Інституція — це юридично здійснювана ідея. Згідно з концепцією М. Оріу, існує два типи інститутів, а саме: персоніфіковані й неперсоніфіковані. До персоніфікованих інститутів він відносить фізичні особи і корпорації; до інститутів корпорацій включає державу та державні й громадські організації, кожен з яких здійснює певну ідею. Так, комерційна корпорація базується на здійсненні ідеї прибуткової спекуляції, держава — на ідеї реалізації публічної влади та ін.
Неперсоніфіковані інститути він характеризує як «інститути-речі» (наприклад, юридичні норми та ін.).
Інституціональна теорія права – (франц. theorie institutionnelle de droit) — вчення, що виникло на поч. 20 ст. у Франції на ґрунті соціально-позитивістського правознавства.
Найвизначнішими представниками теорії інституціоналізму були Л. Дюгі, Л. Гурвич, М. Оріу. Інституціоналізм виник на основі визнання того факту, що сусп. колективи (сім'я, члени однієї професії, добровільні асоціації тощо) є установами інтегративними, тобто такими, що забезпечують єднання суспільства в націю-державу.
Концептуальна основа Інституціоналізму (І. т. п.) ґрунтується на ідеї рівноваги, суть якої полягає у тому, що правопорядок подібний до системи фіз. рівноваги сил, а все життя сучасних держав — це нескінченні соціальні рівноваги, поєднані у складну систему. Однією з таких систем рівноваги є правові відносини.
Предметом публічного права, на думку М. Оріу, є держ. режим правління, який уособлює державу, тобто одночасно режим політичний, економічний та юридичний.
Сусп. життя є об'єктом впливу: з одного боку, політ, влади, з іншого — приватної власності. Поділ впливу ґрунтується на двох паралельних процесах — централізації права і централізації політ, влади. Централізація нац. (загальнодержавного) права зводиться до того, що встановлення правових норм і санкцій стає справою центр, політ, влади і здійснюється відокремленою від приват. власності урядовою владою, тобто судовою і адміністративною, а звичаї замінюються писаним законом.
З огляду на соціальні функції, які виконують правові відносини, останні становлять сферу соціального світу, в якому інтереси людей, соціальних груп і класів урівноважуються.
Право врівноважує споконвічну протилежність між особою і суспільством. Кожна правова система розподіляє всі права між особою та суспільством і створює право індивіда, з одного боку, і право суспільства — з іншого. Цей розподіл породжує соціальні антагонізми, але разом з тим створює і систему рівноваги, результатом якої є правопорядок, що врівноважує не лише протистояння індивіда і суспільства, а й ін. системи сусп. буття — буття цивільного, публічного, комерційного, військового та ін.
Усі форми буття, за М. Оріу, перебувають у стані рівноваги, причому цив. буття є центром усієї системи, ядром тяжіння, навколо якого обертається решта.
Система правової рівноваги не лише намагається урівноважити владу, як це має місце в системі політ, рівноваги, або лише інтереси, як це має місце в екон. відносинах. Вона охоплює і владу, й інтереси, і всі ін. сфери соціального життя.
Інституціоналізм виріс на визнанні та своєрідному витлумаченні того факту, що наявні в кожному суспільстві колективи (соціальні спільноти, установи), такі як сім´я, церква, громади, університети, корпорації, профспілки та інші громадські організації слід сприймати як установи інтегративні, тобто такими, що забезпечують згуртування суспільства в націю - державу. Держава - це теж інститут серед таких же інших рівноцінних інститутів. Вона не перешкоджає появі нових об´єднань, а, навпаки, сприяє їх інституціоналізації.
Теорію інституціоналізму найбільш успішно розробив Моріс Оріу. Він розрізняв громадянське суспільство і державу. Державний режим, на його думку, існує лише там, де політична влада не збігається з приватною власністю. Мислитель пророкував, що існування тогочасного державного режиму повинно тривати більше тисячоліття. Схвалюючи в цілому капіталістичні відносини, він відзначав, насамперед, їхню перевагу перед феодальними. У скасуванні станових привілеїв і встановленні рівної для всіх правоздатності Оріу вбачав суттєву особливість буржуазного суспільства, яке він навивав «правовою спільнотою».
Оріу визнавав наявність суперечностей між власниками та особами найманої праці, але твердив, що боротьба завершиться перемогою буржуазії. Ця перемога зумовлена тим, що проміжні прошарки - дрібна буржуазія, перебіжчики, робітнича верхівка - квазівласники, як називав їх філософ, підтримують існуючий лад. «Кожен, хто починає набувати майно, виявляється задоволеним». Водночас Оріу визнавав і необхідність окремих поступок з боку власників, дрібних фермерів. Він стояв за створення нових форм власності у вигляді власності робітника на свою посаду, вважаючи, що надання робітникові цього «титулу» зробить його солідарним із підприємцем у процвітанні заводу і т. д. Необхідно, на його думку, зміцнити й зацікавити проміжні прошарки - робітників і дрібних власників.
Оріу лише частково поділяв позицію Дюгі в питанні про невідчужувані (суб´єктивні) права людини і дав іншу аргументацію. Право власності на нерухомість чи на землю є природновічним, оскільки сама можливість знищення речі триває вічно. Положення Декларації прав людини і громадянина 1789 р. про те, що власність є недоторканним і священним правом (ст. 17), адресовано передусім адміністрації та викликано тим, що власність - головна основа режиму - тривалий час недостатньо охоронялася урядом. Упродовж багатьох віків власність піддавалася конфіскаціям або експропріаціям без винагороди. Мислитель визнавав суб´єктивне право ще й тому, що воно є для індивіда засобом виконати на свій страх і ризик власну соціальну функцію, яка полягає в ініціативі підприємництва та в індивідуальному ризику.
Оріу був прихильником концепції, згідно з якою держава повинна лише охороняти умови існування громадянського суспільства. Тому він досить стримано писав про позитивні обов´язки держави. Філософ твердив, що обов´язкове початкове навчання, введене у Франції, повинно давати лише найскромніші відомості (вміти читати, писати і рахувати), бо велика освіченість усієї маси населення може викликати соціальну кризу. Мислитель вважав, що право на страйки має щезнути. Визнання цього права породжує анархічні стани, стани війни, які постійно вимагають державного втручання.
Філософ розумів, що державна організація визначається економічними явищами. Держава покликана охороняти існуючі суспільні відносини. Вся політична організація служить громадянському режиму. Публічне життя і публічне право стоять на службі приватного життя і приватного права - явищ, за сутністю економічних, тож незаперечно, вважав він, що економічні явища - найважливіші, а політичні явища служать їм так само, як тіло служить душі. І все ж Оріу зображав державу як організацію нації в цілому, а не самих лише власників. Держава у нього - надкласова організація.
Велику увагу Оріу приділяв засобам надання стійкості існуючому режиму. Найважливішим із таких засобів він вважав зміцнення і розвиток у суспільстві інститутів. До них мислитель відносив: власність (речовий інститут), торгові організації, державу, профспілки (корпоративні інститути) і т. д. Ці ідеї, ґрунтовно розвинуті тогочасними політологами (Ж. Бюрдо та ін.), лежать в основі теорії інституціоналізму, згідно з якою держава є одним із інститутів, який організує соціальне життя за допомоги влади, яка служить юридично здійснюваній ідеї.
Як особливий вид інститутів Оріу вирізняв корпорації. Це, на його думку, інститути, що володіють внутрішньою свободою, яка дозволяє їм самим переслідувати свою мету, виконувати свої функції та робить із них живі індивідуальності. Корпорація сама розробляє й переглядає свої статути. Це - суспільна організація, яка володіє певною автономією. Іншу категорію інститутів складають інститути - речі, позбавлені автономії. Деякі з інститутів існують віками, тривалі періоди історії, зазнаючи час від часу тих чи інших змін, інші виникли нещодавно і мають нетривалу історію існування (напр., кредитні, кооперативи і товариства). Необхідно організувати державу так, застерігав Оріу, щоб враховувалися вага, вплив, значення різних інститутів.
В інститутах-корпораціях мислитель убачав важливіший засіб інтеграції суспільства. Корпоративна соціальна організація, заявляв він, є найвищою з можливих типів організацій, оскільки вона відповідає образу людської сутності, створеної за образом і подобизною Бога. На зміцнення існуючого ладу скеровано і вчення Оріу про урядову владу, яку він переділяв на три види: виборний корпус, парламент і виконавчу владу (глава держави, міністри). Виборний корпус мислитель протиставляв народу, який є, на його думку, натовпом, позбавленим будь-якої організації. Виборний корпус тим і відрізняється від народу, що він організований і приборканий. Значну роль у «загнузданні» виборців повинні відігравати політичні партії. Виборці, заявляв він, не повинні мати інших програм, окрім тих, що накинуті виборному корпусові різними партіями. Тому виборцям залишається тільки виразити свою довіру тому чи іншому кандидатові, приєднатися до нього. Це відкидає будь-який мандат, тим паче відповідальність депутата. Такою, на думку Оріу, повинна бути організація органічної, корпоративної демократії, яка забезпечить стійкість державного режиму.
За вченням Оріу, передбачалося створення двопалатного парламенту, який повинен бути дискусійним органом. Його хвилювали парламентські інтриги, що призводять до нестійкості уряду або до прийняття скороспілих законів, подібних до закону про страйки, про розлучення і т. д.
Третім видом влади, згідно з вченням Оріу, є виконавча влада, яку він називав автономною представницею нації. З метою зміцнення виконавчої влади та обмеження прав парламенту мислитель пропонував наділити судову владу правом визнавати акти парламенту неконституційними (як у США), надати урядові право затверджувати бюджет, дати главі держави право розпускати палату депутатів на тривалий строк.
Теорію інститутів - інституціоналізму розвивав також відомий французький юрист Ренар. Інститут, за його вченням,- це тривале існування будь-якого об´єднання людей, якоїсь суспільної організації. Кожна людина, заявляв він, входить до складу декількох інститутів; кожен є членом сім´ї, входить до складу нації, певної виробничої корпорації тощо. Інститут являє собою поєднання деяких ідей та деякої кількості людей, себто єдність людей та ідей, в якому людський союз повністю змінюється. Сукупність цих інститутів і формує порядок, а держава є одним із інститутів серед багатьох інших, що координовані й підкорені один одному.
Оголошуючи державу одним із інститутів, Оріу та Ренар заявляли, що й усі суспільні організації-інститути, навіть організації робітників, беруть участь в управлінні суспільством, організують суспільне життя. Якщо заглибитись у сенс того, що писали Оріу і Ренар, то виходить, що не тільки власники, а й інші прошарки суспільства беруть участь в управлінні людською поведінкою. Виходить, що професійні організації, партії, інкорпорації - всі ці різні організації певною мірою переділили між собою владу; нема монопольного володіння владою існуючою державою, нема її суверенітету, є лише низка інститутів, наповнених індивідами, до гурту яких входить і держава.
Очевидно, однак, що своїм вченням про інститути Оріу та Ренар прагнули впорядкувати галузь публічних відносин із метою досягнення гармонії, свободи і справедливості.
Питирим Сорокін
Біографія Питирима Сорокіна
Сорокін Питирим Олександрович (1889- 1968).
Російський і американський соціолог. Народився в Росії (Комі край), де провів перші 15 років свого життя (1889-1904гг.). Мати була комі, батько - росіянин. До приїзду в Санкт-Петербург П. Сорокін середньої освіти не отримав, з церковно-вчительської школи був виключений у зв'язку з арештом. У роки Першої російської революції (1905-1906 рр..) втягнувся в революційну діяльність партії есерів. Більше трьох місяців провів в царській тюрмі. Його становлення як соціолога пройшло в Санкт-Петербурзі. Тут він закінчив вечірню школу (Черняєвські курси), де провів два роки. У 1909 р.,тобто вже в 20-річному віці склав іспити за гімназійний курс. У 1909 р. вступив до Психоневрологічний інститут у С. - Петербурзі, де провчився один рік. Прагнучи уникнути призову в армію, в 1910 р. вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Будучи студентом третього курсу,опублікував свою першу книгу "Злочин і кара, подвиг і нагорода"(1913). Систему своїх поглядів цього періоду він сам пізніше охарактеризував як"Різновид емпіричного неопозитивізму". Паралельно займався революційною діяльністю і пару тижнів відсидів за це у в'язниці.
У 1917 р., після Лютневої революції, соціологія в Росії набула характеру офіційно визнаної наукової дисципліни. П. Сорокін в 1919-1922 рр.. був керівником між факультетської кафедри, потім - відділення соціології Петроградського університету. У 1917 р. він взяв активну участь в революції на боці партії есерів. Після Жовтня1917 встав в опозицію більшовицькому режимові, брав участь у політичній боротьбі на Півночі. У 1918 р. двічі заарештовувався більшовиками і перебував на межі розстрілу. В кінці 1918 р. він припинив активну політичну діяльність і 23 грудня 1918 р. був відновлений в числі викладачів юридичного факультету Петроградського університету, де почав читання курсу "Кримінальної соціології". У вересні 1922 Г.П. Сорокін з групою інших учених, які не беруть марксистську ідеологію і більшовицьку політику, був висланий з Радянської Росії. Жив і працював у Празі. В кінці 1923 р. був запрошений для читання лекцій в США. Перші курси читалися в університетах Іллінойсу і Вісконсіна, потім отримав пропозицію зайняти місце штатного професора в Міннесотського університету.
У 1955 р., коли П. Сорокіну виповнилося 66 років, він вийшов на пенсію, але залишився директором Гарвардського дослідного центру з творчому альтруізму.31 грудня 1959 р. у віці 70 років він пішов з усіх посад в Гарварді. В останнє десятиліття свого життя він продовжував активну науково-викладацьку роботу, виступаючи з лекціями в різних університетах, працюючи над книгами і статтями. Їм опубліковано більше 30 книг. П. Сорокін користувався великим впливом у світі соціології при житті, Проте надалі виявився напівзабутим як у на Батьківщині,так і на Заході. Виняток становлять лише його ідеї в галузі соціальної мобільності. З початку 1990-х рр.. з'являється інтерес до П. Сорокіну в Росії, що проявилося в публікації цілого ряду його робіт і досліджень, присвячених його життю і творчості.
Політичні та правові вчення Питирима Сорокіна
Основні його вчення ґрунтуються на соціології. Навесні 1920 року ним були написані два томи "Системи соціології ". У цій роботі Сорокін, за власним визнанням, спробував закарбувати "смутний абрис соціологічної науки".
Вся соціологія ділиться на теоретичну і практичну.
У свою чергу, теоретична соціологія розпадається на три основних відділи:
1) "... на соціальну аналітику (або соціальну анатомію і морфологію), що вивчає будову населення ". Вона дробиться на два підвідділу: соціальну аналітику, що вивчає будову найпростішого соціального явища, і соціальну аналітику, що вивчає будову складних соціальних єдностей, утворених шляхом тієї чи іншої комбінації найпростіших соціальних явищ;
2) "... на соціальну механіку, що вивчає соціальні сили та соціальні процеси ". Вона ділиться натри частини: вчення про подразниках людської поведінки і чинниках соціальних процесів, вчення про фізіологічні процеси в середовищі будь-якої соціальної групи,і третя частина вивчає механіку соціальних процесів на аналізі доль особистості з моменту її появи і до моменту її смерті;
3) "... на соціальну генетику,або теорію еволюції суспільного життя та окремих її сторін, вивчаючу закони розвитку останніх явищ <...> її можна інакше назвати теорією соціальної еволюції ".
Практична соціологія або "Соціальна політика, подібно прикладної медицині, повинна бути системою рецептури, що вказує точні засоби для боротьби з соціально-психічними хворобами, для раціональних реформ у всіх сферах суспільного життя <...> для найкращого використання соціально-психічної енергії ".
Це бачення структури соціологічного знання Сорокін пронесе крізь всі роки своєї наукової діяльності. Багато версій і намітки двотомника "Системи соціології",випущеного в Радянській Росії, він буде використовувати і розробляти в своїх роботах американського періоду.
Далі він, бачачи, що відбувається в Росії, становлення тоталітаризму пише нову книгу "Вплив голоду на людську поведінку, соціальне життя і соціальну організацію ", яка закінчена їм в травні 1922 року і підготовлена до друку в кооперативному видавництві "Колос", цензура спочатку безжалісно пошматувала, а потім і зовсім заборонила даний твір. І не дивно: в цій книзі Сорокін проводить думку про те, що тоталітарна ідеологія і голод - близнюки, що грубо сколочених недемократичному режиму, побудованому на принципі матеріального розподілу не по заслугах перед країною і суспільством, а перед керівною партією, не вигідно достаток, і продовольча проблема тут буде вирішуватися вічно, а голод буде виступати політичним знаряддям. Більшість революцій,робив висновок Сорокін, в кінцевому рахунку розбивається при невірній сільської політиці. Політика більшовиків щодо села чревата голодом.
Після еміграції в Америку Сорокін пише книгу "Соціологія революції". По суті, вона стала третім томом "Системи соціології". У ній розглядалося поведінку людей з різних соціальних груп під час революції, а також досліджувався характер неминучих постреволюційних змін у складі суспільства. Будь революція, пише Сорокін, тягне механічне переміщення людини, взятого індивідуально і колективно в різному соціальному середовищі, під якою розуміється особливий стан, нашарування, комбінація соціальних груп. Революція порушує звичайну комбінацію, перетрушує склад груп, якісь групи знищує, створює нові. У цьому процесі Сорокін виділяє кілька фаз:"Перша, коротка фаза, - емоційний, вольовий, інтелектуальний протест проти влади і її розкладання; друга - "повінь" - йде механічне переміщення людських складів верхніх і нижчих щаблів соціальної драбини,часто ці переміщення супроводжуються терором і лютими війнами; остання фаза - "річка входить в свої береги" - соціальний порядок відновлюється ".
Вчений виділяє "особливий стан революції "- втрату" історичної пам'яті "народу,оскільки кожна велика революція хоче починати історію з дати власного народження. Звідси культурне варварство і нігілізм по відношенню до власного минулого, іншим культурам.
Дослідивши в загальній складності близько 70 відомих людству революцій, Сорокін робить висновок: підсумковий"Позитив" кожної революції можна було досягти реформами, уникнувши тим самим величезного потоку крові, невиправданого знищення матеріальних і духовних цінностей.
До 1927 року він закінчує свою другу американську книгу "Соціальна мобільність", яку можна вважати четвертим томом "Системи соціології". Тут Сорокін виділяє три головні складові соціальної мобільності: економічна стратифікація (Багатий-бідний); політична (керівник-виконавець); професійна (Майстер-підмайстер).
У підсумку Сорокін сформулював кілька закономірностей.
1. Соціальна стратифікація є вічною і функціонально необхідної для збереження суспільства. Причини стратифікації - непереборне відмінність людей у розумовій і фізичній силі, статеві і вікові відмінності і т.д.
2. Між всіма критеріями стратифікації поступово складається баланс, який досягається шляхом об'єднання різних ліній - "багатий, керуючий, майстер" і "бідний,виконавець, підмайстер ".
3. Існуючі переміщення в суспільстві, які в сукупності відрізняються наступними рисами: постійним відтворенням, масовістю, закономірний, зміною статусу або груповий приналежності, - складають соціальну мобільність і є останньою закономірністю функціонування соціокультурної системи.
|