| Главная » Файлы » Шпаргалки » Шпаргалки |
Земля як об’єкт земельних правовідносин в законодавстві, модуль
| [ Скачать с сервера (3.38 Mb) ] | 11.02.2014, 02:09 |
| 1. Земля як об’єкт земельних правовідносин в законодавстві та земельно-правовій науці: поняття, особливості, відмежування від суміжних категорій Відповідно до статей 13, 14, 41, 142 Конституції України поняття "земля" вживається у кількох значеннях, а саме як: об’єкт права власності Українського народу; об’єкт права власності громадян, юридичних осіб і держави; об’єкт права територіальної громади; об’єкт особливої охорони з боку держави (національне багатство). В. І. Андрейцев так визначаєпоняття "земля": цеголовнатериторіальна-просторовачастинадовкілля в межах територіїУкраїни як матеріальна основа їїсуверенітету і національноїбезпеки, щохарактеризуєтьсяособливістюїїприродноїструктури – ґрунтовимпокривом, розміщенням і поширеннямрослинності, воднимиоб’єктами, кориснимикопалинами та іншими ресурсами. О. Г. Бондар у своємудослідженніробитьвисновок про необхідністьзмінитерміна "земля" на поняття "земельний фонд як об’єкт права власності народу". Об’єктом будь-якихправовідносин є матеріальніабонематеріальні блага, щодоякихвиникаютьсуспільнівідносини. Об’єктомземельнихвідносинвиступає земля (земельнаділянка). Згідно ст. 2 Земельного кодексу України, об’єктамиземельнихвідносин є землі в межах територіїУкраїни, земельніділянки та права на них, утомучислі на земельнічастки (паї). До земель України належать усіземлі в межах їїтериторії, втомучисліострови та землі, зайнятіводнимиоб’єктами, які за основнимцільовимпризначеннямподіляються на категорії. Категорії земель Українимаютьособливийправовий режим. Разом з тим, за межами їїтериторіїУкраїнаможемати на правідержавноївласностіземельніділянки, правовий режим якихвизначаєтьсязаконодавствомвідповідноїкраїни. Вукраїнськійправовійнауцііснуєдискусіязпитаньюридичноїприродитакихкатегорій, як "земля", "землі", "земельноїділянки", оскількиціпоняттязакріплюютьсяназаконодавчомурівнібезвизначенняїхістотнихознак, щопризводитьдорізноготлумаченнявказанихпонять. Так з аналізуположеньЦивільного кодексу Українистаєзрозумілим, що земля і земельніділянки за своїмправовим режимом розглядаються як синоніми. Однак у Земельному кодексіУкраїниціпоняття не вважаютьсятотожними, у земельно-реєстраційномузаконодавствіціпоняттярозглядають як об’єктнерухомості. Такірізніпідходистворюютьпроблеми для застосуванняправових норм і методів для регулюванняземельнихвідносин, забезпеченняконституційних прав і свобод людини і громадянина. 2. Методологічні засади земельного права України Ю. Шемшученкоприділяв багато уваги методологічним засадам розвитку земельного права. Незважаючи на те, що в українській науці земельного права існують різні погляди на юридичну природу сучасних земельних відносин і тривають наукові дискусії щодо предмета, системи, структури земельного права, його місця у правовій системі України, автор впевнений, що земельне право Україи і земельне законодавство, а також доктрина земельного права — це самостійні елементи національної правової системи, кожний з яких має свій зміст і функціональне призначення. початок 70 – кінець 80-х років ХХ ст., що характеризувався зростанням науково-методологічних та теоретичних досліджень різноманітних проблем правового регулювання раціонального використання та охорони земель Методологічною основою дослідження проблем розвитку земельного законодавства є такі методи: формально-логічний; формально-юридичний; метод факторного аналізу; функціонально-правовий; діяльнісний; порівняльно-правовий; соціологічний; історико-правовий; системно-структурний; логіко-семантичний; прогностичний. Доцільним вважається використання міждисциплінарного підходу в методології, що зумовлено усвідомленням взамозв’язку земельного права та земельного законодавства не лише з іншими галузями юридичної науки та правової системи, але такими суспільними науками, як філософія, екологія, соціологія, економіка тощо. Обґрунтовано ефективність використання синергетичного методу при дослідженні актів земельного законодавства, оскільки принциповою методологічною проблемою земельного законодавства є суб’єктивний фактор і складність розуміння законодавцем земельно-правових процесів і явищ. 3. Державна земельна політика України: актуальні питання правового забезпечення Актуальні проблеми держзем. Політики України: Відсутність стратегії розвитку земельних відносин, використання та охорони земель; Недоліки в організаційному забезпеченні процесів формування та реалізації земельної політики; Проблеми земельного кодексу; Відсутність належної системи реєстрації земель; Неефективне використання бюджетних коштів. Основними шляхами розвитку земельної політики є: повна персоніфікація власників та користувачів земельних ділянок сільськогосподарського призначення; створення державної системи реєстрації прав власності на земельні ділянки та розташоване на них нерухоме майно; удосконалення методики оцінки земель, урахування вартості землі сільськогосподарського призначення при збалансуванні міжгалузевих відносин; формування інфраструктури ринку землі; створення системи земельного іпотечного кредитування; впровадження і фінансове забезпечення загальнодержавних програм використання та охорони земель, зокрема зменшення розораності земель, системи захисту їх від водної і вітрової ерозії, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, агролісомеліорації та меліорації земель, рекультивації порушених земель, стандартизації та нормування у сфері охорони земель; включення проектів організації територій новостворених землеволодінь та землекористувань до бізнес-планів відповідних сільськогосподарських підприємств; Проблеми правового регулювання державної земельної політики в Україні. В спеціальних джерелах державна політика – це відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність органів державної влади стосовно певного питання чи комплексу питань, яка здійснюється ними безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства. Це напрям дій, регулятивних заходів, бюджетних пріоритетів стосовно певної теми, що здійснюється державними органами чи його представниками. Основні юридичні ознаки державної земельної політики: 1) Стабільна, організована, цілеспрямована діяльність органів державної влади в сфері земельних відносин. 2) Діяльність здійснюється органами державної влади безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства. 3) Державна земельна політика має закріплюватись та втілюватись в суспільне життя за допомогою нпа. 4) Правовою основою її є положення ст..ст. 13, 14, 85, 106, 116 КУ, ст..6 ЗУ «Про охорону нпс», ЗУ «Про державні цільові програми» від 18.03.2004 р., ЗУ «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 01.07.2010 р., ст..ст. 6-10, 177, 178 ЗК. Що стосується питання реалізації земельної політики, то вона врегульована: - ЗУ «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики на період до 2020 р.» - ЗУ «Про державний бюджет на 2011 р.» - ЗК - ЗУ «Про охорону нпс» - ЗУ «Про охорону земель» - ЗУ «Про державний контроль за охороною земель» - ЗУ «Про державний земельний кадастр»!!! - Національний план дій з охорони нпс на 2011-2015 рр, затверджений Розпорядженням КМУ від 25.05.2011 р. №577 - Концепція державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 р., схвалена розпорядженням КМУ від 17.06.2009 р. №843. Стан земельних ресурсів на рівні ЗУ «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики на період до 2020 р.» близький до критичного, оскільки на всіх територіях України поширена деградація земель: - ерозія – 57,5 % - забруднення – 20% - підтоплення – 12% - Реальні причини цього названі в Концепції: І. Відсутність: зваженої державної земельної політики та механізму її реалізації; ефективної системи фінансово-економічного і землевпорядного механізму регулювання земельних відносин та землекористування; послідовної державної політики щодо комплексного розвитку земельного законодавства, фінансування здійснення землеустрою і ведення земельного кадастру, формування інвестиційно-привабливого землекористування; комплексного підходу та неврахуванням історичних факторів у реформуванні системи державного земельного кадастру та створенні державної системи реєстрації речових прав на нерухоме майно і їх обмежень; виваженої державної політики формування і розвитку ринку земель сільськогосподарського призначення; належного фінансування фундаментальної та прикладної землевпорядної науки. ІІ. Недооцінка складності, масштабів і специфіки зміни земельних відносин у ході проведення економічних реформ. ІІІ. Невдале (особливо в аграрній сфері) запозиченням правових інститутів і механізмів, які використовуються у країнах із розвинутою ринковою економікою. ІV. Подрібнення земельних масивів і створенням великої кількості невеликих за площею і малоефективних господарств у сільському господарстві. V. Безсистемність у розв'язанні проблем, що виникають під час проведення земельної реформи в Україні поряд із реформуванням відносин власності на майно, запровадженням нових організаційно-правових форм господарювання. VI. Ігнорування проблеми комплексного підходу до розвитку сільських територій у процесі проведення земельної реформи. VII. Дублювання функцій Держкомзему іншими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Разом з причинами в програмі визначена мета, яка реалізовується лише щодо 2 категорій земель: - землі населених пунктів; - землі с/г призначення. Загальні засади державної земельної політики як складової державної екологічної політики можна виділити в кожному із 7 розділів Основних засад (стратегії) державної екологічної політики. В 3-му розділі «Стратегії, цілі та завдання» в межах завдань по окремим цілях виділені заходи по охороні лише окремих категорій земель: - с/г призначення; - водного фонду. Передбачається врахування до 2015 року природоохоронних вимог у процесі відведення земель для розміщення об’єктів промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики під час визначення викупу, призначення земельної ділянки. Приклад непослідовності здійснення державної політики в сфері земельних відносин: постійне відкладання прийняття ЗУ «Про загальнодержавну програму використання та охорони земель» (7 липня 2011 року – Постанова ВРУ «Про зняття з розгляду деяких законопроектів та проектів інших актів») !!! 1. Предмет земельного права – підходи до визначення. Предмет галузі права є основним критерієм її виділення та відмежування від інших правових галузей. Водночас, при спробі визначити предмет земельного права, ми можемо зустріти безліч наукових підходів, які суттєво різняться між собою. При цьому, проблематика визначення предмету земельного права в більшості випадків є методологічною та полягає у наступному: 1) чи слід включати до предмету земельного права відносини щодо цивільного обігу земельних ділянок, враховуючи те, що земля як нерухомість та товар є об’єктом цивільного права? 2) чи слід включати до предмету земельного права відносини щодо раціонального використання та охорони земельних ресурсів (ґрунтів тощо), враховуючи те, що ці питання охоплюються підгалуззю екологічного права – природо ресурсним правом? Виділимо основні підходи до визначення предмету земельного права: 1) цивільно-правовий, він же – нормативний (на мою думку, занадто звужений і схоластичний) – згідно ст. 2 ЗК України, земельні відносини - суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Такий підхід справедливо критикується у науці земельного права, оскільки земельними слід визнавати, окрім відносин власності, ще багато інших різновидів суспільних відносин: відносини із охорони та відтворення земель, здійснення управління у сфері земельних відносин, застосування юридичної відповідальності за земельні правопорушення тощо. 2) еколого-правовий (на мою думку, занадто поверхневий) – з позицій М. В. Шульги, предметом земельного права є «вольові суспільні відносини, об’єктом яких є земля як складова частина біосфери, що забезпечує належне існування флори і фауни та життєдіяльності людини». 3) земельно-правовий (найбільш вдалий) - В. В. Носік визначає предмет земельного права як «врегульовані нормами та методами земельного, приватного, публічного права суспільні відносини, що виникають між суб’єктами у процесі здійснення права власності на землю Українського народу, державного і самоврядного регулювання земельних відносин, виконання заходів з охорони і раціонального використання землі як основного національного багатства, захисту суб’єктивних земельних прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави». 4) комплексний (для української доктрини не властивий) – у російській земельно-правовій науці можна зустріти широке розуміння предмету земельного права (або «права нерухомості»), як такого, що охоплює, окрім земельних, ще й містобудівні, гірничі, водні та лісові відносини. 2. Земельні правовідносини: актуальні питання змісту і класифікації. Згідно чинного ЗК України (ст. 2), земельні відносини - суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Зауважимо, що такий підхід справедливо критикується у науці земельного права, оскільки земельними слід визнавати, окрім відносин власності, ще багато інших різновидів суспільних відносин: відносини із охорони та відтворення земель, здійснення управління у сфері земельних відносин, застосування юридичної відповідальності за земельні правопорушення тощо. Так, на думку Андрейцева В.І., необачне вживання конструкції тріади права власності очевидне, оскільки всі три повноваження (володіння, користування і розпорядження) належать виключно власникам і ні в якому разі не землекористувачам. У наведеному визначенні використано окремі підходи землевпорядної науки, що інтерпретують особливості земельного процесу, спрямованого на виникнення земельних повноважень осіб, які ініціюють набуття прав на землі чи земельні ділянки на різних юридичних титулах, і тим самим залишають поза увагою значну частину земельних правовідносин, безпосередньо не пов’язаних із земельним доюрисдикційним процесом. У той же час, у вказаному визначенні спостерігається також економіко-управлінський підхід дефініції земельних відносин. В економіко-управлінському аспекті для будь-яких відносин, зокрема земельних, стрижневим є питання присвоєння певних благ, у даному випадку земель і земельних ділянок, які характеризуються рекреаційними, оздоровчими, лікувальними, економічними та іншими властивостями, що мають реальну економічну оцінку і вартість. Отже, повноваження щодо володіння, користування та розпорядження зазначеними економічними цінностями становлять квінтесенцію земельних правовідносин. Проте економізація земельних відносин без урахування особливостей в кожному конкретному випадку категорії земель і земельних ділянок спроможна залишити поза увагою ті з них, що не мають чіткої економічної визначеності та відповідного юридичного опосередкування. Виходячи із цього, на думку А.А. Мірошниченка, земельними відносинами є відносини, що пов’язані із використанням, охороною та відтворенням земель. №7 принципи земельного права України:поняття, види, проблеми реалізації Принципи права —- це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства. Принципи земельного права — це вихідні засади, які визначають основні напрямки його розвитку. З урахуванням принципів розробляються нормативно-правові акти земельного права, регулятивні та охоронні земельно-правові норми. Принципами права є відправні, керівні ідеї, які виражають сутність, основні властивості, внутрішню єдність та розвиток правових норм в межах системи права або окремих його галузях. Принципи права діють протягом тривалого періоду часу і по своїй природі вони більш незмінні ніж норми. Але і принципи права не залишаються незмінними, як і саме право вони розвиваються, збагачуються новими зв'язками та властивостями. Під принципами земельного права потрібно розуміти закріплені п діючому земельному законодавстві основоположні керівні засади, які висловлюють сутність норм земельного права і головні напрямки в області правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням і охороною земель. В системі основних принципів земельного права слід виділити такі з них: 1) принцип правової рівності форм власності на землю. Згідно чинного законодавства в Україні встановлено три форми власності: державна, колективна та приватна. Всі названі форми власності визнаються рівноправними. Звідси походить принцип рівності прав всіх суб'єктів земельного права, тобто всі суб'єкти права власності на землю рівні між собою, чи Держава, чи колектив, чи приватна особа, що володіє землею на праві власності. Кожен із власників має однаковий об'єм повноважень з приводу належного йому майна — землі. При необхідності суб'єкти права власності застосовують однакові методи і способи захисту свого права власності на землю. 2) принцип державного управління земельним фондом. Об'єктивна необхідність державного управління земельним фондом обумовлена економічним значенням землі для життєдіяльності суспільства, просторовою обмеженістю земельного фонду, незамінністю в сфері матеріального виробництва та інших сферах господарської діяльності. Право держави здійснювати управління, регулювання використання і охорони земель не залежить від форм власності на них. Державне управління здійснюють уповноважені на це державні органи; 3)принцип багатоманітності форм землекористування. Землекористування може здійснюватись на основі придбання землі в приватну або колективну власність, земля також може надаватись в користування або в оренду згідно правил, встановлених чинним законодавством; 4) принцип раціонального використання і охорони земель. Він полягає в забезпеченні одночасно ефективного використання земель і їх охорони. Передбачаються спеціальні вимоги щодо збереження родючості ґрунтів, підвищення врожайності, запобігання негативного впливу на стан земель, всього навколишнього природного середовища. Цей принцип втілюється в багатьох нормах земельного права; Існує велика кількість доктринальних визначень «раціонального використання земель»3, а також принаймні одне його нормативне визначення (ГОСТ 26640-85: «забезпечення всіма землекористувачами в процесі виробництва максимального ефекту у здійсненні цілей землекористування з урахуванням охорони земель та оптимальної взаємодії з природними факторами»). До спроб «конкретизувати» даний оціночний термін автор ставиться критично. Натомість, він приєднується до А.Д. Юрченка у тому, що зміст терміну «раціональне використання земель» має відрізнятися залежно від контексту. «Раціональність» має економічний та екологічний зміст, що конфліктують між собою. Економічно раціональна оранка є нераціональною з екологічної точки зору (тим більше це справедливо по відношенню до забудови), а екологічно раціональне використання земель шляхом їх виведення з обробітку (перелоги) може розглядатися як безгосподарність4. NB. Окремо слід зазначити, що ми не поділяємо введення деякими авторами5 до змісту терміну «раціональне використання земель» ознаки їх використання виключно за призначенням. Існуюче призначення може бути далеко не раціональним; до того ж, в дуже і дуже багатьох випадках раціональним є використання земельної ділянки не за одним, а за багатьма призначеннями, чому т.зв. «принцип цільового використання земель» як мінімум не сприяє. На наш погляд, раціональне використання земель передбачає встановлення у конкретній ситуації балансу різних інтересів та пріоритетів (екологічних, економічних, естетичних та ін.). Принцип «раціонального використання» має виступати оціночним критерієм у випадках реалізації т.зв. дискреційних повноважень у сфері земельних відносин (при наданні висновків щодо можливості вибору місця розташування земельної ділянки за ст.151 ЗКУ, при погодженні проектів відведення земельних ділянок за ст.ст.118, 123 ЗКУ, при проведенні державної експертизи землевпорядної документації відповідно до однойменного Закону тощо) та при тлумаченні неоднозначних положень земельного законодавства. 5) принцип цільового використання землі. Суть цього принципу в тому, що ні власник земельної ділянки, ні його володілець чи орендатор не вправі міняти цільове призначення земельної ділянки за своїм розсудом. Вони зобов'язані використовувати землі згідно їх цільового призначення. Зміна цільового призначення землі допускається тільки в установленому порядку спеціально уповноваженими на це органами; 6) принцип платності землеволодіння та землекористування. Згідно Закону України від 19 вересня 1996 року «Про плату за землю» використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку (для влас ників землі та землекористувачів, крім орендарів) або орендної плати (за земельні ділянки, надані в оренду). Використання практично всіх земель в країні є платним за деяким виключенням (звільняються від плати за землю заповідники, заказники, ботанічні сади, пам'ятки природи і т.ін.); 7) принцип пріоритетності сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільськогосподарського використання, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарських цілей. Для несільськогосподарських цілей надаються землі не придатні для ведення сільського господарства або гірші угіддя. Сільськогосподарські угіддя охороняються законом, їх вилучення допускається лише в виняткових випадках. 8) Принцип пріоритету вимог екологічної безпеки Термін «екологічна безпека» законодавчо визначається у ст.50 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» як «… такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей». Таким чином, оціночний термін «безпека» розкривається через інший («небезпека»). Багато науковців пропонують власні визначення6, проте попри всі текстуальні відмінності їх також об’єднує використання для розкриття терміну «безпека» інших оціночних термінів – напр., терміну «стан захищеності» (інтересів людини та довкілля). Такий підхід, як видається, нічого не додає до розуміння вихідного терміну. На наш погляд, ідеально безпечне довкілля уявити неможливо – певна небезпека, ризик в довкіллі будуть присутні завжди. За таким умов законодавство може (1) безумовно заборонити деякі особливо небезпечні види впливу та (2) спробувати мінімізувати небезпеку від інших, не таких небезпечних. 9) Заборона особливо небезпечних видів впливу. Вирішенню цієї задачі мають слугувати т.зв. санітарно-гігієнічні нормативи, які можуть закріплюватися у найрізноманітніших правових формах: від законодавчих актів та постанов уряду7 до нормативних документів у галузі стандартизації8 та будівництва9, і, нарешті (і насамперед) у т. з. «санітарних нормах» (ст.1 ЗУ «Про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення»). Значна їх частина стосується земельних відносин. Відзначаючи величезну роль санітарно-гігієнічних нормативів у забезпечення екологічної безпеки, не можна не відзначити обмеженість цього засобу. Слід усвідомлювати, що створення всеохоплюючої системи нормативів є неможливим. Причина – численність небезпечних для людини факторів середовища, що підлягають нормуванню10, їх дія в сукупності, у різноманітних комбінаціях (за спільної дії, напр., кількох речовин, навіть у випадках, коли концентрація цих речовин у середовищі нижче ГДК, можлива значна шкода11).Слід також зазначити, що сумнівною є адекватність поставленій меті навіть тих кількох сотень нормативів санітарно-гігієнічного характеру, що вже існують12, оскільки основним способом визначення нормативів може бути лише експериментальний шлях13, здебільшого на лабораторних тваринах, в основному – на пацюках та мишах. Така практика завжди залишатиме відкритим питання про адекватність екстраполяції отриманих даних на організм людини14. Крім того, при встановленні нормативу завжди буде присутня похибка на т. з. «чутливий контингент» - дітей, осіб похилого віку, а також хворих15. 10) Мінімізація незаборонених шкідливих впливів. Видається необхідним впровадити у законодавство України, у т.ч. земельне, т.з. принцип ALARA (абревіатура від «As Low As Reasonable Achievable» – «настільки низький, наскільки це можливо у межах розумного»)16. Такий шлях є апробованим у світі та перевірений практикою. Сутність принципу полягає у тому, що будь-який шкідливий екологічний вплив при здійсненні будь-якої діяльності (затвердженні землевпорядної, містобудівної, планувальної документації тощо) має бути зведений до настільки низького рівня, наскільки це реально можливо в існуючих умовах. Для реалізації принципу ALARA у земельних відносинах можна використати положення п.«д» ст.5 ЗКУ, яке передбачає принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це положення може бути безпосередньо застосоване у багатьох випадках, коли земельне законодавство передбачає прийняття тим чи іншим органом дискреційного рішення. На наш погляд, саме цим принципом слід керуватися, напр., при вирішенні питання про надання чи ненадання погодження на проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зміни їх цільового призначення, затвердженні землевпорядної та містобудівної документації (див. ст.ст.20, 118, 123, 186 ЗКУ). Також потрібно розрізняти поняття принципи права і принципи земельного законодавства,останнє поняття є значно вужчим. №8 земельне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна Поняття земельного права У загальній теорії права прийнято вважати, що для виділення галузі права необхідна наявність особливого предмету та специфічного методу правового регулювання1. І.І. Каракаш та В.О. Чуйков називають додаткові критерії: «наявність: предмету правового регулювання, методів його регулювання, джерел права та заінтересованості суспільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності»2. Проте з мотивів, викладених при висвітленні попереднього питання («Методи земельного права»), вважаємо, що виділяти специфічний метод правового регулювання земельних відносин доцільності немає. Таким чином, пропонуємо визначити земельне право як галузь права як систему правових норм, що регулюють відносини, пов’язані із використанням, охороною та відтворенням земель. Від земельного права як галузі права необхідно відрізняти земельне право як науку та навчальну дисципліну. Земельне право як наука – це система знань про земельне право як галузь права (систему правових норм), про практику застосування цих норм, про напрямки вдосконалення системи правових норм тощо. Земельне право як навчальна дисципліна – це спосіб подання знань, що складають земельне право як науку, у навчальному процесі. NB. У правовій доктрині деяких пострадянських країн зустрічається також інше, широке розуміння земельного права - як галузі права, яка регулює не лише земельні відносини, а і відносини щодо використання, охорони та відтворення інших природних ресурсів – надр, вод, лісів, тваринного світу, ресурсів континентального шельфу та виключної морської економічної зони. Для української доктрини таке розуміння загалом не є характерним. № 9 розвиток доктрини земельного права на території України У цьому питанні ,я так розумію потрібно охарактеризувати розвиток наукової школи земельного права в україні, та зазначити основних представників і їх праці, До цього питання готувалась по одній статті(я її до файлу приєднаю , скопіювати не виходить у word). 1. 10Поняття, особливості та види джерел земельного права України: підходи до розуміння у земельно-правовій доктрині Існують різні розуміння джерел права. У рамках даного питання під джерелом (формою) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм (загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, санкціонованих примусовою силою держави). У загальній теорії права виділяють такі види джерел права: правовий звичай - в Україні зазвичай не визнається джерелом права (крім певних винятків, зафіксованих, зокр., у Кодексі торговельного мореплавства – ст.ст.293, 295, 308, які не мають відношення до регулювання земельних відносин);правовий прецедент (судовий чи адміністративний) та судова практика – в Україні джерелом права зазвичай не визнаються. Між тим, існують різні розуміння прецеденту – більш поширене «англосаксонське» та «континентальне». І якщо йдеться про прецедент в континентальному розумінні (усталену судову практику – т.зв. «jurisprudence constante»), то, на наш погляд, вона є джерелом права, у т.ч. і в Україні1. Ми приєднуємося до т.зв. доктрини «право в дії» («law in action»2), за якою право – це не буква закону, а те, як розуміє її суб’єкт правозастосування. А раз так, то для розуміння права мало скористатися такою його формою, як нормативний акт – слід звернутися також до судової практики. Як вказує С. Шевчук (до якого ми приєднуємося), в Україні існує судова правотворчість як джерело права: рішення Європейського суду з прав людини, акти КСУ, акти-узагальнення судової практики3. При цьому, на наш погляд, в жодному із перерахованих випадків не йдеться про судовий прецедент у більш поширеному, т.зв. «англосаксонському» розумінні. Рішення Конституційного Суду по своїй суті є нічим іншим, як специфічними нормативно-правовими актами. Акти-узагальнення судової практики в частині опису практики є формою вираження jurisprudence constante, а в частині рекомендацій щодо вирішення тих чи інших спорів – нормативно-правовим актом (причому непоодинокими є випадки, коли вони сприймаються судом як обов’язкові4, що звичайно, не відповідає закону). Нарешті, рішення Європейського суду з прав людини є також складовою своєрідної jurisprudence constante, проте не прецедентом в «англосаксонському» розумінні. правові принципи ;нормативно-правові акти – офіційні документи, прийняті уповноваженими органами держави, що містять правила загального характеру. Нормативно-правові акти є основним, а на думку багатьох – навіть єдиним джерелом права в Україні. Основними різновидами нормативно-правових актів в Україні є: закони України, насамперед, Основний закон нашої держави - Конституція України, кодифіковані закони –кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів України декрети КМУ (видавалися у 1992-1993 рр. на підставі ст.97-1 Конституції УРСР5). Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, КУ. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов’язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст.9 КУ), причому такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства (див. ст.19 ЗУ «Про міжнародні договори України»; аналогічне застереження міститься в багатьох інших нормативно-правових актах);У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного – Конституції), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Напр., у п.7.3 ст.7 ПКУ передбачено, що «[б]удь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства». Наведене положення суперечить КУ і, звичайно ж, не може заборонити Верховній Раді прийняти закон з питань оподаткування, не включивши його до кодексу. підзаконні правові акти:постанови Верховної Ради України;укази Президента України; NB. Виходячи із принципу розподілу влад і конституційного розподілу повноважень Верховної Ради України (далі – ВРУ) та Президента України, постанови Верховної Ради України та укази Президента України мають різні предмети регулювання, сфера їх дії різна, у зв’язку із чим за юридичною силою ці акти неспіввідносні. постанови Кабінету Міністрів України; підпорядкований характер ПКМ по відношенню до указів Президента України та постанов ВРУ закріплений конституційно у ч.2 ст.113 КУ. Водночас, можливості Президента та парламенту «керувати» урядом мають межі, встановлені, насамперед, КУ; акти (накази) центральних органів виконавчої влади (напр., Держземагентства). До цієї ж категорії нормативно-правових актів, на наше переконання, належать і т.з. «нормативні документи» (застаріла назва –«нормативно-технічні документи»), які затверджуються відомчими актами, а отже, мають вважатися їх складовими частинами, хоча деякі науковці вважають, що нормативні документи терміном «законодавство» взагалі не охоплюються6. NB. Згідно зі ст.1 ЗУ «Про стандартизацію» від 17.05.2001 в редакції Закону №3164-IV від 01.12.2005, «стандарт - документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим» (виділення наше – А.М.). Новела, внесена у 2005 р., стосувалася саме визнання необов’язковості стандартів. Варто наголосити, що внесені зміни, по-перше, ніяк не означають необов’язковості НД як таких – положення про необов’язковість стосується саме стандартів; по-друге, дане положення не впливає на обов’язковість абсолютної більшості стандартів – джерел земельного права, оскільки, відповідно до п.4 розд.VII «Прикінцеві положення» ЗУ «Про стандартизацію», «[в]имоги державних та інших стандартів, обов'язкові до виконання, є чинними до прийняття відповідних технічних регламентів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ці питання». NB. На сьогодні можна виділити наступні основні види нормативних документів (далі – НД): 1) НД зі стандартизації (насамперед, стандарти); 2) НД у галузі будівництва (в першу чергу, будівельні норми та правила), 3) НД у галузі забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя населення (санітарні норми та правила); 4) нормативні акти із забезпечення пожежної безпеки, 5) НД із забезпечення ветеринарно-санітарного благополуччя, 6) НД з охорони праці та ін. Спільними рисами НД є їх переважно вузькоспеціалізований, «технічний» характер, об’єднання у ієрархічно-побудовані та узгоджені системи «під егідою» певного органу (Держспоживстандарту, Міністерства охорони здоров’я (далі – МОЗ), Мінбуду тощо). Характерною формальною, зовнішньою рисою НД є присвоєння кожному нормативному документу цифрово-буквеного шифру (напр., «ГОСТ 26640-85», «ДБН А.1.1-1-93» тощо)7. NB. Для організації та координації робіт зі стандартизації на базі Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О.Н. Соколовського» створено технічний комітет (далі –ТК) зі стандартизації ТК-142 «Ґрунтознавство»8. Пропонується також створити ТК із сталого землекористування та землеустрою стосовно розроблення, науково-технічної експертизи, розгляду та погодження НД, які стосуються сталого землекористування, охорони та раціонального використання ґрунтів9. Чинний «Класифікатор нормативних документів» ДК 004-2003 передбачає окремий клас НД - 13 «Довкілля. Захист довкілля та здоров’я людини. Безпека», до якого входить підклас 13.080 «Якість ґрунту. Ґрунтознавство». акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. NB. Законодавство колишніх СРСР та УРСР застосовується для регулювання відносин, що не врегульовані законодавством України (ЗУ «Про правонаступництво України» та Постанова ВРУ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12.09.1991). NB. Законодавство, що втратило чинність, може застосовуватися щодо відносин, які виникли під час його дії. Це особливо часто має місце у земельних відносинах з огляду на специфіку земельної ділянки (як об’єкт права земельна ділянка може існувати дуже довго). NB. Ч.2 ст.51 Угоди про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною від 14.06.1994 передбачає необхідність гармонізації (забезпечення «приблизної адекватності законів») законодавства України до законодавства ЄС у певних сферах, що стосуються, зокр., і земельних відносин. Між тим, законодавство ЄС не може застосовуватися в Україні безпосередньо (детальніше див. тему «Гармонізація законодавства України із законодавством ЄС у галузі раціонального використання, охорони та відтворення земель»). 2. 11Проблеми систематизації земельного законодавства в умовах сьогодення основною формою впорядкування і одночасного змістовного розвитку законодавства є його кодифікація. Вона є найглибшою формою систематизації законодавства, оскільки пов'язана з переробкою, зміною, удосконаленням змісту правового регулювання. При цьому важливо, що предметом впорядкування при кодифікації є не лише нормативно-правові акти, але і безпосередньо юридичні норми. Безсумнівно, для досягнення позитивних результатів практичні дії щодо застосування кодифікації повинні бути скоординовані з науковим осмисленням проблеми і потребують сис- темного теоретичного обгрунтування. Кодифікація сприяє посиленню стабільності законодавства [1, с. 58]. Вона поєднує в собі властивості правотворчості (в результаті кодифікації створюється новий нормативно-правовий акт) та систематизації (у процесі кодифікації долають- ся колізії, повтори, протиріччя, порушення єдності та системності правових приписів) [2, с. 33]. На думку Нерсесянца В. С., кодифікація законодавства – це форма докорінної переробки чинних нормативних актів, спосіб якісного впорядку- вання законодавства, забезпечення його погодженості та компактності, а також роз- чистки нормативного масиву, звільнення від застарілих норм, що не виправдали се- бе [3, с. 359]. в результаті кодифікації як форми систематизації можуть створюватися не лише кодекси, і самі «кодифікаційні акти далеко не завжди можуть мати всеосяжний характер і вирішувати всі питання правового регулювання відповідної галузі суспільних відносин» [8, с. 12-13]. В разі необхідності кодифікуються правові норми, що формують один правовий інститут, регулюють окремі види суспільних відносин. Особливо важливо підкреслити, що регулювання відповідних відносин не створюється на порожньому місці. І тут слід повністю по- годитися з Боголюбовим С. А. в тому, що прийняття нового закону натомість існуючого з тим же предметом правового регулювання, повинно здійснюватись «при зміні соціально-економічного напряму розвитку країни, якісній зміні політичної ситуації і конституційного ладу, при діаметральному повороті подаль- шого руху суспільства і держави» [9, с. 53]. При цьому очевидно, що приведення законодавства у відповідність до сучасних умов, відповідність Конституції – це постійні поточні завдання розвитку земельного законодавства. Розроблення нового кодексу вимагає величезної системної роботи з переструк- турування наявних кодексів і законів. Проте в дійсності цього не відбувається. Створення в Україні нових кодексів і перероблення наявних не супроводжується проведенням глибокої кодифікації: немає не тільки єдиного підходу до процесів кодифікації, завдяки якому різні кодекси та закони взаємоузгоджуються, відсутнє також опрацювання всіх законів, що їм передують, і тих, що мають прийматися після кодифікації. Такі кодифікаційні процеси останнім часом розгортаються всупе- реч самому розумінню кодифікації як утворення якісно нового рівня законодавства, який досягається завдяки корінному переробленню чинних нормативних положень. Це має відбуватися на базі нової стратегії правотворчості, звільнення від застарілих норм та системного викладення внутрішньо узгоджених норм, з огляду на реальний та всебічний аналіз правової, політичної та економічної ситуації в країні, що дає змогу обрати адекватні існуючій систематизації засоби впливу на неї, визначення їх | |
| Просмотров: 1189 | Загрузок: 147 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |