| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Відповіді на питання по земельному праву
| [ Скачать с сервера (163.2 Kb) ] | 23.01.2014, 20:40 |
| 1. Земля як об’єкт земельних правовідносин в законодавстві та земельно-правовій науці: поняття, особливості, відмежування від суміжних категорій Відповідно до статей 13, 14, 41, 142 Конституції України поняття "земля" вживається у кількох значеннях, а саме як: об’єкт права власності Українського народу; об’єкт права власності громадян, юридичних осіб і держави; об’єкт права територіальної громади; об’єкт особливої охорони з боку держави (національне багатство). В. І. Андрейцев так визначає поняття "земля": це головна територіальна-просторова частина довкілля в межах території України як матеріальна основа її суверенітету і національної безпеки, що характеризується особливістю її природної структури – ґрунтовим покривом, розміщенням і поширенням рослинності, водними об’єктами, корисними копалинами та іншими ресурсами. О. Г. Бондар у своєму дослідженні робить висновок про необхідність зміни терміна "земля" на поняття "земельний фонд як об’єкт права власності народу". Об’єктом будь-яких правовідносин є матеріальні або нематеріальні блага, щодо яких виникають суспільні відносини. Об’єктом земельних відносин виступає земля (земельна ділянка). Згідно ст. 2 Земельного кодексу України, об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Разом з тим, за межами її території Україна може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни. В українській правовій науці існує дискусія з питань юридичної природи таких категорій, як "земля", "землі", "земельної ділянки", оскільки ці поняття закріплюються на законодавчому рівні без визначення їх істотних ознак, що призводить до різного тлумачення вказаних понять. Так з аналізу положень Цивільного кодексу України стає зрозумілим, що земля і земельні ділянки за своїм правовим режимом розглядаються як синоніми. Однак у Земельному кодексі України ці поняття не вважаються тотожними, у земельно-реєстраційному законодавстві ці поняття розглядають як об’єкт нерухомості. Такі різні підходи створюють проблеми для застосування правових норм і методів для регулювання земельних відносин, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина. 2. Методологічні засади земельного права України Ю. Шемшученко приділяв багато уваги методологічним засадам розвитку земельного права. Незважаючи на те, що в українській науці земельного права існують різні погляди на юридичну природу сучасних земельних відносин і тривають наукові дискусії щодо предмета, системи, структури земельного права, його місця у правовій системі України, автор впевнений, що земельне право Україи і земельне законодавство, а також доктрина земельного права — це самостійні елементи національної правової системи, кожний з яких має свій зміст і функціональне призначення. початок 70 – кінець 80-х років ХХ ст., що характеризувався зростанням науково-методологічних та теоретичних досліджень різноманітних проблем правового регулювання раціонального використання та охорони земель Методологічною основою дослідження проблем розвитку земельного законодавства є такі методи: формально-логічний; формально-юридичний; метод факторного аналізу; функціонально-правовий; діяльнісний; порівняльно-правовий; соціологічний; історико-правовий; системно-структурний; логіко-семантичний; прогностичний. Доцільним вважається використання міждисциплінарного підходу в методології, що зумовлено усвідомленням взамозв’язку земельного права та земельного законодавства не лише з іншими галузями юридичної науки та правової системи, але такими суспільними науками, як філософія, екологія, соціологія, економіка тощо. Обґрунтовано ефективність використання синергетичного методу при дослідженні актів земельного законодавства, оскільки принциповою методологічною проблемою земельного законодавства є суб’єктивний фактор і складність розуміння законодавцем земельно-правових процесів і явищ. 3. Державна земельна політика України: актуальні питання правового забезпечення Актуальні проблеми держ зем. Політики України: Відсутність стратегії розвитку земельних відносин, використання та охорони земель; Недоліки в організаційному забезпеченні процесів формування та реалізації земельної політики; Проблеми земельного кодексу; Відсутність належної системи реєстрації земель; Неефективне використання бюджетних коштів. Основними шляхами розвитку земельної політики є: повна персоніфікація власників та користувачів земельних ділянок сільськогосподарського призначення; створення державної системи реєстрації прав власності на земельні ділянки та розташоване на них нерухоме майно; удосконалення методики оцінки земель, урахування вартості землі сільськогосподарського призначення при збалансуванні міжгалузевих відносин; формування інфраструктури ринку землі; створення системи земельного іпотечного кредитування; впровадження і фінансове забезпечення загальнодержавних програм використання та охорони земель, зокрема зменшення розораності земель, системи захисту їх від водної і вітрової ерозії, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, агролісомеліорації та меліорації земель, рекультивації порушених земель, стандартизації та нормування у сфері охорони земель; включення проектів організації територій новостворених землеволодінь та землекористувань до бізнес-планів відповідних сільськогосподарських підприємств; 4. Предмет земельного права – підходи до визначення. Предмет галузі права є основним критерієм її виділення та відмежування від інших правових галузей. Водночас, при спробі визначити предмет земельного права, ми можемо зустріти безліч наукових підходів, які суттєво різняться між собою. При цьому, проблематика визначення предмету земельного права в більшості випадків є методологічною та полягає у наступному: 1) чи слід включати до предмету земельного права відносини щодо цивільного обігу земельних ділянок, враховуючи те, що земля як нерухомість та товар є об’єктом цивільного права? 2) чи слід включати до предмету земельного права відносини щодо раціонального використання та охорони земельних ресурсів (ґрунтів тощо), враховуючи те, що ці питання охоплюються підгалуззю екологічного права – природо ресурсним правом? Виділимо основні підходи до визначення предмету земельного права: 1) цивільно-правовий, він же – нормативний (на мою думку, занадто звужений і схоластичний) – згідно ст. 2 ЗК України, земельні відносини - суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Такий підхід справедливо критикується у науці земельного права, оскільки земельними слід визнавати, окрім відносин власності, ще багато інших різновидів суспільних відносин: відносини із охорони та відтворення земель, здійснення управління у сфері земельних відносин, застосування юридичної відповідальності за земельні правопорушення тощо. 2) еколого-правовий (на мою думку, занадто поверхневий) – з позицій М. В. Шульги, предметом земельного права є «вольові суспільні відносини, об’єктом яких є земля як складова частина біосфери, що забезпечує належне існування флори і фауни та життєдіяльності людини». 3) земельно-правовий (найбільш вдалий) - В. В. Носік визначає предмет земельного права як «врегульовані нормами та методами земельного, приватного, публічного права суспільні відносини, що виникають між суб’єктами у процесі здійснення права власності на землю Українського народу, державного і самоврядного регулювання земельних відносин, виконання заходів з охорони і раціонального використання землі як основного національного багатства, захисту суб’єктивних земельних прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави». 4) комплексний (для української доктрини не властивий) – у російській земельно-правовій науці можна зустріти широке розуміння предмету земельного права (або «права нерухомості»), як такого, що охоплює, окрім земельних, ще й містобудівні, гірничі, водні та лісові відносини. 5. Земельні правовідносини: актуальні питання змісту і класифікації. Згідно чинного ЗК України (ст. 2), земельні відносини - суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Зауважимо, що такий підхід справедливо критикується у науці земельного права, оскільки земельними слід визнавати, окрім відносин власності, ще багато інших різновидів суспільних відносин: відносини із охорони та відтворення земель, здійснення управління у сфері земельних відносин, застосування юридичної відповідальності за земельні правопорушення тощо. Так, на думку Андрейцева В.І., необачне вживання конструкції тріади права власності очевидне, оскільки всі три повноваження (володіння, користування і розпорядження) належать виключно власникам і ні в якому разі не землекористувачам. У наведеному визначенні використано окремі підходи землевпорядної науки, що інтерпретують особливості земельного процесу, спрямованого на виникнення земельних повноважень осіб, які ініціюють набуття прав на землі чи земельні ділянки на різних юридичних титулах, і тим самим залишають поза увагою значну частину земельних правовідносин, безпосередньо не пов’язаних із земельним доюрисдикційним процесом. У той же час, у вказаному визначенні спостерігається також економіко-управлінський підхід дефініції земельних відносин. В економіко-управлінському аспекті для будь-яких відносин, зокрема земельних, стрижневим є питання присвоєння певних благ, у даному випадку земель і земельних ділянок, які характеризуються рекреаційними, оздоровчими, лікувальними, економічними та іншими властивостями, що мають реальну економічну оцінку і вартість. Отже, повноваження щодо володіння, користування та розпорядження зазначеними економічними цінностями становлять квінтесенцію земельних правовідносин. Проте економізація земельних відносин без урахування особливостей в кожному конкретному випадку категорії земель і земельних ділянок спроможна залишити поза увагою ті з них, що не мають чіткої економічної визначеності та відповідного юридичного опосередкування. Виходячи із цього, на думку А.А. Мірошниченка, земельними відносинами є відносини, що пов’язані із використанням, охороною та відтворенням земель. 6. Проблеми методів земельного права. У доктрині земельного права існують погляди, за якими для земельного права характерна низка специфічних (галузевих) методів правового регулювання. Так, на думку В.В. Носіка, галузевими методами земельного права є «визначення цільового призначення земельної ділянки, зонінг, нормування, погодження, утримання від певних дій, відведення земельної ділянки в натурі, експертна, нормативна грошова оцінка земельних ділянок» та ін. Такий підхід є вираженням існуючої у теорії права тенденції, за якою для виділення галузі права обов’язкова наявність свого специфічного методу (методів) правового регулювання. Проте більш прийнятим, на думку А.А. Мірошниченка, є виділення двох основних методів правового регулювання: (1) цивільно-правового (диспозитивного, автономного, методу координації), у якому переважають дозволи, та (2) адміністративно-правового (гетерономного, авторитарного, імперативного, методу субординації), де перевага надається приписам та заборонам. Враховуючи це, виділення окремого «земельно-правового» методу (методів) є недоцільним. Проблематика методів правового регулювання у земельному праві на сучасному етапі його розвитку диктується, насамперед, тим, що в період переходу до регульованих ринкових відносин, головним завданням є перерозподіл землі в інтересах створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання, формування багатоукладної економіки при забезпеченні раціонального використання та охорони земель. В силу цього, в правовому регулюванні земельних відносин застосовується практично весь спектр диспозитивного та імперативного методів: обов'язкова вимога цільового використання земельних ділянок; заборона порушення грунтової родючості та погіршення екологічної обстановки; заходи економічного стимулювання охорони земель; санкціонування меліоративних робіт відповідними державними органами; господарська свобода на землі і т. д. Інакше кажучи, в правовому регулюванні присутні як імперативний метод встановлення обов'язків і заборон, так і диспозитивний метод рекомендацій, санкціонування, делегування суб'єктів земельних правовідносин певних прав. №7 принципи земельного права України:поняття, види, проблеми реалізації Принципи права —- це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства. Принципи земельного права — це вихідні засади, які визначають основні напрямки його розвитку. З урахуванням принципів розробляються нормативно-правові акти земельного права, регулятивні та охоронні земельно-правові норми. Принципами права є відправні, керівні ідеї, які виражають сутність, основні властивості, внутрішню єдність та розвиток правових норм в межах системи права або окремих його галузях. Принципи права діють протягом тривалого періоду часу і по своїй природі вони більш незмінні ніж норми. Але і принципи права не залишаються незмінними, як і саме право вони розвиваються, збагачуються новими зв'язками та властивостями. Під принципами земельного права потрібно розуміти закріплені п діючому земельному законодавстві основоположні керівні засади, які висловлюють сутність норм земельного права і головні напрямки в області правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням і охороною земель. В системі основних принципів земельного права слід виділити такі з них: 1) принцип правової рівності форм власності на землю. Згідно чинного законодавства в Україні встановлено три форми власності: державна, колективна та приватна. Всі названі форми власності визнаються рівноправними. Звідси походить принцип рівності прав всіх суб'єктів земельного права, тобто всі суб'єкти права власності на землю рівні між собою, чи Держава, чи колектив, чи приватна особа, що володіє землею на праві власності. Кожен із власників має однаковий об'єм повноважень з приводу належного йому майна — землі. При необхідності суб'єкти права власності застосовують однакові методи і способи захисту свого права власності на землю. 2) принцип державного управління земельним фондом. Об'єктивна необхідність державного управління земельним фондом обумовлена економічним значенням землі для життєдіяльності суспільства, просторовою обмеженістю земельного фонду, незамінністю в сфері матеріального виробництва та інших сферах господарської діяльності. Право держави здійснювати управління, регулювання використання і охорони земель не залежить від форм власності на них. Державне управління здійснюють уповноважені на це державні органи; 3)принцип багатоманітності форм землекористування. Землекористування може здійснюватись на основі придбання землі в приватну або колективну власність, земля також може надаватись в користування або в оренду згідно правил, встановлених чинним законодавством; 4) принцип раціонального використання і охорони земель. Він полягає в забезпеченні одночасно ефективного використання земель і їх охорони. Передбачаються спеціальні вимоги щодо збереження родючості ґрунтів, підвищення врожайності, запобігання негативного впливу на стан земель, всього навколишнього природного середовища. Цей принцип втілюється в багатьох нормах земельного права; Існує велика кількість доктринальних визначень «раціонального використання земель»3, а також принаймні одне його нормативне визначення (ГОСТ 26640-85: «забезпечення всіма землекористувачами в процесі виробництва максимального ефекту у здійсненні цілей землекористування з урахуванням охорони земель та оптимальної взаємодії з природними факторами»). До спроб «конкретизувати» даний оціночний термін автор ставиться критично. Натомість, він приєднується до А.Д. Юрченка у тому, що зміст терміну «раціональне використання земель» має відрізнятися залежно від контексту. «Раціональність» має економічний та екологічний зміст, що конфліктують між собою. Економічно раціональна оранка є нераціональною з екологічної точки зору (тим більше це справедливо по відношенню до забудови), а екологічно раціональне використання земель шляхом їх виведення з обробітку (перелоги) може розглядатися як безгосподарність4. NB. Окремо слід зазначити, що ми не поділяємо введення деякими авторами5 до змісту терміну «раціональне використання земель» ознаки їх використання виключно за призначенням. Існуюче призначення може бути далеко не раціональним; до того ж, в дуже і дуже багатьох випадках раціональним є використання земельної ділянки не за одним, а за багатьма призначеннями, чому т.зв. «принцип цільового використання земель» як мінімум не сприяє. На наш погляд, раціональне використання земель передбачає встановлення у конкретній ситуації балансу різних інтересів та пріоритетів (екологічних, економічних, естетичних та ін.). Принцип «раціонального використання» має виступати оціночним критерієм у випадках реалізації т.зв. дискреційних повноважень у сфері земельних відносин (при наданні висновків щодо можливості вибору місця розташування земельної ділянки за ст.151 ЗКУ, при погодженні проектів відведення земельних ділянок за ст.ст.118, 123 ЗКУ, при проведенні державної експертизи землевпорядної документації відповідно до однойменного Закону тощо) та при тлумаченні неоднозначних положень земельного законодавства. 5) принцип цільового використання землі. Суть цього принципу в тому, що ні власник земельної ділянки, ні його володілець чи орендатор не вправі міняти цільове призначення земельної ділянки за своїм розсудом. Вони зобов'язані використовувати землі згідно їх цільового призначення. Зміна цільового призначення землі допускається тільки в установленому порядку спеціально уповноваженими на це органами; 6) принцип платності землеволодіння та землекористування. Згідно Закону України від 19 вересня 1996 року «Про плату за землю» використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку (для влас ників землі та землекористувачів, крім орендарів) або орендної плати (за земельні ділянки, надані в оренду). Використання практично всіх земель в країні є платним за деяким виключенням (звільняються від плати за землю заповідники, заказники, ботанічні сади, пам'ятки природи і т.ін.); 7) принцип пріоритетності сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільськогосподарського використання, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарських цілей. Для несільськогосподарських цілей надаються землі не придатні для ведення сільського господарства або гірші угіддя. Сільськогосподарські угіддя охороняються законом, їх вилучення допускається лише в виняткових випадках. 8) Принцип пріоритету вимог екологічної безпеки Термін «екологічна безпека» законодавчо визначається у ст.50 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» як «… такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей». Таким чином, оціночний термін «безпека» розкривається через інший («небезпека»). Багато науковців пропонують власні визначення6, проте попри всі текстуальні відмінності їх також об’єднує використання для розкриття терміну «безпека» інших оціночних термінів – напр., терміну «стан захищеності» (інтересів людини та довкілля). Такий підхід, як видається, нічого не додає до розуміння вихідного терміну. На наш погляд, ідеально безпечне довкілля уявити неможливо – певна небезпека, ризик в довкіллі будуть присутні завжди. За таким умов законодавство може (1) безумовно заборонити деякі особливо небезпечні види впливу та (2) спробувати мінімізувати небезпеку від інших, не таких небезпечних. 9) Заборона особливо небезпечних видів впливу. Вирішенню цієї задачі мають слугувати т.зв. санітарно-гігієнічні нормативи, які можуть закріплюватися у найрізноманітніших правових формах: від законодавчих актів та постанов уряду7 до нормативних документів у галузі стандартизації8 та будівництва9, і, нарешті (і насамперед) у т. з. «санітарних нормах» (ст.1 ЗУ «Про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення»). Значна їх частина стосується земельних відносин. Відзначаючи величезну роль санітарно-гігієнічних нормативів у забезпечення екологічної безпеки, не можна не відзначити обмеженість цього засобу. Слід усвідомлювати, що створення всеохоплюючої системи нормативів є неможливим. Причина – численність небезпечних для людини факторів середовища, що підлягають нормуванню10, їх дія в сукупності, у різноманітних комбінаціях (за спільної дії, напр., кількох речовин, навіть у випадках, коли концентрація цих речовин у середовищі нижче ГДК, можлива значна шкода11).Слід також зазначити, що сумнівною є адекватність поставленій меті навіть тих кількох сотень нормативів санітарно-гігієнічного характеру, що вже існують12, оскільки основним способом визначення нормативів може бути лише експериментальний шлях13, здебільшого на лабораторних тваринах, в основному – на пацюках та мишах. Така практика завжди залишатиме відкритим питання про адекватність екстраполяції отриманих даних на організм людини14. Крім того, при встановленні нормативу завжди буде присутня похибка на т. з. «чутливий контингент» - дітей, осіб похилого віку, а також хворих15. 10) Мінімізація незаборонених шкідливих впливів. Видається необхідним впровадити у законодавство України, у т.ч. земельне, т.з. принцип ALARA (абревіатура від «As Low As Reasonable Achievable» – «настільки низький, наскільки це можливо у межах розумного»)16. Такий шлях є апробованим у світі та перевірений практикою. Сутність принципу полягає у тому, що будь-який шкідливий екологічний вплив при здійсненні будь-якої діяльності (затвердженні землевпорядної, містобудівної, планувальної документації тощо) має бути зведений до настільки низького рівня, наскільки це реально можливо в існуючих умовах. Для реалізації принципу ALARA у земельних відносинах можна використати положення п.«д» ст.5 ЗКУ, яке передбачає принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це положення може бути безпосередньо застосоване у багатьох випадках, коли земельне законодавство передбачає прийняття тим чи іншим органом дискреційного рішення. На наш погляд, саме цим принципом слід керуватися, напр., при вирішенні питання про надання чи ненадання погодження на проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зміни їх цільового призначення, затвердженні землевпорядної та містобудівної документації (див. ст.ст.20, 118, 123, 186 ЗКУ). Також потрібно розрізняти поняття принципи права і принципи земельного законодавства,останнє поняття є значно вужчим. №8 земельне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна Поняття земельного права У загальній теорії права прийнято вважати, що для виділення галузі права необхідна наявність особливого предмету та специфічного методу правового регулювання1. І.І. Каракаш та В.О. Чуйков називають додаткові критерії: «наявність: предмету правового регулювання, методів його регулювання, джерел права та заінтересованості суспільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності»2. Проте з мотивів, викладених при висвітленні попереднього питання («Методи земельного права»), вважаємо, що виділяти специфічний метод правового регулювання земельних відносин доцільності немає. Таким чином, пропонуємо визначити земельне право як галузь права як систему правових норм, що регулюють відносини, пов’язані із використанням, охороною та відтворенням земель. Від земельного права як галузі права необхідно відрізняти земельне право як науку та навчальну дисципліну. Земельне право як наука – це система знань про земельне право як галузь права (систему правових норм), про практику застосування цих норм, про напрямки вдосконалення системи правових норм тощо. Земельне право як навчальна дисципліна – це спосіб подання знань, що складають земельне право як науку, у навчальному процесі. NB. У правовій доктрині деяких пострадянських країн зустрічається також інше, широке розуміння земельного права - як галузі права, яка регулює не лише земельні відносини, а і відносини щодо використання, охорони та відтворення інших природних ресурсів – надр, вод, лісів, тваринного світу, ресурсів континентального шельфу та виключної морської економічної зони. Для української доктрини таке розуміння загалом не є характерним. № 9 розвиток доктрини земельного права на території України У цьому питанні ,я так розумію потрібно охарактеризувати розвиток наукової школи земельного права в україні, та зазначити основних представників і їх праці, 10 Поняття, особливості та види джерел земельного права України: підходи до розуміння у земельно-правовій доктрині Існують різні розуміння джерел права. У рамках даного питання під джерелом (формою) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм (загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, санкціонованих примусовою силою держави). У загальній теорії права виділяють такі види джерел права: правовий звичай - в Україні зазвичай не визнається джерелом права (крім певних винятків, зафіксованих, зокр., у Кодексі торговельного мореплавства – ст.ст.293, 295, 308, які не мають відношення до регулювання земельних відносин);правовий прецедент (судовий чи адміністративний) та судова практика – в Україні джерелом права зазвичай не визнаються. Між тим, існують різні розуміння прецеденту – більш поширене «англосаксонське» та «континентальне». І якщо йдеться про прецедент в континентальному розумінні (усталену судову практику – т.зв. «jurisprudence constante»), то, на наш погляд, вона є джерелом права, у т.ч. і в Україні1. Ми приєднуємося до т.зв. доктрини «право в дії» («law in action»2), за якою право – це не буква закону, а те, як розуміє її суб’єкт правозастосування. А раз так, то для розуміння права мало скористатися такою його формою, як нормативний акт – слід звернутися також до судової практики. Як вказує С. Шевчук (до якого ми приєднуємося), в Україні існує судова правотворчість як джерело права: рішення Європейського суду з прав людини, акти КСУ, акти-узагальнення судової практики3. При цьому, на наш погляд, в жодному із перерахованих випадків не йдеться про судовий прецедент у більш поширеному, т.зв. «англосаксонському» розумінні. Рішення Конституційного Суду по своїй суті є нічим іншим, як специфічними нормативно-правовими актами. Акти-узагальнення судової практики в частині опису практики є формою вираження jurisprudence constante, а в частині рекомендацій щодо вирішення тих чи інших спорів – нормативно-правовим актом (причому непоодинокими є випадки, коли вони сприймаються судом як обов’язкові4, що звичайно, не відповідає закону). Нарешті, рішення Європейського суду з прав людини є також складовою своєрідної jurisprudence constante, проте не прецедентом в «англосаксонському» розумінні. правові принципи ;нормативно-правові акти – офіційні документи, прийняті уповноваженими органами держави, що містять правила загального характеру. Нормативно-правові акти є основним, а на думку багатьох – навіть єдиним джерелом права в Україні. Основними різновидами нормативно-правових актів в Україні є: закони України, насамперед, Основний закон нашої держави - Конституція України, кодифіковані закони –кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів України декрети КМУ (видавалися у 1992-1993 рр. на підставі ст.97-1 Конституції УРСР5). Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, КУ. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов’язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст.9 КУ), причому такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства (див. ст.19 ЗУ «Про міжнародні договори України»; аналогічне застереження міститься в багатьох інших нормативно-правових актах);У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного – Конституції), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Напр., у п.7.3 ст.7 ПКУ передбачено, що «[б]удь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства». Наведене положення суперечить КУ і, звичайно ж, не може заборонити Верховній Раді прийняти закон з питань оподаткування, не включивши його до кодексу. підзаконні правові акти:постанови Верховної Ради України;укази Президента України; NB. Виходячи із принципу розподілу влад і конституційного розподілу повноважень Верховної Ради України (далі – ВРУ) та Президента України, постанови Верховної Ради України та укази Президента України мають різні предмети регулювання, сфера їх дії різна, у зв’язку із чим за юридичною силою ці акти неспіввідносні. постанови Кабінету Міністрів України; підпорядкований характер ПКМ по відношенню до указів Президента України та постанов ВРУ закріплений конституційно у ч.2 ст.113 КУ. Водночас, можливості Президента та парламенту «керувати» урядом мають межі, встановлені, насамперед, КУ; акти (накази) центральних органів виконавчої влади (напр., Держземагентства). До цієї ж категорії нормативно-правових актів, на наше переконання, належать і т.з. «нормативні документи» (застаріла назва –«нормативно-технічні документи»), які затверджуються відомчими актами, а отже, мають вважатися їх складовими частинами, хоча деякі науковці вважають, що нормативні документи терміном «законодавство» взагалі не охоплюються6. NB. Згідно зі ст.1 ЗУ «Про стандартизацію» від 17.05.2001 в редакції Закону №3164-IV від 01.12.2005, «стандарт - документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим» (виділення наше – А.М.). Новела, внесена у 2005 р., стосувалася саме визнання необов’язковості стандартів. Варто наголосити, що внесені зміни, по-перше, ніяк не означають необов’язковості НД як таких – положення про необов’язковість стосується саме стандартів; по-друге, дане положення не впливає на обов’язковість абсолютної більшості стандартів – джерел земельного права, оскільки, відповідно до п.4 розд.VII «Прикінцеві положення» ЗУ «Про стандартизацію», «[в]имоги державних та інших стандартів, обов'язкові до виконання, є чинними до прийняття відповідних технічних регламентів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ці питання». NB. На сьогодні можна виділити наступні основні види нормативних документів (далі – НД): 1) НД зі стандартизації (насамперед, стандарти); 2) НД у галузі будівництва (в першу чергу, будівельні норми та правила), 3) НД у галузі забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя населення (санітарні норми та правила); 4) нормативні акти із забезпечення пожежної безпеки, 5) НД із забезпечення ветеринарно-санітарного благополуччя, 6) НД з охорони праці та ін. Спільними рисами НД є їх переважно вузькоспеціалізований, «технічний» характер, об’єднання у ієрархічно-побудовані та узгоджені системи «під егідою» певного органу (Держспоживстандарту, Міністерства охорони здоров’я (далі – МОЗ), Мінбуду тощо). Характерною формальною, зовнішньою рисою НД є присвоєння кожному нормативному документу цифрово-буквеного шифру (напр., «ГОСТ 26640-85», «ДБН А.1.1-1-93» тощо)7. NB. Для організації та координації робіт зі стандартизації на базі Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О.Н. Соколовського» створено технічний комітет (далі –ТК) зі стандартизації ТК-142 «Ґрунтознавство»8. Пропонується також створити ТК із сталого землекористування та землеустрою стосовно розроблення, науково-технічної експертизи, розгляду та погодження НД, які стосуються сталого землекористування, охорони та раціонального використання ґрунтів9. Чинний «Класифікатор нормативних документів» ДК 004-2003 передбачає окремий клас НД - 13 «Довкілля. Захист довкілля та здоров’я людини. Безпека», до якого входить підклас 13.080 «Якість ґрунту. Ґрунтознавство». акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. NB. Законодавство колишніх СРСР та УРСР застосовується для регулювання відносин, що не врегульовані законодавством України (ЗУ «Про правонаступництво України» та Постанова ВРУ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12.09.1991). NB. Законодавство, що втратило чинність, може застосовуватися щодо відносин, які виникли під час його дії. Це особливо часто має місце у земельних відносинах з огляду на специфіку земельної ділянки (як об’єкт права земельна ділянка може існувати дуже довго). NB. Ч.2 ст.51 Угоди про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною від 14.06.1994 передбачає необхідність гармонізації (забезпечення «приблизної адекватності законів») законодавства України до законодавства ЄС у певних сферах, що стосуються, зокр., і земельних відносин. Між тим, законодавство ЄС не може застосовуватися в Україні безпосередньо (детальніше див. тему «Гармонізація законодавства України із законодавством ЄС у галузі раціонального використання, охорони та відтворення земель»). 11 Проблеми систематизації земельного законодавства в умовах сьогодення основною формою впорядкування і одночасного змістовного розвитку законодавства є його кодифікація. Вона є найглибшою формою систематизації законодавства, оскільки пов'язана з переробкою, зміною, удосконаленням змісту правового регулювання. При цьому важливо, що предметом впорядкування при кодифікації є не лише нормативно-правові акти, але і безпосередньо юридичні норми. Безсумнівно,для досягнення позитивних результатів практичні дії щодо застосування кодифікаціїповинні бути скоординовані з науковим осмисленням проблеми і потребують сис-темного теоретичного обгрунтування. Кодифікація сприяє посиленню стабільності законодавства [1, с. 58]. Вона поєднує в собі властивості правотворчості (в результаті кодифікації створюєтьсяновий нормативно-правовий акт) та систематизації (у процесі кодифікації долають-ся колізії, повтори, протиріччя, порушення єдності та системності правовихприписів) [2, с. 33]. На думку Нерсесянца В. С., кодифікація законодавства – цеформа докорінної переробки чинних нормативних актів, спосіб якісного впорядку-вання законодавства, забезпечення його погодженості та компактності, а також роз-чистки нормативного масиву, звільнення від застарілих норм, що не виправдали се бе [3, с. 359].в результаті кодифікації як форми систематизації можутьстворюватися не лише кодекси, і самі «кодифікаційні акти далеко не завжди можутьмати всеосяжний характер і вирішувати всі питання правового регулюваннявідповідної галузі суспільних відносин» [8, с. 12-13]. В разі необхідностікодифікуються правові норми, що формують один правовий інститут, регулюютьокремі види суспільних відносин. Особливо важливо підкреслити, що регулюваннявідповідних відносин не створюється на порожньому місці. І тут слід повністю погодитися з Боголюбовим С. А. в тому, що прийняття нового закону натомість існуючого з тим же предметом правового регулювання, повинно здійснюватись«при зміні соціально-економічного напряму розвитку країни, якісній зміні політичної ситуації і конституційного ладу, при діаметральному повороті подальшого руху суспільства і держави» [9, с. 53]. При цьому очевидно, що приведення законодавства у відповідність до сучасних умов, відповідність Конституції – це постійні поточні завдання розвитку земельного законодавства. Розроблення нового кодексу вимагає величезної системної роботи з переструктурування наявних кодексів і законів. Проте в дійсності цього не відбувається.Створення в Україні нових кодексів і перероблення наявних не супроводжується проведенням глибокої кодифікації: немає не тільки єдиного підходу до процесів кодифікації, завдяки якому різні кодекси та закони взаємоузгоджуються, відсутнє також опрацювання всіх законів, що їм передують, і тих, що мають прийматися після кодифікації. Такі кодифікаційні процеси останнім часом розгортаються всупереч самому розумінню кодифікації як утворення якісно нового рівня законодавства, який досягається завдяки корінному переробленню чинних нормативних положень. Це має відбуватися на базі нової стратегії правотворчості, звільнення від застарілих норм та системного викладення внутрішньо узгоджених норм, з огляду на реальний та всебічний аналіз правової, політичної та економічної ситуації в країні, що дає змогу обрати адекватні існуючій систематизації засоби впливу на неї, визначення їх можливої ефективності [10, с. 65]. Слід зазначити, що прийняття Слід зазначити, що прийняття 25 жовтня 2001 року Земельного кодексу України не призупинило процеси кодифікації земельного законодавства. Як зазначає Андрейцев В. І., Земельний кодекс більшою мірою схематизував форму законодавчого акта, але, як правила, далі узагальнень та набору бланкетних норм так і не пішов, оскільки далася взнаки не зовсім виважена доктрина механізму правового регулювання земельних правовідносин, він не став навіть логічним продовженням у правовому регулюванні тих новацій, які були запроваджені попереднім Земельним кодексом України. Це не випадково призвело до суперечностей великої частини його правових норм, відмови від деяких правових інститутів, підінститутів земельного права [11, с. 422]. У багатьох випадках у чинному Земельному кодексі України не враховуються висловлені в науковій літературі думки щодо потреби застосування нових методологічних підходів до розроблення системи земельного законодавства, які мають базуватися на нормах Конституції України. Через невідповідність Земельного кодексу до Основного Закону держави ускладнюється системний підхід до розроблення і прийняття вітчизняного земельного законодавства [12, с. 424]. В сучасних умовах кодифікацію земельного законодавства слід проводити не за принципом «від концепції – до структури, від структури – до тексту». Погоджуємось з позицією Мірошніченка А. М., що кодифікації земельного законодавства має передувати інкорпорація як процес «інвентаризації» нормативного матеріалу; після цього нормативний матеріал має бути консолідований, шляхом виключення дублюючих норм та набору із норм, що знаходяться в колізії, тих норм,які регулюють відносини більш вдало. При цьому матеріал має бути викладено у вигляді єдиного документу – кодексу із внесенням суворо обґрунтованих змін до існуючих приписів, спрямованих на ліквідацію проблем, виявлених при застосуванні існуючого законодавства. Не обов’язково всі норми, що закріплені в 171 актах рівня закону, заслуговують на включення до кодифікованого акту; з іншого боку певна частина норм, вміщених до підзаконних нормативно-правових актів, можуть бути варті включення до кодексу В основу кодифікації земельного законодавства, на думку Мірошніченка А. М., повинні бути покладені такі принципові положення: відхід від традиційного для радянського земельного права «тотального» поділу земель на категорії і підвищення натомість ролі планування земель, підвищення ефективності використання та розпорядження землями державної власності шляхом передачу функцій із розподілу та перерозподілу цих земель уповноваженому центральному органу виконавчої влади, перегляд системи прав на земельні ділянки, що передбачатиме, зокрема, відмову від права постійного користування земельними ділянками, реформування засад здійснення землевпорядкування шляхом створення уніфікованої землевпорядної процедури, яка дозволятиме здійснювати землеустрій у т.ч. примусово з метою усунення недоліків у структурі землекористування, гармонізація земельного законодавства із законодавством ЄС Система земельного права відрізняється більшою структурною стабільністю і консервативністю порівняно із системою земельного законодавства України, яка більш оперативно реагує на нові потреби соціальної практики в правовому регулюванні земельних відносин. Тому в умовах посилення диференціації і одночасно інтеграції правового регулювання система земельного законодавства України включає, окрім традиційних правових інститутів, також окремі законодавчі масиви. Проте при всіх неминучих невідповідностях між структурами системи земельного права і системи земельного законодавства України, визначальним орієнтиром і юридично-логічною основою для кодифікації земельного законодавства повинна залишатися система земельного права. Забезпечення належної внутрішньої єдності системи земельного права і системи земельного законодавства України вимагає зусиль не лише з боку законодавця, але і з боку юридичної науки, яка в сучасних умовах повинна оперативно і своєчасно реагувати на зміни в земельних відносинах, змінюючи правову доктрину відповідно до нових суспільних потреб. 13. Проблеми правових прецедентів як джерел земельного права України Існують різні розуміння джерел права. У рамках даного питання під джерелом (формою) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм (загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, санкціонованих примусовою силою держави). правовий прецедент (судовий чи адміністративний) та судова практика – в Україні джерелом права зазвичай не визнаються. Між тим, існують різні розуміння прецеденту – більш поширене «англосаксонське» та «континентальне». І якщо йдеться про прецедент в континентальному розумінні (усталену судову практику – т.зв. «jurisprudence constante»), то, на наш погляд, вона є джерелом права, у т.ч. і в Україні1. Ми приєднуємося до т.зв. доктрини «право в дії» («law in action»2), за якою право – це не буква закону, а те, як розуміє її суб’єкт правозастосування. А раз так, то для розуміння права мало скористатися такою його формою, як нормативний акт – слід звернутися також до судової практики. 14. Рішення та висновки Конституційного Суду України в системі джерел земельного права. Останнім часом концепція прецеденту тлумачення набуває все біль шої актуальності для України у зв' язку з практикою Конституційного Суду України. За Конституцією України Конституційний Суд України має виключне право на надання офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення Конституційного Суду України щодо офіцій ного тлумачення мають обов' язковий характер для всіх фізичних та юридичних осіб, а також органів державної влади та місцевого само врядування на території України. Однак Конституційний Суд України здійснює інтерпретаційну діяльність не тільки у межах спеціальної процедури, а й під час ухвалення рішень про відповідність Конституції України законів та інших визначених законом правових актів. У моти вувальній частині цих рішень можуть міститися правотлумачні поло ження, в яких розкривається зміст відповідних норм Конституції Укра їни та юридичних актів, конституційність яких перевірялась. Правотлумачні положення Конституційного Суду України одержали в літературі назву правових позицій, що є результатом системного тлу мачення ним Конституції, законів та інших правових актів України, які у концентрованому вигляді виражають не тільки букву, а й дух відповід них законодавчих положень, мають офіційний, загальнообов'язковий, нормативний характер та містяться в усіх видах його актів, крім вну-трішньоорганізаційних Правові позиції Конституційного Суду України є не «звичайними» судовими прецедентами, а прецедентами тлумачення, що становлять зразок інтерпретації відповідних положень законодавства, який є обов' язковим при вирішенні всіх аналогічних справ. Практика судів загальної юрисдикції в Україні офіційно не визна ється джерелом права, проте нижчі судові інстанції завжди намагають ся слідувати практиці вищих судів при розв' язанні аналогічних справ, оскільки в противному разі їх вироки та рішення можуть бути скасо вані в апеляційному чи касаційному порядку. Отже, судова практика вищих судових інстанцій виступає орієнтиром як для нижчих судів, так і для інших правозастосовних органів. 15. Проблеми застосування правових звичаїв у регулюванні земельних відносин правовий звичай - в Україні зазвичай не визнається джерелом права У науковій літературі правові звичаї (звичаєво-правові норми) — це загальні правила поведінки, що діють у межах певної спільноти стосовно всіх її членів, які об´єднані змістом цих правил, таких, що усвідомлюються як правомірні й обов´язкові, відповідають і безпосередньо ґрунтуються на принципах природного права, виступають як результат тривалої, однакової і постійної практики вирішення правових ситуацій, що виникають на основі типових відносин у практичному житті людей, забезпечуються соціальною санкцією, а також можуть мати захист з боку державних органів влади та суду [2, 13]. Проаналізувавши нормативно_правові акти, можна дійти висновку, що правовий звичай може застосовуватись для регулювання земельнихвідносин за умови дотримання такихвимог: а) відсутність відповідної нор_ми в актах земельного законодавства;б) відсутність відповідної норми в актах цивільного законодавства; в) несуперечність актам земельного чи цивільного законодавства; г) відповідність загальним засадам земельного права; ґ) несуперечність умовам договору; д) відповідність принципам справедливості, добросовісності та розумності. У теорії сучасного земельного права України правовий звичай не належить до джерел земельного права. Відповідно до ст. З ЗК України від 25 жовтня 2001 р. земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Не згадується правовий звичай у джерелах земельного права і в навчально-методичних виданнях. Звичаєво-правові та земельно-правові норми характеризуються тісним взаємозв´язком та взаємовпливом. У практиці регулювання земельних відносин право, що існувало у формі звичаю, з часом перетворювалось на закон, і навпаки, законодавча норма поступово набувала форму звичаю. Для сучасного етапу регулювання земельних відносин в Україні характерно законодавче закріплення положень, які базувались на основі звичаю. Зокрема, у главі 17 ЗК України врегульовані відносини добросусідства між власниками та землекористувачами сусідніх земельних ділянок, які до цього регулювались виключно звичаєвими нормами. Закріплені в чинному ЦК України, а згодом і ЗК України права емфітевзису та суперфіцію за юридичною конструкцією дуже подібні до чиншового права (вічно-спадкової оренди земельної ділянки), яке було досить поширеним на українських землях протягом ХУ-ХІХ ст. і ґрунтувалось на нормах звичаєвого права Отже, проведене дослідження ролі правового звичаю в забезпеченні ефективності правового регулювання земельних відносин дає змогу дійти таких висновків: 1) конституційне закріплення принципу верховенства права та визнання українського народу єдиним джерелом державної влади та власником земель у межах території України зумовлює до необхідності визнання звичаєво-правових норм як одного із джерел земельного права нашої держави; 2) з урахуванням трансформаційного характеру регулювання земельних відносин правові звичаї в земельному праві можуть застосовуватись «на додаток до закону» та «окрім закону»; 3) необхідно внести зміни до ЗК України, передбачивши можливість застосування звичаїв за умови відсутності відповідної норми в актах земельного законодавства; відсутності відповідної норми в актах цивільного законодавства; несуперечності актам земельного чи цивільного законодавства; відповідності загальним засадам земельного права; несуперечності умовам договору; відповідності принципам справедливості, добросовісності та розумності; 4) застосування правових звичаїв дасть змогу вирішувати проблеми колізій та прогалин у земельному праві, підвищить ефективність правового регулювання земельних відносин, створить додаткові гарантії захисту земельних прав суб´єктів земельних правовідносин, забезпечить формування дійсно національного земельного права України. 17/ У рамках реалізації концептуальних положень Європейської ландшафтної конвенції Україна прийняла низку нормативноправових актів, спрямованих на виконання цієї стратегії, серед яких можна виділити Закони України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 20002015 роки» [22], «Про екологічну мережу України» [23], распорядження Кабінету Міністрів України «Концепція національної екологічної політики України на період до 2020 року » [24]. На нинішньому етапі адаптація відбувається у двох формах: приведення чинного законодавства у відповідність до acquis communautaire внесенням відповідних змін; розроблення проектів нормативно-правових актів з врахуванням acquis communautaire. Оскільки адаптація є складним і комплексним процесом, який вимагає певної послідовності дій, учасники цього процесу мають бути добре обізнані з усіма його особливостями. По-перше, це стосується природи права Європейського Союзу; по-друге – особливостей адаптації на сучасному етапі відносин між Україною та ЄС; по-третє – методологічних аспектів нормотворчої діяльності в контексті адаптації, а також розподілу функцій між учасниками цього процесу. Означені методологічні настанови спрямовані на висвітлення цих особливостей., Аcquis communautaire в дослівному перекладі з французької – „надбання Співто- вариства". Цей термін відображає особливості правової природи Європейського Союзу. 18. Право власності на землю: проблеми поняття, ознаки, зміст Л.П. Заставська визначає право власності на землю як «врегульоване нормами земельного права володіння, користування і розпорядження земельними ділянками з додержанням правових вимог щодо цільового і раціонального використання землі, землеустрою, земельного кадастру, екологічної безпеки, обмежень та обтяжень». Такий підхід, коли визначення права власності зводиться до перерахування класичної тріади, викликає певні заперечення: можна навести чимало прикладів, коли правомочності володіння, користування та розпорядження будуть знаходитися не у власника, а в іншої особи, і навпаки, прикладів, коли у певний момент часу власник не має всіх трьох правомочностей. На думку В.В.Носіка, у «суб’єктивному розумінні право власності на землю необхідно розглядати як визнану в суспільстві, гарантовану КУ можливість окремої особи чи іншого суб’єкта у визначених законом межах вільно набувати на підставі власності земельну ділянку і на свій розсуд використовувати природні властивості землі для прогресивного виробництва, розподілу і використання капіталу на основі підвищення родючості грунту, задоволення інших потреб, самостійно відмовитися від власності на землю, або іншими способами розпорядитися нею, а також можливість самостійно чи через державу захищати земельну власність». Таким чином, і у наведеному визначенні право власності пояснюється через певний набір правомочностей (додатково виділені правомочність «вільно набувати» та «захищати»). Слід погодитися з автором, що «класична тріада» права власності не пояснює; проте наведене визначення викликає інші заперечення: можливість набувати земельні ділянки знаходиться взагалі «поза межами» права власності, а можливість захищати право є невіддільною ознакою будь-якого права власності. З метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) слід визначати як право найбільш повного панування над землею (земельною ділянкою), з обмеженнями, встановленими законом або договором, яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб. Адже право власності відрізняється від інших речових прав саме своїм обсягом – найбільш повним. 19 Проблеми законодавчого регулювання набуття та реалізації права власності на землю в Україні Право власності на землю у об’єктивному розумінні є суто доктринальною категорією9. У об’єктивному розумінні право власності на землю прийнято розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо набуття та здійснення суб’єктивного права власності на землю. У даній темі право власності на землю буде розглядатися головним чином у його суб’єктивному розумінні. | |
| Просмотров: 2252 | Загрузок: 135 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |