільки така діяльність може бути організована і як підприємницька, то вона підлягає правовим нормам відповідного виду підприємницької діяльності, однак отриманий прибуток не підлягає розподілу між засновниками, а має витрачатися на основні цілі й розвиток матеріальної бази організації. У чинному законодавстві практично немає обмежень для негосподарюючих організацій (крім політичних партій, органів державної влади) на придбання і реалізацію цінних паперів, участь у господарських товариствах, створення ними дочірніх підприємств, необхідних для досягнення статут-них цілей. 6. Організація та управління господарською діяльністю. Організація господарської діяльності - це система заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі та просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки країни, госп. системи певного регіону (певної територіальної громади, суб'єкта господарювання). Будь-яка господарська система складається з елементів (складових або підсистем), серед яких: суб'-єкти (суб'єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі); майнова база (матеріаль-ні ресурси, необхідні для функціонування системи); нормативне регулювання, що визначає правила функціонування відповідної господарської системи, в тому числі правовий статус суб'єктів, правові режими майна, правові форми взаємовідносин між суб'єктами, відповідальність тощо; інформаційна підсистема, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи та/або її елементами та інші складові. Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого - економіка країни (макроекономіка), серед-нього - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання, проміжних - господарські об'єднання, холдингові групи та інші об'єднання суб'єктів господарювання; в умовах глобалізації економіки особливого значення набувають транснаціональні господарські системи (транснаціональні корпорації, зокрема). Складність господарської система обумовлює складність і рівень регулювання. Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни в цілому та визначення параметрів діяльності її складових (суб'єктів господарювання, їх об'єднань, органів управління різного рівня); регіональний рівень має врахувати специфіку господарської системи конкретного регіону в межах наданих державою повноважень; на локальному та проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з урахуванням вимог вищих рівнів регулювання визначають особливість господарських зв'язків між собою, власні параметри діяльності тощо. Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань); контроль (встановлення ступеня відповідно-сті фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарської системи певного рівня встано-вленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення). 7. Державна політика у сфері господарювання. Хоча всі рівні організації госп. діяльності необхідні, проте державний має особливе значення, зумов-лене роллю держави в суспільному житті. Державна політика - це закріплені у відповідних економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки, що ґрунтується на оптимальному узго-дженні інтересів суб'єктів господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його різних верств. При цьому держава застосовує економічну стратегію та економічну тактики. Економічна стратегія - обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економ. і соц. завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економ. безпеки держави, збереження та примноження її екон. потенціалу й нац. багатства, підвищення народного добробуту. Екон. стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів і способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в нац. та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК). Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу екон. політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства (ч. З ст. 9 ГК). У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави: ● структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі економіки, вдоскона-лення міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюю-чого впливу; ● інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхід-них умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного й відповідального використання цих коштів і здійснення контролю за ним; ● амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих і рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі; ● цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації нац. продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами госп.діяльності, а також забезпечення стабільності оптових і роздрібних цін; ● антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії та умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки; ● бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання держ. фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у економіку, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання держ. боргу та забезпечення соц. справедливості при перерозподілі нац. доходу; ● податкова політи-ка, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження та суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної екон. діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соц.справедливості та конституц. гарантій прав громадян при оподаткуванні їхніх доходів; ●валютна політика, спрямована та встановлення та підтримання паритетного курсу нац. валюти щодо іноз. валют, стимулювання зростання держ. валютних резервів та їх ефективне використання; ● зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарю-вання з іноз. суб'єктами господарювання та захист нац. ринку та вітчизняного товаровиробника. Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань); контроль (встановлення ступеня відповідно-сті фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарської системи певного рівня встано-вленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення). Від форм державного управління економікою слід відрізняти методи державного управління економі-кою. Методи державного управління економікою - це передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарського життя з метою отримання необхідного для суспільства результату. Розрізняють адміністративні та економічні методи. Адміністративні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу компетентного органу, що підлягає обов'язковому та однозначному виконанню суб'єктом господарю-вання. Ці методи мають як позитивні сторони (вони є швидкодіючими, тобто необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і негативні (не враховуються належним чином економічні інтереси виконавців). Прикладом таких методів є: державна реєстрація суб'єктів підприєм-ницької діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензування, встановлення податкових ставок та інших платежів тощо). Економічні методи - це такі способи впливу держави, коли необхід-ний суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативну сторону - повільність дії: бажаний для суспільства результат настає через значінні проміжок часу. 8.Правове регулювання ліцензування та патентування господарської діяльності. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами держа-вного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів. Метою реалізації зазначених засобів державного регулювання є забезпечення єдиної державної політи-ки у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих спожива-чів. Відповідно до ЗУ від 01.06.2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ліцензу-вання - це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання - ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом. Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є: ● забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання; ● захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави; ● встанов-лення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України; ● встанов-лення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Ліцензування господарської діяльності є категорією господарського права, правова суть якої розкри-вається через низку ознак та функцій. До основних ознак ліцензування можна віднести: публічний характер, процесуальний характер, обов'язковість. До основних функцій відносять: дозвільну, облікову, інформаційну та контролюючу. Патентування Розмір ставки збору визначають органи місцевого самоврядування. Якщо гово-рити дуже загально, то сплачувати збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності має кожний суб’єкт господарювання, що здійснює торгівлю або надання послуг за готівку. Види торгових патентів, порядок їх придбання та користування ними, порядок та строки сплати збору прописано у статті 267 Податкового кодексу України. Що таке торговий патент? Відповідно до п.14.1.250 Податкового кодексу України «торговий патент — державне свідоц-тво з обмеженим строком дії на провадження певного виду підприємницької діяльності та корис-тування яким передбачає своєчасне внесення до бюджету відповідного збору». Торговий патент придбавається платниками збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності, який відноситься до місцевих зборів. Хто повинен його придбавати? Торговий патент повинні придбавати платники збору за провадження деяких видів підприєм-ницької діяльності, якими, відповідно до п.267.1 ст.267 Податкового кодексу є юридичні або фізи-чні особи, які провадять: - торговельну діяльність у пунктах продажу товарів (відповідно до п.14.1.246 ПКУ торговельна діяльність — роздрібна та оптова торгівля за готівку, інші готівкові платіжні засоби та з викорис-танням платіжних карток); - діяльність з надання платних побутових послуг згідно з переліком, визначеним Кабінетом Мі-ністрів України (цей перелік затверджено /Постановою КМУ від 29 грудня 2010 р. N 1258/); - торгівлю валютними цінностями у пунктах обміну іноземної валюти; -діяльність у сфері розваг (крім проведення державних грошових лотерей). Хто звільнений від обов’язку прибдавати торговий патент? Перелік суб’єктів господарювання, які звільнені від обов’язку придбавати торговий патент ви-значено у пп.267.1.2 ПКУ а саме: • аптеки, що перебувають у державній та комунальній власності; • розташовані у селах, селищах і містах районного значення підприємства та організації спо-живчої кооперації та торгово-виробничі державні підприємства робітничого постачання; • фізичні особи — підприємці, які провадять торговельну діяльність у межах ринків усіх форм власності; • фізичні особи — підприємці, які здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва і тва-ринництва, свійської худоби та птиці (як у живому вигляді, так і продукції забою в сирому вигля-ді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва; • фізичні особи — підприємці, які сплачують державне мито за нотаріальне посвідчення до-говорів про відчуження власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу на календарний рік; • суб’єкти господарювання, утворені громадськими організаціями інвалідів, які мають пода-ткові пільги згідно із законодавством та здійснюють торгівлю виключно продовольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах «Українське товарист-во сліпих», «Українське товариство глухих», а також фізичними особами — інвалідами, зареєст-рованими відповідно до закону як підприємці; • суб’єкти господарювання, які провадять торговельну діяльність виключно з використанням таких видів товарів вітчизняного виробництва: хліб і хлібобулочні вироби; борошно пшеничне та житнє; сіль, цукор, олія соняшникова і кукурудзяна; молоко і молочна продукція, крім молока і вершків згущених із домішками і без них; продукти дитячого харчування; безалкогольні напої; морозиво; яловичина та свинина; свійська птиця; яйця; риба; ягоди і фрукти; мед та інші продукти бджільництва, бджолоінвентар і засоби захисту бджіл; картопля і плодоовочева продукція; комбі-корм для продажу населенню; • суб’єкти господарювання, що реалізують продукцію власного виробництва фізичним осо-бам, які перебувають з ними у трудових відносинах, через пункти продажу товарів, вбудовані у виробничі або адміністративні приміщення, що належать такому суб’єкту; • суб’єкти господарювання, які провадять діяльність із закупівлі у населення продукції (заго-тівельна діяльність), якщо подальша реалізація такої продукції відбувається за розрахунками у без-готівковій формі (пункти приймання склотари, макулатури, відходів паперових, картонних і ган-чіркових; заготівля сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки); • підприємства, установи та організації, які провадять діяльність у торговельно-виробничій сфері (ресторанне господарство), у тому числі навчальних закладах, із обслуговування виключно працівників таких підприємств, установ та організацій, а також учнів і студентів у навчальних закладах. Не є платниками збору за провадження діяльності у сфері розваг суб’єкти господарювання, які провадять комп’ютерні та відеоігри. Також, слід зазначити, що відповідно до Підрозділу 8 Перехідних положень Податкового коде-ксу не є платниками збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності платники єдиного податку. Види торгових патентів Звичайний торговий патент Строк дії патенту – 60 календарних місяців. Строк сплати збору — щомісяця не пізніше 15 числа, який передує звітному місяцю. Ставки збору за провадження торговельної діяльності та діяльності з надання платних послуг встановлюють органи місцевого самоврядування із розрахунку на календарний місяць у відповід-ному розмірі від мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня року. Розмір ставки залежить від місцезнаходження пункту продажу та асортименту товарів. а) на території міста Києва та обласних центрів - від 0,08 до 0,4 розміру мінімальної заробітної плати; б) на території міста Севастополя, міст обласного значення (крім обласних центрів) і районних центрів - від 0,04 до 0,2 розміру мінімальної заробітної плати; в) на території інших населених пунктів - від 0,02 до 0,1 розміру мінімальної заробітної плати. За торгівлю валютними цінностями встановлена ставка збору у розмірі 1,2 мінімальної заробіт-ної плати. Пільговий патент Строк дії патенту – 60 календарних місяців. Провадиться торговельна діяльність із використанням таких товарів - Незалежно від країни їх походження • товари повсякденного вжитку, продукти харчування, вироби медичного призначення для індивідуального користування, технічні та інші засоби реабілітації через торговельні установи, утворені з цією метою громадськими організаціями інвалідів; • товарів військової атрибутики та повсякденного вжитку для військовослужбовців на тери-торії військових частин і військових навчальних закладів; • насіння та посадкового матеріалу овочевих, баштанних, кормових та квіткових культур, кормових коренеплодів та картоплі; • сірників; • термометрів та індивідуальних діагностичних приладів. | |
| Просмотров: 625 | Загрузок: 25 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |